Звинувачення на адресу Собору УПЦ: справедливі чи ні?

Чи справедливі звинувачення Собору УПЦ? Фото: СПЖ

Після Собору УПЦ з'явилися коментарі, у яких УПЦ звинувачується у розколі. Чи це так насправді, і як виглядають самі обвинувачі у світлі елементарної моралі?

Після Собору УПЦ різко активізувалися деякі блогери, які звинувачують його в нелегітимності, запевняють у швидкому об'єднанні «нової» УПЦ із розкольниками та уніатами, та, власне, оголошують, що Українська Православна Церква вже перебуває у розколі.

За невеликим винятком ми не наводитимемо тут конкретні цитати обвинувачів або даватимемо посилання. Охочі і так їх можуть знайти на просторах інтернету. Аргументація обвинувачів досить проста: якщо УПЦ оголосила про повну адміністративну самостійність, то вона припинила свій зв'язок з РПЦ, а отже – і з Православ'ям як таким.

Що таке розкол

Перш ніж висувати проти будь-кого звинувачення в розколі, слід визначити, що це таке. Найбільш авторитетною думкою з цього питання вважається визначення брехні, розколу та самочинного збіговиська, дане святителем Василем Великим у Канонічному посланні до Амфілохія єпископа Іконійського.

Канонічні правила святителя Василія Великого мають авторитет правил Вселенських Соборів, оскільки вони затверджені визначенням VI Вселенського Собору, який ще називають Трульським або П'ято-Шостим Вселенським Собором. Визначення Василія Великого звучить так: «Тому інше назвали вони (давні – Ред.) єрессю, інше розколом, а інше самочинним збіговиськом. Єретиками називали вони зовсім відторгнених, і у самій вірі відчужених; розкольниками – поділених у думках про деякі предмети церковні, і про питання, що допускають лікування; а самочинними збіговиськами – збори, що збираються непокірними пресвітерами, або єпископами, і ненаученим народом. Наприклад, якщо хтось, бувши викритий у гріху, віддалений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам утримав за собою предстояння і священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши кафоличну церкву: це самочинне збіговисько. Про покаяння мислити інакше, ніж ті, що існують у церкві, є розкол».

Що ж це за думки «про деякі предмети церковні», які лежать в основі визначення розколу? Як приклад, святитель навів різні погляди на покаяння. Ось ще думки тлумачів цього правила.

«Розкольник – хто (помиляється) з якогось виправного питання» (Синопсис).

«Розкольники суть ті, які відокремилися від церкви, які донатисти і так звані кафари та ідропарастати та енкратити» (Аристін).

«Єретик є, що вірою чужий. А що за якимось незнаним запитанням, то є розкольник» (Слов'янська кормча).

Як бачимо, рішення Собору УПЦ абсолютно не відповідають критеріям розколу, бо Собор не висловив жодної думки, яка була б незгідна з вченням Церкви.

Про аналогії з Філаретівським розколом

Деякі обвинувачі заявляють, що УПЦ пішла «шляхом Філарета». Структури Філарета Денисенка можна розглядати як самочинне збіговисько і як розкол.

Він відокремився від канонічної Церкви разом із одним єпископом. І всі його «архієреї» незаконні, оскільки «рукоположені» їм у стані заборони, а незабаром – і відлучення від Церкви. Таким чином, дії Філарета відповідають визначенню «самочинного збіговиська», оскільки він «був викритий у гріху, віддалений від священнослужіння, не підкорився правилам, а сам утримав за собою предстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши кафоличну церкву». Як це можна віднести до УПЦ? Хіба Блаженніший Митрополит Онуфрій був «викритий у гріху, віддалений від священнослужіння, не скорився правилам»? Здається, відповідь очевидна.

Можна розглядати філаретівщину і як розкол, оскільки Денисенко з самого початку своєї діяльності почав створювати так звану «паралельну ієрархію», порушивши таким чином вчення Церкви: «не буде двох єпископів у граді» (Правило 8 I Вселенського Собору).

У нашому випадку УПЦ жодної паралельної ієрархії не створювала, отже, і тут твердження, що вона пішла «шляхом Філарета», абсолютно безпідставні.

