Так що ж говорив Блаженніший Володимир насправді?

Митрополиту Володимиру приписують не те, що він вважав насправді. Фото: СПЖ

Ім’я Блаженнішого Володимира часто згадують розкольники, маніпулюючи його словами про розкол, патріотизм і ставлення до автокефалії. Що він говорив насправді?

5 липня виповнюється 7 років від дня смерті Митрополита Володимира (Сабодана). І всі минулі роки не припиняються спроби виставити його прихильником об’єднання з розкольниками, приписати йому якісь «автокефальні» погляди та інше. В одному зі своїх інтерв’ю племінник митрополита Володимира, єпископ Баришівський Віктор (Коцаба) сказав, що «сьогодні є деякі діячі, церковні і нецерковні, які намагаються приписати Блаженнішому Володимиру висловлювання, які він ніколи не говорив». Тобто владика прямим текстом говорить про дії людей, які намагаються оббрехати пам’ять покійного Предстоятеля УПЦ. Вони цитують якісь окремі слова, уривки фраз, щедро присмачені власними «потрібними» коментарями. А що ж говорив Блаженніший насправді? Існує документ, в якому зібрані погляди Митрополита Володимира, що називається, в концентрованому вигляді. Давайте прочитаємо і проаналізуємо.

Називається цей документ «Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи». Це так звана інавгураційна промова, зачитана Митрополитом Володимиром 18 лютого 2008 року під час урочистої церемонії присвоєння Блаженнішому ступеня почесного доктора «Honoris causa» Християнської богословської академії у Варшаві. У повному вигляді вона була опублікована в Церковному календарі на 2009 р. під редакцією єпископа Переяслав-Хмельницького Олександра (Драбинко), який згодом пішов у розкол.

Обкладинка церковного календаря УПЦ за 2009 рік

Перш ніж перейти до аналізу цього документа, згадаємо, в який час він був написаний.

Минуло три роки відтоді, як переміг «помаранчевий» майдан. Ще не настала фінансова криза 2008 р. Ще не відзначалося 1020-річчя Хрещення Русі, на яке до Києва прибули патріархи: Московський Олексій II і Константинопольський Варфоломій. Але президент України Віктор Ющенко вже вів активну підготовку до цієї події, проводив переговори з українськими конфесіями про об’єднання з Фанаром. Так-так, Київському патріархату і УАПЦ тоді пропонували увійти до складу Константинопольського патріархату, і вони були на це згодні. І все зірвалося, головним чином, через небажання глави УПЦ КП Філарета Денисенка відмовлятися від свого «патріаршества».

У 2008 році Київському патріархату і УАПЦ пропонували увійти до складу Константинопольського патріархату, і вони були на це згодні.

Тодішня влада дійсно хотіла створити в Україні альтернативну «московській» церковну структуру, але робила це далеко не такими насильницькими методами, як десятиліттям пізніше при П. Порошенку. І ось саме в цей час і з’являється документ «Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи». Трохи пізніше, в червні 2008 р., Блаженніший Володимир на Архієрейському соборі РПЦ представив ще один документ: «Українське Православ’я на рубежі епох», але, в силу специфіки саме соборного документа, він дає дещо менше уявлення про погляди Митрополита Володимира на церковні справи.

Отже, аналізуємо інавгураційну промову Блаженнішого Володимира у Варшаві. Для зручності згрупуємо порушені у промові питання в три блоки.

Ставлення до держави і політики

Перше, на що звертає увагу Митрополит Володимир – це те, що Україна, як і абсолютна більшість сучасних європейських держав, має світський характер. Погано це чи добре, але це факт, який Церква має прийняти як даність.

Митрополит Володимир: «Ми можемо по-різному ставитися до концепції світської держави, обговорювати її переваги та недоліки, проте повинні визнати, що сьогодні ця концепція безальтернативно домінує в усіх європейських країнах, а також у більшості неєвропейських країн. У поліконфесійній Україні альтернативи такому підходу немає».

Але разом з цим Блаженніший стверджує, що держава не може втручатися в церковні справи, оскільки не має для цього ані компетенції, ані повноважень.

Митрополит Володимир: «Слід підкреслити, що держава не може бути компетентною у питаннях віри. У неї немає, скажімо так, відповідного інструментарію, який дає можливість відрізнити істину Божественного одкровення від єресі. Соборний же розум Церкви, що живе в онтологічній єдності з Господом, розкриває догмати віри і свято зберігає їх».

