Лист УПЦ КП і УАПЦ на Фанар 2008 року: чи було покаяння?

Чи покаялися в гріху розколу члени ПЦУ? Фото: СПЖ

Представники ПЦУ заявили, що в 2008 році патріарх Варфоломій отримав від розкольників лист, і що в ньому приноситься покаяння. Розбираємося, чи так це насправді.

В кінці березня цього року представник ПЦУ «митрополит» Олександр (Драбинко) та прихильник цієї структури архімандрит РПЦ (!) Кирило (Говорун) практично синхронно опублікували лист «ієрархів» УПЦ КП та УАПЦ, написаний ними ще в 2008 році на ім'я патріарха Варфоломія. Деякі тези з цього тексту дозволили Драбинку і Говоруну стверджувати, що українські розкольники принесли покаяння і, як наслідок, цілком законно були прийняті в 2018 році в євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом. Заява досить вагома. Чи дійсно Філарет і К° принесли покаяння Церкві, і саме на підставі цього факту були прийняті спілкування з Фанаром? Розбираємо в статті.

Про що лист?

Перша сторінка листа "ієрархів" УАПЦ патріарху Варфоломію 2008 р. Фото: Фейсбук Драбинка

Насамперед відзначимо, що даний документ сплив тільки зараз, про нього не було жодних згадок раніше, тому впевненості в його автентичності немає. Тим не менше, хочеться вірити, що і Драбинко, і Говорун не стали б ризикувати залишками своєї репутації, вкидаючи підробку, тому будемо розбирати лист як дійсний історичний документ. Ось найцікавіші, на наш погляд, його особливості.

  • Дата на документі не вказана, проте в тексті згадується майбутній візит патріарха Варфоломія до Києва на День Хрещення Русі, тому можна припустити, що він написаний незадовго до прибуття глави Фанару в 2008 році.
  • У листі згадується про активне листування патріарха Варфоломія з президентом Віктором Ющенком і вказується, що патріарх брав «активну участь у врегулюванні проблем церковного розділення в Україні» ще за 10 років до створення ПЦУ.
  • «Ієрархи» заявляють, що «трагічне розділення, яке сьогодні вразило православне співтовариство України, викликане рядом чинників, головним серед яких, на нашу думку, є не гріховне владолюбство окремих ієрархів, неповага до канонічного устрою Церкви, етнофілетизм або інші недоліки церковної свідомості, а об'єктивні історичні зміни на пострадянському просторі».
  • «Ієрархи» сумують про те, що «ми досі перебуваємо поза видимим спілкуванням із світовим Православ'ям і щиро прагнемо долучитися до тих духовних скарбів, які надає благодатна "зміна розуму" (Метаноя), що відбувається в таїнстві покаяння. Нестача церковного спілкування крає наше серце».
  • «Ієрархи» називають причиною зміни статусу їхніх структур і майбутньої автокефалії «нові суспільно-політичні умови, що склалися в нашій країні».
  • «Ієрархи» просять главу Фанару прийняти їх «в спілкування зі Вселенським Престолом на умовах Митрополії з правами широкої автономії».
  • «Ієрархи» просять главу Фанару зняття з Філарета сану Руською Церквою вважати недійсним, а всіх «архієреїв» і «священиків» залишити в «сущому сані».
  • «Ієрархи» вважають, що рішення увійти до складу Фанару «цілком виправдано з еклезіологічної точки зору, оскільки надало б нам і багатьом іншим православним реальну можливість вже сьогодні отримати рятівну єдність із вселенським Православ'ям, відповідало б принципу ікономії...».
  • «Ієрархи» запевняють Фанар, що «після того, як Ваші милосердя і Першосвятительський омофор покриють наші немочі, Предстоятель і Архієрейський Собор нашої Церкви займуть принципову позицію глибокої вірності Вселенському Престолу, гарантуючи чітке дотримання священних канонів і повну узгодженість всіх наших дій з вищою церковною владою – Вселенським Патріархатом».
  • «Ієрархи» запевняють Фанар, що їхня структура «буде уникати контактів з неканонічними церковними
    групами в Україні і на території інших країн».
  • «Ієрархи» гарантують Фанару, що «після встановлення повного спілкування з Церквою-Матір'ю... ми збудуємо свої відносини з усіма канонічними православними єпископами, що здійснюють своє служіння на території України, на основі глибокої поваги до їх церковного служіння». А також, що нова структура «не стане серйозною і тривалою підставою для погіршення відносин між Вселенським і Московським патріархатами».

Чи було покаяння у «ієрархів» УПЦ КП і УАПЦ?

Вже в першому пункті документа сказано, що розкол в Україні – це не наслідок гордині чи амбіцій, а наслідок «історичних змін». І головною його причиною названо «не гріховне владолюбство окремих ієрархів, не неповагу до канонічного устрою Церкви, етнофілетизм або інші недоліки церковної свідомості, а об'єктивні історичні зміни на пострадянському просторі».

Тобто, якщо «гріховного владолюбства» не було, а була лише «об'єктивна історична реальність», то каятися, власне кажучи, ні в чому. Однак, чи правдиві твердження про відсутність «владолюбства» у розкольників? Зокрема, у Філарета? Адже про його амбіції говорять не стільки зовнішні факти, скільки він сам. Так, митрополит Тульчинський і Брацлавський Іоанафан (Єлецьких) згадує, що після того, як Архієрейський Собор РПЦ у 1990 році обрав новим Патріархом митрополита Олексія (Рідігера), Філарет сказав такі слова: «Ви бачите, владико, останнього Патріарха єдиної Руської Церкви. Вони зробили помилку».

Тобто, якщо б Патріархом РПЦ став Філарет, то ніякої б УПЦ КП не існувало б. Всі роки потому Денисенко постійно підтверджував свої амбіції. Наприклад, в 2018 році, коли заявив, що «був патріархом, є і буде», і обов'язково очолить ПЦУ.

Особливий акцент прихильники ПЦУ роблять на 3 пункті листа 2008 року, де йдеться про бажання «приєднатися до духовних скарбів, які дає благодатна "зміна розуму" (метаноя), що відбувається в Таїнстві покаяння».

Можна трактувати цю фразу як «покаяння»? Звичайно, ні.

По-перше, всі християни хочуть «отримати духовні скарби», дані через Таїнство покаяння. По-друге, хотіти – не значить зробити. Є величезна кількість людей, які хотіли б прийти в храм – але не йдуть, хотіли б покаятися – але не каються, хотіли б причаститися, але не причащаються. У зв'язку з цим пригадується розмова двох друзів, один з яких говорить, що «знову хоче в Париж». «А ти вже там був?», – запитує інший. «Ні. Я вже хотів». Ось і Філарет також і в листі до глави Фанару, і в листі до Собору РПЦ у 2017 році (про що пізніше) – хотів покаятися. Але жодного разу цього не зробив.

Саме тому, «ієрархи» в 4 пункті свого листа до голови Фанару перераховують ті умови, які, на їхню думку, повинні привести до канонічної автокефалії. Це – «нові суспільно-політичні умови» і «бажання кліру і мирян». Іншими словами, «ситуація склалася так, що влада України «за» автокефалію» і «ми теж хочемо». Але де тут хоч натяк на каяття або хоч якісь церковно-канонічні причини? Бажання скористатися політичною ситуацією – є, глибокого перетворення душі, яке вимагає від християнина, що кається, Церква, – немає.

Тим більше, що трохи нижче (пункт 6ж) «ієрархи» УПЦ КП у своєму листі просять скасувати позбавлення сану Філарета, а всіх інших – взяти в сущому сані. Причина вказана в пункті 7 – «ікономія», поблажливість. Але ікономія, по-перше, застосовується до чад Церкви, а не до анафематствуваних розкольників, а по-друге, ікономія все одно передбачає покаяння. Іншими словами, ікономія це – «не прийміть нас як є, без покаяння», а менша суворість по відношенню до розкаяного грішника. А у випадку з українськими розкольниками покаяння, як ми бачили, не було. На що, до речі, вказує і фраза «коли ваш первосвятительський омофор покриє наші немочі». Які «немочі»? Розкол – це «неміч»? Неміччю потрібно вважати гординю, яка призвела до розколу, але саме в цьому філаретівці і не каялися. Отже, слова про «слабкості» – просто словесний оборот, без конкретного змісту.

При цьому українські розкольники розуміли, що вступаючи у спілкування з Фанаром на антиканонічних умовах, вони викличуть негативну реакцію Помісних Православних Церков. Саме тому члени УПЦ КП і УАПЦ попросили патріарха Варфоломея прийняти їх в якості митрополії Константинопольського патріархату, в статусі якої вона готова перебувати до тих пір, поки Помісні Церкви не погодяться з її існуванням, і поки не об'єднається «українське Православ'я» (пункт 5). Всього цього можна було б уникнути в разі покаяння, бо тоді і Помісні Церкви погодилися б, і українське Православ'я було б єдиним. Але саме каятися в УПЦ КП не хотіли. Лист було написано зовсім з іншого приводу.

Спроби легалізації розколу 2008 і 2018 років: що спільного?

У 2008 році патріарх Варфоломій прибув з візитом в Україну. Між ним і тодішнім президентом країни Віктором Ющенко вже існувала домовленість про створення аналога теперішньої ПЦУ. По суті, текст листа від 2008 року, написаний українськими розкольниками на Фанар, був необхідним елементом цієї угоди – з докладним описом місця нової «церкви» в структурі Константинопольського патріархату.

Згадка про активне листування голови Фанару з В. Ющенком – переконливий доказ, що патріарх Варфоломій вже тоді мав намір «прибрати до рук» структури українських розкольників. Тільки тоді його наміри були ще прозоріше і не прикривалися гучним словом «Томос». А що ж Філарет?

Згадка про активне листування голови Фанару з В. Ющенком – переконливий доказ, що патріарх Варфоломій вже тоді мав намір «прибрати до рук» структури українських розкольників

Філарет у 2008 році спочатку погодився з тим, що УПЦ КП буде прийнята в спілкування з Фанаром в якості митрополії, погоджувався отримувати миро з рук Константинопольського патріарха, визнавав над собою беззаперечне «духовне лідерство» Вселенського престолу. Тобто, Філарета Денисенка і його «синод» вмовили поставити свої підписи під документом, що не набагато відрізняється від того, який був підписаний 10-ма роками пізніше.

І ось, коли, здавалося б, всі формальності були залагоджені, а від появи нової «церкви» відділяли тільки відсутність підписів на готовому документі, Філарет відмовився. Пізніше він пояснив свої слова так: «Яка нам різниця – підкорятися Москві чи підпорядковуватися Константинополю? Різниці немає. Незалежна Церква і від однієї столиці, і від іншої. Нам потрібна незалежна Церква, яка б не залежала ні від будь-яких церковних центрів, а була б сама центром для своєї Церкви. Ось це нам потрібно. І за це ми боремося, і ми цього досягнемо».

Своє бачення ситуації 2008 року і зрив переговорів з Фанаром виклав тодішній глава УАПЦ «митрополит» Мефодій. За його словами, Денисенко «був готовий на компромісний варіант тимчасового канонічного устрою української церкви», а єдине, що його реально цікавило, – «це гарантії збереження за собою посади Предстоятеля Української Церкви».

Він підкреслив, що Фанар виставив як головну умову згоду «української сторони» з тим, що «Предстоятель Української Церкви в складі Вселенського Патріархату буде обиратися Вселенським Патріархом з трьох запропонованих українським єпископатом кандидатур».

І саме ця умова, стверджує Мефодій, призвела до того, що Філарет Денисенко фактично зірвав переговори в 2008 році – тому що розумів, що його кандидатура не буде затверджена. Які ще можуть бути докази відсутності якого б то не було покаяння? Чоловік відмовився від «прилучення до тих духовних скарбів, які надає благодатна "зміна розуму" (Метаноя)» заради того, щоб залишитися при владі.

Ющенко не був таким «далекоглядним» політиком, як Порошенко, і не зміг передбачити бажання Філарета залишитися при владі. Тому – програв. А ось в 2018 році і фанаріоти, і президент України Петро Порошенко не лише врахували минулі помилки (зокрема, відмовившись від прийому розкольників в статусі митрополії), але і змогли обдурити Денисенка, пообіцявши йому владу в новій структурі.

Так, за словами «патріарха» Філарета, «Порошенко сказав мені – керувати ПЦУ будете ви». Пізніше теза Денисенка про те, що існували певні домовленості між ним та президентом України, підтвердив і екс-митрополит Олександр Драбинко: «Йому (Філарету, – Ред.), чесно кажучи, по-моєму, пообіцяли, що він буде фактично керувати церквою, а владика Епіфаній буде "англійською королевою", що він буде представницькі функції тільки виконувати за кордоном». За словами Драбинка, якщо б цих обіцянок не було, то Філарет би взагалі на «об'єднавчий Собор» не пішов.

Ще один факт, що фрази з листа про скорботу через «нестачу церковного спілкування» – не більше, ніж лицемірні оберти. У наступні роки Філарет неодноразово говорив, що канонічність УПЦ КП його абсолютно не турбує. Ось як, наприклад, у 2014 році: «Ми хочемо, щоб не звертали уваги на це – канонічна, або неканонічна. Питання визнання – другорядне, тому що ця Церква (УПЦ КП – Ред.) може існувати і без визнання».

Чи покаявся Філарет у гріху розколу?

Підтвердженням того факту, що лист від 2008 року не був покаянним, служить подальша діяльність «патріарха» Філарета Денисенка.

Нагадаємо, що в 1992 році митрополит Філарет Денисенко за вчинення розколу в Руській Православній Церкві був позбавлений священного сану і став простим ченцем. Через 5 років – у 1997 році чернець Філарет, який «не послухав зверненого до нього від імені Матері-Церкви заклику до покаяння і продовжував у міжсоборний період розкольницьку діяльність,... продовжував здійснювати святотатственні "богослужіння", в тому числі і блюзнірські лжехіротонії» на підставі 28-го Апостольського правила був анафематствуваний Архієрейським собором Руської Православної Церкви.

Єдиною умовою повернення українських розкольників в Церкву і возз'єднання з Нею було покаяння – тобто, «зміна розуму» і відраза до змін гріха. Святитель Іоанн Златоуст, розмірковуючи на тему про покаяння, пише: «Нехай наше покаяння не обмежується тільки одними словами, так як безглуздо було б, якщо б воно складалося тільки в словах і Церква Господа нашого Ісуса Христа не створювалася за допомогою справ». Інший святої нашої Церкви, Василь Великий, продовжує:«Упокореним недостатньо для порятунку одного віддалення від гріхів, але їм необхідні і гідні плоди покаяння».

З цих слів стає очевидним, що Філарет (а тепер – Михайло) Денисенко повинен був не тільки визнати себе винуватцем розколу, але повністю відмовитися від нього. Це розуміють і на Фанарі.

Так, автор брошури на захист ПЦУ, монах Микита Пантократорский, вважає, що «дією, яка вказувала на щирість його (Філарета Денисенка, – Ред.) покаяння, стало рішення про розпуск «Київського Патріархату», в якому він служив цілих 27 років. Якщо б він не покаявся, то не підписав би рішення про його розпуск» (стор 6).

По-перше, Філарет погодився не розпустити УПЦ КП, а трансформувати її в іншу структуру, головою якої він повинен був стати. По-друге, коли він зрозумів, що його обдурили знову ініціював розкол (вже в ПЦУ), відновивши «розпущену» УПЦ КП. Так що дії Денисенка дуже чітко свідчать: ні про яке покаяння з його боку не йшлося – ні в 2008, ні в 2018 роках.

До даного висновку у своїй прекрасній статті приходить і митрополит Пірейський Серафим, який пише: «Філарет і Макарій розпустили розкольницькі об'єднання, які створили, але вони не повернулися в церковну структуру, від якої відкололися, тобто в канонічну Українську Церкву на чолі з Митрополитом Онуфрієм. А якщо не було цього повернення, тоді ми не можемо говорити про справжнє покаяння, тому що... спілкування з усією Церквою здійснюється через Помісну Церкву, і обвинувальне рішення по церковних злочинах однієї Помісної Церкви дійсне у всій Вселенській Церкві (12-е і 32-е Апостольські, 6-е Антіохійського і 9-е правила Карфагенського Помісного соборів)».

Чи мав Фанар право приймати «покаяння» українських розкольників?

Навіть якщо на хвилину припустити, що Філарет у 2008 році покаявся, чи означає це, що Константинопольський патріархат міг ось так, одним розчерком пера, прийняти його в спілкування з Церква в 2018 році? Адже, по суті, відлучав Філарета не фанаріотський Синод, а Архієрейський Собор РПЦ, який сповістив всі Помісні Церкви (в тому числі, Фанар) про цей акт, що не викликало тоді заперечень. Так чи міг Константинопольський патріархат через 20 (!) років в односторонньому порядку переглянути це рішення? Немає.

Справа в тому, що за словами митрополита Пірейського Серафима, згідно з канонічною практикою Церкви «відновлення розкольників завжди відбувається або через Помісну Церкву, від якої ті відкололися, або через Вселенський Собор (напр. Мелитіанський розкол заліковано на I Вселенському Соборі). Ніколи одна Помісна Церква не відновлювала розкольницьке угруповання, яке відкололося від іншої церковної юрисдикції. Щось подібне означало б «замішання в церковному чині» (2-й канон Антіохійського Собору)».

Він підкреслює, що «Вселенський Патріархат не має жодного канонічного права втручатися в юрисдикцію іншої Помісної Церкви (в даному випадку Руської), і, значить, зробив серйозний канонічний злочин, а саме вторгнення, засуджуване багатьма священними канонами (2-й кан. II-го, 2-й ІІІ-го, 39-й Пято-Шостого Вселенського соборів, 13-й і 22-й Антіохійського, 3-й Сардикійського Помісного соборів та ін.) і всім у сукупності церковним Переданням.

Тобто, Філарет повинен був покаятися за вчинення розколу перед Руською Православною Церквою, а не відбутися загальними фразами в листі до патріарха Варфоломія. Цей факт чудово розумів сам Філарет.

Саме тому, в листопаді 2017 року Філарет пише звернення до Архієрейського Собору РПЦ.

У листі глава Київського патріархату просив про відновлення євхаристійного та молитовного спілкування з УПЦ і про скасування всіх рішень, у тому числі про заборони і відлучення... заради досягнення Богом заповіданого миру між єдиновірними православними християнами і примирення між народами». Лист завершується словами: «Прошу вибачення у всьому, чим згрішив словом, справою і всіма моїми почуттями, і так само від серця щиро прощаю всім».

Однак, вже 30 листопада на прес-конференції глава УПЦ КП Філарет (Денисенко) заявив, що в своєму листі, адресованому Святішому Патріарху Московському і всієї Русі Кирилу та єпископату РПЦ, він не каявся в розколі, а його лист не був покаянним. «Ніякого покаяння не було, немає і не буде!» – сказав він тоді. Більш того, він підкреслив, що «ніколи УПЦ КП не повернеться в Московський Патріархат, тому що ми маємо свою незалежну державу. Тому повернення ніколи не буде».

З іншого боку, головний фігурант теперішньої ПЦУ – Сергій (Епіфаній) Думенко і значна частина «ієрархів» цієї структури до листа 2008 року взагалі не мають ніякого відношення. Наприклад, ні Думенко, ні Зоря в той час не були навіть ще «єпископами». Іншими словами, навіть якщо трактувати зазначені нами фрази з листа як натяки на бажання «покаятися», більшість із тих, хто сьогодні становить ПЦУ, навіть формально ні в чому не каявся, а значить Фанар не мав права приймати їх у спілкування.

Навіщо потрібно покаяння «ієрархам» ПЦУ?

Чому ж текст цього документа з'являється в Мережі тільки зараз?

На це є дві причини. Перша з них – активізація Єрусалимського Патріархату та Руської Православної Церкви у переговорах в «амманському форматі».

Дійсно, як стверджує керуючий справами УПЦ митрополит Антоній, «зустріч на всеправославному рівні – реальна можливість розв'язати церковну проблему в Україні». Дана ініціатива, звичайно, не може подобатися Фанару. Саме тому, публікація «покаянного» листа повинна продемонструвати Православному світові, що фанаріоти нібито діяли за канонами Церкви.

З іншого боку, в Константинопольському патріархаті розуміють, що створення ПЦУ не тільки посилило розкол в українському Православ'ї, не тільки поставило на грань глобального розколу світове Православ'я, але й створило абсолютно тупикову ситуацію, виходу з якої, в розумінні Фанару, поки що не передбачається.

Справа в тому, що серед усіх Помісних Православних Церков ПЦУ визнали тільки сателіти Константинопольського патріархату. Переважна більшість Церков не визнала і по своїй волі не визнають. Але навіть всередині тих Церков, глави яких формально визнали Епіфанія, зростає невдоволення. Тут можна згадати різкий спротив ПЦУ з боку авторитетних кіпрських ієрархів, незгоду з визнанням розколу з боку авторитетних грецьких ієрархів, небажання духовенства і мирян Елладської та Кіпрської Церков послужити і причащатися з тими ієрархами, які заплямували себе спілкуванням з українськими розкольниками. Постійно лунають голоси про те, що «ієрархія» ПЦУ – це миряни, нерозкаяні і самовисвячені, і визнання їх – це зрада Церкви.

Тому фанаріоти терміново шукають будь-який інструмент, який міг би хоч якось протистояти «амманській зустрічі» і виправдати їхній канонічний безлад. Лист «ієрархії» УПЦ КП від 2008 року – це спроба такий інструмент створити. І можна бути впевненим, що не остання.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи можна називати главу Фанара розкольником, якщо він співслужить з ПЦУ?
так, згідно з канонами, хто співслужить з розкольниками, сам впадає в розкол
66%
ні, Вселенський патріарх не може бути розкольником за визначенням
26%
я не розбираюся в цих питаннях
8%
Усього опитано: 38

Архів

Система Orphus