Зцілення македонського розколу та українська ситуація

18 Травня 20:20
0
За предстоятельства Патріарха Порфирія македонський розкол вилікуваний. Фото: СПЖ За предстоятельства Патріарха Порфирія македонський розкол вилікуваний. Фото: СПЖ

Тема з визнанням Македонської Церкви з боку Фанара отримала своє несподіване продовження: Сербська Православна Церква заявила про зцілення розколу.

16 травня 2022 р. Священний Синод Сербського Патріархату оголосив про залікування македонського розколу та відновлення єдності з Македонською Церквою.

 

Скріншот офіційного сайту СПЦ

Основні тези Комюніке наступні:

  1. Македонська Церква повертається до свого автономного статусу у складі Сербського Патріархату, який був їй наданий у 1959 р.;
  2. Між Сербською та Македонською Церквами відновлюється повне канонічне і євхаристичне спілкування;
  3. Автономний статус – це лише етап на шляху до статусу повної автокефалії, який «не лише можливий, а й доцільний, легітимний і реалістичний».

Майбутня автокефалія Македонської Церкви видається вже вирішеним питанням, оскільки в Комюніке фігурує фраза «нова сестринська Церква», яку вжито в контексті майбутнього МПЦ. Сама теза про автономний статус поділяється на кілька підпунктів:

По-перше, проголошується, що Церква керуватиметься лише своїми церковними міркуваннями, а не вимогами геополітики. Дослівно це звучить так: «Сербська Православна Церква керуватиметься лише та виключно церковно-канонічними і церковно-пастирськими принципами, критеріями та нормами, не дбаючи про "реальнополітичні", "геополітичні", "церковно-політичні" та інші міркування, та не допускатиме чийсь вплив або тиск».

Майбутня автокефалія Македонської Церкви видається вже вирішеним питанням.

Що розуміється під цими міркуваннями? Очевидно, що «реальнополітичні» та «геополітичні» міркування – це не що інше, як позиція влади Північної Македонії та інтриги Фанара, а «церковно-політичні» – це претензії Константинопольського патріархату на верховенство у Православ'ї. В даному випадку воно виявляється у твердженні, що тільки Фанар і ніхто інший може дарувати автокефалію.

По-друге, автокефальна (в майбутньому) МПЦ не буде обмежена ані в своїй діяльності всередині Північної Македонії, ані в окормленні македонських парафій за кордоном. Це різко контрастує з тією «автокефалією», яку пропонує Фанар: всі закордонні парафії і монастирі передаються в управління фанаріотам, а всередині держави можуть утворюватися якісь ставропігії, які безпосередньо підпорядковуються Фанару.

По-третє, Македонська Церква має самостійно врегулювати питання своєї назви з Елладською та іншими Помісними Церквами. Нагадаємо, що греки дуже ревно реагують на будь-яку згадку слова «Македонія», як у назві сусідньої держави, так і в назві Церкви. Декілька років тому Македонія була вимушена перейменуватися під тиском Греції на Північну Македонію. У згаданому вище рішенні Синоду Константинопольської Церкви МПЦ визнавалась із назвою «Церква Охрида». Сербський Патріархат дав зрозуміти, що прийме будь-яку назву МПЦ, яку та прийме за підсумками своїх власних переговорів із усіма зацікавленими сторонами. До речі, на офіційному сайті МПЦ вона називає себе «Македонська Православна Церква – Охридська архієпископія».

Боротьба за статус «Матері-Церкви»

Залікуванню македонського розколу передували деякі події, у яких все розвивалося блискавично.

9 травня 2022 р. Синод Константинопольського патріархату визнав Македонську Церкву, заявивши, що вони «зцілюють рану розколу», і закликав Сербську Церкву вирішити з македонцями якісь «адміністративні питання». А за кілька днів до цього, 6 травня 2022 р., єпископ Зворницький і Тузланський Фотій (СПЦ) повідомив, що на початку травня представники Сербської і Македонської Церков провели у Ніші переговори, причому в них брав участь Патріарх Порфирій. Це були перші переговори після багаторічної перерви. Така активність була тоді не до кінця зрозуміла: чи то Фанар вирішив зіграти на випередження, чи то, навпаки, сербські архієреї вирішили піти на поступки македонцям, не бажаючи повторювати у себе варіант а-ля ПЦУ, який вже заготовили фанаріоти.

