Православ’я чи «релігія майбутнього»: чотири промови глави Фанара в Києві

Патріарх Варфоломій зачитав у Києві кілька промов. Фото: СПЖ

Перебуваючи в Києві, патріарх Варфоломій виголосив кілька промов. Їх аналіз призводить до несподіваних результатів.

Під час візиту в Україну патріарх Варфоломій виголосив кілька промов, які виявилися дещо в тіні його зустрічей з політиками. А між тим, проаналізувавши «київські» промови Патріарха Варфоломія, можна зрозуміти тенденції, які існують у Константинопольському патріархаті, і куди вони в кінцевому рахунку спрямовані. Константинопольська Помісна Церква, незважаючи на розрив євхаристійного спілкування, поки залишається частиною Православ’я, і те, що відбувається в ній, так чи інакше накладає свій відбиток на всіх. Фанар формулює порядок подальшого розвитку Православ’я і пропонує (нав’язує) його іншим. З ним можна погодитися, можна відкинути, але для початку потрібно зрозуміти, в чому він полягає.

Існує кілька форм заяв, за якими можна судити про позицію того чи іншого суб’єкта. Одна з них – промова. Ця форма найбільш повно розкриває позицію промовця, оскільки готується заздалегідь і розрахована на ту аудиторію, перед якою вимовляється. Таких промов патріархом Варфоломієм у Києві було виголошено декілька, але ми виділимо чотири:

  • 21 серпня в Михайлівському Золотоверхому монастирі під час так званої доксології;
  • 22 серпня в Софії Київській під час літургії;
  • 23 серпня під час прийому в Києво-Могилянській академії;
  • 23 серпня – звернення до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.

Тепер про все по порядку.

Промова в Михайлівському Золотоверхому монастирі

Це була вітальна промова у другий день візиту, логічно вона поділяється на дві частини:

  • похвала Константинопольському патріархату,
  • похвала Сергію Думенку.

Уже в перших словах, після подяки Богові за честь приїхати до Києва, патріарх Варфоломій акцентує увагу на тому, що князь Володимир прийняв віру саме від «Великої Константинопольської Церкви і Держави Нового Риму».

Часто з вуст фанаріотів звучить різка критика теорії «Москва – третій Рим», яка була досить популярною в XVI–XVII ст. Але на даний час в Росії ця теорія згадується лише як історичний факт, а ось Константинопольський патріархат ідею «Константинополь – новий (другий) Рим» ставить в основу власної ідентичності, причому сучасної. І це при тому, що, по-перше, цей «другий Рим» понад 500 років перебуває на території мусульманської держави, по-друге, теорії другого, третього і так далі «Римів» принципово нічим не відрізняються одна від одної, а по-третє, ці теорії не мають жодної підстави в Новому Завіті. У кращому випадку вони є благочестивою спробою осмислити форму державного устрою за часів панування християнської релігії.

Далі «його божественна всесвятість» ще раз нагадує, що «Київська Митрополія, незважаючи на те, що сурмлять про зворотне, була невід’ємною канонічною територією і митрополією під керівництвом нашого Святійшого Апостольського і Патріаршого престолу» (з цим, звичайно ж, ніхто не сперечається, а тим більше, про це не сурмить) і перераховує ті Помісні Церкви, які виникли завдяки Константинопольському патріархату. При цьому патріарх Варфоломій стверджує, що Фанар «ніколи не згадує дні великого засмучення, ляпасів, образ і цвяхів, але завжди йде шляхом вибачення, благодіяння і зцілення всіх своїх дітей без винятку». У цих словах можемо бачити натяк, що УПЦ засмутила «його божественну всесвятість», відмовившись підкорятися беззаконним розпорядженням про визнання розкольників. Але чому ж, якщо Константинополь завжди йде шляхом вибачення і благодіяння для всіх, чому ж тоді патріарх Варфоломій відмовився вийти до віруючих УПЦ, які чекали його під Верховною Радою? Чому він не захотів їх облагодіяти? Або вони йому не діти?

Якщо Константинополь завжди йде шляхом вибачення і благодіяння для всіх, чому ж тоді патріарх Варфоломій відмовився вийти до віруючих УПЦ, які чекали його під Верховною Радою? Або вони йому не діти?

Далі йде досить цікаве твердження про те, що «Вселенський патріархат з самого початку був надійним хранителем блага Церкви, і хоча за часів розквіту і великої сили він міг встановити пірамідальну форму устрою Східної Православної Церкви, але він з огидою відкинув цю думку і не відступив ні від переданої йому еклезіології, ні від освяченої Соборами системи Пентархії».

По-перше, якщо раніше Константинополь відкинув ідею побудови Церкви з собою на чолі, то чому ж він просуває цю ідею сьогодні? По-друге, Вселенські Собори зовсім не освячували систему Пентархії (п’яти патріархатів) в тому сенсі, що не надавали їй якогось сакрального значення. Це була просто система адміністративного устрою Церкви в середні віки. По-третє, патріарх Варфоломій акцентує увагу та тому, що Константинопольський патріархат є відповідальним за православну еклезіологію, яка йому «була передана». Однак нам невідомий факт такої передачі, ця еклезіологія належить всім без винятку Помісним Церквам.

Далі йдеться про те, що «Вселенський Патріархат ніколи, користуючись існуючою імперською владою, не обирав шлях культурної і мовної асиміляції національностей, які приходили до віри Євангельської».

Це вірно лише для початкового періоду християнізації слов’янських народів, коли працями святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, а також їх учнів, наші народи отримали можливість ознайомитись зі Святим Письмом і звершувати богослужіння своєю рідною мовою. А ось коли болгари, серби, румуни та інші народи підпадали під політичну владу Візантійської або пізніше Османської імперії, тоді як раз і відбувалася насильницька еллінізація, яка виражалася в тому, що на єпископські та інші важливі посади призначалися етнічні греки, місцевим народам нав’язувалися грецькі звичаї, а часом і грецька мова богослужіння. Саме цим пояснюється те, що дані народи, звільнившись від османського ярма, відразу ж вимагали і незалежності від Константинопольського патріархату. До речі, подібну ситуацію домінування еллінізму можна спостерігати і сьогодні. Наприклад, в Єрусалимській і Олександрійській Церквах, де паства – араби і африканці, а практично всі єпископи – греки. Що далеко ходити, «духовенству» ПЦУ на літургії з главою Фанара в Софії заборонили надягати митри, а дозволили тільки грецькі камилавки.

Після цього патріарх Варфоломій заявив, що Церква (треба розуміти Константинопольська) діє в «дусі примирення протистоянь, єднання розірваного, взаємного існування відмінностей», і що цим пояснюється «турбота Великої Церкви про єдність Православ’я в Україні і про благополуччя всього українського народу».

Якщо раніше Константинополь відкинув ідею побудови Церкви з собою на чолі, то чому ж він просуває цю ідею сьогодні?

Як кажуть, було б смішно, якби не було так сумно. Адже після втручання патріарха Варфоломія в українські церковні справи поділ в українському суспільстві не тільки не зник, але значно посилився, релігійне протистояння набуло більш жорстоких й непримиренних форм, а розкол, який існував до того часу, перекинувся на всю Православну Церкву. Більш того, той самий Філарет, якого Фанар назвав законним архієреєм, організував у ПЦУ новий розкол. Про яку єдність може йти мова?

Далі були явно улесливі і награні дифірамби на адресу глави ПЦУ Сергія Думенка, на яких ми зупинятися не будемо. Зауважимо лише, що в ракурсі існуючого протистояння «ієрархів» ПЦУ за вплив у рамках цієї організації, похвали глави Фанара – це, скоріше, заклик припинити всі внутрішні склоки і об’єднатися навколо Сергія Петровича.

Промова в Софії Київській

Оскільки дана промова звучала в рамках літургії, вона містила в собі і цитати з Євангелія, і окремі відсилання власне до християнства. Але, на жаль, все це виявилося лише прелюдією до головної теми промови: «Константинополь – Церква-матір». Розповівши в черговий раз, як Фанар любить і піклується про всіх своїх дітей, патріарх Варфоломій вирішив торкнутися теми «подолання» їм українського церковного розколу і дарування «автокефалії» ПЦУ. При цьому «його божественна всесвятість» нічтоже сумняшеся присвоїв собі право вершити суд у всій Православній Церкві: «Обов’язок суду, вирішення спірних питань як раз і є головним Хрестом кожного смиренного Архієрея Константинополя, найдорожчим і самим священним для кожного з нас». Взагалі-то найдорожчим і священним для архієрея повинна бути проповідь Христа і з’єднання людей з Богом, але в розумінні глави Фанара – це судова функція.

Патріарх Варфоломій: «Відновлення в церковному євхаристійному спілкуванні церковних частин, які існували у відсутності порядку, оскільки з’явилися внаслідок не канонічного і здорового процесу, не було безрозсудним, незначним, умисним або позбавленим церковної підстави рішенням. Навпаки, воно було засноване на надійному і наріжному Камені Церкви, Господі нашім Ісусі Христі».

Цікаво те, як називає патріарх Варфоломій українських розкольників – «церковні частини, які існували за відсутності порядку, оскільки з’явилися внаслідок не канонічного і здорового процесу». Канонічне право такого визначення не знає зовсім. Святитель Василій Великий у своєму Першому канонічному посланні до Амфілохія, єпископа Іконійського, системно розглядає питання про різні ступені відділення від Церкви: «Інше нарекли вони єрессю, інше розколом, а інше самочинним збіговиськом».

Відповідно до цієї класифікації, філаретівський розкол на своєму початку (коли колишній Київський митрополит не підкорився Архієрейському собору) підпадав під визначення самочинного збіговиська: «Якщо хто був викритий у гріху, віддалений від священнослужіння, не скорився правилам: а сам утримав за собою предстояння і священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши кафоличну церкву: це самочинне збіговисько». І навіть у цьому, відносно легкому випадку святитель Василій вказує покаяння, як єдиний засіб подолання поділу: «Що є в самочинних збіговиськах виправляти пристойним покаянням і зверненням, і паки приєднувати до церкви». Однак дуже швидко, як тільки Філарет, будучи в стані заборони у священнослужінні, став «висвячувати» «єпископів», його діяльність набула визначення – розкол, що і поготів передбачає покаяння для повернення до Церкви.

Що ж, слово «покаяння» у промові Патріарха Варфоломія присутнє, але воно згадано побіжно: «Очікування Великої Христової Церкви, в надії на каяття, повернення і лікування болісного відхилення не може тлумачитися з докором і засудженням».

Іншими словами, патріарх Варфоломій чекав-чекав від розкольників покаяння, але раз воно не з’явилося, то вирішив легалізувати їх і так. Така логіка дуже нагадує епізод з книги Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців»: «У під’їзді сидів комендант. У всіх, хто заходив, він суворо вимагав перепустку, але якщо йому перепустки не давали, то він пускав і так».

Але саме обурливе – це те, що рішення визнати українських розкольників і прийняти їх у спілкування без покаяння патріарх Варфоломій оголосив «заснованим на Христі». Ігнорування покаяння як Таїнства для возз’єднання з Церквою «засноване на Христі»? Співслужіння Божественної літургії з особами, які не мають священного сану «засноване на Христі»? Захоплення храмів і насильство над віруючими «засновані на Христі»? Чому ж патріарх Варфоломій не вийшов до вигнаних зі своїх храмів віруючих УПЦ, які зазнали побоїв і принижень, піддалися образам і цькуванню, і не сказав, що все це «засноване на Христі»? По правді кажучи, ця заява межує з блюзнірством, як і заява про те, що Фанар лікує розколи «мудро, розважливо, терпляче і з любов’ю завдяки Животворящому Духу, а не мертвій букві...».

Найобурливіше – це те, що рішення визнати українських розкольників і прийняти їх у спілкування без покаяння патріарх Варфоломій оголосив «заснованим на Христі».

Далі глава Фанара поміркував про автокефалію або автономію, нарікаючи, що «висловлюються небезпечні еклезіологічні погляди щодо того, що встановлене Святими і Вселенськими Соборами є нібито неактуальним, анахронізмом, неавторитетним, і, одним словом, мертвим. Проголошується приниження значущості Константинопольського Архієпископа до рівня музейного експоната».

Дуже дивно чути це з вуст людини, яка буквально кілька хвилин тому сказала, що вона лікує розколи «завдяки Животворящому Духу, а не мертвій букві...». Тобто те, що канони Церкви вимагають від розкольників покаяння, патріарх Варфоломій назвав «мертвою буквою», а те, що Константинополь вже зовсім не «пануючий град» і не «місто царя і синкліту» – «небезпечним еклезіологічним поглядом».

