Зі скорботою про Афон та Константинопольський патріархат

Митрополит Пірейський Серафим. Фото: СПЖ

Фанар вже не може зупинитися на шляху екуменізму і нехтування канонами, а Афон – твердо стояти в православній вірі. Такий висновок робить митрополит Пірейський Серафим.

Кілька місяців тому вийшла брошура ієрарха Елладської Церкви митрополита Пірейського Серафима «Фанар не мав ніякого права втручатися в справи іншої Помісної Церкви». У ній він розбирає як відступи від віри Константинопольського патріархату, так і безвольність багатьох, якщо не більшості, афонських обителей, які мовчазно, а іноді і не мовчазно, висловлюють згоду з такими діями Фанара. Думка митрополита Серафима, виражена часом в досить різких словах, заслуговує на те, щоб з нею ознайомитися і до неї прислухатися.

Титульна сторінка книги митрополита Серафима

Хто такий митрополит Пірейський Серафим?

Митрополит Серафим (Мендзелопулос) народився в 1956 р. У 1980 році вступив до монастиря Успіння Пресвятої Богородиці в Пенделі. Він – випускник богословського факультету Афінського університету. У 2001 р. був висвячений на єпископа Аделаїдського, вікарія Австралійської архієпископії Константинопольського патріархату, а в 2006 році призначений на Пірейську кафедру. При зведенні його на кафедру він вельми красномовно відмовився прийняти подарунки, які за давньою традицією подаються архієрею, що вступає в управління єпархією. Пояснюючи свій вчинок, він сказав, що не шукає слави і земних задоволень, не бажає ні золота, ні срібла, і буде безкорисливо трудитися в ім’я порятунку своєї пастви.

Митрополит Пірейський Серафим

У сані митрополита він дуже активно включився в громадське життя і різко реагував на події, які, на його думку, вимагали моральної оцінки з боку церковної ієрархії. Він закликав бойкотувати фільм «Код да Вінчі» і однойменну книгу Дена Брауна, називаючи їх «антиісторичними, абсолютно брехливими і безглуздими», протестував проти візиту папи римського Бенедикта XVI на Кіпр, скаржився королеві Великобританії Єлизаветі II на співака Елтона Джона за його ганьбливі слова про Христа, критикував священноначалля Сербської Церкви за відсторонення від управління єпархією єпископа Рашсько-Призренського Артемія (Радосавлевіча).

Крім того, він різко критикував Константинопольського патріарха за екуменізм, грецьку владу за визнання прав ЛГБТ і пропаганду гендерної ідеології. І звичайно ж, митрополит Серафим відмовився визнавати ПЦУ, незважаючи на думку інших ієрархів Елладської Церкви, заявивши, що він є противником «зловмисної діяльності відлучених, відокремлених і невисвячених мирських осіб в розколі, яких антиканонічно і без запропонованої священними канонами канонічної процедури помилково відновив Святий і священний Синод високоповажного Вселенського Патріархату».

Афон вже не той

На думку митрополита Серафима, ситуація з визнанням деякими афонськими обителями ПЦУ тільки виявила вже існуючу деградацію духовного життя і стійкості у вірі на Афоні.

«Серйозна духовна деградація нинішньої Святої гори вже є сумним фактом, який констатували багато духовних мужів і видатних особистостей, які стежать за подіями на Афоні, та й взагалі за тим, як позначено його присутність в сучасній церковній дійсності», – пише архієрей. І дійсно, якщо раніше афоніти надавали перевагу всіляким позбавленням і навіть смерті перед відступом від віри, то зараз ми спостерігаємо, як мирські піклування та турбота про матеріальний добробут монастирів змушують деяких настоятелів підкорятися вимогам патріарха Варфоломія і американських дипломатів і визнавати ПЦУ, допускати до богослужіння в свої обителі осіб, які не мають не тільки канонічного висвячення в священний сан, але навіть і хрещення. Причому самі афоніти, як правило, це прекрасно розуміють, але прикриваються як фіговим листком відмовкою: мовляв, якщо їх визнав «сам» Константинопольський патріарх, то хто ми, щоб йому перечити? У минулі часи насельники Святої гори стояли на зовсім інших позиціях. Для них найважливішою була чистота Православної Віри, а не думка сильних світу цього.

«З душевним болем ми переконуємося в тому, що сучасна гора Афон, колишній оплот Православ’я, хвилеріз, об який розбивалися єресі, гора, що виявила цілий сонм преподобних і преподобномучеників, подвижників і сповідників віри, не має, на жаль, ніякого відношення до тієї Святої горі, з якою ми познайомилися в роки нашої юності приблизно тридцять п’ять років тому».

Безліч православних християн у багатьох країнах звикли дивитися на Афон як на духовний маяк в бурхливому життєвому морі. Думка Святої гори шанувалася як свідчення про істину суворих аскетів, молитовників, подвижників благочестя, які ні в що ставлять такі фактори, як багатство, прихильність влади, і взагалі думка світу. Які могли би мовити разом з апостолом Іоанном: «Ми знаємо, що ми від Бога і що весь світ лежить у злі» (1 Ін 5:19).

Але зараз, на думку митрополита Серафима, ситуація в корені змінилася: «А сьогодні дивимося ми на Святу гору Афон і не впізнаємо її духовне обличчя; вона налякана і поневолена своєю вищестоящею церковною владою, будучи готова підкоритися вказівкам Фанара, навіть тоді, коли той у багатьох відношеннях вчиняє неправильно. Афон, у якого відсутній пульс, Афон, позбавлений жвавості, духу подвижництва і сповідання. Афон, який у багатьох питаннях, і особливо в питаннях віри, єресей і розколів, як здається, схвалює, встає в один ряд і тісно співпрацює з єрессю і розколом. Афон, який коливається між єрессю і Православ’ям, будучи нездатним дати богословську відповідь, встати на повний зріст і викрити брехню і тих, хто її просуває, ким би вони не були».

Взагалі падіння непорушних, як здавалося ще недавно, духовних авторитетів, змушує задуматися про те, на що ж можна орієнтуватися сьогодні православним християнам, кому довіряти і за ким йти? Святий псалмоспівець Давид говорить про те, що в таких ситуаціях слід чекати допомоги і порятунку безпосередньо від Бога, який не забариться явити її: «Спаси мене, Господи, бо нема вже побожного, з-поміж людських синів позникали вже вірні! Марноту говорять один до одного, їхні уста облесні, і серцем подвійним говорять...» (Пс 11: 2,3).

Падіння непорушних, як здавалося ще недавно, духовних авторитетів, змушує задуматися про те, на що ж можна орієнтуватися сьогодні православним християнам, кому довіряти і за ким йти?

Деякі тлумачі Священного Писання звертають увагу, що пророк Давид не говорить, що істина зникла взагалі, а що вона «умалилася», тобто стала малою і непомітною. Але вона все ж є. Так і на сьогоднішньому Афоні є обителі і є монахи, які не дотримуються шляху охолодження віри і благочестя, а твердо стоять у Православ’ї, незважаючи ні на що. «Зрозуміло, ці висновки стосуються не всіх афонських обителей і афонських отців. Слава Богу, що є й монастирі, мало їх, звичайно, які можна перерахувати на пальцях однієї руки (Григоріат, Каракалл, Констамоніт і Філофей), так само як і багато ченців в скитах і в келіях, які продовжують протистояти всеєресі екуменізму і сваволі Фанара», – пише владика Серафим.

Створення ПЦУ – найтрагічніша подія останніх десятиліть

«Українська автокефалія <...> стала найтрагічнішою "церковною подією останніх десятиліть", тому що викликала світовий розкол всеправославного масштабу», – пише митрополит Серафим.

Як відомо, патріарх Варфоломій і його прихильники наполегливо заперечують наявність розколу в Православ’ї внаслідок його антиканонічних дій по створенню ПЦУ. Стан відсутності євхаристичного спілкування між РПЦ і Фанаром, а також те, що десять з чотирнадцяти загальновизнаних Помісних Православних Церков не визнають ПЦУ, називається ними якимсь тимчасовим непорозумінням, яке нібито буде вичерпано, як тільки РПЦ переконається, що створення ПЦУ – звершений факт.

«Українська автокефалія стала найтрагічнішою "церковною подією останніх десятиліть", тому що викликала світовий розкол всеправославного масштабу».

Митрополит Серафим.

Митрополит Серафим акцентує увагу не тільки на тому факті, що десять Помісних Церков не визнають ПЦУ, але й що визнання цієї структури в Олександрійській, Елладській та Кіпрській Церквах проходило з явними порушеннями і не є справжнім повноцінним визнанням.

«Патріарх Олександрійський визнав українську автокефалію як звершений факт і згадав лжемитрополита Єпіфанія, заздалегідь не скликаючи Собор, з тим, щоб той остаточно висловився на користь або проти визнання української автокефалії. Вочевидь, знаючи, що, якщо збереться Собор, то більшість з єпископату заперечуватимуть, і він не досягне своєї мети, патріарх прийняв рішення про одноосібне визнання, зневажаючи соборність і діючи як маленький папа».

«Архієрейський Собор Елладської Церкви обговорював українську автокефалію, але іменного голосування не було (як це мало б бути за таким животрепетним питанням), так щоб архієреї могли висловити свою думку за допомогою голосування. А так в кінцевому підсумку (неприйнятним і антисоборним чином) переважила думка його голови – архієпископа Ієроніма».

Додамо, що Кіпрська Церква взагалі не ухвалювала рішення про визнання ПЦУ, а погодилася не заперечувати проти поминання Сергія Петровича (Єпіфанія) Думенко предстоятелем Кіпрської Церкви архієпископом Хризостомом. Навіть чисто логічно, не кажучи вже про історичну традицію визнання, текст відповідного документа Синоду Кіпрської Церкви не є визнанням ПЦУ.

Фанар вторгся на чужу канонічну територію

Стверджуючи той факт, що протягом більше трьох століть вся повнота Православної Церкви, включаючи Константинопольський патріархат, визнавала, що на територію України поширюється юрисдикція Руської Церкви, митрополит Серафим посилається на недавні дослідження протопресвітера Анастасія Гоцопулоса.

«Як показав у своїй недавній роботі протопресвітер Анастасій Гоцопулос, згідно з офіційними даними, документами і виданнями навіть самого Вселенського Патріархату, які вийшли з його власної "Патріаршої друкарні" Константинополя, відповідно до досліджень діячів і співробітників Вселенського Патріархату (архіваріус Вселенського Престолу К. Делліканіс, протопресвітер Ф. Зісіс, В. Ставрідіс, Вл. Фідас, Гр. Ларендзакіс), а також з офіційно заявленої позиції самого Вселенського Патріарха Варфоломія (листи, слова) виходить, що сама церковна і канонічна свідомість Вселенського Престолу останніх трьох з половиною століть до 2018 року не вважала Україну за його канонічну територію, але самим офіційним і ясним чином визнавала, що відноситься вона до канонічної юрисдикції Московського Патріархату», – пише владика Серафим.

Власне кажучи, це те, що і УПЦ і РПЦ говорили спочатку: Константинопольський патріархат не може втручатися в українське церковне питання, оскільки не має ніяких на те підстав. Окремо митрополит Серафим акцентує увагу на тому, що в Україні існує канонічна УПЦ і канонічний Київський Митрополит: «Всі без жодного винятку Церкви єдиним канонічним митрополитом Київським визнають Митрополита Онуфрія. Тільки з ним і його Синодом мали спільність всі Православні Церкви на міжправославних і Всеправославних співслужіннях і в рамках роботи комісій. Цю одностайність висловлює загальноправославно-вселенська церковна свідомість Православ’я, нехтувати якою без серйозних наслідків ніхто не має права».

Всі без жодного винятку Церкви єдиним канонічним митрополитом Київським визнають Митрополита Онуфрія. Тільки з ним і його Синодом мали спільність всі Православні Церкви на міжправославних і Всеправославних співслужіннях і в рамках роботи комісій.

Митрополит Серафим

Константинопольський патріархат знехтував цією одностайністю, і трагічні наслідки не змусили себе довго чекати – вони проявилися у створенні розколу в Православ’ї. Слід звернути увагу, що митрополит Серафим не тільки констатує факт вторгнення Фанара на чужу канонічну територію, а й перераховує священні канони, які були таким чином порушені: «Вселенський Патріархат не має ніякого канонічного права втручатися в юрисдикцію іншої Помісної Церкви (в даному випадку Руської) , і, отже, зробив дуже серйозний канонічний злочин, а саме – вторгнення, засуджуване багатьма священними канонами (2-й кан. II-го, 2-й III-го, 39-й П’ято-Шостого Вселенського соборів, 13-й і 22 -й Антіохійського, 3-й Сардикійського Помісного соборів та ін.) і всім в сукупності церковним Переданням».

У розкольників не було покаяння

У своїй публікації митрополит Серафим відповідає на це питання з тієї причини, що в середовищі тих, хто підтримує дії патріарха Варфоломія поширюється думка про те, що у колишнього глави УПЦ КП Філарета Денисенка і колишнього глави УАПЦ Макарія Малетича, «покаяння» мало місце, і виражалося воно в тому, що вони на «об’єднавчому Соборі» в грудні 2018 р. розпустили очолювані ними релігійні організації.

Владика Серафим вказує, що дана дія ніяк не може вважатися покаянням. Він нагадує, що Філарет Денисенко був раніше архієреєм РПЦ, потім був вивержений з сану і відлучений від Церкви, а Макарій Малетич був священиком РПЦ, а своє «архієрейство» отримав уже перебуваючи поза Церквою Христовою.

«Для того, щоб відповісти на питання, а чи було покаяння з боку розкольників, ми повинні розібратися, чи повернулися вони в церковне спілкування з тією помісною Церквою, від якої відкололися. Адже саме це і означає покаяння: я розпускаю церковне утворення, яке створив і в обов’язковому порядку повертаюся в ту церковну структуру, від якої відколовся. Так, Філарет і Макарій розпустили розкольницькі об’єднання, які створили, але вони не повернулися в церковну структуру, від якої відкололися, тобто в канонічну Українську Церкву на чолі з Митрополитом Онуфрієм».

Додатковим (і дуже переконливим) аргументом, що покаяння не було, є той факт, що в 2019 р. Філарет Денисенко залишив ПЦУ і оголосив, що знову очолює УПЦ КП.

Константинопольський патріарх не є вищою апеляційною інстанцією

Як відомо, патріарх Варфоломій і його прихильники стверджують, що глава Фанара має право приймати апеляції кліриків, які не погоджуються з рішеннями своїх архієреїв або Соборів з усіх Помісних Церков. Виявляється, що питання верховної апеляції вже піднімалося в IV - V століттях і було вирішено Церквою на рівні Вселенських Соборів. Правда, в ті часи претензії на те, щоб бути вищою апеляційною інстанцією висловлював не Константинопольський, а Римський єпископ.

«Отже, з точки зору канонів щодо даної теми виникає найважливіше питання, а чи є рішення повного Синоду під головуванням Патріарха, яким є Синод Московського Патріархату, безапеляційними, або все ж на них можна подавати апеляцію в інший Патріарший Синод. Тема ця займала Вселенську Церкву після Сардикійського Собору з його 3-м, 4-м і 5-м канонами».

У 419 р. відбувся Помісний собор в Карфагені. Його учасниками були 217 єпископів, в тому числі і легати папи римського: єпископ Пікени Потентійської Фавстин і пресвітери Филип і Азелл. Собор збирався з питання: чи має римський папа право приймати апеляції на рішення Соборів Карфагенської Церкви? Відповідь була однозначна – не має, причому формулювання цієї відповіді було досить жорстким: «Якщо пресвітери, диякони і інші нижчі клірики за наявними у них позовами скаржаться на рішення своїх єпископів, нехай їх вислуховують сусідні єпископи і справи між ними вирішують запрошені ними за згодою їх власних єпископів. Якщо ж клірики захочуть подати апеляцію і на їх рішення, нехай подають її тільки Африканським Соборам або першим із своїх митрополичих областей. А того, хто бажає подати апеляцію Соборам по ту сторону моря, нехай ніхто в Африці в спілкування не приймає». Тобто звернення кліриків з апеляційною скаргою до Римського єпископа взагалі визнавалося підставою для відлучення від церковного спілкування.

Розкольники не мають священного сану

Коли створення ПЦУ ще знаходилося в стадії розробки, багато архієреїв і богословів, які як симпатизують Фанару, так і не симпатизують, ламали собі голови над питанням: як Фанар буде вирішувати проблему відсутності канонічних хіротоній у розкольників? Адже всім відомо, що майже всі «архієреї» ПЦУ «висвячені» в той час, коли весь православний світ визнавав їх вилученими із Церкви. Найбільш часто звучали припущення, що фанаріоти будуть таємно або явно «перевисвячувати» «єпископат» ПЦУ. Ніхто й подумати не міг про те, щоб визнати ці «хіротонії» заднім числом. Але Фанар саме так і вчинив, тим самим затвердивши новий погляд на Таїнство священства. Згідно цього нового погляду Благодать Святого Духа сходить на висвячуваного в силу визнання цього факту з боку Константинопольського патріарха. Однак це свідчить лише про те, наскільки викривлено Фанар розуміє дане Таїнство.

Фанар затвердив новий погляд на Таїнство священства. Згідно цього нового погляду Благодать Святого Духа сходить на висвячуваного в силу визнання цього факту з боку Константинопольського патріарха.

Слід зазначити, що в питанні невизнання «хіротоній» розкольників митрополит Серафим не висловлює такої категоричності, як у багатьох інших питаннях. Він не говорить про те, що поява Благодаті священства заднім числом неможлива в принципі. Він пише, що це питання знаходиться в компетенції не Фанара, а РПЦ: «Єдиною церковною владою, яка має повноваження ухвалювати рішення про відновлення в сані розкольників, є Руська Церква, за умови, звичайно, що розкольники виявляють щире покаяння, яке, як цілком справедливо зауважує професор Целенгідіс, є sine qua non для повернення розкольників у канонічне поле. А покаяння це розкольники до цього дня, звичайно, не виявили». Тут з думкою митрополита Серафима можна не погодитися. Він говорить про «відновлення в сані розкольників» за умови їх покаяння, але ж неможливо людину «відновити» в тому, чого вона ніколи не мала. Якщо ми визнаємо, що «хіротонії» «архієреїв» ПЦУ незначущі, що вони є не більш ніж фікцією, то як можна відновити їх в священному сані, навіть за умови ікономії?

Але як би там не було, митрополит Серафим однозначно не визнає наявність Благодаті священства в ПЦУ.

Про українську автокефалію

Митрополит Серафим пише, що автокефалія, нібито надана Фанаром ПЦУ, не могла бути надана з двох причин: по-перше, Константинополь не мав права робити це в односторонньому порядку, а по-друге, автокефалія може бути надана тільки канонічно визнаній церковній структурі, яка просить про надання їй цієї автокефалії.

Відразу обмовимося, найголовніший аргумент неможливості надання автокефалії ПЦУ митрополит Серафим залишив за дужками. І це аргумент розбирався трохи вище – неможливо назвати Автокефальною Церквою співтовариство мирян, які не мають священного сану. Всі інші доводи, наведені Елладським архієреєм, безумовно, переконливі, проте лише в теорії, без зв’язку з легалізацією українських розкольників.

У Православ’ї не існує порядку надання автокефалії, закріпленого канонами. Вселенські Собори нам цього не залишили. Історично автокефалія надавалася Константинопольським патріархатом і Руською Церквою. Константинополь надав автокефалію Сербській, Болгарській, Румунській та іншим Церквам, а РПЦ – Польській Церкві, Церкві Чеських земель і Словаччини, а також Православній Церкві в Америці (визнається Руською, Грузинською, Болгарською, Польською і Чехословацькою Церквами, інші вважають її частиною РПЦ). Однак автокефалії, надані РПЦ, мали місце кілька десятиліть назад і оскаржуються Константинопольським патріархатом. Фанар стверджує, що право надання автокефалії будь-кому належить тільки йому. Підставою цьому служить тільки честолюбне бажання самого Фанара і нічого більше.

Історичні прецеденти, які не закріплені в корпусі канонічного права, так і залишаються історичними прецедентами. Для того щоб заповнити цю прогалину в канонічному праві, при підготовці Собору на Криті, що відбувся в 2016 р., був розроблений документ про порядок надання автокефалії, який не був винесений на обговорення Критського собору, а сам Критський Собор не став Всеправославним, як замислювалося спочатку, через відсутність на ньому представників Антіохійської, Грузинської, Болгарської та Руської Церков. Однак митрополит Серафим все ж посилається на розроблений документ про порядок автокефалії і вказує на його основний принцип: згода всіх Помісних Церков.

«Томос, що проголошує автокефалію, як необхідна умова, серед іншого, передбачав і згоду всіх Помісних Церков: "Оскільки Вселенський Патріарх забезпечує згоду автокефальних Помісних Православних Церков шляхом отримання від них письмової згоди, він може одноосібно підписувати Патріарший Томос...". З вищесказаного стає ясно, що без згоди і консенсусу всіх Помісних Церков, тобто без дотримання умов, Вселенський Патріарх не може ні автокефалію надати, ні апеляції приймати, ні бути «розпорядником церковних справ», – пише владика.

Друга причина, що дозволяє заперечувати автокефалію ПЦУ – це те, що канонічна УПЦ ні про яку автокефалію не просила: «Ще один вельми важливий аспект цієї теми полягає в тому, що Помісна Церква України на чолі з митрополитом Онуфрієм, офіційно визнана усіма Помісними Церквами, не просила і не прагнула до набуття автокефального статусу, на відміну, звичайно, від інших автокефалій, які надавав Вселенський Патріархат (Елладської, Сербської, Болгарської, Румунської, Польської, Албанської та Чеської і Словацької), коли Помісні Церкви зверталися з відповідним проханням. <...> Немає ніякого порівняння між наданою розкольникам і членам української парасінагоги автокефалії і канонічним наданням Чесним Вселенським Патріархатом автокефального статусу канонічним Церквам Греції, Сербії, Болгарії, Румунії, Польщі, Албанії та Чехії і Словаччини».

Також митрополит Серафим стверджує, що теорія «Першого без рівних», яка розроблена митрополитом Пергамським Іоанном (Зізіуласом) і архієпископом Американським Елпідофором (Ламбрініадісом) спрямована на те, щоб просувати екуменічні устремління Фанара. Але це питання владика Серафим в даній публікації предметно не розглядав, а відіслав тих, хто цим цікавиться, до своїх більш ранніх публікацій. І остання теза Владики про те, що не варто сподіватися, що сьогоднішнє розділення в Православ’ї якось розсмокчеться само собою з часом.

У цьому митрополит Серафим абсолютно правий, для того щоб вирішити проблему існуючого поділу, необхідно, по-перше, шукати спільне рішення всіх Помісних Церков, а по-друге, це рішення повинно ґрунтуватися на священних канонах Церкви, а не амбіціях окремих церковних ієрархів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus