Фанар розпочав діалог з ісламом та іудаїзмом, що він собою являє?

Фанар і Ватикан дедалі активніше ведуть діалог із монотеїстичними релігіями. Фото: СПЖ

Фанар розпочинає діалог з іудеями та мусульманами, католики такий діалог ведуть давно. До чого він може привести, і що ми про нього повинні знати.

1 листопада 2021 р. патріарх Варфоломій, перебуваючи з візитом у США, оголосив про початок діалогу з юдеями та мусульманами. «Константинопольська Церква, паралельно з її провідною участю в екуменічному русі, також розпочала офіційний діалог з іншими релігійними традиціями, особливо з двома іншими монотеїстичними релігіями, юдаїзмом та ісламом», – сказав глава Фанара. Ватикан аналогічний діалог веде вже давно, і результати його дуже цікаві. Аналізуємо, чим він для нас може бути цікавим.

Замість прологу

Перш ніж приступити до аналізу діалогу, який веде Ватикан з ісламом та юдаїзмом, доцільно подивитися, що таке ідеологія BLM (Black Lives Matter). Чому ми проводимо такі паралелі, читач зрозуміє з подальшого тексту. А поки що просто констатуємо, що згідно з цією ідеологією нащадки білих людей, які пригнічували та завдавали безмірних страждань чорним протягом століть (чорні один одному завдавали не менших страждань, але загострювати на цьому увагу зараз не прийнято), сьогодні мають платити і каятися перед нащадками чорних. Вони повинні плакати, ставати перед ними на коліна та цілувати ноги. До речі, римський папа Франциск саме так і робить, хоч і номінально з іншої причини.

Папа Франциск цілує ноги мігрантам. Фото: REUTERS

Білі також мають виплачувати їм субсидії, надавати більші у порівнянні з ними права, заплющувати очі на їхні сьогоднішні злочини тощо. А чорні мають це все поблажливо приймати та змушувати білих каятися та платити ще більше.

Юдео-католицький діалог

У більшості публікацій цей діалог називається юдео-християнським, але правильніше його називати юдео-католицьким, оскільки веде його саме Ватикан, і наслідки цього діалогу поки що поширюються лише на католицтво.

Сам діалог у його нинішній формі розпочався після Другої світової війни та масового винищення євреїв, яке отримало назву Голокост. Внаслідок цих подій у католицькому богослов’ї виникла так звана «теологія після Освенциму». Дуже спрощено вона зводиться до того, що Голокост став вершиною тих страждань єврейського народу, яким його піддавали християни протягом двох тисяч років. Відповідальність за це лежить на християнах, які повинні «платити і каятися», а також змінювати своє віровчення таким чином, щоб не зачіпати почуття євреїв. Один із дослідників цієї тематики С. Лезов пише:

«У сьогоднішній християнській теології обговорюється головним чином не морально-політична відповідальність християн за геноцид євреїв: зараз безпосередня співвиновність християн не викликає сумнівів, більше того – її публічне визнання все більше стає елементом гарного тону». Ортодоксальний рабин Соломон Норман, співробітник Центру єврейських досліджень в Оксфорді, писав, що своє ставлення до євреїв Гітлер успадкував від християнства: «По суті, ставлення Гітлера до євреїв нічим не відрізняється від християнського; різниця полягає хіба що у методах, які він використав». Гейнц-Петер Катлевскі у статті «Богослов’я після Освенциму», опублікованій у 2005 р. Deutsche Welle, стверджує: «Передумовою Голокосту були переслідування, яким християни піддавали євреїв протягом 2 тисяч років».

Ортодоксальний рабин Соломон Норман, співробітник Центру єврейських досліджень в Оксфорді, писав, що своє ставлення до євреїв Гітлер успадкував від християнства.

«Теологія після Освенциму» з католицької сторони розвивалася як «теологія примирення», тобто визнання католиками своєї відповідальності або, принаймні, співвідповідальності за Голокост, а відповідно – спокутування провини. Але з іудейського боку все було інакше. Ідеологічний фундамент юдео-католицького діалогу було закладено юдейським істориком та письменником Жюлем Ісааком (1877-1963), який жив у Франції. У його книгах «Ісус та Ізраїль» (1946) та «Генезис антисемітизму» (1956) ставлення християнства до юдаїзму розглядається як «вчення зневаги». Апостоли, євангелісти, святі отці Церкви характеризуються ним як послідовні антисеміти, які ненавиділи єврейський народ. На думку Жюля Ісаака, вони також повинні розділяти моральну відповідальність перед юдеями за Освенцим та Голокост. Це «вчення зневаги» має бути замінене «вченням очищення», в рамках якого християни повинні зробити таке:

  • виключити зі своїх богослужбових текстів, особливо тих, що читаються у Страсну П’ятницю, будь-які згадки про злочини юдеїв;
  • заявити, що юдеї не несуть жодної відповідальності за смерть Христа, хіба що разом з усім іншим людством;
  • виключити з євангельських текстів згадки про дії юдеїв проти Христа, а особливо наступний уривок Євангелія від Матвія: «І, відповідаючи, увесь народ сказав: Кров Його на нас і на дітях наших» (Мф. 27:25);
  • визнати, що Церква протягом двох тисячоліть розпалювала ворожнечу та ненависть до юдеїв;
  • принести перед іудеями покаяння за це і докласти всіх необхідних зусиль для усунення того зла, яке вона їм принесла.

Після того, як християнське вчення буде «очищене», воно має трансформуватись у «вчення поваги», тобто визнати юдаїзм своїм старшим братом і не намагатися переконати євреїв у необхідності віри у Христа як Божого Сина. «Ви – наші старші брати», – так звернувся до рабинів папа Іоанн Павел II під час відвідин римської синагоги у 1986 році.

«Ви – наші старші брати», – так звернувся до рабинів папа Іоанн Павел II під час відвідин римської синагоги у 1986 році.

Дуже потужним поштовхом у розвитку юдео-католицького діалогу послужив Другий Ватиканський собор (1965) і прийнята на ньому декларація «Про ставлення Церкви до нехристиянських релігій» (Nostra Aetate), в якій юдаїзму було присвячено значну частину. У документі містилося кілька тверджень, що докорінно змінюють ставлення католицизму як до юдаїзму, так і до євангельських подій.

По-перше, цей документ не робить відмінності між старозавітним юдаїзмом і так званим постхрамовим юдаїзмом, що виник після руйнування Другого Храму римлянами в 70 р. По-третє, єврейський народ визнається невинним у розп’ятті Спасителя: «Хоча юдейська влада та її прихильники наполягли на смерті Христа, проте те, що було скоєно під час Його пристрастей, не може бути огульно поставлене у провину ні всім юдеям, що жили тоді, ні сучасним юдеям». Тут уже дуже ясно впадає в око те, що вина євреїв, що кричали: «Розіпни, розіпни Його!» не ставиться у провину більше нікому, крім них самих, тоді як вина німецьких фашистів, які вбивали євреїв в Освенцимі, лягає на всіх християн взагалі. І по-четверте, практично визнається, що євреям для спасіння не потрібен Христос, вони в будь-якому випадку залишаються богообраним народом: «Іудеї здебільшого не прийняли Євангелія, а багато з них навіть заперечували його поширення. Проте, згідно з Апостолом, заради своїх отців юдеї дотепер залишаються люб’язними Богу, чиї дари і покликання є незаперечними».

Положення декларації Nostra Aetate, а тим більше подальші документи, прийняті католиками на її основі, це ніщо інше як виконання програми Жюля Ісаака з переходу християнства (католицтва) від «вчення зневаги» до «вчення поваги». Саме так це було сприйнято у середовищі юдейства. Член Всесвітнього єврейського конгресу Жан Гальперін з приводу декларації Nostra Aetate писав, що вона «справді відкрила шлях до абсолютно нового діалогу і започаткувала новий погляд Католицької церкви на юдеїв та іудаїзм, продемонструвавши її готовність замінити вчення зневаги вченням поваги».

У 1973 р. як розвиток положень Nostra Aetate Конференція католицьких єпископів Франції прийняла декларацію «Ставлення християн до юдаїзму», в якій говорилося, що вона «категорично засуджує звинувачення юдеїв у боговбивстві». Тобто католицькі єпископи визнали, що євреї, які вбили руками римських солдатів історичного Ісуса Христа, не вбили Бога. Саме так це розуміють самі юдеї.

Єврейська дослідниця Хелен Фрай, коментуючи декларацію Nostra Aetate у книзі «Християнсько-юдейський діалог», написала: «У 1965 р. Католицька церква зняла з юдеїв звинувачення в "боговбивстві": раніше вважалося, що, вчинивши вбивство Ісуса, юдеї вбили самого Бога. Неважко помітити, що це твердження рівносильне заперечення Боголюдства Ісуса Христа, заперечення Символу Віри, в якому сказано: «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного від Отця народженого перед усіма віками, Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного < ...> Розп’ятого за нас за Понтія Пилата…». Дуже показово, що у 1986 р., коли папа Іоанн Павел II відвідав головну синагогу Риму, він виголосив промову, у якій Ісус Христос був згаданий лише один раз і був названий як «син вашого (юдейського – Ред.) народу» і не названий Сином Божим.

Сьогодні католики вважають, що сучасний юдаїзм і християнство – це два шляхи, які ведуть до однієї й тієї ж мети.

Сьогодні католики вважають, що сучасні юдаїзм і християнство – це два шляхи, які ведуть до однієї й тієї ж мети. У 2018 р. німецький католицький місячник Herder Korrespondenz опублікував листа папи на спокої Бенедикта XVI, в якому він заявив, що юдаїзм і християнство – це дві форми інтерпретації Святого Письма, і що євреям проповідувати Христа не потрібно. «Місіонерство серед юдеїв не передбачається і не є необхідним. Христос послав Своїх учнів сповіщати Добру Звістку всім народам і культурам. Тому місіонерське доручення є універсальним, але з одним винятком: серед юдеїв воно не передбачається і не є необхідним через те, що тільки вони одні серед усіх інших народів знали "невідомого Бога"». На думку Бенедикта XVI, у діалозі з євреями треба вести мову «про розуміння особистості Ісуса з Назарету».

На всі ці відступи католиків від самої суті християнства можна навести слова святого апостола Іоанна Богослова: «Духа Божого [і духа помилки] пізнайте так: всякий дух, який сповідує Ісуса Христа, що прийшов у тілі, є від Бога; а всякий дух, який не сповідує Ісуса Христа, що прийшов у тілі, не є від Бога, але це дух антихриста, про який ви чули, що він прийде і тепер є вже у світі» (1 Ін. 4:2,3).

Як бачимо, католики повністю задовольнили побажання протилежної сторони в юдео-католицькому діалозі, а що вони отримали натомість? За великим рахунком, лише те, що юдеї погодилися визнати заслуги Ісуса Христа у популяризації юдаїзму серед неєвреїв і лише з застереженням, що їм самим Він не потрібен. Хелен Фрай, про яку вже згадувалося вище, активна учасниця юдейсько-католицького діалогу, пише про це так: «Юдаїзм може чудово обійтися і без Ісуса: існує багата юдейська рабіністична традиція, яка розвивалася паралельно християнству і свідчить про можливість іншого, нехристиянського використання біблійного спадку. Але разом з тим юдеї можуть прийняти і приймають Ісуса як людину, через яку язичники пізнали Бога Ізраїлю».

Християнсько-ісламський діалог

Характеризувати діалог християн із мусульманами значно складніше з тієї причини, що християни набагато більше спілкуються з мусульманами на суспільному та побутовому рівні, ніж із євреями. У багатьох країнах вони тісно сусідять один з одним і просто змушені вести між собою діалог. До труднощів такого діалогу слід зарахувати відсутність централізованого управління в ісламі. Якщо католицтво є єдиною адміністративною структурою з центром у Ватикані, то іслам представлений безліччю самостійних течій, кожна з яких може мати свій погляд і на християнство, і на діалог з ним.

Однак, що стосується саме богословського діалогу, то він також, як і юдео-християнський діалог, ведеться переважно між мусульманами та католиками. І в рамках цього діалогу також основним документом є декларація Nostra Аetate, прийнята на Другому Ватиканському соборі (1965) і прийнята там же декларація Lumen Gentium, у 16 параграфі якої говориться, що рятівна Божа воля охоплює також тих, «хто визнає Творця, і серед них передусім мусульман, які, сповідуючи свою прихильність до віри Авраама, разом з нами поклоняються Богові єдиному, милосердному, який судитиме людей в останній день». Можна сказати, що щодо ісламу Другий Ватиканський собор докорінно змінив свою середньовічну традицію, за якою іслам визнавався єрессю, а засновник мусульманської релігії Мухаммед лжепророком і навіть антихристом. Тепер же, як сказав у 1985 р. папа Іоанн Павел II, звертаючись до мусульман: «Наш і ваш Бог – той самий, і ми є братами і сестрами у вірі Авраама».

Папа Іоанн Павел II сказав у 1985 р. звертаючись до мусульман: «Наш і ваш Бог – один і той самий, і ми є братами та сестрами у вірі Авраама».

Однак подібна зміна стосується не лише ісламу, а й усіх нехристиянських релігій загалом. Якщо до Другого Ватиканського собору католицька церква визнавала всіх, що не належать до неї, спадкоємцями пекла, то тепер це ставлення зовсім інше. У 2 параграфі Nostra Аetate говориться: «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що є істинним і святим у цих релігіях. Вона зі щирою повагою розглядає той спосіб дії і життя, ті приписи і вчення, які, багато в чому відрізняючись від того, чого вона дотримується і чого вчить, все ж таки нерідко доносять промінь Істини, який просвічує всіх людей».

У 2019 р. під час візиту до Об’єднаних Арабських Еміратів папа Франциск та Верховний імам Аль-Азхара Шейх Ахмед ель-Тайєб підписали спільний «Документ про людське братство», головне посилання якого полягало у встановленні міжконфесійної терпимості та мирного співіснування. Один із параграфів цього документа говорить: «Ми закликаємо інтелектуалів, філософів, релігійних діячів, художників, професіоналів ЗМІ, чоловіків і жінок культури у всіх частинах світу наново відкрити для себе цінності миру, справедливості, добра, краси, людського братства та співіснування, щоб підтвердити важливість цих цінностей як якір порятунку для всіх і просувати їх всюди». Тобто римський понтифік, який позиціонує себе як вікарій Христа на землі, підписався під тим, що «якорем спасіння» є все, що завгодно, тільки не Господь Ісус Христос.

Незабаром після поїздки папи Франциска до ОАЕ було представлено проект будівництва храмового комплексу трьох авраамічних релігій: християнства, іудаїзму та ісламу.

Цей комплекс під назвою «Дім сім’ї Авраама» (Abrahamic Family House) буде розташований на острові Саадіят у столиці ОАЕ, його відкриття заплановано на 2022 рік.

Слід сказати, що у діалозі з мусульманами Ватикан не допустив таких відступів від власної віри, як у діалозі з юдеями. Але це пояснюється тим, що іслам виник на початку VII століття, коли християнське віровчення було вже здебільшого сформовано. Крім того, мусульмани з самого початку визнавали Ісуса Христа як пророка і віддавали Йому, а також Його Пречистій Матері, відповідне шанування. Конфлікти у мусульман із християнським світом були переважно не богословські, а військово-політичні, і виявлялися у вигляді завоювань чи колонізації. Тому і спрямованість католицько-мусульманського діалогу в основному зосереджена на мирному співіснуванні та запобіганні війнам та тероризму.

Висновки

По-перше, слова патріарха Варфоломія, що «Константинопольська Церква <…> розпочала офіційний діалог <…> з двома іншими монотеїстичними релігіями, іудаїзмом та ісламом» свідчать про намір Фанара вступити в цей діалог на якісно новому рівні, з новими цілями та завданнями, адже такі діалоги ведуться вже досить давно і в рамках роботи різних екуменічних структур.

По-друге, оскільки вступ Фанара до діалогу відбувається одночасно з активізацією об’єднавчого процесу з Ватиканом, це означає фактичне приєднання Фанара до діалогу, який уже кілька десятиліть веде Ватикан.

По-третє, досвід католиків свідчить, що в рамках такого діалогу відбувається відступ Ватикану від свого віровчення на догоду своїм партнерам з діалогу. Особливо це стосується юдео-католицького діалогу. Однак ніяких кроків у відповідь практично не відбувається.

По-четверте, немає жодних підстав припускати, що Фанар у рамках цього діалогу не піде шляхом відступництва і залишиться вірним споконвічному православному вченню.

І по-п’яте, сьогодні вже не залишається жодних сумнівів, яким шляхом йде Константинопольський патріархат. Піти за ним чи залишитися вірним Православ’ю – ось яке питання стоїть зараз перед кожною Помісною Православною Церквою. І кожна Церква має відповісти на нього сама.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus