Рекомендації комісії ВР: влада продовжує курс на боротьбу з УПЦ

Рекомендації комісії Ради спрямовані проти УПЦ. Фото: СПЖ

Комісія ВР опублікувала Рекомендації, які відверто спрямовані проти УПЦ. Навіщо вони написані та яке майбутнє у УПЦ у взаєминах із владою?

30 травня 2022 р. у Комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики відбулися слухання на тему: «Про загрози національній безпеці України, пов'язані з діяльністю релігійних організацій, які мають керівні центри на території держави-агресора», за підсумками яких Комітет 15 червня 2022 р. ухвалив відповідні Рекомендації. Документ цей досить показовий, по-перше, тому що в ньому містяться глибокі внутрішні суперечності, а по-друге – він є відображенням тієї боротьби за майбутнє України, яка йде не лише на фронтах. І, судячи з Рекомендацій, влада бачить це майбутнє без УПЦ.

Основні тези Рекомендацій такі:

  • на окупованих територіях України відбувається переслідування релігійних конфесій та утиск прав віруючих, водночас на підконтрольній території нічого цього немає;
  • закон 2662-VIII (про перейменування УПЦ) «не до кінця реалізований», Верховна Рада має розробити «оновлену його редакцію» та втілити у життя;
  • необхідно боротися з наслідками указів Петра I і Катерини II, що обмежують віруючих українців;
  • богослужіння необхідно проводити лише українською мовою;
  • всі православні мають об'єднатися в одну церкву задля «підвищення авторитету України на міжнародній арені»;
  • необхідно створити законопроект щодо спрощення переходів релігійних громад у тих випадках, коли настоятель проти;
  • проти РПЦ та кримських єпархій необхідно запровадити санкції на рівні РНБО;
  • Кабмін має посилити нагляд за релігійними організаціями з центром у державі-агресорі, зокрема за фінансами, пожертвуваннями тощо;
  • на рівні місцевої влади необхідно створити комісії для проведення дискусій в процессі прийняття рішень щодо переходів громад.

Перш ніж переходити до аналізу даного документа та вказувати на його протиріччя, слід сказати, що сама поява цих Рекомендацій красномовно вказує – недруги УПЦ не залишать спроб знищити Церкву, незважаючи на те, що Собор УПЦ у Феофанії проголосив про її повну самостійність і незалежність від РПЦ.

Це означає, що метою боротьби є саме УПЦ як така, а ніяк не її стосунки з РПЦ. Недруги намагатимуться нашкодити УПЦ, будь вона тричі незалежна та автокефальна. І священноначаліє прекрасно розуміло, що проголошення повної незалежності не покладе край гонінням, отже, головним мотивом такого проголошення було не бажання припинити гоніння, а щось інше. А тепер, власне, про Рекомендації, точніше – про абсурдність та протиріччя документа.

Протиріччя перше: про кого пише Комітет, якщо в Україні немає Церков із центром у РФ?

Слухання Комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики були спрямовані проти однієї єдиної релігійної конфесії – УПЦ. Про це красномовно говорять і доповіді, які їхні автори опублікували в інтернеті, і, власне, самі Рекомендації Комітету. Але при цьому в досить об'ємному тексті Рекомендацій Українська Православна Церква жодного разу не згадується. Конкретно згадана «Російська Православна Церква», якої немає у природі (є Руська Православна Церква), кримські єпархії, а також якісь «релігійні організації (об'єднання), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об'єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину її території».

Всім ясно, що під цим громіздким визначенням його автори мають на увазі Українську Православну Церкву. Але річ у тому, що УПЦ під це визначення не підходить. Якщо раніше за окремими положеннями Статуту УПЦ ще можна було вести дискусію, що УПЦ має якісь зв'язки з Руською Церквою, то після Собору у Феофанії, коли зі Статуту УПЦ загалом прибрали всі згадки про РПЦ, цього вже зробити не можна. Тому сама назва документа, де згадується про «загрози нацбезпеці, пов'язані з діяльністю релігійних організацій, які мають керівні центри на території держави-агресора», викликає лише подив. Таких релігійних організацій в Україні немає. А якщо їх немає – то до чого весь цей текст?

Сама назва документа, де згадується про загрози від Церкви «держави-агресора», викликає лише подив. Таких релігійних організацій в Україні немає. А якщо їх немає – то до чого весь цей текст?

Протиріччя друге: в Україні свобода релігії, але УПЦ це не стосується

У Рекомендаціях багато разів наголошується, що Україна – вільна правова держава, де дотримуються права людини і, зокрема, право на свободу совісті. Декілька цитат для прикладу:

  • «Забезпечення основоположних принципів свободи совісті та віросповідання, реалізація цих прав у практиці державно-церковних відносин – одна з надзвичайно важливих функцій демократичної держави».
  • «…релігійні організації діють у правовому полі держави, а держава не втручається у канонічно визначені справи церкви, забезпечуючи свободу релігії, свободу соціально значущої діяльності церкви та сприятливі умови її морально-просвітницької роботи».
  • «Держава утримується від втручання у питання віри, переконань або внутрішньої організації релігійної групи».

Все це звучить красиво, але сьогоднішні реалії демонструють, що це просто порожні слова. Адже чиновники на місцях абсолютно відверто займаються саме «втручанням у канонічно визначені справи церкви». Можна одразу згадати лише кілька останніх прикладів.

Голова Хмельницької райради Чорнієвич за місяць особисто перевів до ПЦУ 16 храмів УПЦ.

У Кононівці Черкаської області голова Шрамківської ОТГ О. Куля зірвав освячення храму УПЦ.

В Івано-Франківську мер Марцінків видає розпорядження про переведення собору УПЦ до ПЦУ, попри неодноразові звернення самої громади щодо вірності УПЦ. Більше того, Марцінків закликає городян «зібратися та прийти» на «першу службу українською мовою».

У Боярці мер анонсує збір масовки з усього міста для переведень в ПЦУ кожного їхнього храму УПЦ. І це не рахуючи десятків випадків заборони УПЦ місцевою владою в різних населених пунктах. Практично щодня в селах та містах України влада з пцушниками організовує сходки місцевих жителів для переведення до ПЦУ храмів УПЦ, цинічно називаючи це «зборами релігійної громади».

Інша цитата з Рекомендацій: «Досі існують ситуації, коли в україномовних селах богослужіння у храмі проводять іншою мовою <…> органам державної влади та органам місцевого самоврядування сприяти приверненню уваги до цієї проблеми та її всебічному й об'єктивному вирішенню».

Що це, як не грубе втручання «в питання віри, переконань або внутрішньої організації релігійної групи»? Невже самі парафіяни не можуть без органів влади вирішити питання, якою мовою вони мають молитися Богу?

А ось ще один приклад не лише грубого безцеремонного втручання у справи релігійних організацій, а й пряме порушення конституційного принципу відокремлення церкви від держави: «Інтеграції українського суспільства та підвищенню авторитету України на міжнародній арені послужила б реалізація бажання українських православних віруючих до об'єднання у єдиній помісній церкві».

Невже самі парафіяни не можуть без органів влади вирішити питання, якою мовою вони мають молитися Богу?

В наявності спроба використати Церкву для реалізації державних інтересів, а також пряме порушення статті 5 закону України «Про свободу совісті…», в якій сказано: «Релігійні організації не виконують державних функцій».

Протиріччя третє: у чому Україна краща за РФ?

У тексті Рекомендацій міститься багато вказівок на порушення релігійних свобод на тимчасово окупованих територіях:

  • «Російська окупація частини українських територій суттєво вплинула на ситуацію із дотриманням прав релігійних організацій…»;
  • «…російські загарбники вдалися до запровадження у підконтрольних їм регіонах ерзацу моделі державно-конфесійних відносин, притаманної Російської Федерації, де межі релігійної свободи визначаються мірою готовності релігійних спільнот співпрацювати з путінським режимом та/або публічною демонстрацією лояльності до нього»;
  • «На тимчасово окупованих українських територіях політика у релігійній сфері здійснюється за російським сценарієм із утиском і знищенням релігійних свобод. Відповідно свобода совісті та свобода релігійної діяльності серйозно обмежені. Окремі конфесії продовжують зазнавати прямих утисків».

Хвилинку, а хіба це не схоже на те, що відбувається з УПЦ на території України, де, за словом учасників комітетських слухань, «Держава утримується від втручання у питання віри, переконань чи внутрішньої організації релігійної спільноти»?

Хіба всі ці рекомендації – про посилення фінансового контролю, впровадження української мови на богослужіннях та об'єднання всіх православних в одну організацію для підвищення авторитету України на міжнародній арені – не «ерзац моделі державно-конфесійних відносин, притаманної Російській Федерації»? Хіба захоплення храмів УПЦ, які тривають, не свідчать про те, що «окремі конфесії продовжують зазнавати прямих утисків»? Хіба постанови органів місцевого самоврядування про заборону діяльності УПЦ не є прикладом того, що «межі релігійної свободи визначаються мірою готовності релігійних спільнот співпрацювати» з певними політичними силами в Україні?

Боротьба за майбутнє України

Боротьба за майбутнє України ведеться не лише на фронтах і не лише зброєю. Ця боротьба ведеться насамперед усередині України, і це боротьба ідеологічна. Ніхто за нас самих нашу країну не збудує, інші країни та народи можуть лише допомагати нам у цьому, але не робити за нас. Вірна також і зворотна теза: ніхто не зможе нас поневолити, якщо ми не поневолимо самі себе. Війна зрештою закінчиться, але от яку Україну ми побудуємо після її закінчення – це велике питання. Ми можемо побудувати справді вільну країну, де права кожного будуть дотримуватися й поважатися, і де нікого не переслідуватимуть за інакодумство. А можемо запозичити «ерзац моделі державно-конфесійних відносин, притаманних Російській Федерації».

При всіх таких міркуваннях необхідно одразу спростувати аргумент, що, мовляв, права УПЦ утискаються задля забеспечення безпеки України, і такий стан речей узгоджується з усіма міжнародними конвенціями про права людини. Для того щоб звинувачувати УПЦ у загрозі безпеці, потрібно представити докази, факти, кримінальні провадження та судові рішення, а їх практично немає. Тим більше, що протизаконна діяльність окремих представників УПЦ (якщо така й має місце) не може проеціюватися на всю Церкву. Адже чомусь ніхто не проеціює безліч доведених фактів колабораціонізму серед української поліції на самі ці органи.

Недруги УПЦ кажуть, що вони борються з «путінськими наративами», критикують ідеологію «руського міра» та намагаються не допустити в Україні проявів авторитаризму та навіть тоталітаризму, властивого Російській Федерації. Але часто, самі того не помічаючи (а може, все-таки, помічаючи?), вони діють у рамках саме російської логіки і «путінських наративів», переймають російську модель суспільних і політичних відносин.

Наприклад, як зрозуміти слова комітетських Рекомендацій щодо антиукраїнських указів російських монархів?

Цитата: «Учасники слухань звертають особливу увагу на те, що наслідки насильницької русифікації XVIII-XX ст. у релігійній сфері України остаточно не подолані й до сьогодні: указ Петра I 1720 року про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг; Валуєвський циркуляр 1863 року про припинення друку освітньої, духовної та наукової літератури українською мовою; указ Катерини II 1763 року про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії...»  і таке інше.

Це звернення до документів, що дуже давно не діють, є не чимось іншим, як спробою задати мета-історичні рамки, в яких пропонується діяти сьогодні. Але ж у подібних рамках мислить і російський президент, який свої сьогоднішні дії обґрунтовує на зручних йому історичних фактах, які він трактує на свій лад.

Вдумаємося: нам пропонується сьогодні насаджувати українську мову на богослужіннях через те, що російські царі колись там приймали неправильні укази!

Вдумаємося: нам пропонується сьогодні насаджувати українську мову на богослужіннях через те, що російські царі колись там ухвалювали неправильні укази! Може, все-таки правильніше було б виходити не з документів трьохсотрічної давності, а з бажання громадян України, які живуть сьогодні, з їхніх сьогоднішніх прав та інтересів?

Щоб зрозуміти безперспективність історичних рамок, можна згадати, наприклад, кампанію з тотальної українізації не лише України, а й Кубані, Ростовської області, Ставропольського краю, Північного Казахстану та інших областей, історично заселених українцями у 1920-1930 роках. Цитата із спільної постанови ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» від 30.04.1925 р.: «Співробітники державних установ та державних торгово-промислових підприємств, у яких помічено буде негативне ставлення до українізації, виражене в тому, що за минулий період вони не вживали жодних заходів до вивчення української мови, можуть бути адміністрацією цих установ та підприємств звільнені без видачі вихідної допомоги». І що нам робити тепер – оголосити більшовиків благодійниками чи навпаки, зайнятися антиукраїнізацією?

Вже говорилося, що заклики до об'єднання православних конфесій заради міжнародного авторитету України або вказівки якою мовою звершувати богослужіння, – це порушення принципу відокремлення Церкви від держави та спроба використати релігійні організації в політичних інтересах. Якщо така модель державно-церковних відносин у підсумку візьме гору, то ми вже не зможемо сказати, що Україна – вільна країна, що в Україні дотримуються прав людини і що у нас не ділять людей на громадян першого і другого сорту. Незважаючи на те, що УПЦ часто займає більш патріотичну позицію, ніж інші релігійні організації, незважаючи на те, що вона найбільше страждає від військових дій, проти неї висуваються голослівні звинувачення, приймаються рішення про заборону діяльності та звучать заклики до прийняття антицерковних законів та інших репресивних заходів. Адже УПЦ – це десятки мільйонів віруючих, величезна частина населення країни, яка хоче вірити так, як навчає Православна Церква.

Думається, віруючі УПЦ мають дійти висновку: ні центральна, ні місцева влада, ні пцушники, ні уніати не вважатимуть нас «своїми». Точніше, ми для них – просто чужі. І не тому, що ми якось пов'язані із ворогом, ні. Хоч би як це пафосно не звучало, але нас женуть і гнатимуть тому, що ми належимо до Церкви Христової. Тому варто це усвідомити та порадіти.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи об'єднаються ПЦУ та уніати?
так, і найближчим часом
38%
так, але не скоро
33%
ні
29%
Усього опитано: 188

Архів

Система Orphus