Католицькі діти Фанара в Україні: одкровення глави УГКЦ

Святослав Шевчук вважає Константинополь «церквою-матір’ю» для УГКЦ. Фото: СПЖ

Шевчук розповів, що віру та богослов’я УГКЦ отримала у 988 році від Константинополя, а сама унія виникла через окупацію України протестантами. Аналізуємо, чи це так.

21 листопада 2021 р. бразильська газета «Народний вісник» (Gazeta Do Povo) опублікувала інтерв’ю з главою УГКЦ Святославом Шевчуком. Це інтерв’ю офіційний сайт УГКЦ навіть не наважився перекласти з португальської українською мовою, обмежившись англійським перекладом. Що ж таке наговорив бразильцям лідер українських католиків православного обряду?

Скріншот сайту gazetadopovo.com.br

Патріарх чи ні?

Цікавим є заголовок статті, в якому Святослава Шевчука названо «патріархом» українських греко-католиків. Цей титул є як у португальському оригіналі інтерв’ю, так і в англійському перекладі на сайті УГКЦ: «Patriarch of the Ukrainian Greek Catholic Church…». Проте насправді Шевчук патріархом не є, римська курія не визнає за главою УГКЦ такого статусу. З 2005 р. за рішенням папи Бенедикта XVI її глава має титул «Блаженніший Верховний Архієпископ Києво-Галицький». Проте Святослав Шевчук, як і майже всі його попередники, домагається від Ватикану статусу патріархату для УГКЦ. А поки що результату немає, глава УГКЦ називає себе патріархом сам, і дає відповідну установку своєму оточенню та уніатським ЗМІ. У липні 2019 року здавалося, що такий метод спрацював, і Ватикан нарешті надасть Шевчуку бажаний патріарший статус. Папа Франциск несподівано запросив ієрархів УГКЦ до Ватикану. Напередодні візиту до Риму українські ЗМІ розтиражували тезу, що Святослав Шевчук їде до Ватикану ні за чим іншим, як за «патріаршеством», хоча сам він висловлював надію на це у більш стриманих формулюваннях. Але це питання навіть не обговорювалося.

Адже очікування Шевчука не були безпідставними. Відразу після утворення ПЦУ виникла тема об’єднання цієї релігійної організації з УГКЦ. Лідери двох конфесій зустрілися, домовилися про співпрацю та навіть заговорили про єдність. В інтерв’ю виданню «Главком» від 09.01.2019 р. Шевчук так і заявив: «Треба зробити все, щоб відновити первісну єдність Київської Церкви у її православній та католицькій гілках». І для того, щоб у цьому об’єднанні захопити лідерство, уніатам конче був необхідний статус патріархату. Ось слова С. Шевчука, сказані ним у травні 2019 р. у Філадельфії: «Нам слід будувати патріархат та простягати руку до православних братів для єдності».

Власне, Святослав Шевчук і говорив про свою релігійну структуру як про патріархат, який поки що не визнаний Ватиканом. Напередодні візиту до Риму в 2019 р. в інтерв’ю уніатському виданню РІСУ він заявив: «Ми функціонуємо як патріарша Церква. <…> Тому ми говоримо, що патріархат будується, він не дається, а його визнають. З нашого боку, ми робимо все для того, щоб функціонувати як патріарша Церква. А питання визнання (не створення чи проголошення) – це питання, яке належить рішенню вселенського архієрея, і ми поважаємо свободу його вирішення».

«Вселенський архієрей», тобто римський папа, статус патріархату вирішив тоді не надавати. Причина, найімовірніше – нездійснені очікування від проекту ПЦУ. Коли президентом став Зеленський, і ослабла підтримка цієї структури державою, припинилося і зростання ПЦУ. Стало зрозуміло, що головною конфесією країни вона не стане. У такій ситуації для УГКЦ педалювати тему об’єднання з ПЦУ не було чого, а отже – не було сенсу давати уніатам і статус патріархату.

Але сьогодні ситуація змінюється. ПЦУ знову в фаворі у можновладців. Керівництво України відвідує Фанар та приймає його главу в себе. Прем’єр-міністр Д. Шмигаль заявляє про всіляку підтримку ПЦУ, у тому числі й фінансову. Крім того, екуменічні контакти Ватикану та Фанара вийшли на новий рівень. І з одного та з іншого боку звучать заяви про швидке об’єднання двох конфесій. Тому тема об’єднання УГКЦ з ПЦУ, а отже й набуття українськими уніатами статусу патріархату, стала знову актуальною.

УГКЦ: католики чи православні?

У заявах, які Святослав Шевчук (як, втім, й інші уніати) транслює на ту чи іншу аудиторію, можна простежити разючу двоїстість. Так для української аудиторії УГКЦ представляється «православною» церквою або, як нині модно говорити в уніатів, – «церквою Володимирового хрещення». При цьому єдність із Ватиканом затушовується або навіть заперечується.

Для української аудиторії УГКЦ представляється «православною» церквою або, як нині модно говорити в уніатів, – «церквою Володимирового хрещення». При цьому єдність із Ватиканом затушовується або навіть заперечується.

Наприклад, у 2012 році під час візиту до Донецька Святослав Шевчук заявив: «Ми є Церквою, в якій православна традиція, обряд, літургія, православне догматичне богослов’я».

У 2018 році, під час «чину архієрейського найменування» одного з уніатських ієрархів Святослав Шевчук сказав: «Українська греко-католицька церква – церква "Володимирового хрещення", яка була, є і буде душею українського народу <…> Це – частина віри церкви князя Володимира <…> Ми не є членами Латинського патріархату».

Подібні за змістом заяви досить часто звучать із вуст глави українських уніатів. Наратив, який транслюють уніати на внутрішньоукраїнську аудиторію такий – ми такі ж православні, як і решта православних, просто перебуваємо у єдності з римським папою.

У трансляціях на закордонну аудиторію риторика кардинально змінюється. Цитати з інтерв’ю С. Шевчука виданню Gazeta Do Povo:

  • сьогодні нас понад 5 мільйонів українських католиків усередині та за межами України;
  • за межами України, навіть в Аргентині та Бразилії, наша правильна назва – Українська католицька церква;
  • ми, католики – візантійці чи римляни.

Як бачимо, наратив інший – ми такі ж католики, як і решта католиків, просто зберігаємо візантійські обряди. Тобто про жодні православні догми Шевчук мови не заводить.

У трансляціях на закордонну аудиторію Шевчук стверджує, що в УГКЦ – такі самі католики, які просто зберігають візантійські обряди.

У сумі ці два взаємовиключні наративи дають тезу, яка зараз активно просувається як Фанаром, так і Ватиканом: можна бути католиком і православним одночасно, відмінності Православ’я і католицизму несуттєві, вони стосуються лише деяких богословських тонкощів, до яких простим людям зовсім немає діла, а також історичних конфліктів, які цілком можна подолати.

С. Шевчук так про це і заявляє: «Нашу візантійську традицію ми досі зберігаємо як основну ознаку церковної ідентичності, незважаючи на те, що ми повністю спілкуємося зі Святим Папою Франциском».

Однак такі слова – це не що інше, як звичайна брехня. І брехня, яка залишатиметься брехнею доти, доки римський папа не покається у всіх єретичних помилках, яких дотримується католицтво. А поки цього не сталося, неможливо зберігати візантійську традицію, під якою С. Шевчук безсумнівно має на увазі православну традицію, і мати спілкування з латинянами.

Як би нас не запевняли С. Шевчук, папа Франциск чи патріарх Варфоломій, різниця між Православ’ям та католицизмом – величезна, і вона стосується принципових для порятунку душі людської моментів. Докладніше з цими відмінностями можна ознайомитись у статті «Що не так з католиками», а якщо говорити коротко, вони такі:

  • сходження Святого Духа від Отця і Сина, що означає применшення Божественності Святого Духа;
  • твердження, що папа є видимим главою Церкви, що означає усунення верховенства в Церкві Ісуса Христа;
  • викривлення розуміння суті спасіння: замість зцілення Христом пошкодженої людської природи людина просто позбавляється покарання;
  • догмат про непорочне зачаття Богородиці, що означає, що Пресвята Діва не потребувала Спасителя;
  • догмат про чистилище, що перекручує початкове вчення Церкви про посмертну долю померлих;
  • практикований метод емоційної молитви, який православними подвижниками суворо забороняється і називається оманою;
  • твердження про догматичний розвиток, що дозволяє вводити нові догмати і перетлумачувати на власний розсуд старі.