Звернемо увагу на те, яку аргументацію використовує Митрополит Володимир. Він говорить про Церкву як про містичне Тіло Христа, а не як про організацію безлічі людей, що існує в соціумі. Іншими словами, Церква в світі, але не від світу цього, і тому до неї не можна підходити з секулярними мірками, не можна дивитися на Неї як на впливову громадську організацію і, тим більше, не можна намагатися використовувати Її для вирішення будь-яких земних завдань. Це різко контрастує з заявами нинішніх представників ПЦУ, в т.ч. колишнього митрополита Олександра (Драбинко), які говорять про Церкву як про якийсь земний інститут, що приносить користь державі і суспільству, але зовсім забувають про неземну Її сутність та цілі.

Неважко помітити, що сьогодні держава грубо порушує це твердження покійного Предстоятеля. Держава бере на себе відповідальність не тільки втручатися в церковні справи, але і визначати канонічність чи неканонічність тих чи інших конфесій, а також вирішувати інші суто релігійні питання.

На думку Митрополита Володимира, відносини релігійних організацій і держави повинні будуватися на принципах невтручання в сферу компетенції один одного.

На думку Блаженнішого, відносини релігійних організацій і держави повинні будуватися на принципах невтручання в сферу компетенції один одного. Держава має надати релігійним організаціям рівні права відповідно до закону, вона не повинна намагатися використовувати такі організації в своїх цілях, а релігійні організації не повинні вдаватися до допомоги держави для вирішення міжрелігійних проблем.

Митрополит Володимир: «Основна функція держави – забезпечити умови для вільного існування Церкви і утриматися від спокуси розглядати Церкву або так звані традиційні віросповідання як неофіційне "міністерство духовних справ". Церква ж, у свою чергу, повинна побороти спокусу шукати державної підтримки, користуючись світською термінологією, в конкуренції з іншими конфесіями».

Як бачимо, це саме те, чим займається зараз ПЦУ, і до того ж вустами свого керівника визнає, що без цього існувати просто не може. Що ж стосується спокуси для держави вирішити за допомогою Церкви свої питання, то ця спокуса не просто існувала завжди, але і держава їй завжди піддавалася.

Митрополит Володимир: «Аналіз релігійної політики Української держави 1992-2007 рр. свідчить, що всі три президенти України (Л. Кравчук, Л. Кучма і В. Ющенко) були і є прихильниками створення «єдиної Помісної Церкви», вбачаючи в ній один з механізмів становлення і консолідації української нації».

При цьому Блаженніший говорить, що на всі питання на адресу держави – для чого їй потрібна Помісна Церква, яке місце вона буде займати в державі, і які будуть у неї стосунки з державою, відповіді не було. Але на УПЦ постійно чинився тиск, щоб вона погодилася на створення такої «єдиної Помісної». Цей тиск варіювався від «виштовхування на периферію суспільного життя до пропозицій статусу по суті державної Церкви в обмін на ті чи інші умови». Але статус Церкви має вирішуватися насамперед самою Церквою, виходячи зі своїх релігійних завдань, а не завдань побудови держави і суспільства.

Митрополит Володимир навів і цілий ряд претензій до держави:

  • ненадання УПЦ в цілому статусу юридичної особи;
  • неповернення церковного майна;
  • запрошення, всупереч поширеній думці Церкви, папи римського Іоанна Павла II до України;
  • відмова законодавчо зафіксувати особливу роль Православ’я в становленні українського народу і держави;
  • свавілля місцевих органів влади щодо УПЦ переважно на заході України.

Підводячи підсумок теми взаємин Церкви і держави, Блаженніший Володимир сказав:

«Який головний висновок змогла зробити наша Церква щодо церковно-державних відносин за минулий період? У чому полягає урок, наданий нам історією?

Перше. Незважаючи на історичні негаразди і труднощі у відносинах з державною владою, Церква має прямувати шляхом свободи, залишаючись внутрішньо і зовнішньо незалежною від держави.

Друге. Будь-який тиск на Церкву з боку держави в умовах демократії є неприйнятним і навіть нераціональним, оскільки вона не може радикальним чином і на протязі тривалого часу впливати на церковне життя. Правда, такий тиск ефективний лише за однієї умови, а саме, якщо церковна ієрархія не веде погоджувальної політики, але публічно вказує на факти порушення прав віруючих».

Незважаючи на історичні негаразди і труднощі у відносинах з державною владою, Церква має прямувати шляхом свободи, залишаючись внутрішньо і зовнішньо незалежною від держави.

Митрополит Володимир (Сабодан)

У точній відповідності з цими словами Митрополита Володимира єпископат УПЦ не прогинається під державу, а відстоює права віруючих усіма законними шляхами.

Що ж стосується ставлення до політики взагалі, то в цьому питанні Блаженніший стверджує одну основоположну річ: Церква не може за своєю суттю мати ті чи інші політичні уподобання: «Ніщо так не може зашкодити єдності Церкви, як вплив політичних процесів. Проникаючи всередину церковного життя, політика отруює її і розділяє віруючих на "правих" і "лівих", "помаранчевих" і "біло-синіх", шанувальників "східної" та "західної" моделей цивілізації. <...> Церкву створює Євхаристія, і все, що в ній відбувається, відбувається в контексті Євхаристії. Але немає нічого більш далекого від Євхаристії, ніж політика, тим більше політика етноцентрична».

Ставлення до розкольників

Митрополит Володимир також торкається питання про відносини з іншими конфесіями в Україні. Він каже, що найбільш доброзичливі відносини УПЦ має з Римо-католицькою церквою в Україні, що відносини з греко-католиками залишають бажати кращого. І особливу увагу приділяє саме розкольникам: УПЦ КП і УАПЦ, стосунки з якими називає найбільш проблематичними.

Головним аргументом свого втручання в церковні справи України Константинопольський патріархат називав «пасивність» Української Православної Церкви. Мовляв, УПЦ і РПЦ не звертали увагу на проблему розколу, в результаті чого мільйони віруючих перебували поза Церквою. Цей аргумент помилковий. І Блаженніший Володимир, і єпископат УПЦ прекрасно усвідомлювали цю проблему і ніколи не відкидали можливість діалогу з розкольниками.

Митрополит Володимир: «Поза Церквою немає повноти істини і благодаті. Однак істина і благодать не можуть бути предметом володіння і гордості. Тому зберігаючи неушкодженою чистоту своєї віри і канонічність своєї ієрархії, Українська Православна Церква не перебуває в «гордій самоті» – вона відкрита для діалогу з тими братами, хто відокремився від нас».

Одну з основних причин розколу Блаженніший бачить у тій обставині, що Церква, яка тільки-но звільнилася в кінці 80-х з-під гніту радянської держави, не встигла воцерковити свідомість тих мільйонів людей, які прийшли до Церкви і принесли до неї свій мирський світогляд і, перш за все, націоналістичну ідеологію.

Митрополит Володимир: «Загальновідомо, що в радянський період Православна Церква була вкрай обмежена в своїй місіонерській та просвітницькій діяльності. Вона не мала можливості проводити катехизацію; парафіяльне життя часто обмежувалося звершенням богослужінь. Таким чином, на початку 90-рр., коли в Україні виник потужний національно-патріотичний рух, багато православних християн, які не мали можливості поглибити свої пізнання в вірі, стали жертвами романтичної етнофілетичної ідеології.

Перш за все від цієї ідеології постраждала інтелігенція, яка помилково побачила в Церкві інструмент сакралізації молодої української держави. Пізніше етнофілетична ідеологія охопила й частину православного кліру. Виник розкол».

Далі Блаженніший Володимир описує контакти УПЦ з представниками УПЦ КП та УАПЦ, і навіть деякі успіхи в переговорах з останніми. Він каже, що в цілому збереглася єдина догматична основа, на якій можливий діалог, хоча і визнає, що еклезіологічна свідомість розкольників не бездоганна і «навіть межує з єрессю». Але найголовніше, що Предстоятель УПЦ виділив у діалозі з розкольниками, так це необхідність щирого непідробного покаяння з їх боку.

Митрополит Володимир: «Позиція нашої Церкви в питанні подолання розколу і відновлення церковної єдності в Україні не зумовлена жодними політичними причинами або бажанням публічно принизити інших. Ми очікуємо від лідерів тих, хто перебуває в розколі, особистого подвигу – усвідомлення свого трагічного становища і необхідності благодатного покаяння. Покаяння не може бути «принизливим»; навпаки, воно підносить людину, оскільки наслідком покаяння є відновлення повноти благодатного спілкування з Богом. Але воно не може зводитися до підпису під якимось дипломатичним меморандумом. Профанація Таїнства не принесе церковної єдності і миру».

Ми очікуємо від лідерів розколу особистого подвигу – усвідомлення свого трагічного становища і необхідності благодатного покаяння. Покаяння не може бути «принизливим»; навпаки, воно підносить людину, оскільки наслідком покаяння є відновлення повноти благодатного спілкування з Богом.

Митрополит Володимир

Що ж стосується питання про канонічний статус УПЦ як автономної Церкви, то Блаженніший Володимир вважав його оптимальним у поточних суспільно-політичних умовах, який підлягає перегляду тільки в контексті подолання розколу. Також він загострив увагу на тому факті, що УПЦ має більше канонічних прав і свободи в рішенні церковних питань ніж, наприклад, Елладська Православна Церква, яка формально має статус автокефальної.

Ставлення до викликів сучасності

Говорячи про те, що Церква не повинна брати участь у політиці, митрополит Володимир поширював цей підхід і на питання підтримки євроінтеграційних прагнень України, або навпаки – їх неприйняття.

Митрополит Володимир: «Свідомо ухиляючись від політичної діяльності, УПЦ фактично не бере участі у суспільній дискусії про "цивілізаційний вибір", вважаючи, що Церква повинна виконувати свою спасительну місію в будь-яких історико-політичних умовах».

У той же час Блаженніший вказує і на ті небезпеки, які чекають наше суспільство в разі успішної євроінтеграції. Причому не стільки формально-юридичні, скільки ментальні.

Митрополит Володимир: «Євроінтеграція містить в собі і несе з собою спокусу релятивізму. Її герої, її кумири вірять не в істину, а в компроміс. Основоположні цінності сучасної Європи – формальні. Схоже, колиска християнської цивілізації шанує право бути (або не бути) християнином більше Христа. Сучасна Європа плекає святість свободи вибору. Однак можливість вибору не може бути позитивною метою людського життя – лише його передумовою, не більше. Якщо ми запитаємо середньостатистичного європейця про позитивні цінності, тобто в кінцевому підсумку, для чого варто жити і за що варто вмирати, швидше за все, відповіді ми не почуємо».

З тих пір пройшло 13 років, євроінтеграція зафіксована в Україні на законодавчому рівні, а в самій Європі панує ідеологія ЛГБТ, гендерної рівності, сексуальної «просвіти», нівелювання інституту сім’ї і так далі. Здається, що в цих умовах Церква вже не може залишатися осторонь від громадських дискусій про «цивілізаційний вибір», тому що сам цей вибір вже аж ніяк не нейтральний по відношенню до християнської моралі і моральності. Якщо європейська цивілізація розвивається шляхом все більшого відходу від Євангельських заповідей, то Церква зобов’язана сказати своє слово з питання «цивілізаційного вибору» нашого суспільства. У той же час митрополит Володимир говорить про те, що нашому народу і іншим східноєвропейським народам (за умови, що вони збережуть свою віру і християнську самосвідомість) є що запропонувати Західній Європі, є що засвідчити перед секулярним і постмодерністським західним суспільством.

Закінчує свою промову Блаженніший Володимир наступними словами: «Європейське суспільство тужить про Бога, хоча сучасні європейці нерідко забувають Його Ім’я. Місія Церкви – нагадати нашим сучасникам, що справжня краса і спілкування можливі лише у Христі Ісусі, що оновлює наше серце негайно, як тільки воно Йому відкривається».

Висновок

Як бачимо, промова Митрополита Володимира у Варшаві розвінчує багато міфів, які створюються навколо його імені і відповідає на багато питань. Він не був прихильником категоричної відмови від діалогу з розкольниками, але також він не допускав можливості «возз’єднання» без усвідомлення гріха розколу і покаяння в ньому. Він прекрасно бачив небезпеки для Церкви в різних моделях церковно-державних відносин і чесно говорив про них. Він усвідомлював ті виклики, які ставить перед Церквою євроінтеграція, але не боявся дати на них відповідь, виходячи з твердої віри в Христа.

Також зрозуміло, що церковна самосвідомість нинішнього керівництва УПЦ анітрохи не змінилася і не відступила від тих принципів, які озвучував Блаженніший Митрополит Володимир. Нинішній Предстоятель УПЦ Блаженніший Онуфрій також говорить про те, що Церква служить Богові, а не державі і суспільству і також визнає покаяння необхідною умовою для подолання розколу. Іншого і не може бути, бо «Ісус Христос вчора і сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13:8).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи можна називати главу Фанара розкольником, якщо він співслужить з ПЦУ?
так, згідно з канонами, хто співслужить з розкольниками, сам впадає в розкол
67%
ні, Вселенський патріарх не може бути розкольником за визначенням
24%
я не розбираюся в цих питаннях
9%
Усього опитано: 42

Архів

Система Orphus