Як чиновники-пропагандисти ПЦУ обманюють довірливих українців

Глава Відділу у справах релігій Львівської ОДА пропагує ПЦУ і критикує УПЦ. Фото: СПЖ

Один із провідних пропагандистів ПЦУ став чиновником Львівської ОДА, при цьому він продовжує розпалювати ворожнечу серед православних. Розбираємо подробиці його роботи.

Нещодавно головою Відділу у справах релігій та національностей Львівської області був призначений активний пропагандист ПЦУ Дмитро Горєвой, який називає себе релігієзнавцем. Якщо раніше його численні маніпулятивні публікації на церковну тему були лише приватною думкою одного з членів медіа-пулу ПЦУ, то зараз кожне його висловлювання – це вже позиція держчиновника, що має активний вплив на релігійну ситуацію в країні.

Горєвой вже встиг відзначитися на своєму посту, заявивши, що кілька разів відмовляв громадам УПЦ у перереєстрації статутів або зміні керівника. На думку чиновника, для цього громади повинні змінити свою назву на РПЦвУ. При цьому Горєвой, вся медіа-робота якого вже кілька років спрямована на пропаганду ПЦУ і боротьбу з УПЦ, заявляє, що він «не дискримінує якісь одні релігійні організації і не фаворитізує інші». Ну а триваюча пропагандистська діяльність, на його думку, цілком сумісна з роботою голови Відділу у справах релігій, де одною з основних якостей має бути неупередженість і рівновіддаленість від будь-яких релігійних конфліктів. Горєвой впевнений, що держчиновники цілком можуть займатися подібною пропагандистською «творчою діяльністю», і вона цілком сумісна з його нинішньою посадою.

Громадський союз «Миряни» вже звернувся до Львівської обласної державної адміністрації з проханням звільнити Горєвого у зв’язку з невідповідністю займаній посаді. Невідомо, як відреагують на цей заклик у Львівській ОДА, ми ж просто розберемо один із прикладів «творчості» Дмитра Горєвого і з’ясуємо, наскільки вона поєднується з його роботою держслужбовця.

Горе від пропагандистського розуму, або як сплутати все, що тільки можна і не можна

Як приклад ми вирішили розібрати один з його численних відеороликів на youtube-каналі DetectorUA, під назвою: «Як Російська Церква анексувала українські землі Константинополя».

Уже в самій назві держчиновник примудрився допустити цілий ряд історичних і смислових помилок. А далі – більше... Має сенс проаналізувати сказане, по-перше, для того щоб з’ясувати для себе історичну правду, а по-друге, щоб черговий раз переконатися в тому, наскільки безглузді аргументи ПЦУ-пропагандистів, які стали тепер людьми, що визначають політику держави в релігійній сфері.

Скріншот youtube–каналу DetectorUA

У своєму ролику Дмитро Горєвой поставив собі завдання спростувати статтю «Чи поверне собі Константинополь Київську митрополію?», яка була опублікована на сайті СПЖ 17 серпня 2018 р. ще до того, як Константинопольський патріархат вчинив в Україні всі наступні беззаконня. Ідея про скасування передачі Київської Митрополії в юрисдикцію Московського Патріархату 1686 р. тільки-но була озвучена в Константинопольському патріархаті, і в статті наводилися аргументи на користь того, що таке скасування було б верхом абсурду. Один із таких аргументів полягав у тому, що Київська Митрополія зразку 1686 року і Українська Православна Церква зразку 2018 року – це далеко не одне і те ж саме, незважаючи на те, що УПЦ – це спадкоємиця тієї самої історичної Київської Митрополії. Нинішня УПЦ є набагато більш численною за кількістю громад, монастирів, духовних навчальних закладів, вона значно більша за територією. Крім того, частина історичної Київської Митрополії зразку 1686 р. зараз знаходиться на території прибалтійських держав і Білорусі. У статті наводилася карта, що показує приблизне співвідношення того, що передав Константинополь у 1686 р., і що він намагається забрати зараз.