Католицизм принципово несумісний із Православ’ям, а всі розмови про можливість бути католиком із «візантійською ідентичністю» – це навмисні спекуляції, щоб спокусити православних.

Все це дозволяє стверджувати, що католицизм принципово несумісний із Православ’ям, а всі розмови про можливість бути католиком з «візантійською ідентичністю» – це навмисні спекуляції з метою спокусити православних людей та переконати їх у можливості об’єднання з Римом. Задля того, щоб втовкмачити людей ідею про можливість такого об’єднання, уніати не зупиняються навіть перед тим, щоб транслювати відверте викривлення історичних фактів.

Виявляється, історія УГКЦ розпочалася 988 року

Перейдемо безпосередньо до одкровень глави УГКЦ бразильському виданню.

С. Шевчук: «Історія нашої Церкви розпочалася у 988 році, коли київський князь вирішив прийняти християнство не лише для себе, а й для держави. Це сталося до Великого розколу між Заходом та Сходом, що призвів до народження католицької та православної церкви».

По-перше, історія українських уніатів бере початок не в 988 р., коли Русь хрестилася в Православ’я, а в 1596 р., коли два українські єпископи, Кирило (Терлецький) та Іпатій (Потій), поїхали до Риму і зрадили Православну віру, на знак чого склали присягу на вірність папі римському і поцілували в нього туфель.

По-друге, С. Шевчук свідомо маніпулює тим фактом, що розкол між Православ’ям і католицтвом датується 1054 р. Проте всім відомо, що головні помилки католицтва утвердилися в латинській церкві за кілька століть до цього, а події 1054 р. лише формально оформили розрив спілкування. Наприкінці X століття Православ’я та католицтво вже сприймалися як дві різні ідентичності (висловлюючись мовою С. Шевчука). Про це говорить той факт, що святий князь Володимир робив вибір між Православ’ям та латинством, а ще юдаїзмом та ісламом. Слід також згадати, що у Римі незадовго до Хрещення Русі панувала «порнократія», коли папським престолом розпоряджалися жінки сумнівної репутації, котрі ставили на цей престол своїх коханців чи синів. Тому різниця між Православ’ям і латинством була величезна вже 988 року.

У Посланні преподобного Феодосія Печерського († 1074) до великого князя Ізяслава про віру варязьку або латинську, написаному лише через кілька років після відпадання латинян від Церкви в 1054 р., говориться: «Господи, благослови! Я, Феодосій, худий раб Пресвятої Трійці, Отця і Сина і Святого Духа, в чистій і правовірній вірі народжений і вихований добро в законі правовірним батьком і матір’ю християнкою, які вчили мене дотримуватися доброго закону і звичаїв православних, віри ж латинської не долучатися, не дотримуватися їх звичаїв, і від зборів їх бігати, і жодного вчення їх не слухати, і всіх їхніх звичаїв і вдач гребувати». Тобто преподобний Феодосій каже, що його батьки вже знали про помилки латинян і вчили свого сина гребувати ними. Нагадаємо, ці слова наш великий святий сказав у той час, коли, за словами Шевчука, виникла в Україні уніатська (католицька) Церква.

Виявляється, що Константинополь – це Церква-мати для українських католиків

С. Шевчук: «Ми отримали нашу віру з Константинополя, і від цієї Матері-Церкви походить наша ідентичність, наші традиції та наші обряди, які включають не лише церемонії, а й богословські та літургійні традиції, наші культи та канонічну спадкоємність єпископів».

С. Шевчук змішує воєдино «наші традиції та наші обряди», які, за всієї своєї важливості, таки є другорядними та «богословські та літургійні традиції», під якими слід розуміти віровчення, тобто. те, у що ми віримо, відступ від чого є зрадою віри.

Зовнішня православна обрядовість була залишена зрадникам Православ’я лише як ширма, за якою ховалася зрада вірі святого князя Володимира.

Після Брестської унії 1596 р. ті, хто її прийняв, справді зберегли зовнішню обрядову сторону Православ’я. Але в плані віровчення вони повністю прийняли латинську догматику з усіма її помилками, описаними вище. Зовнішня православна обрядовість була залишена зрадникам Православ’я лише як ширма, за якою ховалася зрада вірі святого князя Володимира. Про це прямо йдеться в папській енцикліці «Magnus Dominus», яку той видав з нагоди приєднання двох українських архієреїв до католицизму: «Ми, справжньою нашою постановою приймаємо шанованих братів, Михаїла архієпископа – митрополита та ін. єпископів руських з усім їхнім клиром і народом руським, що живе у володіннях польського короля, в лоно католицької церкви, як наших членів у Христі. І на свідчення такої любові до них, за апостолічним благоволенням, дозволяємо їм всі священні обряди та церемонії, які вживають вони при здійсненні божественних служб та святій літургії».

Тобто православна Константинопольська Церква не могла бути Церквою-матір’ю для католиків через ті відмінності, про які сказано вище.

Виявляється, українські землі наприкінці XVI ст. були захоплені протестантами

С. Шевчук: «Отже, 1596 року, після падіння Константинополя, наші єпископи прагнули ширшого спілкування, бо наші землі були захоплені багатьма протестантськими групами. Намагаючись знайти своє місце у цій новій ситуації після Тридентського Собору, вони вирішили вступити у спілкування з Римом».

Як кажуть в Україні, у городі бузина, а в Києві дядько. Що це за бурхлива фантазія, яка вигадала «протестантські групи», які захопили Україну? Яке відношення має Тридентський собор до «наших єпископів»? І до чого тут падіння Константинополя, яке сталося майже за 150 років до створення уніатської церкви?

Втім, частка правди в цьому абсурдному з історичного погляду пасажі є. Справа в тому, що в 1517 році, коли Мартін Лютер оприлюднив свої 95 тез із критикою вчення католицької Церкви, у Європі почалася Реформація, виник протестантизм, і вплив Риму значно похитнувся. Багато впливових європейських правителів відмовилися підкорятися римському папі. У самій католицькій Церкві утворилася досить численна партія тих, хто бажав її реформувати. Але римським понтифікам вдалося переламати перебіг подій та організувати так звану контрреформацію. Відправною точкою Контрреформації став Тридентський Собор, який тривав 18 років, з 1545 по 1563 рр., і який латиняни називають XIX Вселенським собором. На цьому Соборі було відкинуто ідею реформування католицької Церкви, затверджено всі сформульовані на той час догмати, включаючи чистилище, індульгенції та інше, проте протестантські пропозиції були відкинуті та названі єретичними. За підсумками Тридентського Собору було складено так зване Тридентське сповідання (Professio fidei Tridentina), якому повинні були присягати всі духовні особи, а також викладачі. Отож, Кирило (Терлецький) та Іпатій (Потій) у Римі присягали на вірність саме цьому Тридентському сповіданню католицької віри. Таким чином, особисто вони, за словами С. Шевчука, і «знайшли своє місце в цій новій ситуації».

Висновки

Інтерв’ю «патріарха» Святослава Шевчука слід розглядати у контексті екуменічних зусиль Ватикану та Фанара щодо об’єднання своїх конфесій. Воно покликане переконати читачів у тому, що Православ’я і католицизм цілком сумісні один з одним, а їхні представники можуть об’єднатися у межах єдиної релігійної структури, зберігаючи при цьому своє віровчення і обряди. Як приклад подібної структури він представляє УГКЦ як «православно-католицьку» Церкву «Володимирового хрещення».

Але якщо справа Святослава Шевчука – переконувати людей у тому, що унія не є зрадою Православ’я, а навпаки – справа корисна і потрібна, то справа православних – утверджуватись у своїй православній вірі і слідувати завітам преподобного Феодосія Печерського, який викривав латинські омани і заповідав своїм нащадкам цуратися їх, і не піддаватися улесливим умовлянням.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus