Чи пішла УПЦ «філаретівським» шляхом?

Чи є різниця між філаретівським розколом і рішеннями Собору УПЦ у 2022 р.? Фото: СПЖ

Противники самостійності УПЦ стверджують, що Собор у Феофанії, по суті, повторив те, що Філарет Денисенко зробив у 1992 р. Чи це так?

Однією з тез російських критиків Собору УПЦ є звинувачення у «філаретівському сценарії». Мовляв, в УПЦ пішли тією самою дорогою, що й Філарет, а тому нічим від нього не відрізняються. І якщо учинив розкол Філарет, то тепер перебуває в розколі й УПЦ. Чи справедливі такі звинувачення деяких братів з Руської Церкви?

Для того щоб зрозуміти, чи є різниця між Філаретівським розколом 1992 р. і проголошенням незалежності та самостійності УПЦ у 2022 р., доцільно порівняти:

  • особистості Блаженнішого Онуфрія і Філарета Денисенка;
  • подієвий ряд;
  • логіку подій 1992 і 2022 рр. та мотиви учасників.

Порівняння особистостей

Пошук хоч якоїсь інформації, що дискредитує Блаженнішого Митрополита Онуфрія, результату не дає. Зовсім. Ані звинувачень у порушенні чернечих обітниць, ані розповідей про розкішне життя, ані свідчень про зарозуміле ставлення – нічого подібного знайти не вдалося. Навпаки, і ті, хто знає Митрополита Онуфрія багато років, і ті, хто зустрічався з ним побіжно, усі відзначають його аскетизм, некорисливість, простоту, молитовний настрій та любов до людей.

Наведемо деякі висловлювання таких людей:

Єпископ Лонгин (Крчо), Сербська Православна Церква: «Я добре знаю владику Онуфрія, ще коли він навчався в академії і був монахом Троїце-Сергієвої лаври. Всім відомо, що владика служить у дуже нелегких умовах і несе великий хрест, і всі ми його любимо як людину великої віри, глибокого смирення і людину Церкви. Людину, яка ніколи не шукала жодних нагород, але смиренно, скромно, по-євангельськи йшла за Христом».

Намісник Свято-Троїцького Іонинського монастиря в Києві архієпископ Іона (Черепанов) на своїй сторінці Facebook якось розповів про одну свою телефонну розмову: «Вчора мені телефонував ігумен одного з афонських монастирів дізнатися про думку нашого Блаженнішого з одного питання. Наприкінці розмови він, зворушившись, сказав, що на Святій Горі вважають митрополита Онуфрія найбільш духовно досвідченою і розсудливою людиною у всьому Православ'ї».

Але, може, ці слова не є об'єктивними? Ось кілька цитат тих, хто, по суті, зрадив Митрополита Онуфрія, підтримав створення ПЦУ та припинив спілкування з Предстоятелем УПЦ.

Патріарх Олександрійський Феодор ІІ: «Я сам десять років прожив в Одесі, особисто знайомий з владикою Онуфрієм і знаю, що він – свята людина!»

Архієпископ Іов (Геча), Константинопольський патріархат: «Блаженніший Митрополит Онуфрій – свята людина, справжній монах, пастир добрий, який щиро проповідує Євангеліє не лише словами, а й особистим прикладом. Він далекий від політики, але натомість ближче до Бога».

Олександр (Драбинко): «Це (Митрополит Онуфрій, – Ред.) – людина миру… Він бачить усе через призму Святого Письма».

Все це люди, які відвернулися від Блаженнішого Онуфрія. Проте вони не змогли звинуватити його в чомусь неблагопристойному чи гріховному.

Що ж до Філарета Денисенка, то тут ситуація прямо протилежна. Якісь позитивні оцінки його як особистості можна знайти лише у висловлюваннях його оточення, людей, зобов'язаних йому кар'єрою та матеріальним становищем. Та й вони, після того як перестали від Філарета залежати, почали говорити про нього як про владну і непомірно амбітну людину. Достатньо почитати численні висловлювання Думенка, Зорі та інших «архієреїв» ПЦУ.

За Філаретом тягнеться цілий шлейф скандалів, починаючи від не просто співпраці, а плідної роботи на КДБ СРСР під псевдонімом «Антонов», та закінчуючи фактичним сімейним життям, що є грубим порушенням чернечих обітниць.

Ось яку характеристику дає Філарету колишній Голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР К.М. Харчев: «Усі питання, які ми перед ним ставили на зовнішній арені, завжди виконував блискуче. Завжди з честю викручувався зі складних ситуацій і завжди давав прийнятні для нас результати. Чудовий був виконавець. Ми, у свою чергу, намагалися чітко ставити перед ним завдання, заздалегідь обговорювали, в яких межах він може діяти. Все зводилося, зрозуміло, до захисту та пропагування партійної позиції».

Сучасна ситуація в УПЦ

Українська Православна Церква набула свого незалежного статусу майже одночасно з появою України як держави. Чимало українців ще мислили себе як громадяни СРСР, а віруючі – як парафіяни РПЦ.

З 1990 р. УПЦ була самостійною і незалежною в управлінні, маючи статус широкої автономії. Більшість віруючих цей статус влаштовував. Що стосується слова «автокефалія», воно було скомпрометоване різними розкольницькими групами, яких віднести до Церкви можна було лише гіпотетично. Так, були в УПЦ окремі симпатики повної незалежності, були ті, хто ратував за колишній статус екзархату РПЦ, але більшість обирала «середній шлях». При цьому ієрархи і духовенство намагалися не допускати радикалізації позицій і погоджувалися з тим, що зберегти внутрішню єдність УПЦ набагато важливіше, ніж набути того чи іншого статусу.

Тому автономія УПЦ і була тим компромісом, який влаштовував усіх і дозволяв зберігати єдність. Цей консенсус проіснував до 24 лютого 2022 р., коли Росія розпочала війну проти України та її народу, а РПЦ, на превеликий жаль, фактично її схвалила. З початком вторгнення РФ змінилося все. Безліч парафіян пішли на фронт, священники благословляли йти захищати свою країну власних дітей та онуків. У багатьох селах є парафії, де у ЗСУ перебувають майже всі чоловіки громади. В УПЦ виник величезний запит на те, щоб обірвати всі адміністративні зв'язки з РПЦ, які ще формально залишалися, зберігши при цьому євхаристичну єдність, яка об'єднує Церкву в усьому світі. 27 травня 2022 р. у Феофанії зібрався Собор УПЦ, який цей запит задовольнив, прибравши зі Статуту УПЦ усі згадки про РПЦ та оголосивши про повну самостійність і незалежність, хоча й не назвав цей статус автокефалією.

З початком вторгнення РФ змінилося все. Безліч парафіян пішли на фронт, священники благословляли йти захищати свою країну власних дітей та онуків.

Тут слід відповісти також на запитання, чому захід анонсувався як прості збори, а за фактом відбувся повноцінний Собор. Критики Собору вбачають у цьому ознаки шахрайства. Однак жодного шахрайства тут немає й близько, є мудрість священноначалія.

По-перше, збори необхідно було провести для того, щоб заслухати думки ієрархії, духовенства і мирян та з'ясувати – чи є в УПЦ одностайність у питанні проголошення повної самостійності, чи ні. Якби такої одностайності не виявилося, то не треба було б і проводити Собор.

По-друге, навіть якби в єпархіях відбирали кандидатів для участі одразу у Соборі, а не зборах, то до Києва поїхали б абсолютно ті самі люди, що зрештою опинилися у Феофанії. І всі критики це самі чудово розуміють. Тим більше, що у Статуті УПЦ ніде не прописана процедура виборів учасників на Собор. У кожній єпархії це відбувалося по-різному.

Учасники Собору свідчать – абсолютно всі вони мали можливість висловити свою думку. Були там і противники ухвалених рішень, вони відкрито висловлювали свою позицію. Проте загалом на Соборі була одностайність. Хтось стверджує, що понад 80% учасників підтримали рішення Собору, хтось називає цифру 90%. Хоч би як не було, абсолютна більшість підтримала ухвалу: «Собор ухвалив відповідні доповнення та зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність та незалежність УПЦ».

А меншість ніхто не примушував до виконання цього рішення. Єпархії на окупованих територіях отримали право жити в «дособорному» статусі.

Таким чином, можна стверджувати, що рішення Собору УПЦ у Феофанії – це рішення всієї повноти Церкви, які були ухвалені вільно, добровільно та після відповідних обговорень.

Події навколо філаретівського розколу

7 червня 1990 р. Філарет Денисенко, на той момент Київський митрополит і місцеблюститель Московського патріаршого престолу, програв вибори Московського патріарха на Помісному Соборі РПЦ. Це було для нього важким психологічним ударом, адже за вже усталеною традицією місцеблюститель практично стовідсотково ставав патріархом. Багато аналітиків і ієрархів стверджували, що після цього він узяв курс на повне відділення від РПЦ.

27 жовтня 1990 р. Київський екзархат РПЦ було перетворено на Українську Православну Церкву, незалежну і самостійну в управлінні. Аргументом для цього Філарет виставив необхідність боротьби з уніатами та УАПЦ.

1-3 листопада 1991 р. митрополит Філарет зібрав Собор УПЦ, який виніс Визначення про повну самостійність УПЦ і просив Московського Патріарха Алексія II і РПЦ загалом дарувати УПЦ автокефалію. Однак невдовзі єпископи Чернівецький Онуфрій (Березовський), Тернопільський Сергій (Генсицький) і Донецький Аліпій (Погребняк) відкликали свої підписи під Зверненням, за що були зміщені зі своїх кафедр.

31 березня – 5 квітня 1992 р. відбувся Архієрейський Собор РПЦ, на який було винесено питання про автокефалію УПЦ. На ньому з'ясувалося, що не підтримують автокефалію не лише три вищезгадані архієреї, а й практично весь український єпископат, а підписи під Зверненням були поставлені під тиском митрополита Філарета. Також на Соборі Філарету зауважили те, що вже неможливо було приховати чи замовчати: його аморальну поведінку та деспотичні методи керівництва, що дискредитувало всю УПЦ в очах як віруючих, так і суспільства загалом.

Зрештою, після всіх обговорень і дискусій митрополит Філарет заявив, що залишить посаду Предстоятеля УПЦ, принісши клятву перед Хрестом і Євангелієм. «Якщо я сказав, що я це зроблю, – я зроблю. Я подам прохання Архієрейському Собору УПЦ про те, що я прошу забрати від мене ці повноваження – права Предстоятеля УПЦ і вибрати на це місце нового Предстоятеля», – сказав Філарет Денисенко.

Однак після приїзду до Києва він порушив своє слово. 14 квітня 1992 р. Філарет зібрав пресконференцію, де заявив, що у Москві його розпинали як Христа на Голгофі і що в ніяку відставку він не піде. А коли йому нагадали про архієрейську клятву, він відповів, що це було зроблено з дипломатичних міркувань. І тут в Україні розпочалося справжнє народне обурення. У єпархіях збирали підписи з вимогою відправити Філарета у відставку, єпархіальні збори висловлювали йому недовіру, а у більшості храмів УПЦ його перестали поминати за богослужінням.

Оскільки Філарет відмовився скликати Архієрейський Собор УПЦ, який мав прийняти його відставку, то організувати цей захід було доручено старшому за хіротонією українському архієрею, митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснаку). Цей Собор відбувся 27 травня 1992 р. і увійшов до історії як Харківський Собор. На ньому Філарета було відправлено у відставку та заборонено у священнослужінні, а на Київську кафедру було обрано Митрополита Володимира (Сабодана).

11 червня 1992 р. було скликано Архієрейський Собор РПЦ, який ухвалив:

  1. «Позбавити митрополита Філарета (Денисенка) сущого сану, знявши з нього всі ступені священства і всі права, пов'язані з перебуванням у клірі.
  2. Вважати всі рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійснені митрополитом Філаретом у забороненому стані з 27 травня 1992 р., а також усі заборони, накладені ним на кліриків і мирян з 6 травня 1992 р., незаконними і недійсними.
  3. Позбавити сану єпископа Почаївського Якова (Панчука) за співучасть в антиканонічних діях колишнього митрополита Київського Філарета».

25-26 червня 1992 р. Філарет провів свій «Собор», який ухвалив рішення про об'єднання УПЦ та УАПЦ. Від УАПЦ на «Соборі» було 9 «архієреїв» з 11, троє з яких залишили «Собор», почувши, що йдеться про об'єднання з Філаретом. Від УПЦ (якщо можна так сказати) були лише Філарет і колишній вікарний єпископ Яків (Панчук). Незважаючи на те, що вони вже були позбавлені сану, до початку «Собору» вони «рукоположили» ще двох «архієреїв». Таким чином, фактично УПЦ взагалі не була представлена на тому заході. Проте «Собор» ухвалив утворити УПЦ КП і передати їй усе майно та фінанси УПЦ та УАПЦ. Причому глава УАПЦ «патріарх» Мстислав, який проживав у США, взагалі не був повідомлений про цей захід, а коли дізнався, не визнав ані «Собор», ані об'єднання з Філаретом. Так був утворений розкольницький Київський патріархат.

Після цього і патріарх Алексій II, і Філарет Денисенко надіслали листи до предстоятелів Помісних Церков із роз'ясненням своєї позиції. Усі предстоятели (включно з Константинопольським Варфоломієм) визнали законним Київським Митрополитом Блаженнішого Володимира (Сабодана), а Філарета – позбавленим усіх ступенів священного сану. Після цього філаретівський розкол оформився в остаточному своєму вигляді. УПЦ пішла своєю дорогою, Філарет - своєю.

Логіка та мотиви

І нарешті, залишилося з'ясувати, які мотиви рухали УПЦ у 2022 р. і Філаретом у 1992 р., а також зрозуміти логіку подій, описаних вище.

Як вже було зазначено, з початком війни в УПЦ виник величезний запит на повне адміністративне відділення від РПЦ. Буквально з перших днів війни це виявилося в тому, що у багатьох храмах припинилося поминання Патріарха Кирила. А Блаженніший Онуфрій, поминаючи Предстоятеля РПЦ, перестав вживати словосполучення «отця нашого». Мотив тут зрозумілий: батько навряд чи може схвалювати вбивство одних своїх дітей іншими. І, як не гірко це усвідомлювати, батько сам відмовляється від батьківства по відношенню до своїх дітей.

Небажання мати хоч якийсь адміністративний зв'язок із тими, хто фактично благословляє цю нелюдську війну, і стало однією з головних причин проголошення повної самостійності та незалежності УПЦ.

Досить поширена думка, що у такий спосіб УПЦ спробувала уникнути гонінь з боку влади та радикально налаштованих громадян. Ця думка має під собою певні підстави, адже після початку війни органи місцевого самоврядування у багатьох населених пунктах почали ухвалювати рішення про заборону УПЦ, що є грубим перевищенням їхніх повноважень, порушенням Конституції і законів України. Масовими стали випадки захоплення храмів і незаконних перереєстрацій громад у ПЦУ.

Однак цей мотив не можна визнати домінуючим, оскільки більшість ієрархів і духовенства все ж усвідомлювали – недруги УПЦ борються саме з Церквою, а не зі статусами, і що в будь-якому разі УПЦ у спокої не залишать. Подальші події підтвердили правильність такого припущення: продовжилися як захоплення храмів, так і інші незаконні дії. Тому бажання зупинити гоніння можна визнати лише другорядним мотивом рішень Собору УПЦ у Феофанії.

Є й ще одна причина дистанціюватися від РПЦ. Вона не така явна, але може виявитися найважливішою. Те, що вторгнення Росії призвело до численних жертв серед українців та катастрофи в країні, – це факт. Але є ще оцінка, осмислення цього факту, а у випадку Церкви – богословське осмислення. І ось це саме богословське осмислення священноначалієм та богословами РПЦ приводить, чесно кажучи, у здивування і шок.

Представники РПЦ не лише виправдовують війну РФ проти України, а й намагаються підвести під неї якийсь богословський базис.

Звичайно, це ще не офіційна позиція РПЦ, і до того ж вона ще далеко не сформульована, але те, що вже є, можна визначити як «богослов'я війни». Представники РПЦ не лише виправдовують війну РФ проти України, а й намагаються підвести під неї якийсь богословський базис. Це дуже серйозна тема, яка потребує окремого аналізу, але просто як приклад – цитата з проповіді Патріарха Кирила 21 червня 2022 р.:

«Здавалося б, Бог є Любов, усе, що навколо Бога, пронизане любов'ю, то чому ж найближчий до Господа ангел називається Архістратигом, тобто воєначальником? А тому, що у світі існує таке явище, як боротьба добра зі злом, і вона проходить і по державних кордонах, і по багатьох інших кордонах, що розділяють людське суспільство. <…> Дуже важливо, щоб наші військовослужбовці, наша армія завжди були на боці добра. Це забезпечуватиме їм не тільки повну підтримку з боку народу, а й безсумнівно допоможе здобувати Божественну підтримку у відповідь на їхній подвиг – підтримку силою Божественною, через святого Архістратига Божого Михаїла».

Але ж і Святе Письмо, і вся православна аскетика, все духовне діяння, весь без винятку досвід християнського подвижництва свідчать – боротьба добра зі злом проходить виключно в людському серці, а не по державних кордонах. Тому слова Патріарха викликають у православних українців, говорячи дипломатичними термінами, здивування.

«У світі існує таке явище, як боротьба добра зі злом, і вона проходить і по державних кордонах».

Патріарх Кирил

Якщо згодом подібне «богослов'я війни» дійсно стане консолідованою точкою зору РПЦ, тоді час буде вести мову про жахливе спотворення євангельської істини та православного розуміння боротьби людини з дияволом за свою безсмертну душу, про спотворення принципових положень християнства, від чого, звісно, треба дистанціюватися подалі.

Про мотиви Філарета Денисенка

«Патріоти» та соратники Філарета 30 років усіх запевняли, що його позбавили предстоятельства УПЦ та наклали канонічні заборони за прагнення до автокефалії. Зараз це саме починають просувати критики «Феофанівського» Собору. Проте ця точка зору абсолютно неправильна.

Ось що про це говорив покійний Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан): «Собор дев'яносто другого року судив Філарета не за ідею національну, не за ідею автокефалії, як він намагається це подавати. Судив за його стиль і методи роботи в управлінні Українським Екзархатом, а згодом Українською Православною Церквою. Судив за його особисте життя та за його діяльність, яка вийшла вже в маси людей і стала великою спокусою серед віруючих, а не лише серед духовенства».

Мотиви розкольницької діяльності Філарета прості та зрозумілі: по-перше, реалізувати свої начальницькі амбіції якщо не в Москві, то в Києві, і, по-друге, уникнути засудження за свої злочини проти Церкви. Чи є такі мотиви в учасників Собору у Феофанії?

Висновки

Намагання поставити на один щабель філаретівський розкол і рішення Собору УПЦ – маніпулятивні та неправомірні.

На початку 90-х ієрархія, священство та миряни Церкви були рішуче проти автокефалії. Філарет боровся за повну незалежність УПЦ через прагнення створити церковну структуру «під себе», де міг би нероздільно «царювати». Ні про яку підтримку автокефалії серед єпископату не йшлося. Денисенко примушував архієреїв чинити так, як вважав за потрібне він, а з незгодними розправлявся. Оцінку діям Філарета дала вся повнота Української Православної Церкви. Підтримав його лише один єпископ. Усі «рукоположені» ним згодом люди в розкольницькій УПЦ КП – миряни без сану.

На 2022 рік ставлення в УПЦ до повної незалежності дуже змінилося. Величезну роль у рішеннях Собору УПЦ зіграли напад РФ на Україну та фактична підтримка війни Руською Церквою. На Соборі у Феофанії кожен міг висловити свою позицію. Не було жодного примусу, його рішення були ухвалені абсолютною більшістю. А меншості надали можливість жити у «дособорному» статусі.

Тепер, після проведеного порівняння, нехай кожен сам для себе визначить: чи є щось спільне між філаретівським розколом і Собором УПЦ у Феофанії, чи ні.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Як змінилося ваше життя після початку війни?
ніяк не змінилося
72%
мій храм захопили ПЦУшники
13%
мій храм постраждав/зруйнований від обстрілів
4%
відвідую інший храм через переїзд
11%
Усього опитано: 183

Архів

Система Orphus