Промова в Києво-Могилянській академії

Цю промову «його божественна всесвятість» виголосив під час урочистого прийому з нагоди присвоєння йому звання почесного доктора. Складалася вона з трьох частин:

  • створення ПЦУ і надання їй «автокефалії»;
  • охорона навколишнього середовища;
  • міжрелігійний діалог.

Свої беззаконні і антиканонічні рішення по створенню ПЦУ патріарх Варфоломій назвав «пастирською турботою про духовну справедливість і свободу», заявивши, що «надання автокефалії було критично важливим для зцілення схизм і розколів у помісній Церкві», а також висловив упевненість, що «надання автокефалії врешті-решт допоможе вирішити питання єдності». Якби не знати, що за всім проектом ПЦУ стоять функціонери американського Держдепартаменту, то можна було б і повірити в щирість патріарха Варфоломія.

Цікаво, як глава Фанара висловлюється про діяльність розкольників, анафематствування яких він ще недавно визнавав і запевняв усіх, що не має наміру вступати в спілкування з ними: «До недавнього часу більшість українців була відчужена від решти православного світу, і хоча вони шукали автокефалії, їх зусилля не суперечили суті єдності, а відповідали правильному шляху до єдності Церкви». Що тут звертає на себе увагу?

По-перше, під словами «більшість українців була відчужена від решти православного світу» глава Фанара явно має на увазі прихильників УПЦ КП (до 2018 року). Але в реальності більшість українців належать до УПЦ. Це можна зрозуміти і за кількістю громад, яких в канонічній Церкві вдвічі більше, ніж у ПЦУ, і побачити на власні очі на Великому хресному ході в Києві, на якому одночасно збираються сотні тисяч людей. Храми ж ПЦУ напівпорожні, а хресних ходів у них практично немає взагалі.

По-друге, як розуміти слова, що дії українських розкольників «відповідають правильному шляху до єдності Церкви»? Виходить, що церковний розкол, який весь час вважався смертним гріхом, тепер – шлях до єдності? Як тут не згадати цитату Джорджа Оруелла: «Війна – це мир. Свобода – це рабство. Незнання – сила»?

Як розуміти слова, що дії українських розкольників «відповідають правильному шляху до єдності Церкви»? Виходить, що церковний розкол, який весь час вважався смертним гріхом, тепер – шлях до єдності? Як тут не згадати цитату Джорджа Оруелла: «Війна – це мир. Свобода – це рабство. Незнання – сила»?

Патріарх Варфоломій відкидає будь-які закиди в претензії на верховенство в Церкві і одночасно заявляє, що «Вселенський Патріархат, єдиний у православному світі Престол, відповідальний за канонічне надання автокефального статусу». Саме час ще раз прочитати визначення когнітивного дисонансу.

З питання охорони навколишнього середовища і «зеленого етосу» патріарх Варфоломій нічого нового не сказав. Варто звернути увагу на те, як оригінально глава Фанара інтерпретує свято Преображення: «Свято Преображення Господнього <...> підкреслює святість всього творіння, яке отримує і віддає передчуття остаточного воскресіння і відновлення всього в майбутньому віці. Як тіло Господнє було прославлено на горі Фавор, так і ми, люди, і все творіння, буде спокутувано і оновлено в Божому Царстві».

Це не що інше, як опис теорії апокатастасіса, згідно з якою пекельні муки не є вічними і, врешті-решт, все творіння буде відновлено Богом у тому первозданному безгрішному вигляді, в якому воно і було створене. Незважаючи на те, що подібні погляди можна знайти в творах деяких святих отців, теорію апокатастасіса Церква відкинула, як таку, що суперечить чітким і ясним словами Господа: «І підуть ці на вічну муку, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:46) і навіть наклала анафему на тих, хто дотримується подібної теорії: «відкидає безсмертя душі, кінець віку, суд майбутній і відплату вічну за чесноти на небесах, а за гріхи осуд, – анафема» (Чин анафематствування в Неділю Торжества Православ’я).

Говорячи про міжрелігійний діалог, патріарх Варфоломій також не сказав нічого нового: потрібно більше спілкуватися, пізнавати один одного, розвіювати упередження. «Немає сумніву в тому, що релігії можуть сильно сприяти миру в світі. Справжня віра розширює світогляд, звільняє сили любові і розриває пута стерильного егоцентризму», – заявив глава Фанара.

Звернення до Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій

Темі міжрелігійного діалогу практично повністю було присвячено і це звернення. Уміло маніпулюючи свідомістю слухачів, патріарх Варфоломій зумовив необхідність екуменічного зближення жахами воєн XX століття і особливо Другої світової війни: «Не дивлячись на жахи XX століття, найбільш жорстокої ери в історії людства, наше розуміння діалогу стає більш значущим інструментом для наведення мостів і примирення. Це рух зближення і примирення в нашому світі чітко підтверджується залученням християн до екуменічного діалогу».

Глава Фанара окремо згадав взаємне зняття анафем 1054 р., про яке в 1965 р. заявили Константинопольський патріарх Афінагор і римський папа Павел VI, висловивши надію, що врешті-решт це призведе до відновлення євхаристійного спілкування. Цей та інші меседжі про швидке об’єднання Ватикану і Фанара, зроблені під час візиту патріарха Варфоломія до Києва, заслуговують на окремий розгляд, тут же хотілося б звернути увагу ось на що: глава Фанара намагається переконати своїх слухачів у тому, що екуменізм відповідає сутності Православ’я, а відмова від нього є проявом ненависті екстремізму, тобто чимось таким, що протилежно заповіді про любов до ближнього.

Патріарх Варфоломій: «Для Православної Церкви міжконфесійний діалог з самого початку має корінне значення задля впливу самого православ’я на релігійно-плюралістичне середовище». Тут слід зупинитися і пояснити. У заявах православних ієрархів і навіть офіційних документах Помісних Православних Церков, в тому числі і Руської, участь в екуменічних організаціях, та й екуменічні контакти взагалі, пояснюються простою необхідністю – необхідністю свідчити про Православ’я як про єдину істинну релігію перед інославним світом та іншими релігіями. І в словах глави Фанара приховано лукавство, тому що до появи екуменізму в його сучасній формі, тобто після Другої світової війни, ніколи участь у спільних молитвах з інославними і іновірними, прийняття спільних заяв та інші форми екуменізму не розглядалися Православ’ям як спосіб свідоцтва про Істину. Навпаки – спільні молитви вважалися гріхом, канонічним злочином і зазвичай каралися канонічними заборонами.

Однак зараз на все це воліють закривати очі, оскільки екуменізм став доволі модною темою, а головне – всіляко підтримується «сильними світу цього». І якщо на зорі екуменізму ще можна було говорити про якесь потенційне свідоцтво про Православ’я перед усім світом, то сьогодні, через багато десятиліть, можна однозначно стверджувати – НІЯКОГО впливу Православ’я на «релігійно-плюралістичне середовище» не відбувається. Навпаки, відбувається ерозія православної свідомості в бік відмови від вірності православним догматам або применшення їх значення. Тому в багатьох Помісних Церквах ідея про відмову від екуменізму набуває все більше і більше прихильників як серед віруючих, так і серед єпископату. І це сприймається прихильниками екуменізму як пряма загроза, вони намагаються виставити вірність православному віровченню і моралі як мракобісся і фундаменталізм.

Патріарх Варфоломій: «Однак ми відчуваємо деякі дуже сильні реакції проти міжконфесійного діалогу. Зростання релігійного фундаменталізму та екстремізму, ненависті та етнофілетизму – це явища, які перекреслюють всі релігійні традиції, породжуючи самоізоляцію, обмеженість і неприйняття інакшості... Екстремізм і ненависть прагнуть приватизувати істину шляхом пропаганди етосу взаємної винятковості».

Якщо ми заявляємо про те, що Православ’я – єдина справжня релігія, а Церква – єдиний ковчег порятунку, то ми, за словами «його божественного всесвятості», приватизуємо Істину, культивуємо ненависть і «етос винятковості». Якщо це не відступ від Православ’я, то що це?!

Якщо ми заявляємо про те, що Православ’я – єдина справжня релігія, а Церква – єдиний ковчег порятунку, то ми, за словами «його божественного всесвятості», приватизуємо Істину, культивуємо ненависть і «етос винятковості». Якщо це не відступ від Православ’я, то що це?!

Висновки

Отже, з усього вищепочутого ми можемо визначити основні теми порядку денного Константинопольського патріархату. Це: привілеї Фанара, його статус «матері-церкви» і опіка над усіма своїми «дочками», питання канонічної території, автокефалії, еллінізму, захисту навколишнього середовища та міжрелігійного діалогу.

А ось чого немає в промовах «його божественного всесвятості», так це проповіді про Христа, про Його заповіді, про покаяння і про Царство Боже. Якщо навіть патріарх Варфоломій і згадує про будь-які релігійні тези, так тільки для того, щоб підвести своїх слухачів до міркувань про роль Константинопольського патріархату. Якщо він і згадує про заповіді любові до ближнього, то тільки в контексті обґрунтування своїх виняткових привілеїв. Щоб зрозуміти різницю між справжнім пастирем Христового стада і людиною, що дбає про велич Константинопольського патріархату, досить порівняти слово Блаженнішого Митрополита Онуфрія на Літургії 22 серпня в Києво-Печерській лаврі і промову патріарха Варфоломія в той же день на Літургії в Софії Київській. Слово Митрополита Онуфрія було ВИКЛЮЧНО про Христа, про істинну віру, про те, що треба боятися Бога, і тоді ми не будемо боятися нічого. Про те, що людина повинна йти хвилями житейського моря зі сподіванням на Христа і виконувати Його веління, незважаючи ні на що. Настійно рекомендуємо пройти за посиланням і самим переконатися, що Митрополит Онуфрій проповідує Христа, в той час як патріарх Варфоломій намагається виправдати своє втручання в українські церковні справи, а також переконати всіх у тому, що він не музейний експонат.

Господь заповідав своїм апостолам: «...ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку. Амінь.» (Мф. 28: 19,20). Але замість цього патріарх Варфоломій пропонує своїм слухачам зосередити увагу на питаннях першості, привілеїв, автокефалій і таке інше. За великим рахунком, це все склочне блукання в нюансах канонічного права і практики його застосування, нескінченне з’ясування хто кому «церква-мати», і у кого які привілеї, хто може дарувати автокефалію, а хто ні. Все це дискредитує саме Православ’я. З живого і дієвого Тіла Христового Церква перетворюється на якийсь рудимент середньовіччя, стурбованого, щоб хтось когось раптом не випередив у Диптиху або не привласнив собі чужих привілеїв. Людям потрібна чиста вода Православного вчення, а не каламуть постійного з’ясування стосунків. «Хто жадає, нехай прийде до Мене і пий» (Ін. 7:37), – сказав Христос. Чим можна напитися з промов патріарха Варфоломія? Чому навчитися? Почитати Константинопольський патріархат і виконувати всі його рішення, якими б беззаконними вони не були?

Ось у цьому і криється головна небезпека, яка виходить із Фанара – він представляє Православ’я як релігію Константинопольського патріархату, де відбувається непомітна підміна – Христос відходить на другий план, а головна увага зосереджується на величі Константинополя. Промови глави Фанара, їх тематика і зміст ясно свідчать про те, що віруючим пропонується не дуже багато думати про Христа, про покаяння, про боротьбу з пристрастями, про Царство Боже і про шляхи до нього. Замість цього пропонується інший порядок денний – велич Константинопольського патріархату, «мудрість» його рішень, охорона навколишнього середовища та міжрелігійний діалог. Бог дарував людині свободу, і кожна людина може вибрати те, що вважає за потрібне.

Окремо слід зупинитися на екуменічних моментах. Патріарх Варфоломій заявляє про необхідність міжрелігійного діалогу і таврує фундаменталістами всіх, хто виступає проти екуменізму. Також він у черговий раз натякає на швидке об’єднання з Ватиканом. Таким чином, напрямок розвитку Православ’я, яке пропонує патріарх Варфоломій, – це відновлення євхаристійного спілкування з католиками і подальше зближення з іншими конфесіями та релігіями. До чого це може привести, здогадатися не складно. Один американський ієромонах Серафим Роуз написав про це вельми корисну книгу: «Православ’я і релігія майбутнього». І, схоже, патріарх Варфоломій має намір поставити нас перед таким ось вибором – або Православ’я, або ця сама «релігія майбутнього».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи дотримуєтеся ви обмежень Різдвяного посту?
так, я постую строго
22%
намагаюся дотримуватися, скільки маю снаги
70%
взагалі не дотримуюся цього посту
8%
Усього опитано: 23

Архів

Система Orphus