Порівняльна карта Київської Митрополії Константинопольського Патріархату 1686 року в проекції на територію сучасної УПЦ

І ось держчиновник взявся довести, що Константинопольський патріархат володів і більшістю інших «українських земель», а «Російська Церква» це все «анексувала». Зрозуміло, що перед ПЦУ-пропагандистом поставили завдання спростувати вищезгадану статтю, показати своїй аудиторії, який Константинопольський патріархат хороший, а Московський – поганий, але для того, щоб виконати дане завдання, йому довелося сплутати все, що тільки можна і не можна.

Назва

По-перше, слово «анексія» (від латинського аnnexio, що означає «приєднаний») – це насильницьке приєднання державою всієї або частини території іншої держави в односторонньому порядку. Згідно Резолюції XXIX Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1974 р. анексія є видом агресії. Тобто це юридичний і політологічний термін, який використовується в міжнародному праві тільки по відношенню до держав. Іншими словами, ніяка релігійна організація не може за визначенням нічого анексувати. А те, що Д. Горєвой вживає цей термін по відношенню до Церкви, зайвий раз показує, наскільки далекі адепти ПЦУ від Євангельського розуміння Церкви як єдиного Тіла Христового. Хіба може Тіло Христове щось у себе ж «анексувати»?

По-друге, термін «українські землі» дійсно існував і, більш того, саме в XVII столітті він стає переважаючим на європейських картах і в офіційних документах. Але до XVII століття землі, які займає сучасна Україна, найчастіше позначалися як «Русь», «Росія», «Рутенія», «Червона Русь», «земля козаків», «Малоросія», «Гетьманщина». Але як би там не було, політична влада Візантії, а згодом Османської імперії на ці землі не поширювалася. Можна говорити про політичну владу Візантії над стародавніми грецькими містами в Криму, а також про владу Кримського ханства, що знаходилося в певні періоди історії у васальній залежності від Порти.

Але справа в тому, що Крим не належав до поняття «українські землі» аж до 1954 року, коли Президія Верховної Ради СРСР передала півострів до складу Української РСР. Тому можна сказати, що «українські землі» ніколи не належали Константинополю, а, відповідно, їх не можна було у Константинополя забрати (анексувати, в термінології Горєвого). Справедливості заради можна згадати про те, що в результаті російсько-турецьких, українсько-польських та польсько-турецьких воєн XVII століття турки і підвладні їм кримські татари деякий час володіли землями на Поділлі і в деяких інших частинах України, але пишатися цим не можна, оскільки мусульмани просто начисто вирізали на цих землях місцеве населення і гнали його на невільницькі ринки сходу. Загалом, Горєвой сплутав політичне з релігійним.

Крим не належав до поняття «українських земель» аж до 1954 р. Тому можна сказати, що «українські землі» Криму ніколи не належали Константинополю, а, відповідно, їх не можна було у Константинополя забрати.

По-третє, грецький Константинополь перестав бути таким відразу ж після його захоплення султаном Мехмедом II у 1453 р. Тоді це місто стало Істанбулом або Стамбулом, хоча дане перейменування було закріплене документально тільки в 1930 р. при Кемалі Ататюрку. Назва «Константинополь» також використовувалася, але якщо говорити про те, що хтось чимось володів, то це тільки по відношенню до Стамбулу.

Сказання про Крим

Як вже було сказано вище, Крим став відноситися до «українських землель» тільки з 1954 р. До цього його населяли греки, готи, скіфи, татари, росіяни і так далі. Умовно можна говорити про державність у грецьких містах, а потім про владу Генуезької республіки в деяких частинах Криму. Державність Кримського ханства була дуже умовною, якщо була взагалі, оскільки кримський хан був васалом турецького султана. Нарешті в 1783 р. Крим увійшов до складу Російської імперії. Але Д. Горєвой, аж ніяк не бентежачись, включає Крим до складу «українських земель» Константинополя, анексованих «Російською Церквою», і показує як щось жахливе приєднання Криму до Росії і вихід з півострова християнського населення.

