Чому війна – не привід об'єднуватися з розкольниками

Чи можна об'єднуватися з розкольниками, бо війна? Фото: СПЖ

Наразі представники всіх українських конфесій разом борються за Україну. Але чи це є достатньою підставою для релігійного об'єднання?

Сьогодні багато вірян та священників УПЦ опинилися в деякому сум'ятті духу. Склалася парадоксальна ситуація: у нинішній війні проти Росії віряни УПЦ часто борються пліч-о-пліч із тими, хто захоплював наші храми, закликав і здійснював насильство щодо нашої Церкви, хто брав участь у факельних ходах, кричав нам «смерть ворогам», «чемодан, вокзал, Росія» та інше. У цій війні ми на одному боці разом із прихильниками ПЦУ та УГКЦ, які аж ніяк не симпатизують нашій Церкві. Наразі ми всі разом відстоюємо незалежність України та робимо все для її захисту. Але будь-яка війна закінчується, а що буде далі?

Варіанти повоєнного часу

Варіант перший. Прихильники ПЦУ та уніати визнають заслуги вірян УПЦ у боротьбі з ворогом, починають бачити в нас патріотів України, припиняють звинувачення у колабораціонізмі та погоджуються, що ми, як і всі громадяни України, маємо право бути у релігійній організації, в якій вважаємо за потрібне. На сьогоднішній день немає жодних сигналів, що такий варіант можливий. Визнання патріотичності УПЦ звучать із вуст керівників держави, включаючи Президента, але не від релігійних лідерів інших конфесій. Зате є протилежні сигнали. Наприклад, «ієрархи» ПЦУ Іван (Євстратій) Зоря чи Драбинко публічно підтримали законопроекти про заборону УПЦ та заявили, що вона має бути знищена.   

Варіант другий. Примус УПЦ до поєднання з «патріотичними» конфесіями.

Першим на цю тему висловився Філарет Денисенко. 28 лютого 2022 р. він звернувся до Блаженнішого Митрополита Онуфрія, єпископату, духовенства та мирян УПЦ із закликом «об'єднатися в єдину помісну автокефальну Українську Православну Церкву, яка служитиме виключно інтересам українського народу». Його аргументація проста: почалася війна, і поки УПЦ в юрисдикції Московського Патріархату – вона на боці зла. А якщо поєднається з Філаретом – перейде на бік добра.

Аргументація така ж проста, як і безглузда. По-перше, лінія розмежування добра і зла проходить не по лінії фронту, а в серці кожної людини. Ця істина повинна бути знайома будь-якому більш-менш знайомому з православним вченням про духовне життя. «Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги…» (Мф. 15:19). А по-друге, хіба УПЦ схвалює війну? Чи УПЦ молиться за перемогу РФ? Хіба УПЦ благословляє російських солдатів? Звичайно ж ні. А якщо так, то які підстави стверджувати, що УПЦ на «стороні зла»? І до чого тут юрисдикція? Якщо який-небудь предстоятель чинить гріх, він залишається його особистим гріхом і поширюється на паству чи духовенство. Єдиний виняток – це єретичне вчення, яке висловлюється публічно. 

Цікаво, що за всієї турботи про «інтереси українського народу» Філарет Денисенко не звернувся з подібним зверненням до свого ставленика Сергія (Епіфанія) Думенка. Мабуть, особиста ненависть до колишнього учня виявилася сильнішою.

Згодом висловився і сам керівник ПЦУ С. Думенко. Першого тижня війни він, за повідомленнями в соцмережах, не зовсім патріотично втік до Греції. Але потім, мабуть усвідомивши, що загрози Києву поки що немає, повернувся і розвинув бурхливу діяльність.

5 березня 2022 року він звернувся до громад та єпархій УПЦ, заявивши, що оскільки «ви завжди декларували відданість канонам», то треба, мовляв, переходити до ПЦУ. А хто не хоче переходити – ті мають хоч би співслужити з думенківцями. 21 березня синод ПЦУ видав постанову «Про надзвичайний порядок прийняття до ПЦУ», де висловлювався сум, що громади, як і раніше, не бажають переходити «через особливості людської психології», і містився новий заклик до єпархій та громад УПЦ «наслідувати Томос».

Крім того, Думенко дав команду своїм «архієреям» робити аналогічні звернення, і думенківськими єпархіями прокотилася хвиля штампованих «братських закликів».

Особливих успіхів вони не принесли. У ПЦУ рапортують про десятки «переходів», але у західних регіонах країни храми УПЦ захоплюють переважно силою, є й випадки захоплень з використанням адмінресурсу. Випадки добровільних переходів нечисленні. Іншими словами, залучання Думенка не працюють. Проте в риториці окремих священнослужителів УПЦ зустрічається теза, що любов до Батьківщини дозволяє об'єднуватись на богослужінні за принципом патріотичності, а не законів Церкви. Що канони були актуальними у мирний час, а зараз все інакше. Чи так це?

Канони – ніщо, патріотизм – все?

Наразі віряни УПЦ та ПЦУ часто воюють в одних окопах. Проте чи означає це, що ці конфесії мають об'єднатися? Зовсім ні. Адже у ЗСУ разом із православними борються і українські католики, і мусульмани, і представники інших релігій. Невже на підставі військового братства ми маємо об'єднатися у релігійному відношенні? Відповідь очевидна.

Тим не менш, у сьогоднішній ситуації набирає популярності теза, що війна нівелювала значення церковних канонів. Мовляв, ми – українці та протистоїмо спільному ворогові, а цього достатньо для церковного єднання, головне – це любов до Батьківщини та один до одного.

Подібну тезу можна почути в риториці і деяких священників УПЦ, які, звертаючись до прихильників ПЦУ, кажуть – мовляв, ми з вами українці і перебуваємо в одному човні. І ключове: ми «багато чого разом переосмислимо». Але що можуть переосмислити члени Церкви з тими, хто свідомо поставив себе за її огорожею?

Що можуть переосмислити члени Церкви з тими, хто свідомо поставив себе за її огорожею?

Наприкінці березня у Софії Київській відбулося дійство «Спільна молитва духовенства ПЦУ та УПЦ», в якій взяли участь «священник» ПЦУ Георгій Коваленко та диякон Іонинського монастиря УПЦ Микола Лисенко.

В одній єктенії Коваленко молився за «владику та отця нашого блаженнішого Епіфанія», а Лисенко – за «владику і отця нашого Блаженнішого Онуфрія».

Диякон Микола Лисенко та "священник" ПЦУ Георгій Коваленко на спільному богослужінні у Софійському соборі. Фото: Фейсбук-сторінка Коваленка

Коваленко, який опублікував це «богослужіння» на своїй сторінці Фейсбук, написав: «Сподіваємося, що православні по всій Україні, особливо вірні УПЦ, відкинуть московське лицемірство і молитимуться Богові разом і будуть служити українському народу, спільно з вірними ПЦУ». А о. Миколай прокоментував цей перформанс так: «Я зробив це з метою, щоб українці в обох гілках Православ'я змогли розкрити один одному обійми – щиро, без старих рахунків та упереджень. Моє ставлення до ієрархії та її реакцій насправді є дуже критичним».

Що ж, можна як завгодно критично ставитися до ієрархії Церкви, але чи може бути в ній два предстоятелі, один з яких, на думку більшості Церков, навіть не є священнослужителем? І чи є відмова від співслужіння з людьми без сану «упередженням»? Мабуть, для диякона Миколая Лисенка є, бо незабаром він відслужив із Коваленком спільну «літургію» у Благовіщенському храмі на Золотих воротах.

Про зраду та ненависть

Безумовно, кожен сам обирає свій шлях і сам нестиме за цей вибір відповідальність. Але є, як мінімум, дві найважливіші причини, чому не можна об'єднуватися з розкольниками. Навіть на хвилі загального патріотизму, навіть за умов іноземної агресії.

Перша причина – це те, що вірність Батьківщині не повинна вести до зради Христа та Його Церкви. Війна не скасовує канонів і не робить їх менш значущими. Через війну гріх не перестає бути гріхом, а розкол не перестає бути розколом. Слова святих про розкол через війну не втрачають своєї актуальності. І тим більше через війну благодать священства не з'являється у тих, хто її не мав. Все це унеможливлює об'єднання з розкольниками, оскільки причини, з яких ми відмовлялися з ними об'єднуватися до війни, залишилися тими самими.

Вірність Батьківщині не повинна вести до зради Христа та Його Церкви. Війна не скасовує канонів і не робить їх менш значущими.

Друга причина – це ненависть, яка є основою світогляду членів ПЦУ: ненависть до ворогів, до вірян УПЦ і навіть один до одного. Епіфаній із Філаретом це наочно демонструють.

І тут ми бачимо парадокс: на словах у Думенка говорять про любов, а насправді виходить зовсім інакше. Можна слухати їхні улесливі промови і сподіватися, що якщо ми «багато переосмислимо» і об'єднаємося з ПЦУ, то заживемо разом із ними однією дружною сім'єю. Але ми багато разів мали нещастя переконатися, що розкольники вірян УПЦ ненавидять, причому ненавидять щиро і самозабутньо. І їхня ненависть до нас нікуди не поділася, з початком війни їхня ворожнеча до істинної Церкви лише посилилася. І завоювати прихильність членів ПЦУ можна лише поділивши з ними цю ненависть. Більше того, ти повинен постійно доводити цю ненависть «на ділі». Невипадково найактивніші «хейтери» УПЦ останніми роками – це «перебіжчики», які прагнуть продемонструвати новому оточенню свою лояльність. Але чи все це стосується християнства? Чи можна припустити, що у Вічності одні насельники Небесного Єрусалиму ненавидять інших?

Про канонічну автокефалію

Деякі священнослужителі висловлюють думку, що Українська Православна Церква має домагатися канонічної автокефалії. Чи має УПЦ на це право? Безперечно. Але ось проблема – корпус канонічного права Церкви просто не містить у собі процедур, які регламентували б процес надання автокефалії.

Певних домовленостей із цього питання було досягнуто під час підготовки Критського собору 2016 р., але вони так і не були зодягнені у форму канонів. Єдине, що не викликає заперечень, це те, що нову автокефальну Церкву мають визнати всі вже існуючі Помісні Православні Церкви.

І тут є дуже велика проблема.

Господь сам усе владнає і влаштує все на благо. Якщо буде на те Його всеблага воля, УПЦ стане автокефальною.

Важко уявити, що РПЦ погодиться з такою автокефалією, але ще складніше уявити, що її визнає Фанар (за існуючої ПЦУ). Все це робить можливе проголошення, а тим більше визнання автокефалії УПЦ дуже складною справою. Залишається сподіватися, що Промисел Божий та соборний розум Української Православної Церкви знайде правильний вихід із цієї ситуації. А для того, щоб було саме так, вся повнота УПЦ має передусім дбати ні про що інше, як про єдність усередині нашої Церкви. Якщо ми будемо єдині, якщо ми триматимемося нашого Предстоятеля Блаженнішого Онуфрія, якщо ми підкоримо свої окремі думки соборному рішенню всієї повноти УПЦ, тоді нам не страшні жодні загрози та жодні труднощі. Якщо ж ми підемо шляхом сепаратизму, конформізму та пристосуванства, нас просто знищать поодинці.

Господь сам усе владнає і влаштує все на благо. Якщо буде на те Його всеблага воля, УПЦ стане автокефальною. Всім вірним чадам Церкви на всі заклики і всі спокусливі пропозиції потрібно відповідати таке:

  • ми будемо вірні канонам Церкви;
  • ми будемо вірні єдності УПЦ;
  • ми вирішуватимемо питання про свій канонічний статус соборно, всією повнотою УПЦ після того, як захистимо нашу країну від агресії. 
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Ратифікація Стамбульської конвенції – це:
захист жінок від насильства
0%
крок до знищення традиційних цінностей
0%
просто популізм
100%
Усього опитано: 1

Архів

Система Orphus