Руський Африканський Екзархат: релігія та геополітика

РПЦ оголосила про створення Екзархату Африки. Фото: СПЖ

Створення Екзархату Африки – це не лише відповідь Олександрійської Церкви на визнання українських розкольників, а й закономірна подія у процесі змін у світі.

Наприкінці 2021 року в православному світі відбулася без жодного перебільшення історична подія, яка значно вплине на Церкву – РПЦ оголосила про створення Патріаршого Екзархату Африки.

https://spzh.news/mediafiles/HQKVvP/thumbs/zDrQPi_61cdfe163325a6_66454298-tmb-720x411xfill.jpg
Храмовий комплекс РПЦ у Йоганнесбурзі, ПАР. Фото: st-sergius.info

Церква та політика

Питання взаємовідносин Церкви та політики дуже складне та неоднозначне. Протягом усієї історії Церкви в різних епохах та різних політичних ситуаціях православними богословами висловлювалися різні точки зору на цю проблему. З одного боку, незаперечним фактом є те, що Господь Ісус Христос політикою не тільки не займався, а й показово відкинув перспективу своєї участі в ній – пішов від неї по водах Галілейського озера: «Ісус же, дізнавшись, що хочуть прийти, ненароком взяти Його і зробити царем, знову пішов на гору один. Коли ж настав вечір, то учні Його зійшли до моря і, увійшовши до човна, вирушили на той бік моря, в Капернаум. Ставало темно, а Ісус не приходив до них. Дув сильний вітер, і море хвилювалося. Пропливши близько двадцяти п’яти чи тридцяти стадій, вони побачили Ісуса, що йшов морем і наближався до човна, і злякалися. Але Він сказав їм: це Я; не бійтеся» (Ін. 6:15-20).

Своїм апостолам Господь також наказав займатися зовсім не політикою: «Ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина та Святого Духа…» (Мф. 28:19). Місія Церкви як Тіла Христова полягає зовсім не в тому, щоб брати участь у політичних процесах.

З іншого боку, Церква живе не у вакуумі, а у світі, де політика є невід’ємною його частиною та стосується всіх сфер людського життя. В історії Церкви не раз так бувало, що православні та єретики належали до різних політичних таборів. Так було при аріанських суперечках, іконоборстві та у багатьох інших випадках. Перемога Православ’я або його поразка (проміжна, як показувала подальша історія) часто супроводжувалися перемогою тієї чи іншої політичної сили.

Як вирішити цю дихотомію, за великим рахунком, не знає ніхто. Але можна висловити кілька тверджень, які видаються правильними:

  • по-перше, Церква не повинна допускати порушення моральних норм або канонічних правил під час взаємодії з політичними силами;
  • по-друге, Церква не повинна обслуговувати політичні інтереси;
  • по-третє, Церква не повинна допускати, щоб її асоціювали з будь-якими політичними силами;
  • по-четверте, при дотриманні трьох зазначених умов Церква може скористатися допомогою або можливостями, які їй може надати та чи інша держава, та чи інша політична сила.

Що кажуть канони

Чи порушила РПЦ священні канони, ступивши на канонічну територію іншої Помісної Церкви та створивши там паралельну ієрархію? Прибічники Фанара/ПЦУ/Олександрійського патріархату в своїх публікаціях однозначно кажуть, що – так, порушила, і навіть – учинила розкол в Африці. Проте кожна розсудлива людина може побачити, що вчинок РПЦ є лише реакцією на реальний розкол, який у 2018 році створив Фанар, легалізувавши українських розкольників на канонічній території Української Православної Церкви. При цьому УПЦ на момент вторгнення Константинопольського патріархату не перебувала в розколі з Православною Церквою, не звинувачувалася в брехні, не заплямила себе якимись неблаговидними справами чи рішеннями. Коли священноначалля РПЦ попереджало Фанар, що своїм втручанням в Україну він відкриє «скриню Пандори», ніхто цього не хотів слухати.

Вчинок РПЦ – лише реакція на реальний розкол, який у 2018 році створив Фанар, легалізувавши українських розкольників на канонічній території Української Православної Церкви.