Наразі ж ситуація повністю роз'яснилась. На Фанарі отримали інформацію про підготовку залікування македонського розколу всередині самої СПЦ і вирішили в останній момент перехопити ініціативу, дарувавши Македонській Церкві псевдоавтокефалію зі своїх рук. До честі македонців варто зазначити, що вони не піддалися на провокацію і продовжили переговори з СПЦ, результатом яких стало те, що Синод Македонської Православної Церкви (МПЦ) направив Сербській Церкві акт, за яким МПЦ повертається до складу Сербського Патріархату в статусі найширшої можливої ​​автономії.

Загалом події навколо залікування македонського розколу, і особливо вчинки Фанара, кажуть, що в Православ'ї йде серйозна боротьба з питання надання автокефалії тим церковним структурам, які забажають отримати такий статус. Здоровий глузд підказує, що автокефалію надає та Помісна Церква, до якої входить церковна структура (автономна Церква, митрополичий округ або просто сукупність єпархій), що домагається автокефалії. Проте з цим категорично не згоден Константинопольський патріархат, адже такий порядок порушує концепцію виняткового становища Фанара в Православ'ї, яку вже сто років завзято просувають фанаріоти.

Нагадаємо, що існуючий корпус канонічних правил Церкви не містить норм, що регулюють процедуру надання автокефалії. Під час обговорення цієї процедури в рамках підготовки до Критського Собору 2016 р. всі Помісні Церкви дійшли переконання, що автокефалія повинна надаватися за згодою тієї Церкви, до якої входить структура, що бажає отримати автокефалію, і що це повинні визнавати всі інші Церкви. Однак це питання застопорилося через розбіжності щодо підписів у Томосі про автокефалію і було знято з порядку денного Критського Собору.

Відповідно до фанаріотської концепції «перший без рівних», надання автокефалії має включати наступні елементи.

По-перше, лише Константинопольський патріархат може бути «Матір'ю-Церквою», тобто. дарувати автокефалію будь-яким структурам, незалежно від того, до складу якої Помісної Церкви вони входять. Ініціатором автокефалії може бути будь-хто, але конституюючий акт, який, власне, і є основою автокефального статусу, може видавати лише Фанар.

По-друге, всі Помісні Церкви, крім Константинопольського патріархату, можуть здійснювати свою діяльність строго у державних кордонах тих країн, де вони розташовані. Усі закордонні діаспори будь-якого походження повинні підпорядковуватися лише Фанару. Наприклад, у Томосі ПЦУ про це сказано прямим текстом, згідно з яким усі українські парафії в усіх країнах, окрім України, повинні перейти до юрисдикції Константинополя. Той самий порядок Фанар намагався нав'язати Македонській Церкві. Адже в діаспорі у македонців близько 800 парафій, чимало!

Усі новостворені автокефалії Фанар вважає автокефаліями другого сорту, залежними від нього.

По-третє, всі новостворені автокефалії Фанар вважає автокефаліями другого сорту, залежними від нього. Себе він вважає «першим без рівних», а Єрусалимську, Олександрійську та Антіохійську Церкви, які колись входили до системи пентархії, – автокефаліями першого сорту. Винятковість Фанара при цьому виявляється в праві скликання всеправославних зборів, праві остаточного суду, праві втручання у внутрішні справи інших Помісних Церков тощо. Крім того, новостворені автокефальні Церкви, на думку Фанара, мають поминати Константинопольського патріарха як свого главу та звертатися до нього з важливих питань.

Македонія та українська ситуація: приклад для наслідування?

Прецедент залікування македонського розколу викликає природне питання: а чи не можна за цією схемою вирішити і церковний розкол в Україні? Тут слід звернути увагу на відмінність цих ситуацій.

Практично весь «єпископат» ПЦУ – це люди, які отримали свій «сан» від осіб без архієрейського статусу.

Найголовніша відмінність полягає в тому, що майже весь «єпископат» ПЦУ – це люди, які отримали свій «сан» від осіб без архієрейського статусу. Епіфаній Думенко, Євстратій Зоря, Михайло Зінкевич та багато інших були «висвячені» Михайлом Антоновичем Денисенком (Філаретом), колишнім митрополитом Київським. Але на момент цих «хіротоній» Філарет не тільки не був архієреєм, а й не був навіть членом Православної Церкви, оскільки перебував під анафемою. І цей його позацерковний статус визнавали всі Помісні Церкви, включаючи Константинопольський патріархат. Колишній глава УАПЦ Макарій Малетич ніколи навіть не був архієреєм, він пішов з канонічної Церкви у статусі священника.

Таким чином, фактична відсутність хіротоній у «єпископату» ПЦУ є головною перешкодою не лише для об'єднання з цією структурою, а й для визнання її Помісними Православними Церквами, про що їхні предстоятели неодноразово заявляли.

На відміну від ПЦУ, в Македонській Церкві існує апостольське спадкоємство, вся її ієрархія законна, хоч і перебувала в канонічній ізоляції. Собор Сербської Церкви 1967 р. констатував, що ієрархія МПЦ «самовільно і неканонічно відокремилася від своєї Церкви-Матері в розкольницьку організацію», і вирішив перервати з македонською ієрархією канонічне спілкування. Наступного 1968 р. Синод СПЦ віддав македонських архієреїв церковному суду, але судове провадження було призупинено у 1970 р. і, за наявними відомостями, більше не відновлювалося. Під час усіх раундів переговорів СПЦ і МПЦ питання про неканонічність хіротоній македонських ієрархів ніколи не ставилося.

Можна припустити, що в УПЦ могли би погодитись на переговори про об'єднання з ПЦУ за умови перерукопокладення її «духовенства» від канонічних архієреїв.

Можна припустити, що в УПЦ могли би погодитись на переговори про об'єднання з ПЦУ за умови перерукопокладення її «духовенства» від канонічних архієреїв. Однак це, по-перше, малоймовірно, а по-друге – недоцільно.

Малоймовірно тому, що на це не погодяться ані в самій ПЦУ, ані в Константинопольському патріархаті, який, як не крути, є для ПЦУ вищою інстанцією. У разі перерукопокладення «ієрархам» ПЦУ треба буде зізнатися своїм віруючим у тому, що вони весь цей час подавали їм недійсні таїнства, а фанаріотам доведеться пояснювати, як вони могли служити Божественну літургію з особами, які не мають духовного сану.

Проте набагато важливіше, що вище керівництво ПЦУ заявляє про своє бажання об'єднання з українськими католиками православного обряду, тобто фактично перейти в унію. Наприклад, впливовий «ієрарх» ПЦУ «митрополит» Луцький і Волинський Михайло Зінкевич у жовтні 2021 р. заявив: «Ми хочемо бачити об'єднану церкву, де не буде ні Московського патріархату, ні греко-католиків, і ПЦУ не буде, буде одна велика українська церква». У березні 2022 р. він підтвердив прагнення об'єднання з греко-католиками, заявивши, що в ПЦУ чекають на ще один Томос для єдиної «церкви», до якої увійдуть усі православні конфесії і уніати. Глава ПЦУ Сергій (Епіфаній) Думенко ще у 2019 р. заявив, що ключі до об'єднання ПЦУ та УГКЦ лежать не в Києві, а у Римі і Константинополі.

Вище керівництво ПЦУ заявляє про своє бажання об'єднання з українськими католиками православного обряду, тобто фактично перейти в унію

У тому ж 2019 р. архієпископ Фанара Даниїл (Зелінський) в інтерв'ю агентству ВВС від 11 січня сказав, що «створення ПЦУ є певною передумовою для діалогу Православної Церкви і греко-католицької та пошуку шляхів для їх розуміння». А на уточнююче запитання кореспондента ВВС про можливість об'єднання ПЦУ з уніатами Зелінський заявив прямо і без околичностей: «Я впевнений, що це цілком можливо».

Не відстають у подібній риториці й уніати. Наприклад, уніатський митрополит Борис Гудзяк заявив: «На практиці ми маємо йти до цієї єдності (ПЦУ та УГКЦ, – Ред.). Це реальна річ, а не захмарні теорії. Блаженніший Святослав дуже чітко і радісно виступив із підтримкою, говорячи, що ми простягаємо братську руку, щоб іти разом до цієї єдності». А президент Інституту екуменічних студій Українського католицького університету Іван Дацко уточнив навіть терміни такого об'єднання: «Хотів би до 2025 року відновлення повного сопричастя між Католицькою і Православною Церквою. Це наша головна мета», і додав, що така мета має бути реалізована саме в Україні. Докладніше щодо кроків з об'єднання можна прочитати у статті: «ПЦУ та УГКЦ: 7 кроків до нової унії».

Тому при міркуванні щодо можливого об'єднання з ПЦУ слід поставити запитання: а навіщо? Об'єднуватися, щоб разом із ПЦУ потім зрадити Православ'я та перейти в унію? Або, в разі такого більш ніж ймовірного об'єднання, знову розділятися?

***

Нам варто порадіти за наших сербських і македонських братів, які зуміли вилікувати розкол. Але проводити паралель із українською ситуацією навряд чи доречно – у нас все набагато складніше. І з погляду людської логіки ситуація з об'єднанням православних українців майже безнадійна. Але, як сказав Христос апостолам, «Неможливе людям можливе для Бога» (Лк. 18:27).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також