Акція по залякуванню суддів, або чому ПЦУ мріє про перейменування УПЦ

ПЦУ виступає проти скасування закону про примусове перейменування УПЦ. Фото: СПЖ

Конституційний суд України має намір розглянути справу про примусове перейменування УПЦ. «Синод» ПЦУ вважає, що суд не може приймати сторону УПЦ. Чому?

Останні дні ми черговий раз спостерігаємо, як радикали «кошмарять» «неправильних» українців, на цей раз журналістів опозиційних каналів. А раніше ми багато разів могли спостерігати, як професійні патріоти-активісти тероризували різних людей, яких їм «замовляли». Вони вламуються в квартири і в офіси, ображають, влаштовують фізичні напади і в цілому влаштовують «веселе життя». При цьому, правоохоронці не втручаються, а судді мовчать. Тому що розуміють – наступною жертвою «патріотів» можуть стати вже вони самі.

Цій схемі зазвичай передує «артилерійський вогонь» в ЗМІ і соцмережах, коли майбутні жертви звинувачуються в різних гріхах, за які і повинні бути «справедливо покарані».

2 лютого 2021 року напередодні «синод» ПЦУ висловив «серйозну стурбованість» можливим скасуванням антицерковного Закону про перейменування УПЦ. У ньому «архієреї» заявляють, що, якщо судді визнають закон про перейменування УПЦ антиконституційним – значить їх підкупив агресор, значить вони руйнують незалежність України, значить «міжнародні партнери» повинні цих суддів покарати. І подібна заява дуже нагадує підготовку суддів до винесення «правильного» рішення. Підготовку, яка зазвичай буває продовжена активістами з усіма супутніми атрибутами: образами, погрозами, залякуванням та іншими принадами гоп-стоп культури.

Хто і навіщо придумав Закон про примусове перейменування?

Йдеться про закон № 2 662-VIII «Про внесення змін до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"», який Порошенко підписав 20 грудня 2018 року. У ньому сказано, що релігійним організаціям, які входять в структуру (є частиною) релігійної організації, керівний центр якої знаходиться в країні, визнаною Україною країною-агресором, пропонується змінити назву.

І тут дуже важлива дата. Згадаймо, що лише кількома днями раніше (15 грудня 2018 роки) відбувся так званий «об'єднавчий Собор», на якому створили ПЦУ. І закон про перейменування був логічним кроком у глобальному плані руйнування Української Православної Церкви – адже під час «україно-російської» війни носити ім'я РПЦ – це все одно, що бути червоною ганчіркою для бика. Тому розрахунок був на те, що більша частина парафій УПЦ після перейменування бути такою ганчіркою не захоче і приєднається до нової структури.

Цікаво, що головним ініціатором цього закону, поряд з Порошенком, був Філарет, який звертався до Верховної Ради «щоб вона прийняла закон про те, що в Україні є одна українська православна церква, а друга Православна Церква повинна називатися Руською Церквою».

Практично через два тижні після отримання Томосу Денисенко буквально вимагав від своїх підручних, «викорінити цю назву – Православна Церква України», тому що «це не наша назва»: «Ми є Українською Православною Церквою. Як і інші: Болгарська Православна Церква, Руська Православна Церква, Сербська і т.д. "Православна Церква в Україні" – означає, що це не панівна Церква, а лише одна з Церков в Україні ... А ми – панівна Церква в Україні».

Ще одна причина боротьби за назву «УПЦ» – це майно, а саме монастирі і храми, які належать Українській Православній Церкві. «Правильне» іменування розкольницької структури не тільки спростило б захоплення храмів, а й дозволило б розкольникам розпоряджатися майном УПЦ на правах «законного власника». Саме тому в 2019 році Філарет, в надії на своє «патріаршество» в новій «церкві», запропонував зареєструвати в українських органах влади свою організацію як «УПЦ (ПЦУ)» (про схему, придуманою Філаретом і підтримуваною сьогодні Думенком – нижче).

Денисенко розраховував, що за допомогою влади, лояльної до нової структури, вдасться відібрати назву у Української Православної Церкви, а потім, за допомогою нехитрої маніпуляції, вже зі своєї структури прибрати слова «ПЦУ» і перетворити її в «УПЦ». Для цього і було запропоновано прийняти закон про примусове перейменування релігійних структур, центри управління якими знаходяться на території країн, визнаних урядом «агресорами» по відношенню до України.

Закон про перейменування і Конституція України

20 грудня 2018 року Верховна Рада, незважаючи на явно антиконституційні положення, прийняла Закон № 2662-VIII, грунтуючись на якому влада почала тиснути на Українську Православну Церкву і вимагати від неї змінити свою назву.

Вже 30 січня 2019 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань України з'явилася «Київська митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)». Назва, фактично ідентична тій, що належить канонічній УПЦ. Саме тому в Юридичному відділі УПЦ порахували, що для реєстрації під таким ім'ям у новоствореної структури не було жодних законних підстав. «Так звана новостворена ПЦУ не має підстав називатися Київською митрополією Української Православної Церкви, не тільки тому що з подібною назвою існує релігійний центр ще з 1991 року, але і тому, що первинний правовстановлюючий документ "Томос", який вони повинні були поважати і виконувати визначені їм дві назви – "Православна Церкви України" (ПЦУ) і "Святійша Церква України" (СЦУ)», – заявив глава юрвідділу УПЦ протоієрей Олександр Бахов.

У зв'язку з цим Українська Православна Церква подала позов проти Міністерства культури України та Державного реєстратора КП «Центр правової допомоги та реєстрації» про незаконність проведення державної реєстрації релігійного центру Православної Церкви України (ПЦУ).

При цьому українська влада і судові інстанції прекрасно розуміли, що антицерковні закони не відповідають ні Конституції України, ні міжнародним договорам в області прав людини і прямо порушують статтю 35 Конституції України, статті 9 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статтю 18 Загальної декларації прав людини 1948 року.

Законопроект про перейменування розроблявся довго. Але ще в 2017 році в Головному науково-експертному управлінні при парламенті України підкреслили, що відповідно до ст. 8 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», релігійна організація може вільно поміняти свій керівний центр і при цьому не повідомляти державні органи. Більш того, вона може взагалі не реєструватися в Україні, а її діяльність буде легальною, поки її ведуть в рамках чинного законодавства.

Тому не дивно, що в квітні 2019 року Окружний адміністративний суд Києва зупинив процес примусового перейменування УПЦ, а в грудні цього року Верховний Суд України дозволив УПЦ зберегти свою назву. 11 лютого 2020 року Велика палата Конституційного Суду України на відкритій частині пленарного засідання почала розглядати справу про відповідність Конституції України закону про перейменування релігійних організацій. І ось проти можливого скасування цього антицерковного закону і виступив «священний синод» ПЦУ.

Чому ПЦУ так хоче називатися «УПЦ»?

Про першу причини ми говорили вище – це майно УПЦ.

Ми знаємо, що після отримання Томосу чиновники проводили незаконні перереєстрації громад УПЦ в ПЦУ, позбавляли парафії УПЦ майна, виганяли віруючих з храму, або всіляко їх гнобили. Для того, щоб робити все це було простіше, і потрібен закон про перейменування.

Схема тут нагадує ті, що вже застосовувалися на початку 90-х. Для того щоб залишити за собою якусь фірму (завод, фабрику, банк і т.д.), реєструвалася фейкова організація з таким же ім'ям, і вже під цією назвою шахраї привласнювали собі чуже майно. Точно так же мають намір діяти і в ПЦУ – відібрати назву у УПЦ і перетворитися в юрособу, яка володіє майже 12 500 парафій, в статутах яких прописано, що вони належать до «Української Православної Церкви».

Звичайно, можуть заперечити, що якщо УПЦ перейменують, то перейменують і громади. Але, по-перше, шляхом адміністративного тиску їх будуть «переконувати» цього не робити, а по-друге, сама перереєстрація може затягнутися на роки (приклади є). А поки ці статутом не будуть перереєстровані, юридично в громадах УПЦ буде розпоряджатися керівництво «УПЦ», тобто, ПЦУ. Все просто.

Причина друга – патріоти.

Керівництво ПЦУ неодноразово підкреслювало, що саме їх структура – українська і патріотична, а УПЦ, мовляв, – зрадники, сепаратисти, колаборанти і т.д. А значить – Української Православної Церкви під омофором Митрополита Онуфрія не повинно бути – її потрібно перетворити в «РПЦвУ».

Якщо суд визнає законним перейменування УПЦ, то таке рішення однозначно підстьобне нову хвилю «переходів» (вже озвучену і Зорею, і Думенком), а по суті – рейдерських захоплень храмів, і дасть «патріотам» додаткову зброю в боротьбі проти УПЦ. Адже зрозуміло, що простому українському обивателю буде набагато простіше симпатизувати «Українській Православній Церкві», ніж, скажімо, «Руській Православній Церкві в Україні».

Чи тисне «синод» ПЦУ на Конституційний суд?

«Ієрархи» ПЦУ заявляють, що «мова йде про прямий підкуп або інший корупційний вплив» на суд з боку «політиків проросійського спрямування, прихильників Московського патріархату». Сергій Думенко і його «синод» вважають, що «гібридний агресор» нібито «використовує прямий або опосередкований вплив на окремих суддів з метою прийняття ними рішень, що руйнують державну незалежність України».

Природно, ні про які докази мова не йде. Це просто голослівні звинувачення в стилі «доведи, що ти не верблюд».

Більш того, на підставі подібних голослівних звинувачень структура Думенка закликала «державу і міжнародних партнерів України звернути увагу на зазначені потенційні загрози і не допустити їх здійснення».

Навіть простий поверхневий аналіз заяви ПЦУ дозволяє зробити висновок, що думенковський «синод» просто відверто тисне на Конституційний суд України з метою отримання потрібного результату. І суть риторики ПЦУ ясна – попередити суддів, що вирішувати треба «правильно», інакше ... Що може бути «інакше» – ми, в сучасній історії України, на жаль, бачимо занадто часто. І мова не тільки про можливі акції радикалів під будівлею Конституційного суду, а й про можливі розправи, в тому числі фізичні, з тими суддями, хто буде визначений як «корупціонер», підкуплений «агресором».

Крім того, підкреслимо, що в заяві ПЦУ абсолютно чітко проглядається натяк, що рішення не на користь цієї структури викличе невдоволення з боку «міжнародних партнерів», які повинні «звернути увагу на зазначені потенційні загрози і не допустити їх здійснення». А знаючи не цілком самостійну політику української влади, можна з упевненістю говорити – надія ПЦУ на підтримку ззовні – не порожні слова. Досить згадати про візити Думенка в США, Помпео до Києва, численних заявах посольства США і Держдепу про підтримку Думенка і ПЦУ.

Можна говорити, що апеляція до «міжнародного співтовариства» – чітка вказівка ​​Конституційному суду України в якому руслі треба діяти, щоб не посваритися із заокеанськими «партнерами». А хто з чиновників в нашій країні хоче з ними сваритися?

Чудовий приклад риторики ненависті і ворожнечі, маніпуляцій і загроз

Давайте подивимося, які вислови дозволяють собі «ієрархи» думенківської структури: «митрополія Московського Патріархату в Україні вперто ігнорує цей закон ... релігійне об'єднання під назвою "Українська Православна Церква" вже два роки не виконує вимоги законодавства України». Так і хочеться запитати – а що, «синод» ПЦУ – це судовий орган, що володіє відповідною компетенцією для таких висновків?

Особливо відзначимо, що зазначений документ був прийнятий на рівні вищого керівного органу ПЦУ, а отже має величезне значення для членів цієї релігійної структури, і, безпосередньо, формує її ставлення до Української Православної Церкви. А яке відношення може бути в сучасній Україні у структури, пов'язаною з «державою-агресором»? Виключно негативне. Навіть більше – відверто агресивне.

Приклад: «Бажано всім, хто живе в Україні і не любить її, на вухо пластиковий номерок прикріпити, як це роблять з безрідними собаками. Щоб українці бачили хто перед ними». Погодьтеся, що ідея «маркування» громадян України за допомогою «номерків» має занадто багато паралелей з нашивками у вигляді зірки Давида на рукаві, яку фашисти прикріплювали до проживаючих в єврейських гетто. А найдивніше і страшне, що подібне «маркування» пропонує не молодик, який начитався «Майн Кампф» і вважає себе «представником вищої раси», а «ієрарх» ПЦУ Адріан Кулик. І якщо такі висловлювання дозволяє собі «єпископ» цієї структури, то ми можемо тільки здогадуватися, як далеко зайдуть її рядові члени...

Саме через ці причини потрібно констатувати, що в тексті «священного синоду» Православної церкви України немає нічого православного і церковного. Це – політичний документ, мета якого очевидна – чинити тиск на Конституційний суд України. Чи вийде?

Ще недавно нам здавалося, що ні. Але останнім часом політика держави в церковному питанні настільки кардинально змінюється, що такої впевненості у нас абсолютно немає.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи будете ви вакцинуватися від COVID?
так, тільки так можна забезпечити безпеку в храмах
0%
так, коли з'явиться вакцин, якій зможу довіряти
15%
ні, я проти вакцинації взагалі
37%
ні, я боюсь чипізації під виглядом вакцини
48%
Усього опитано: 27

Архів

Система Orphus