Канони та автокефалія

У корпусі канонічного права немає норм, що регламентують процес отримання/проголошення/дарування автокефалії. Тому, за великим рахунком, говорити про канонічність або неканонічність автокефалії як такої, не зовсім коректно. Все, на що ми можемо орієнтуватися – це прецеденти отримання автокефалії Помісними Церквами. А вони досить різні. Наприклад, так звана «болгарська схизма», коли проголошення автокефалії Болгарською Церквою не визнавалося Константинополем, тривало близько ста років. Сама Руська Церква, яка фактично проголосила свою автокефалію в 1448 р., не визнавалася такою до 1589 р., тобто 141 рік. В наші дні існує Православна Церква Америки (Orthodox Church in America), яка отримала автокефалію від РПЦ у 1970 р., проте цю автокефалію визнають лише Руська, Грузинська, Болгарська, Польська та Чехословацька Церкви. Решта вважають її частиною РПЦ.

Через відсутність канонів про надання автокефалії, обвинувачі УПЦ зазвичай не наводять як аргумент посилання на якісь конкретні канони. Виняток становить лише Правило 15 Помісного Константинопольського Собору 861, так званого Дворазового.

Воно звучить так: «Якщо якийсь пресвітер або єпископ, або Митрополит відважиться відступити від спілкування зі своїм Патріархом, і не буде підносити ім'я його, за певним і встановленим чином, у Божественній таємності, але, перш за Соборне оголошення і повне осудження його, вчинить розкол, – такому святий Собор визначив бути зовсім чужим усякого священства, якщо тільки буде викритий у цьому беззаконні».

Начебто до сьогоднішнього дня підходить, бо й частина церковних громад УПЦ не згадує Патріарха Кирила, і Блаженніший Митрополит Онуфрій після Собору згадує його не за «певним і встановленим чином», а серед інших Предстоятелів Помісних Церков. Але це лише на перший погляд. Насправді цей канон у сьогоднішній ситуації малозастосовний, оскільки в ньому йдеться про митрополитів, які очолювали так звані митрополичі округи, які не мали жодної самостійності та незалежності, а зовсім не про автономні Церкви, яких у IX столітті взагалі не було. До речі, у Грамоті Патріарха Олексія II 1990 р. про поминання Предстоятеля РПЦ взагалі не сказано жодного слова.

Повторимо, канонів, які регламентують процес отримання автокефалії немає, як немає загальновизнаних канонів, визначальних, які права мають автокефальні Церкви, а які – автономні.

Коли сьогодні говорять про єдність Церкви або про розкол, йдеться майже виключно про адміністративні моменти: хто комусь підпорядковується, хто в чию юрисдикцію входить, хтось кому «церква-мати» тощо. Однак Церква завжди розуміла свою єдність не як єдність адміністративну, а як євхаристичну. Церква завжди усвідомлювала себе як єдине Тіло Христове. А всі системи управління Церквою в конкретних історичних умовах, всі взаємини між цими частинами єдиного Тіла Церкви мають минуще значення і цінні настільки, наскільки вони є місією Церкви на землі.

Чи єдині з РПЦ та з усім Вселенським Православ'ям такі автокефальні Церкви як Польська, Грузинська, Церква Чеських земель та Словаччини? Адже вони колись входили до складу РПЦ і їхнє відділення не відбувалося бездоганно. Чому ж тепер, коли УПЦ навіть не вживає слова «автокефалія», коли ні УПЦ, ні РПЦ не заявляє про розрив євхаристичного спілкування, деякі «проповідники» говорять про розкол?

На жаль, обвинувачі УПЦ прямують до напрямку, заданого Константинопольським патріархатом, а саме: вони намагаються виколупати з канонів та різних церковних документів «зручні» цитати, які нібито підтверджують їхні звинувачення. Тим самим вони спекулюють на текстах канонів, намагаючись використовувати їх на благо Церкви. Чому не на благо, буде сказано нижче.

Втім, до такої спекуляції, на превеликий жаль, вдавалися з давніх-давен. Наприклад, святитель Григорій Богослов був зміщений з Константинопольської кафедри за звинуваченням, що він спочатку був висвячений у єпископи м. Сассіми і зайняв Константинопольську кафедру всупереч Правилу 15 I Вселенського собору, який говорив: «Аби з граду в град не переходив ні єпископ, ні диякон». Це при тому, що цього правила в ті часи вже не дотримувалися (не кажучи вже про наших), і серед обвинувачів святого Григорія було безліч єпископів, також винних у порушенні цього Правила. Святитель Григорій писав із цього приводу в одному зі своїх листів: «Ними рухає більше роздратуванням, ніж розум, вони багато в чому, в тому числі й у моїй справі, побачили щось дуже гірке, коли стали перебирати закони, які давно вже не діють, від яких найбільше і очевидним чином вільний був я».

Даним прикладом не ставиться під сумнів авторитет канонів, а ілюструється теза про те, що спроби застосувати канони без з'ясування їхнього істинного сенсу, а також умов, у яких вони застосовні, приносять Церкві шкоду, а не користь. А ще більшу шкоду приносить застосування букви канонів без любові до Бога і ближнього, заповіданої Христом. А ось любові в промовах обвинувачів якраз і немає. І добре те, що їхня позиція поділяється далеко не всією Руською Церквою.

Чи мала право УПЦ самовільно змінити свій Статут?

Одним із пунктів звинувачень у бік УПЦ багато «прокурорів» називають відсутність резолюції Патріарха РПЦ на рішеннях Собору УПЦ. Мовляв, якщо немає підпису – це рішення недійсні. А якщо недійсні – значить, Українська Православна Церква перебуває в невизначеному канонічному статусі.

І якщо заглянути до Статуту РПЦ (глава Х, п. 3), то з'ясовується, що справді для зміни Статуту УПЦ потрібне схвалення Патріарха РПЦ: «У своєму житті та діяльності УПЦ керується Визначенням Архієрейського Собору РПЦ 1990 року "Про Українську Православну Церкву", Грамотою Патріарха Московського та всієї Русі 1990 року та Статутом УПЦ, який затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським та всієї Русі».

Однак у Статуті УПЦ (зміни від 2007 р.) про його схвалення Патріархом нічого не сказано. У розділі I п. 3 йдеться: «Вищими органами церковної влади та управління УПЦ є Собор УПЦ, Собор єпископів УПЦ та Священний Синод УПЦ на чолі з Митрополитом Київським та всієї України». А в главі XV п. 2 сказано, що «право внесення доповнень та змін до цього Статуту має Собор єпископів УПЦ із наступним прийняттям Собором УПЦ».

Таким чином, усіх вимог власного Статуту на Соборі УПЦ було дотримано. Чому Статути РПЦ та УПЦ по-різному формулюють одні й ті самі положення? Питання до каноністів.

Позиція Синоду РПЦ

Засідання Священного Синоду РПЦ відбулося в неділю 29 травня 2022 р. вже після того, як не лише Собор УПЦ прийняв свої рішення, а й Митрополит Онуфрій за літургією згадав Патріарха Кирила серед усіх Предстоятелів Помісних Церков. І що ж, це викликало заяву про розкол? Чи про якісь антиканонічні дії? Чи на УПЦ наклали заборону? Ні, нічого цього не було, навпаки – Постанова Синоду РПЦ починається словами: «Виразити всіляку підтримку та розуміння архіпастирям, пастирям, чернецтву та мирянам Української Православної Церкви».

Ті зміни до Статуту УПЦ, які свідчать про її повну незалежність та самостійність, не відкинуті та не засуджені як антиканонічні, а лише сказано, що вони «потребують вивчення» та подальшого затвердження з боку Патріарха Кирила (про це твердження сказано вище).

Єдине, що в Постанові Синоду РПЦ можна хоч якось трактувати як протиріччя з УПЦ, це останній пункт, в якому виражено «жаль у зв'язку з тим, що в ряді єпархій Української Православної Церкви припиняється поминання Патріарха Московського і всієї Русі, що суперечить 15 правилу Дворазового Собору». Погодимося, слово «жаль» дуже далеке від осуду чи звинувачення в розколі. А згадане 15 правило ми вже розбирали вище.

Таким чином, офіційна позиція РПЦ полягає у розумінні української ситуації та прагненні зберегти те найвище євхаристичне розуміння єдності Церкви, яке й сповідається у Символі віри: «Вірую в Єдину Святу Соборну та Апостольську Церкву».

Як бачимо, і Патріарх Кирил, і члени Синоду РПЦ зайняли виважену позицію, що викликає повагу та подяку. Тим самим Синод РПЦ підтримав єдність самої УПЦ, яку, на жаль, намагаються зруйнувати її обвинувачі.

Війна як ініціатор Собору УПЦ

У зведенні канонічних правил ми не знайдемо канонів, які засуджують збройну агресію і церковні структури, які її схвалюють і підтримують (фактично благословляють). Але таких канонів немає не тому, що війна ніяк не впливає на церковні справи, а тому, що це предмет не так канонічного права, як моральних норм, Божих заповідей.

Собор УПЦ 27.05.2022 р. однозначно заявив, що війна – це смертний гріх. «Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді "Не вбивай!" (Вих. 20:13)», – сказано у першому пункті Постанови Собору. У РФ та Україні погляди на нинішню війну відрізняються, причому діаметрально. І можна довго дискутувати з цього приводу.

Але одне безперечно для всіх – факт, що своїм вторгненням Росія завдала Українській Православній Церкві такого потужного удару, якого їй не завдавали всі радикали та всіх вороги УПЦ в українській владі разом узяті. Саме вторгнення поставило УПЦ на межу виживання. Саме вторгнення спровокувало жорстокі захоплення храмів, заборони діяльності УПЦ місцевою владою та написання законопроектів про заборону УПЦ. Зруйновані українські міста, сотні загиблих дітей, тисячі знедолених і позбавлених даху над головою, мільйони біженців... У багатьох українців все це викликає ненависть до всього російського, яка в багатьох випадках виплескується на Українську Православну Церкву, незмінно іменовану ними «московським патріархатом». І не можна сказати, що така реакція не має зовсім ніяких підстав. Адже у РПЦ практично підтримали проведення «спецоперації».

А тепер із Росії та від росіян, які проживають в інших, як правило, благополучних країнах, звучать звинувачення на адресу УПЦ у розколі. І навіть із погляду звичайної моралі така позиція не виглядає бездоганною.

Трохи про моральний бік справи

Один московський священник, Георгій Максимов, за підсумками Собору УПЦ записав відеоролик, в якому заявив, що УПЦ пішла в розкол і причащатися там не можна. З аргументів – загальні міркування та посилання на Правило 15 Дворазового собору, про який вже було сказано вище. Це – його думка, висловлювати яку він має повне право.

Але от те, чим він цю думку обгрунтовував, неприємно здивувало. Максимов намагається уявити ситуацію так, ніби відбирали учасників на Собор тільки з-поміж прихильників автокефалії, що більшість учасників Собору були проти прийнятих рішень (що навіть не узгоджується з попередньою тезою), що ці рішення «продавили», що Собор не може виражати позицію УПЦ і т.д.

Насправді все було зовсім не так. І навіть митрополит Митрофан, на якого посилається Максимов, нічого подібного не говорив. Зокрема, владика повідомив, що за рішення змінити початковий статус зборів «більшість проголосували, наші збори стали Собором УПЦ, який має право приймати рішення». Ніхто нікому рота не затикав. 

Протоієрей Василь Кучер розповів: «Першими висловити свої міркування змогли архієреї Донбасу та Криму, які брали участь у зборах в онлайн-режимі. Далі до мікрофону підходили всі охочі з-поміж тих, хто зібрався в храмі. Говорили без регламенту, говорили все, що думали, і все, що болить. Висловитись дозволили кожному».

І таких свідчень – безліч. Абсолютна більшість учасників Собору підтримала його рішення. Були й ті, хто голосував проти (той самий митрополит Митрофан), та їх ніхто не піддав остракізму, ніхто не примушував і не звинувачував у розколі з УПЦ. Більше того, одне з рішень Собору (п. 7) якраз і надає правлячим архієреям єпархій, з якими у війну утруднений зв'язок, самостійно вирішувати важливі питання. У тому числі й можливість керуватись колишнім Статутом.

Навіщо тоді обвинувачі намагаються оббрехати Собор і дискредитувати його рішення?

Ще більш некрасивими з морального погляду виглядають заклики до сповідництва від людей, які перебувають далеко і від війни, і від гонінь, яких зазнає сьогодні УПЦ. Сидячи в мирних і благополучних країнах, вони закликають постраждати за поминання Патріарха Кирила традиційно прийнятим чином.

За великим рахунком, закликати до страждань має право лише той, хто сам через них пройшов або той, хто перебуває в тій самій небезпеці, що й люди, до яких він звертається. Христос закликав своїх послідовників іти за Ним на хрест, бо Він сам ішов на хрест. Можна говорити: «МИ повинні постраждати», але не можна говорити: «ВИ повинні постраждати». А позиція обвинувачів УПЦ виглядає приблизно так: ви там постраждайте, а я поспостерігаю збоку і покритикую, якщо страждатимете неправильно. Цитата о. Георгія Максимова: «Дивляться мене нормальні отці (священники, – Ред.). Для них я говорю, що ви опинилися в тій ситуації, коли перед вами вибір: або хліб, або хрест». До речі, дуже показовий для о. Георгія Максимова критерій «нормальності» чи «ненормальності» священників – підписка на його Youtube-канал.

Ще одна разюча цитата: «Критерій дуже простий: є поминання патріарха – можна ходити і причащатися, і приступати до інших таїнств, ні – не можна. І про це не тільки там я говорю, чи канони, чи Синод у Москві».

Це при тому, що жоден канон не ставить дійсність Таїнств у пряму залежність від поминання Патріарха! Причому і сам Патріарх дотримувався саме такої позиції. Тут доречно згадати благословення Патріарха Олексія духовенству УПЦ, дане ще 1990 року у Почаївській лаврі. Предстоятель тоді дозволив не згадувати його на тих парафіях, де це може спричинити неприйняття. Тож, за логікою о. Георгія, всі ці 30 років парафії, де не поминали Патріарха з його ж благословення, перебували в розколі? Причастя в них було недійсним?

Навіщо ж о. Георгій розпалює внутрішньоцерковну ворожнечу там, де треба навпаки всі сили докласти до відновлення миру і згоди? Адже такі слова – це очевидні заклики до бунту. Як і заклики до священників уникати «непоминаючих» єпископів, залишати свої парафії і звертатися до нього (Максимова) за працевлаштуванням.

Та й найдивовижніше те, з якою легкістю священник посилає в пекло тих, хто має точку зору, відмінну від його власної. Цитата: «Я думаю, що багато хто з них ще може одуматися і зійти з цього шляху (непоминання Патріарха Кирила, – Ред.) , але поки вони на цьому шляху, бути їхніми попутниками НА ШЛЯХУ В ПЕКЛО я нікому не рекомендую» .

Слава Богу, і Священний Синод РПЦ, і, сподіватимемося, більшість духовенства та вірян, все ж таки іншої думки.

Результати подібних «благочестивих» відеороликів

Безсумнівно, що результатом подібних відеороликів, публікацій у телеграм-каналах та інших засобів комунікації буде збентеження вірян, роз'єднання Церкви, ворожнеча та нерозуміння. Вторгнення РФ в Україну завдало кровоточивої, в буквальному та переносному сенсі, рани, у відносинах між народами Росії та України і через це – у відносинах між УПЦ та РПЦ. Обвинувачі УПЦ не намагаються вилікувати її, а навпаки намагаються її роз'ятрити, вбити в неї клин якомога глибше.

Втішно, що далеко не всі прагнуть звинувачувати УПЦ. І Патріарх Кирил та багато священників знаходять слова і втіхи, і підтримки на адресу УПЦ, і надії на те, що в майбутньому сьогоднішні труднощі вдасться подолати. Ось, наприклад, заява митрополита Іларіона, глави ВЗЦЗ МП: «Єдність між УПЦ і РПЦ зберігається, ми й надалі зміцнюватимемо цю єдність».

А ось слова Патріарха Кирила, про поминання якого так дбають обвинувачі: «Ми з повним розумінням ставимося до того, що Блаженніший Митрополит Онуфрій і єпископат повинні максимально мудро діяти сьогодні, щоб не ускладнювати життя свого віруючого народу».

А ось що кажуть архієреї УПЦ, єпархії яких перебувають у зоні бойових дій, та які, на відміну від сторонніх спостерігачів, мають повне право закликати до сповідництва.

Митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука: «Особливо акцентую вашу увагу на тому, що диявол, який ходить, як "лев рикаючий, шукаючи когось поглинути", хоче внести в душі людей збентеження для того, щоб породити черговий розкол усередині Церкви. То там, то тут з'являються публікації щодо подій, що відбувалися на Соборі. У них звучать звинувачення священноначалія в нібито вчиненому розколі та інше. З усією відповідальністю хочу сказати, що це не так. Коли вирішуються доленосні питання, не можна миттєво навішувати на когось ярлики чи робити ворогом народу».

А ось слова митрополита Горлівського та Слов'янського Митрофана, який голосував проти рішень Собору УПЦ, але який, проте, говорить про свою єдність із УПЦ: «Я вважаю, що рішення було неправильним. <...> Я це не підтримую і не схвалюю, але не робитиму нічого такого, щоб завдати шкоди нашій братії. Ми поминаємо і Блаженнішого Митрополита Онуфрія, і Святішого Патріарха. <...> Зараз ми залишаємось у єдності з РПЦ і, з Божою допомогою, збережемо єдність із УПЦ».

Про цю єдність ми всі повинні молитися і робити все, що від нас залежить, щоб вона збереглася.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Слова голови Держетнополітики про утиск прав вірян УПЦ – це:
перегляд позиції влади щодо Церкви
24%
її приватна думка
53%
важко відповісти
23%
Усього опитано: 187

Архів

Система Orphus