У разі створення Руського Екзархату в Африці ситуація принципово інша: Олександрійський патріархат, визнавши ПЦУ, однозначно ухилився в розкол. Ось як про це йдеться у рішенні Священного Синоду РПЦ від 29 грудня 2021 р.: «Внаслідок ухилення в розкол Патріарха Олександрійського Феодора, поминання ним за Божественною Літургією 8 листопада 2019 року глави так званої "Православної церкви України" в числі Предстоятелів автокефальних Церков, визнання згаданого розкольницького угруповання та співслужіння з його главою 13 серпня 2021 року, частина кліру Олександрійського Патріархату, заявивши про свою незгоду з позицією Предстоятеля, звернулася на адресу Патріарха Московського і всієї Русі Кирила з проханням про прийняття їх у лоно Руської Православної Церкви». Тобто на момент створення Руського Патріаршого Екзархату Африки Олександрійський патріархат уже перебував у розколі.

Можна було б сказати, що РПЦ вчинила в цій ситуації абсолютно канонічно, і так само канонічно вчинили африканські клірики, що відклалися від свого патріарха і побажали приєднатися до РПЦ. Але не все так просто та однозначно.

Існує Правило 15 Константинопольського Двократного Собору, яке наказує клірикам відкладатися від своїх єпископів у разі ухилення їх в єресь: «Ті, хто відділяється від спілкування з предстоятелем, через деякі єресі, засуджені святими соборами чи отцями, коли, тобто, він проповідує її відкрито у церкві, такі ще й убезпечать себе від спілкування з цим єпископом, перед соборним розглядом, не тільки не підлягають належній правилами епітімії, а й гідні честі, що належить православним. Бо вони засудили не єпископів, а лжеєпископів та лжевчителів, і не розколом припинили єдність церкви, але намагалися захистити церкву від розколів і поділів».

Олександрійський патріархат, признавши ПЦУ, однозначно ухилився в розкол.

Це правило наводили як аргумент руські ієрархи й царі, коли самостійно без благословення Константинопольського патріарха обрали єпископа Рязанського Іону митрополитом Київським і всієї Русі на Помісному Соборі 1448 р. (фактично проголосили церковну автономію). Росіяни тоді зважилися на це тому, що Константинопольський патріархат впав у єресь, прийнявши Флорентійську унію в 1439 році.

Цікава історична деталь – митрополит Іона став не тільки Предстоятелем Церкви у межах Московського царства, а й Київської Митрополії, що була під владою Великого князівства Литовського. Тобто Руська Церква була тоді єдиною у двох державах, але розділена на дві митрополії вона була не Константинопольським патріархом, а... римським папою Калікстом III 15 жовтня 1458 р. Папа, згідно з Флорентійською унією, вважав себе главою церкви й вважав, що подібні питання відносяться саме до його компетенції. Константинопольський уніатський патріарх Григорій III Мамма вважав так само, й тільки після рішення папи поставив «митрополитом Київським, Литовським і всієї Русі» Григорія Болгарина.

Так, згодом всі визнали такий стан речей, але факт залишається фактом: Київська Митрополія була відокремлена від Московської зовсім неканонічно главою католицької церкви й перебувала у складі Константинопольського патріархату до 1686 р., коли рішенням Константинопольського патріарха Діонісія IV була возз’єднана з Руською Церквою, яка на той час вже стала патріархатом.

Втім, це лише історична ремарка. Повернемося до канонічних питань створення Руського Екзархату в Африці.

Повторимо, згідно з Правилом 15 Двократного Собору клірики повинні відкладатися від своїх єпископів, якщо ті впадають у єресь. Але ж розкол і єресь – це не одне й те саме. Правило 1 Василя Великого говорить із цього приводу таке: «Бо давні <...> інше назвали вони єрессю, інше розколом, а інше самочинним збіговиськом. Єретиками назвали вони зовсім відторгнених, і в самій вірі відчужених: розкольниками тих, що розділилися в думках про деякі предмети церковні, й про питання, що допускають лікування: а самочинними збіговиськами назвали збори, складені непокірними пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом». Тобто розкол – це поділ у думках з питань, що допускають лікування, і він, на відміну від єресі, не виправдовує створення паралельної ієрархії.

То що ж, РПЦ вчинила неканонічно? Знову ж таки, не все так просто. Справа в тому, що всі дії Фанара в Україні: визнання розкольників, створення ПЦУ, «скасування» УПЦ – це не тільки розкольницькі дії, а й прояви справжньої єресі – єресі константинопольського папізму. І всі ті, хто погоджується з діями Фанара, є насамперед прихильниками єресі. Адже Церква спочатку сповідує, що лише Ісус Христос є Главою Церкви. Він здійснює це верховенство безпосередньо і не потребує жодних своїх «заступників», «вікаріїв» або інших «виконувачів обов’язків» тут на землі. Це важливе питання, яке не передбачає ніяких компромісів. Розбіжність з цього питання не може бути вилікувана ніяк, крім відкидання лжевчення про певного ієрарха, який є на землі главою Церкви або, якщо висловитися більш дипломатично, має виняткові повноваження. Можна сказати, що єресь константинопольського папізму поки не засуджена соборно, але ж будь-яка єресь відкидалася і засуджувалась окремими ієрархами або Помісними Церквами ще до офіційного засудження на Вселенських соборах.

Константинопольський папізм фактично був засуджений на Архієрейському Соборі РПЦ у 2008 р. І хоча слово «єресь» тоді ще не прозвучало, а було дипломатично замінено на словосполучення «нова екклезіологічна концепція», але вже було сформульовано зміст цієї єресі та вказано, що РПЦ її відкидає.

Константинопольський папізм фактично був засуджений на Архієрейському Соборі РПЦ у 2008 році.

Текст Спеціальної постанови говорив: «Собор висловлює глибоке занепокоєння у зв’язку з тенденціями, які виявляються у висловлюваннях деяких представників Святої Константинопольської Церкви. Відштовхуючись від розуміння 28-го правила IV Вселенського Собору, що не поділяється всією повнотою Православної Церкви, ці ієрархи та богослови розвивають нову еклезіологічну концепцію, яка стає викликом для загальноправославної єдності. Відповідно до цієї концепції: а) вважається, що належить Всесвітньому Православ’ю тільки та Помісна Церква, яка знаходиться у спілкуванні з Константинопольським престолом; б) Константинопольський Патріархат має виключне право церковної юрисдикції у всіх країнах православного розсіювання; в) у цих країнах Константинопольський Патріархат одноосібно представляє думки та інтереси всіх Помісних Церков перед державною владою; г) будь-який архієрей або клірик, який несе служіння за межами канонічної території своєї Помісної Церкви, знаходиться під під церковною юрисдикцією Константинополя, навіть якщо сам цього не усвідомлює… д) Константинопольський Патріархат визначає географічні межі Церков і, якщо його думка не співпадає з думкою тієї чи іншої Церкви з цього питання, може засновувати на території цієї Церкви власну юрисдикцію. <…> Таке бачення Константинопольським Патріархатом власних прав та повноважень вступає у непереборне протиріччя з багатовіковою канонічною традицією, на якій ґрунтується буття Руської Православної Церкви та інших Помісних Церков».

Чому Архієрейський Собор РПЦ не назвав єресь єрессю? Тому, що йшов 2008 р., ще не було втручання Фанара в Україну, і ще було сподівання, що Константинопольські ієрархи одумаються, усвідомлять, що вони рухаються у хибному напрямку.

А ось російський православний подвижник, клірик Константинопольського патріархату, учень преподобного Силуана Афонського архімандрит Софроній (Сахаров) був вільнішим у своїх висловлюваннях. Ще у 1950 р. він написав таке: «В даний час у надрах нашої Святої Церкви з’явилася велика небезпека спотворення догматичного вчення про неї. <…> Ви запитаєте: у чому ж це спотворення тепер видно? Відповідаємо: у константинопольському неопапізмі, який швидко із фази теоретичної намагається перейти у практичну. Чи потрібно говорити, що ця форма папізму також є еклезіологічною єрессю, як і Римський папізм?»

Константинопольський неопапізм, який швидко з теоретичної фази намагається перейти в практичну, є еклезіологічною єрессю, як і Римський папізм.

Архімандрит Софроній (Сахаров).

Можна припустити, що єресь константинопольського папізму буде названо єрессю і засуджено на майбутньому Архієрейському Соборі РПЦ 2022 р., а потім у так званому Амманському форматі предстоятелями та представниками Помісних Церков, які не висловили згоду з цією єрессю у формі визнання ПЦУ.

Виходячи з вищесказаного, можна стверджувати, що РПЦ, створивши Патріарший Екзархат в Африці, вчинила правильно як з точки зору канонів, так і з точки зору церковної дипломатії, адже подібне рішення можна було ухвалити майже одразу після визнання Олександрійським патріархом Феодором ПЦУ. Проте РПЦ чекала понад два роки, і можна припустити, що за цей час проводилися на різному рівні неформальні контакти з метою роз’яснити Олександрійським ієрархам неканонічність та неконструктивність їхньої позиції.

І лише тепер, коли стало ясно, що Олександрійський патріархат міцно пов’язав себе з Фанаром та єрессю константинопольського папізму, РПЦ зважилася на такі радикальні дії.

Чому екзархат, а не патріарші парафії

Священний Синод РПЦ каже, що рішення створити Екзархат стало відповіддю на звернення африканських кліриків, які не згодні з рішенням Олександрійського патріарха Феодора вступити у спілкування з розкольниками. Але щоб їх прийняти в юрисдикцію РПЦ, не потрібно було створювати Екзархат, можна було надати їм статус ставропігійних парафій Московського Патріархату в Африці. На сьогоднішній день такі парафії існують у Єгипті, Тунісі, Марокко та ПАР. Це зовсім не порушує канонічну територію Олександрійського патріархату та не створює жодної паралельної ієрархії. Чому ж було обрано саме жорсткий варіант зі створенням Екзархату з його ієрархічною структурою?

РПЦ, створивши Патріарший Екзархат в Африці, вчинила правильно як з погляду канонів, так і з точки зору церковної дипломатії.

Можна припустити таке: по-перше, у Московському Патріархаті усвідомили, що Олександрійський патріархат не здатний визнати свою помилку, відкликати визнання ПЦУ й відновити відносини з РПЦ. Точку неповернення в цьому питанні вже пройдено, а отже і немає жодного сенсу в прийнятті половинчастих рішень. Патріарх Феодор не розкаюватиметься у своїй віроломній зраді УПЦ і Блаженнішого Онуфрія, колишньої єдності не буде. Про це свідчить і його початкова реакція на створення Екзархата. 31 грудня він заявив, що вже «дав послання, яке мають почути інші Церкви, які посягають на цей священний простір, який називається місією».

По-друге, є серйозні підстави вважати, що найближчим часом до Патріаршого Екзархату приєднаються не лише священики з Олександрійського патріархату, а й архієреї. Про це заявив новопризначений Екзарх Африки митрополит Клинський Леонід. Відповідно, при простому множенні ставропігійних парафій Московського Патріархату вони б опинялися без діла. А при Екзархаті вони вбудовуватимуться в цю нову організаційну структуру.

По-третє, статус екзархату передбачає більшу автономію та самостійність, ніж сукупність ставропігійних парафій. Статус екзархату дозволяє місцевим архієреям та священикам, а також простим віруючим брати більшу участь в управлінні цією структурою. Тому створення в Африці саме Екзархата є виправданим, хоч і не абсолютно безперечним.

До чого тут геополітика

Справа в тому, що зараз в Африці відбуваються важливі геополітичні процеси, сенс яких зводиться до наступного: вплив США та Європи слабшає, а вплив Китаю, Росії (і меншою мірою Туреччини) помітно зростає. Росія останніми роками значно збільшила свою присутність в Африці в економічній сфері, а ще більше – у політичній та військовій. У жовтні 2019 р. до Сочі приїхали лідери практично всіх країн Африки на безпрецедентний саміт Росія – Африка, на якому було підписано низку документів, які посилюють російський вплив у цьому регіоні. У 2022 р. заплановано проведення другого такого саміту, на якому буде прийнято дорожні карти російсько-африканської співпраці в економічній, науковій та гуманітарній сферах.

Звичайно, було б неправильно стверджувати, що посилення російського впливу в Африці зумовило створення там Патріаршого Екзархату, але політичні обставини, що складаються, надають хороші можливості для розвитку Екзархату й просування православної місії на цьому континенті.

З іншого боку, скорочення американського впливу як у Африці, так і у світі загалом негативно впливає й на всі проекти, зав’язані на США. У релігійній сфері це насамперед проект просування інтересів Фанара, створення ПЦУ та забезпечення визнання цього проекту Помісними Церквами.

Але значно більше значення, ніж описані вище політичні процеси в Африці, має загальносвітовий поділ країн на два табори. Умовно ці табори можна назвати ліберально-глобалістським на чолі зі США та національно-традиціоналістським на чолі з Китаєм та Росією. Сьогодні лідери цих двох напрямів позначилися, й між ними триває активна боротьба за перетягування до свого табору як ключових країн (таких як Індія, Туреччина, країни Євросоюзу), так і дрібніших держав. Знаковою подією в процесі такого поділу був організований США так званий «Саміт демократій», який в останній момент перейменували на «Саміт за демократію» (Summit for democracy). Передбачалося, що на нього зберуться ті держави, які визнаються США демократичними, й відповідно вони підтримуватимуть американський порядок денний, а тим країнам, які не були запрошені, буде приклеєно ярлик авторитарних. Щоправда, саміт виявився загалом невдалим.

Позначився також і порядок денний, який просувають вищезгадані блоки. У гуманітарній сфері блок, очолюваний США, просуває лібералізм, свободу усіляких збочень, права ЛГБТ, ідеологію BLM. У релігійній сфері – це екуменізм та деградація моральних норм.

Китай, Росія та інші країни пропонують консервативний або традиціоналістський порядок денний, згідно з яким жінки мають бути жінками, а чоловіки – чоловіками, сім’я має бути традиційною, а збочення мають називатися збоченнями, а не нормою. У цьому порядку держави захищають свої традиційні конфесії та допомагають їм, хоча часом ця допомога й буває часто дуже нав’язливою.

Ці два блоки поки що знаходяться в стадії формування, ще не відомо, як вони виглядатимуть і чи зможуть сформуватися взагалі. Але на вірність цим блокам вже сьогодні присягають не лише країни, а й деякі релігійні організації. Наприклад, Ватикан і Фанар вже чітко дали зрозуміти, що вони підтримують США та їхній геополітичний та ідеологічний порядок денний. Нещодавній візит патріарха Варфоломія в США це довів абсолютно безперечно, хоча в орієнтації Фанара на США не доводиться сумніватися щонайменше в останні 70 років. Таким чином і ті Помісні Церкви (точніше ті ієрархи цих Церков), які підтримали Константинопольський патріархат і його єресь константинопольського папізму, що виразилася у створенні ПЦУ, також зробили свій геополітичний вибір. ПЦУ було створено з ініціативи та за масштабної підтримки США. Визнання чи невизнання цієї організації Помісними Церквами спровокувало поділ у православ’ї, а це означає, що на геополітичний розкол у світі наклався й церковний розкол у Православ’ї. Як сказав у недавньому інтерв’ю глава ВЗЦЗ РПЦ митрополит Волоколамський Іларіон (Алфеєв), «поділ у світовому Православ’ї – факт, що теж відбувся».

Для того, щоб Церкви, які визнали ПЦУ, змогли змінити свій вибір, мають відбутися якісь екстраординарні події, подібні до виходу на спокій патріарха Феодора з публічним каяттям у порушенні канонів. Відбудеться це навряд чи, а значить – успіхи чи неуспіхи США у тій же Африці відповідно відображатимуться на Олександрійському патріархаті.

Але не залежність від американської дипломатії є головною причиною негативних тенденцій в Олександрійському патріархаті, які, безсумнівно, лише наростатимуть. Головне – це прагнення просувати не так Православ’я як таке, скільки еллінізм (найчастіше в гіршому його прояві), про що неодноразово заявляли предстоятелі та ієрархи так званих грецьких Церков. Особисто знайомий із релігійною ситуацією в Африці ієрей Георгій Максимов написав у себе в тг-каналі: «Сучасна грецька місія в Африці – це значною мірою "потемкінське село", яке експлуатується купкою грецьких архієреїв для того, щоб збирати гроші з греків з інших країн. Не всі грецькі архієреї такі, але багато хто. Африканці не дурні і це теж бачать. Втома від греків там збиралася давно. Африка заслуговує на краще». І навіть якщо припустити, що отець Георгій дещо згущує фарби, все одно картина виглядає досить плачевною.

Які перспективи Руського Патріаршого Екзархату

Вирішальне значення цього питання гратимуть кадри, тобто особиста віра й благочестя тих африканських кліриків, які вирішили перейти до юрисдикції РПЦ. Недруги РПЦ уже поспішили заявити, що вони нібито продавалися за гроші й взагалі це розкольники-старостильники. Це неправда, всі клірики, які подали прохання про перехід до юрисдикції РПЦ – це канонічні ієреї, які не позбавлені сану і не перебувають під будь-якою іншою забороною. Поки що офіційне їх число – 102, але в найближчому майбутньому слід очікувати збільшення їхньої кількості. Загальну чисельність кліриків Олександрійського патріархату визначити досить важко, але 102 особи – це приблизно 20% від загальної кількості. Для порівняння можна собі уявити, що сталося б, якби в ПЦУ з УПЦ перейшло 2,5 тисячі священиків.

Можна стверджувати, що більшість кліриків, що перейшли в РПЦ, – це ревні пастирі, принципово не згодні з порушенням священних канонів Церкви.

Можна стверджувати, що більшість кліриків, що перейшли в РПЦ, – це ревні пастирі, принципово не згодні з порушенням священних канонів Церкви. Зробити такий висновок дозволяють такі обставини: по-перше, багато хто з них звернувся з відповідним проханням ще у 2019 р., одразу після визнання патріархом Феодором українських розкольників. Тобто причиною звернення стало не що інше, як порушення канонів Олександрійським патріархом Феодором. Подібне звернення було дуже мужнім кроком, адже було невідомо, чи приймуть їх у РПЦ чи ні, а ось з боку Олександрійського патріархату точно послідують усілякі заборони, покарання тощо. По-друге, олександрійські клірики не змінили свого рішення, незважаючи на позбавлення зарплат та загрози фізичної розправи на їхню адресу. Наприклад, вікарій Танзанійської єпархії грецький єпископ Агафонікос, за словами місцевих священиків, буквально, цитуємо, «погрожував убити нас». І по-третє, ці клірики зважилися перейти до РПЦ, чудово розуміючи, що на них чекає тривале протистояння з опонентами, боротьба за парафію, церковне майно тощо. З життєвого погляду набагато комфортніше було б не виступати проти патріарха Феодора, а зайняти позицію: «жираф великий – йому видніше», що зробили, до речі, дуже багато священиків і на Кіпрі, й в Греції, й навіть на Афоні.

Таким чином, політичні тенденції, загальний настрій серед великої частини африканського духовенства проти засилля еллінізму, а також принциповість кліриків, що перейшли в РПЦ, створюють сприятливі умови для розвитку Патріаршого Екзархату. Ймовірно, невдовзі ми побачимо поповнення Екзархата новими священиками й навіть архієреями, будівництво нових храмів та розвиток місіонерської роботи на африканському континенті. У найближчому майбутньому виникне необхідність здобуття духовної освіти місцевими кандидатами у священство, і тут, здається, можуть дуже серйозно допомогти й українські духовні школи. Можливо, українські священики чи навіть архієреї вирушатимуть до Африки з проповіддю Євангелія, тимчасово чи на постійній основі. Це було б дуже символічно, враховуючи ту віроломну зраду УПЦ, яку здійснив патріарх Феодор. Щодо Олександрійського патріархату, то він ризикує взагалі виродитися в номінальну структуру, в якій буде мінімальна кількість «живих» парафій, зате буде достатня кількість титулярних архієреїв, які готові просувати еллінізм і верховенство Константинопольського патріарха. Такій долі, звичайно, не позаздриш, але Олександрійський патріарх сам зробив свій вибір. Втім, покаятися ніколи не пізно.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Як змінилося ваше життя після початку війни?
ніяк не змінилося
73%
мій храм захопили ПЦУшники
13%
мій храм постраждав/зруйнований від обстрілів
4%
відвідую інший храм через переїзд
10%
Усього опитано: 171

Архів

Система Orphus