Д. Горєвой: «Перші паростки християнства проросли в Криму. Християни оселилися там ще в першому столітті. Незабаром там утворилася Готська єпархія. Кримські єпископи навіть брали участь у VI і VII Вселенських соборах. Взагалі історія християнства в Криму дуже строката, надзвичайна і драматична. Церковне життя існувало там досить довго, хоча і з певними перервами. Але переломним моментом стала анексія Криму Російською імперією. Катерина II в 1779 році видала Указ або Височайшу грамоту, як тоді говорили, якою переселяла все християнське населення з Криму до Приазов’я».

«Переломним моментом церковного життя Криму стала анексія півострова Російською імперією».

Глава Відділу у справах релігій Львівської ОДА

По-перше, Д. Горєвой у своєму короткому описі історії кримських християн представив все так, як ніби спочатку там був розквіт християнства, а потім «зла» Катерина взяла і його знищила, переселивши християн до Приазов’я. Але варто тільки трохи глибше копнути історію, і стає ясно, що «переламним моментом» в історії християнства в Криму є не його анексія (до речі, в цьому випадку цей термін вжитий правильно: Російська держава дійсно анексувала державу кримських татар), а саме захоплення Криму цими самими татарами в XV столітті. З цього моменту Кримське ханство, яке знаходилося у васальній залежності від Османської імперії, стає центром работоргівлі.

У рабство продавалися як кримські християни, так і населення самої України, тодішньої Малоросії, яке татари захоплювали під час своїх дуже частих набігів. Кримським же християнам було заборонено ставити хрести, ремонтувати і будувати храми, звершувати богослужіння. Їх часто використовували на примусових безкоштовних роботах і змушували платити особливий податок «джизью». Для богослужінь християни збиралися вже не в розкішних храмах, а в приватних будинках, печерах і землянках. Положення християн в Кримському ханстві було ще більш плачевним, ніж у самій Османській імперії. І розквіт християнства в Криму якраз і починається після включення півострова до складу Росії. Величезна кількість храмів, монастирів, бібліотек і духовних шкіл побудована незабаром після цієї події. Кримські християни нарешті зітхнули вільно, позбувшись від влади татар, що заподіяли їм стільки зла. Але у Горєвого чомусь все навпаки.

До приєднання Криму до Росії християнам було заборонено ставити хрести, ремонтувати і будувати храми, звершувати богослужіння.

По-друге, чиновник-пропагандист як завжди все переплутав, а якщо називати речі своїми іменами, сказав неправду. У нього Катерина спочатку захоплює Крим, а потім переселяє звідти християн. Насправді все було навпаки. Крим був анексований Росією в 1783 р., а вихід християн в Приазов’я стався в 1778 р., тобто на 5 (!) років раніше, коли Крим ще був під владою Кримського ханства. І стався цей вихід зовсім не за указом Катерини, а в результаті міжнародної (за сьогоднішньою термінологією) угоди між Кримським ханством, Російською імперією, а також християнськими громадами Криму: грецько-православної, вірменської та католицької. Причому переговори про переселення тривали цілих 7 років, з 1771 р. І головними причинами такого переселення були з одного боку, бажання Росії заселити безлюдне на той момент Приазов’я, а з іншого боку, загроза різанини християнського населення з боку татар, які були вкрай незадоволені тим, що незадовго до цього кримський хан, не без впливу Росії, зрівняв права мусульман і християн в деяких сферах. Крім невдоволення з боку татар, цією обставиною була вкрай незадоволена Туреччина, яка підбурювала своїх васалів до збройного міжетнічного і міжрелігійного конфлікту, який, якби не переселення християн в Приазов’я, перетворився б на звичайну для моралі того часу різанину християн.

У Горєвого Катерина спочатку захоплює Крим, а потім переселяє звідти християн. Насправді все було навпаки.

Ще кілька штрихів до картини переселення:

  • воно відбувалося за згодою самих християнських громад, а не було примусовим, як стверджує Горєвой;
  • приблизно половина християн все ж залишилася в Криму, і ніхто їх звідти насильно не переселяв;
  • християни, в основному греки, які переселилися в Приазов’я, отримали надійний захист від будь-яких військових потрясінь. До самого 1918 р., тобто протягом 140 років (!), військових дій на цій території не було, в той час як в Криму було дві великі війни і безліч локальних сутичок;
  • переселення греків було профінансовано з державної скарбниці Російської імперії, включаючи транспортні витрати і облаштування на новому місці;
  • переселенці на 100 (!) років звільнялися від рекрутської повинності;
  • вони отримали значні податкові пільги і пряму державну допомогу;
  • переселенці безкоштовно отримали земельні наділи і великі пасовища азовських степів;
  • греки мали свій виборний орган самоврядування і самостійність у церковних справах;
  • після анексії Криму Російською імперією значна частина греків вільно повернулася з Приазов’я до Криму.

Нарешті, той самий указ Катерини, який згадував Горєвой, і який був виданий через рік після переселення, в 1779 р., насправді не переселяв греків в Приазов’я, а закріплював за греками, які вже переселилися, конкретні землі і дарував їм перераховані вище привілеї і свободи.

І на завершення «сказання про Крим» скажімо, що з грецьких поселенців Приазов’я вийшли такі відомі діячі як:

  • видатний художник Архип Куїнджі;
  • київський губернатор, громадський діяч і вчений Іван Фундуклей;
  • перший ректор Харківського університету Василь Каразін;
  • просвітитель, педагог, учений і громадський діяч, засновник першої в Маріуполі гімназії Феоктист Хартахай;
  • історик, мистецтвознавець, член-кореспондент Російської академії наук Дмитро Айналов і багато інших.

А тепер поставимо собі запитання: яка б доля їх чекала в Кримському ханстві при владі мусульман?

https://b1.culture.ru/c/643251/Kuindzhi_Ukrainian_night_1876.jpg
А.І. Куїнджі, «Українська ніч», 1876 р. Одна з найвідоміших картин художника

Чернігівська «архієпархія»

Д. Горєвой: «Майже одночасно з Київською митрополією Москва прибрала до рук і Чернігівську архієпархію, яка майже 700 років перебувала в складі Константинополя і тільки 330 – під Москвою».

Львівському держчиновнику треба було показати аудиторії, скільки багато всього різного «прибрала до рук» Москва, ось він і приплів сюди Чернігівську «архієпархію». А ця єпархія просто входила до складу історичної Київської Митрополії та, як і інші, була передана Константинопольським патріархатом під омофор Московського Патріарха.

По-перше, ніякою «архїєпархією» Чернігівська єпархія була. Сам термін «архієпархія» з відповідним смисловим наповненням – це термін католицький, який використовується для позначення важливих єпархій, як чисто католицьких, так і уніатських. Наприклад, Київська єпархія УГКЦ іменується «архиєпархією». Але в Православ’ї ніяких архієпархій не існує, є просто єпархії. Горєвой очевидно вирішив, що якщо правлячий архієрей Чернігівської єпархії кінця XVII століття Лазар (Баранович) носив досить рідкісний для того часу титул архієпископа, то і єпархія повинна була перетворитися на «архієпархію». Насправді ж, якщо єпархією керував архієрей з титулом архієпископа, то єпархія називалася «архієпископією». Якщо ж наступний за ним архієрей був єпископом, то вона знову ставала «єпископією».

По-друге, в той час дійсно було багато складнощів і в церковному управлінні, і в тому, хто з впливових геополітичних гравців (Росія, Туреччина чи Річ Посполита) контролював певну частину України. Цей контроль переходив до одних, потім до інших, але справа в тому, що Чернігівщина перейшла під контроль Росії ще до передачі Київської Митрополії 1686 р. і навіть до Андрусівського миру в 1667 р. І тоді створилася цікава ситуація: Чернігівщина була під владою російської держави, а Чернігівська єпархія разом з усією Київською Митрополією входила до складу Константинопольського патріархату. 8 вересня 1667 р. Лазар (Баранович) був зведений Константинопольським патріархом у сан архієпископа, що на мові тодішньої дипломатії означало дуже і дуже дружній реверанс Константинопольського патріарха в сторону Москви. Лазар (Баранович) кілька разів був місцеблюстителем Київської Митрополії, але митрополитом так і не став.

Ліквідація «Браїльської митрополії» і не тільки

ПЦУ-пропагандист усіма силами намагається представити справу так, що нібито Російська Церква вогнем і мечем нищила Православ’я Константинопольського патріархату всюди, де тільки ступала нога солдата Російської імператорської армії.

Як приклад Д. Горєвой навів ситуацію в Бессарабії: «Схожа ситуація була і в південній Бессарабії. Як тільки регіон опинився під владою Росії на початку XIX століття, то на багнетах російської армії сюди прийшла Московська Церква. Була в односторонньому порядку ліквідована Браїльська митрополія Константинопольського патріархату, яка існувала в регіоні кілька століть».

По-перше, задамося питанням: що це за «багнети російської армії», і чому вони опинилися в Бессарабії? Тут слід зауважити, що в XIX столітті, як і в столітті попередньому, в російській армії служили також і українці (малороси на той момент), причому не тільки як солдати, але і в чинах офіцерів і генералів. А опинилися «багнети російської армії» в Бессарабії з тієї ж причини, з якої вони опинилися і на Балканах, і в Болгарії, і в Греції (в основному, як добровольці), і в інших місцях. Вони головним чином звільняли народи цих країн від османського ярма, під яким православні народи стогнали приблизно чотири століття. В результаті численних російсько-турецьких воєн Російська імперія отримувала порівняно невеликі територіальні придбання, а ось народи Болгарії, Сербії, Чорногорії, Бессарабії, Греції і так далі отримували свободу і незалежність.

Візьмемо найсвіжіший приклад: 25 березня 2021 року в Греції з особливою урочистістю святкували 200-річчя звільнення цієї країни від османського ярма. І, до речі, Константинопольський патріарх Варфоломій, який позиціонує себе лідером еллінського світу, проявив особливе боягузтво перед президентом Туреччини Р. Ердоганом і не привітав ані Грецьку державу, ані греків як народ з цією важливою для кожного елліна датою. Грецьке повстання в 1821 р. очолив молодий генерал російської армії, герой війни 1812 року, Олександр Іпсіланті. І хоча йому не вдалося в 1821 р. домогтися підтримки імператора, але перемога Грецького повстання стала можливою тільки після нанесення Росією поразки Порті в російсько-турецькій війні 1828-1829 рр. Османська імперія була змушена визнати незалежність Греції згідно Андріанопольському мирному договору від 1829 р.

Кілька десятиліть пізніше в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. і розгрому турецьких віск «російськими багнетами», разом з якими боролися за визволення своєї батьківщини болгари, серби, румуни та інші, отримали незалежність від Османської імперії Болгарія, Чорногорія, Сербія та Румунія. У тій же Болгарії 3 березня 1878 р., день підписання Сан-Стефанського мирного договору між Росією і Османською імперією, є національним святом – Днем визволення Болгарії від османського ярма.

Пам’ятник російському царю-визволителю Олександру II напроти будівлі Національної асамблеї Болгарії з написом: «Царю визволителю – вдячна Болгарія»

Повторимося, Болгарію, як і інші країни в складі Російської армії звільняли не лише великороси (московити, якщо кому завгодно), але в тому числі і українці, які проливали свою кров за визволення своїх православних братів. Перемоги в російсько-турецьких війнах – це наші перемоги, і це нам в тому числі «вдячна Болгарія».

Приблизно те ж саме відбувалося на землях Бессарабії. Російська армія звільняла пригноблені турками європейські народи і сприяла виникненню незалежних держав. Власні ж територіальні надбання Росії були дуже незначними. Наприклад, в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Румунія, що здобула незалежність, отримувала такі регіони як Волощина, Молдавія, Північна Бессарабія і Північна Добруджа. Болгарія, яка тоді ж стала незалежною, отримувала Південну Добруджу. А Росія всього лише Південну Бессарабію.

З початку XIX століття ця Південна Бессарабія переходила то під владу Росії, то знову Османської імперії, і, відповідно до звичаїв того часу, Браїловська або правильніше Проілавська митрополія переходила явочним порядком то під юрисдикцію Московського патріархату, то знову Константинопольського.

По-друге, потрібно собі трохи уявляти, що собою являв Константинопольський патріархат за часів Османської імперії, і яку політику він проводив по відношенню до підвладних Порті європейських народів.

Ось як характеризує стан Константинопольського патріархату не якийсь московський пропагандист, а нині живий архієрей Константинопольського патріархату митрополит Калліст (Уер) у своїй книзі «Православна Церква»:

«Верхівка церковної адміністрації виявилася втягнутою в деградуючу систему корупції і симонії. Єпископи, що заплуталися в темних справах і політичних інтригах, ставали жертвами честолюбства і жадібності. Кожен новий патріарх просив у султана берат на право відправляти свою посаду, і йому доводилося дорого платити за цей документ. Патріарх покривав свої витрати за рахунок єпископів, отримуючи з кожного з них мзду за призначення главою єпархії; ті, в свою чергу, обирали парафіяльних священиків, а священики паству. Те, в чому колись звинувачували папство, було безсумнівною правдою у Вселенському патріархаті при турках: все продавалося».

Відносно підвладних народів, сербів, болгар, румунів та інших Константинопольський патріархат, крім корупційної складової, описаної вище, проводив політику еллінізації, яка виражалася в тому, що на єпископські кафедри і значущі церковні посади призначалися в основному етнічні греки, а також, як це не дивно може для когось звучати, в богослужінні і церковній освіті (там, де це мало місце) насаджувалася грецька мова.

«Православна віра універсальна і не може зводитися до якогось одного народу, культури або мови, проте для греків турецької імперії «еллінізм» і «православ’я» переплелися нерозривно і набагато тісніше, ніж це було в епоху Візантії» (митрополит Калліст (Уер), «Православна церква»).

Все це призводило до того, що слов’янські народи практично відразу ж, як тільки звільнялися від османського ярма, ставили питання про церковну незалежність від Константинопольського патріархату. Ось як про це пише все той же митрополит Калліст: «Але в XIX ст., із занепадом турецького панування, межі патріархату скоротилися. Нації, які завоювали свободу, не могли залишатися в церковному підпорядкуванні у патріарха, який живе в турецькій столиці і тісно пов’язаний з політичною системою Туреччини. Патріарх щосили намагався зберегти існуючий стан справ, але врешті решт щоразу схилявся перед неминучим. Так з Константинопольського патріархату виділився цілий ряд національних Церков: Греції (заснована в 1833 р., визнана Константинопольським патріархом в 1850 р.), Румунії (організована в 1864 р., визнана в 1885 р.), Болгарії (заснована в 1871 р., але визнана тільки в 1945 р.), Сербії (відновлена і визнана в 1879 р.)».

І по-третє, те, що ПЦУ-пропагандист називає «ліквідацією Браїльської митрополії», було не її ліквідацією, а перетворенням у Кишинівську і Хотинську єпархію, на чолі якої був поставлений етнічний румун Гавриїл (Бенулеску-Бодоні), нині зарахований до лику місцевошанованих святих. У 1813 р., відразу ж після утворення єпархії, була відкрита Кишинівська духовна семінарія, яка була єдиним (!) навчальним закладом у Бессарабії, і в зв’язку з цим там навчалися діти не тільки духовенства, а й дворян, а в 1816 р. при семінарії була відкрита гімназія для підготовки світських чиновників.

У 1814 р. була відкрита друкарня, в якій стали видавати богослужбові книги молдавською мовою. Молдавська мова набула поширення в богослужбовій практиці, так само як і церковнослов’янська мова. У 1814 р. при Кишинівському митрополичому будинку був влаштований домовий храм на честь Покрова Божої Матері, де на одному криласі використовувалася молдавська мова, а на іншому – церковнослов’янська.

З утворенням Кишинівської і Хотинської єпархії стали активно будуватися і ремонтуватися храми і церковні будови, чому турки, які були при владі тут раніше, всіляко опиралися. В єпархії відбулися значні зміни на краще практично у всіх сферах: богослужінні, освіті, матеріальному забезпеченні.

Наступник митрополита Гавриїла архієпископ Димитрій (Сулима) після початку в 1821 р. Грецького повстання (яке турки намагалися придушити), дав притулок у себе в єпархії більше 10 грецьким архієреям, які рятували свої життя втечею на підвладні Росії території, а також численним біженцям з Валахії, Болгарії , Греції і так далі. При архієпископі Димитрії були створені парафіяльні духовні училища в Акермані, Тирасполі, Оргеєві, Сороках, Атаках, Кагулі, церковні школи в Кишиневі, Хотині, Бендерах і багатьох інших містах.

Описувати бурхливий розвиток Кишинівської і Хотинської єпархії в XIX столітті можна ще дуже довго. Цей розвиток ніколи б не сталося, якби Бессарабія, як і інші країни, залишалася під владою Османської імперії. І виникає одне єдине питання: чому для ПЦУ-пропагандистів все це зі знаком мінус?

Підсумки

Формат статті не дозволяє розібрати всі опуси Д. Горєвого, які він озвучив у своєму ролику. Це зайняло б занадто багато часу і втомило б читачів. Загальний висновок такий: держчиновник-пропагандист не соромиться ніяких спотворень історії і ніяких незграбних маніпуляцій, аби втовкмачити в голови своєї аудиторії тезу про «злу» «Російську Церкву», яка тільки й займалася тим, що «анексувала» і знищувала. Це, звичайно ж, неправда.

Церковна історія, як і історія взагалі, досить складна і неоднозначна. І в історії Руської Церкви були вельми непрості моменти. Наприклад, в тій же Молдові в церковній сфері досі йде протиборство між умовними русофілами і румунофілами. В історії існує безліч парадоксів. Наприклад, при передачі Київської Митрополії 1686 р. досить значна частина вищого духовенства сприймала це, м’яко кажучи, без особливого ентузіазму, однак буквально через кілька десятиліть це саме малоросійське вище духовенство зайняло практично всі архієрейські кафедри і значущі пости в усій Російській Церкві.

Цілком очевидно, що Д. Горєвой не просто щиро помиляється в своїй «творчості». Він свідомо займається перекручуванням історії з тим, щоб викликати ворожнечу і ненависть серед православних України. Тому ця людина апріорі не може займати пост глави Відділу у справах релігій.

Цілком очевидно, що Д. Горєвой не просто щиро помиляється в своїй «творчості». Він свідомо займається перекручуванням історії з тим, щоб викликати ворожнечу і ненависть серед православних України. Тому ця людина апріорі не може займати пост глави Відділу у справах релігій.

І навіть не це головна проблема в діяльності Горєвого і інших ПЦУ-пропагандистів. Головна їхня помилка в тому, що вони дивляться на Церкву, як на якийсь різновид суспільно-політичної організації, яка когось «анексує» або є опорою чиєїсь державності. А в Церкві потрібно бачити перш за все Христа, про якого апостол Павел сказав, що Бог Отець «...поставив Його найвище за все, главою Церкви, а вона Його тіло, повнота, що все всім наповняє» (Еф. 1, 22-23) . Побачити Христа не тільки в Руській, а й в будь-якій іншій Помісній Православній Церкві нескладно, досить подивитися на святих, які звершували в цій Помісній Церкві (а часом і в декількох церквах) свій духовний подвиг, досить поцікавитися їх життєписом і спробувати хоч трішки взяти з них приклад. Досить зробити те, про що говорив Христос, Його апостоли і всі святі: «...Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4, 17).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus