Фанар не визнає «таїнств» Філарета: чи можна тепер переходити до ПЦУ?

Для Фанара Філарет знову перестав бути єпископом? Фото: СПЖ

Нині вірян запевняють, що війна – привід забути про безблагодатність ПЦУ й переходити до думенківців. При цьому на Фанарі заперечують таїнства Філарета. Як це поєднати?

29 березня 2022 року Архієпископія Фанара в Австралії видала Комюніке за підсумками зборів єпископів. На перший погляд, це документ виключно місцевого значення, але це не зовсім так. Фанаріоти Австралії торкнулися найважливішої проблеми, яка безпосередньо стосується УПЦ і всього Православ'я в цілому. Про що мова, розбираємо в публікації.

Війна робить нецеркву Церквою?

Ще вчора православний світ вів гарячі дискусії щодо канонічного статусу верхівки ПЦУ, обговорював вторгнення Фанара на канонічну територію УПЦ та з'ясовував, наскільки можливе проведення зустрічі Предстоятелів для вирішення кризи, в якій Православ'я перебувало з 2018 року. Зараз, коли минуло лише 5 тижнів української війни, здається, що все це відбувалося в якомусь іншому житті. Ми ніби поринули в іншу, страшну реальність, де щодня гинуть люди, де світ жахається кадрами розбомблених міст, понівечених трупів та зруйнованих храмів.

Через війну проблема з розколом Православ'я, вчиненим Фанаром, ніби зблякла і відійшла на другий план, про неї ніби забули. На заході України громади «переводять» до ПЦУ мало не під дулом автомата. Але з'явилися окремі симпатики й добровільного переходу. Їхня аргументація суто політична – мовляв, Росія на нас напала, а отже, бути в духовній єдності з РПЦ неприпустимо. А якщо так – треба приєднуватися до ПЦУ, яка стовідсотково патріотична. Про те, що в усіх Церквах, крім грецьких, ПЦУ, як і раніше, вважають безблагодатними розкольниками, такі оратори намагаються не згадувати. Мовляв, у нас тут гинуть люди, нині не до канонів, українці не хочуть вникати у ці ваші ігри престолів. Їм важливо не мати із ворогом нічого спільного.

Чи здатна війна перетворити мирянина Сергія Думенка на канонічного архієрея, чи може вона зробити благодатними його «таїнства»?

Але чи допустима така логіка для християнина? Адже військові дії не змінили сутність Церкви. Вона не перестала бути Тілом Христовим. Чи здатна війна перетворити мирянина Сергія Думенка на канонічного архієрея, чи може вона зробити благодатними його «таїнства»? Хіба не такі запитання насамперед має ставити собі християнин?

Філарет благодаті не мав, а в Думенка вона з'явилася?

Війна принесла величезне збентеження до лав вірян і навіть частини священства УПЦ.

Частина єпархій припинила поминання Патріарха Кирила, в деяких закликають скликати Собор з вимогою повної автокефалії. Але є вже кілька випадків, коли священники, вагаючись в унісон з «лінією партії», переходять до ПЦУ. Тобто у мирний час вони усвідомлювали, що ПЦУ – це структура, яка перебуває поза Церквою Христовою, а з настанням війни про це раптом «забули».

Наприклад, у гучній історії у Смілі, де тероборона витягла з Покровського храму УПЦ «московського попа», організатор цього дійства о. Миколай Середич оголосив парафіянам, що за умов війни немає іншого виходу, крім переходу до ПЦУ.

Коли ж приголомшені парафіяни нагадали йому його власні слова, що в ПЦУ немає благодаті і йти туди не можна, Середич заявив таке: «Я так говорив про філаретівців, а ця церква має Томос, тут все законно».

Іншими словами, філаретівці в очах священника були безблагодатними, а думенківці вже мають благодать. Втім, на подібні «незручні» запитання парафіян о. Миколай відповідав неохоче й намагався їх ігнорувати. Проте, чи християнин може таке ігнорування собі дозволити? Адже для кожного з нас питання благодатності Церкви, в якій він перебуває, має життєво важливе значення. Тому аргумент Середича потрібно розібрати докладно, адже він може стати прикладом для інших. А для цього варто повернутись до заяви Архієпископії Фанара в Австралії.

Фанар: Ми не визнаємо таїнств Філарета

«Філарета як самопроголошеного "патріарха" не визнає жодна канонічна Православна Церква, ні, звичайно, Вселенський Патріархат. Тому його адміністративні акти та таїнства, які він вчиняє, недійсні та не існують для Православної Церкви повсюдно», – йдеться в комюніке, присвяченому діяльності вікаріатства УПЦ КП в Австралії та Новій Зеландії на чолі з якимось Нектарієм Александратосом.

Ця заява була зроблена для аргументації «анексії» парафій Київського патріархату Фанаром: «У канонічних межах Священної Архієпископії Австралії перебувають українські громади, які до недавнього часу належали до так званого і ніколи канонічно не визнаного "Київського Патріархату". Після надання Константинопольською Матір'ю Автокефалії Україні спеціальна комісія, призначена архієпископом Макарієм, вивчила становище, що склалося, та правові умови включення цих громад до юрисдикції Священної Архієпископії Австралії».

Це знакова заява одразу з кількох причин. По-перше, фанаріоти можуть оголосити чужі парафії своїми. А по-друге, і це найголовніше, Фанар уперше після 2018 року публічно назвав Філарета людиною, таїнства якої недійсні для Церкви. Тобто через три роки він в очах фанаріотів повернувся до свого колишнього статусу розкольника. І ця заява має дуже серйозні наслідки.

Через три роки Філарет в очах фанаріотів повернувся до свого колишнього статусу розкольника.

Філарет та Варфоломій: історія взаємовідносин

З 1992 року, коли в РПЦ заборонили Філарета у служінні, Фанар повністю підтримав дії Руської Церкви. У листі до Предстоятеля РПЦ від 26 серпня 1992 року патріарх Варфоломій написав, що визнає скинення Філарета, а тому Фанар, «визнаючи всю повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Святої Руської Церкви, приймає синодальне рішення про вищесказане».

У 1997 році, коли в РПЦ Філарета відлучили від Церкви, патріарх Варфоломій у листі від 7 квітня написав Предстоятелю РПЦ, що отримавши лист «про канонічне рішення Вашого Священного Синоду щодо анафематствування Філарета/Михайла Денисенка» і «отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархії нашого Вселенського Престолу і попросили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».

Іншими словами, з 1992 року Фанар вважав Філарета залишеним без сану, а з 1997 року – ще й відлученим від Церкви. Звісно, ​​ні про які «хіротонії» з цього моменту не могло йтися. Відповідно ніхто з «єпископату» УПЦ КП, включаючи Сергія Думенка, канонічним архієреєм бути не може. З таким же успіхом їх могла «висвятити» будь-яка людина з вулиці, яка не є членом Церкви.

Що це означає для християнина? Що всі ці філаретівські «ієрархи» не могли ні сповідувати, ні причащати, ні здійснювати інші обряди Церкви. Тобто, говорячи словами ієрархів Фанара в Австралії, «таїнства», які вони звершували, «недійсні і не існують для Православної Церкви». 

Але прийшов жовтень 2018 року, і все раптом змінилося. Синод Константинополя без жодного покаяння чи церковного суду назвав анафематствуваного Філарета канонічним єпископом. Більше того – назвав канонічними єпископами всіх, кого він під анафемою «нависвячував». Чому? Та тому що такою була політкон'юктура.

Фанар знову не вважає Філарета канонічним архієреєм. Рішення Синоду Фанара про «відновлення» Філарета та Макарія у 2018 р., і так канонічно нікчемне, опосередковано названо помилковим.

Це рішення викликало шок у Помісних Церков, які не могли зрозуміти – як це взагалі можливо – назвати самозванців єпископами та ще й «заднім числом».

Втім, вже за кілька місяців Філарет заявив, що Думенко та Порошенко його обдурили, пішов із ПЦУ та відновив свій Київський патріархат. Після цього він став нещадно критикувати Фанар. Три роки у Константинопольському патріархаті стоїчно мовчали та «не помічали» дій свого «реабілітованого» протеже. Але тепер не витримали і дали оцінку його канонічному статусу: філаретівські «таїнства» для Фанара та всіх інших Помісних Церков – недійсні.

Тобто Фанар знову не вважає Філарета канонічним архієреєм. Рішення Синоду Фанара про «відновлення» Філарета та Макарія у 2018 р., і так канонічно нікчемне, опосередковано названо помилковим.

Що це може означати? Тільки одне: що всі філаретівські таїнства недійсні для Константинополя і всіх Помісних Церков не тільки зараз. Вони були недійсні з 1992 року, про що й заявляв раніше патріарх Варфоломій.

І ось тепер нам потрібно озвучити останню ланку в цьому логічному ланцюзі. Не може «філаретівська» хіротонія бути фальшивою, а «ієрарх», якого він «висвячував» – справжнім. На жаль, факти вказують, що «священноначалля» ПЦУ – це люди, які не можуть мати відношення до Христової Церкви. Тож чи можна туди «переходити» лише тому, що РФ напала на нашу країну?

Не може «філаретівська» хіротонія бути фальшивою, а «ієрарх», якого він «висвячував» – справжнім. На жаль, факти вказують, що «священноначалля» ПЦУ – це люди, які не можуть мати відношення до Христової Церкви.

***

Так, зараз в Україні війна. Сьогодні нам дуже боляче від того, що відбувається довкола. Боляче навіть через позицію священноначалля Руської Церкви, від якої ми не чуємо повною мірою слів співчуття до страждань українського народу. Але чи означає це, що потрібно заплющити очі і кинутися у вир розколу з головою? Чи маємо право сподіватися, що «війна спише все»? Чи можемо ми собі дозволити керуватися логікою героїні роману «Віднесені вітром», яка говорила собі у важкі моменти: «Я подумаю про це завтра»? Адже завтра для християнина може бути пізно. Це «завтра» Христос нам може й не дати.

Війна рано чи пізно закінчиться. Вгамуються пристрасті, життя стане на звичну колію. Минуть роки, і колись українці перестануть вважати росіян ворогами. Минуть ще роки, і зникнуть самі ці країни. А Церква Христова залишиться.

Всі ми є представниками свого народу і прагнемо захищати його інтереси. Але ще кожен із нас – це особистість, «маленький християнин», який просто хоче і сподівається потрапити до Царства Небесного. Чи маємо право ми ризикувати цим нашим майбутнім? Чи маємо право ми ігнорувати слова священномученика Ігнатія Богоносця, котрий сказав, що «хто слідує за тим, хто вводить розкол, той не успадкує Царства Божого»?

Що я отримую, коли я в Церкві Христовій? Я придбаю Вічність, навіть якщо на землі мене лихословили і гнали. Що я маю, якщо я покидаю Церкву, якщо втрачаю Христа? Поблажливе схвалення світу. І воно того варте?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Ратифікація Стамбульської конвенції – це:
захист жінок від насильства
0%
крок до знищення традиційних цінностей
0%
просто популізм
0%
Усього опитано: 0

Архів

Система Orphus