УПЦ, мертве чернецтво і милосердний Епіфаній: де правий і неправий Кураєв

Відомий блогер і диякон Андрій Кураєв висловив ряд тез про українське церковне життя і християнство в цілому. Розбираємо й аналізуємо.

Заборонений у священнослужінні і визнаний таким, якого варто позбавити священного сану, протодиякон Андрій Кураєв дав інтерв'ю українському виданню «Главком», в якому сказав багато чого такого, над чим слід замислитися. Задуматися і зробити висновки часто прямо протилежні тим, які робить Андрій Кураєв. Отже, про все по порядку.

Відразу обмовимося, що ми не будемо загострювати увагу на питаннях взаємин диякона Андрія Кураєва з Московською Патріархією або відносин всередині самої Патріархії, з'ясовувати, хто більше правий у створеному конфлікті, правильно чи ні Андрія Кураєва визнали таким, що підлягає виверженню з сану. Більш цікавими і важливими бачаться моменти, пов'язані з характеристикою, даною Кураєвим УПЦ Константинопольському патріархату і Православ'ю в цілому.

Чи мовчить Церква?

Протодиякон Андрій Кураєв вважає, що так, мовчить.

«Церква, сповідувана в Символі віри і що єдино заслуговує написання з великої букви, є Церква "єдина, свята, соборна, апостольська". Але ця Церква мовчить. Вона перестала говорити більше тисячі років тому. А до цього говорила вустами Вселенських Соборів. І сказала дуже небагато – кілька догматичних визначень про розуміння Христа як Боголюдини. <...> Отже, голос Церкви звучить вкрай рідко. І за дуже невеликим колом тем – Трійця і Христос. Але саме тому голос Вселенської церкви нічим себе не скомпрометував».

Давайте замислимось над цим запитанням: чи мовчить Церква? І чи правильно зводити голос Церкви лише до постанов Вселенських Соборів? Звичайно, цю думку було висловлено Кураєвим у контексті його конфлікту з Московською Патріархією, але, тим не менш, у двотисячолітньому досвіді Церкви можна знайти відповідь і на це запитання. Церква не мовчить вустами своїх святителів, вустами соборів, нехай навіть і помісних, вустами мучеників, вустами преподобних. Церква не мовчить своїм богослужінням. І найголовніше, про що не мовчить Церква – це набуток Святого Духа, шляхи до цього, способи досягнення цього. Церква на цю тему говорить і писаннями святих отців, і життєвим досвідом людей, що досягли святості.

Ці люди були дуже різні, з різними характерами, різними долями, різними умовами життя, різними епохами, в яких вони жили. Але об'єднувало їх одне: виконання Божих заповідей у своїх, таких несхожих одне на одне життях. Цей досвід, цей голос Церкви дуже ясно визначає, що сприяє наживанню Духа, а що протидіє цьому. Наприклад, одні люди йдуть і захоплюють храм, зрізають з дверей замки, чинять насильство над вірянами і так далі. А інші люди поступаються своїм храмом, йдуть в якесь інше, часто зовсім убоге приміщення, або намагаються будувати нову церкву. Підставляють, по заповіді Христа, й іншу щоку, адже новий храм теж можна, в принципі, захопити, зруйнувати або спалити. Запитання: хто з цих людей набуває Благодаті Святого Духа, а хто виганяє її зі своєї душі?

Церковний суд визнав Кураєва вартим виверження з сану за публічне лихослів'я на протопресвітера Олександра Агейкіна відразу ж після трагічної смерті останнього. Коментуючи можливість зняття з себе покарання після певного терміну, Андрій Кураєв навів норму, згідно з якою «нанесення кліриком побоїв, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження, тягне за собою заборону на термін від 1 року до 5 років». І додав: «Але я нікого не бив». Тобто термін заборони повинен бути менший. Але справа ж не в тому, на який термін буде заборонено Андрія Кураєва в служінні. Справа в тому, що своїм лихослів'ям він нашкодив своїй власній душі. Або точніше, небезпечний стан душі Андрія Кураєва породив те, що він опублікував образливі слова на адресу тільки що померлої людини, яка не дожила до 50 років.

Страшне не церковне покарання за якийсь проступок, страшний нерозкаяний гріх, який роз'їдає зсередини душу людини. І Церква про це не мовчить, вона про це волає кожним своїм словом!

Страшне не церковне покарання за якийсь проступок, страшний нерозкаяний гріх, який роз'їдає зсередини душу людини.

Чи потрібна українцям автокефалія?

Думка диякона Андрія Кураєва про українську автокефалію досить оригінальна. Він може написати, наприклад, що «....якщо Константинополь запропонує якийсь варіант легітимації української автокефалії, то я думаю, що більшість українського єпископату та духовенства з радістю цей варіант приймуть». А може і ось таке«...я не за і не проти укроавтокефалії. Нехай це, загалом-то, дрібне питання вирішують самі українці. А, вирішивши, виявлять, що вселенське щастя разом з томосом не настало».

В інтерв'ю «Главкому» Кураєв сказав наступне:

«Тут все залежить від митрополита Онуфрія. Якщо б у нього була надмета здобуття волі і була б дорожня карта до її досягнення – Москва не змогла б перешкодити йому. Але у нього такої мети немає. І взагалі незрозуміло – які саме його дії стримує Москва, чи заважає вона йому хоч у чомусь (крім іміджу в очах явних опонентів). А якщо таку мету не ставить глава УПЦ (МП), отже, і потреби такої не відчуває. Інші ієрархи бачать таку поведінку свого митрополита, і не чинять на нього тиск у бік автокефалії. Значить, і на них немає такого тиску з боку їх духовенства, спонсорів, парафіян. І тому забудьте тут про Москву. Це питання про саму Україну, про значну кількість її громадян. Якщо у цих мільйонів немає запиту на автокефалію, хіба це їхня вина чи недолік? Їм не натирає. Українська політична і церковна ситуація цілком сприяє якщо не реалізації, то хоча б озвученню такого запиту. Але ні я в Москві, ні митрополит Онуфрій у Києві не чуємо зсередини церкви таких голосів. І це не вина Москви».

Загальний тон цього висловлювання зовні неупереджений, але в ньому відчувається якась барська зневага – мовляв, не доросли українці з УПЦ в своїй свідомості до цієї автокефальної «свободи». «Їм не натирає», як висловився диякон Андрій Кураєв.

Чому ж українцям не потрібна автокефалія? А тому, що в УПЦ навіть прості віруючі розуміють те, що, на жаль, не можуть зрозуміти суперосвічені інтелектуали. І на ще більший жаль, не можуть зрозуміти світські правителі. Україна дуже різна. Жителі різних частин нашої країни мають різний менталітет, різний історичний досвід, різні культурні та національні цінності та традиції. Ми розмовляємо на різних мовах, у нас різні герої, у нас родинні зв'язки в різних державах-сусідах. І якщо ми цінуємо нашу єдність, то ми повинні не намагатися переробити інших під себе, а почути і врахувати думку інших людей. Поки що УПЦ – це єдина структура в Україні, яка цінує цю єдність.

В УПЦ є й затяті прихильники автокефалії, і такі ж противники. Але ми цінуємо нашу єдність і тому ми зберігаємо канонічний статус автономної Церкви, який влаштовує всіх нас. Якщо б ця єдність не була б для нас цінністю, то УПЦ вже давно розділилася. Одні стали б незалежними, інші увійшли б у РПЦ вже не в статусі автономії, а в статусі, ймовірно, простих єпархій або митрополій. При цьому такий поділ супроводжувався б численними конфліктами за монастирі, храми, єпархії, майно і так далі. Закінчилася б проповідь християнства, почалися б взаємні чвари і звинувачення.

І ще одне, мабуть, ще більш важливе питання: а навіщо нам автокефалія? Якщо б із наданням автокефалії покращилося б наше духовне життя, якщо б ми стали більше любити ближнього, допомагати йому, якщо б ми більше стали молиться, менше грішити і так далі, то ми б всі двома руками голосували б за автокефалію. Якщо б із наданням автокефалії покращилися б звичаї суспільства, зменшилася б кількість розлучень, абортів, злочинів, якби наше законодавство перестало б дрейфувати в бік визнання ЛГБТ, евтаназії та інших суперечливих з Біблією моментів, то автокефалію слід було б визнати необхідною. Але все це не так. Автокефалія, за словами її прихильників, наділених владою, потрібна для зміцнення української державності і для протистояння з Росією. Тобто для цілей зовсім інших, ніж цілі Церкви Христової на землі.

Вірність чи відкритість?

На питання «Главкому» про наступного патріарха диякон РПЦ Андрій Кураєв відповів: «Хто б не став патріархом, за великим рахунком, це нічого не змінить. У самій Церкві повинна бути потреба якихось змін. Якщо цього нема, то залишається один шлях – маргіналізація. Ім'я того, хто буде очолювати цей історичний вихід у соціокультурні катакомби, не таке вже й важливе. Він все одно буде цементувати церкву у вірності її минулому».

Сказано правильно, але чомусь знову в негативному плані. Кураєв ніби (чи не ніби) насміхається над вірністю минулого і мріє про те, щоб у Церкви з'явилася потреба змін. Але у Церкви є потреба тільки в одній зміні: витяганні старої людини і перевтіленні у нову. І мабуть, зовсім не ці зміни має на увазі Кураєв. Які саме, ми дізнаємося з його ж слів, сказаних трохи нижче.

«Головна відмінність православ'я від католицтва в тому, що католики хочуть бути католиками, а православні хочуть бути православними. Це не безглузда тавтологія. Католицькість – це вселенськість. Для католицької свідомості дуже важливо бути всеосяжним. Церква скрізь і з усіма. Відповідно, для католицької пастирської свідомості дуже болючі втрати певних груп населення. А для православної свідомості найважливіше бути ортодоксами, тобто найважливіше зберегти ідентичність образу свого минулого. Важливо бути єдиним не з сучасниками, а з предками, «святими отцями».

Знову потрапляння в саму точку і знову насмішка. Дійсно те, що ми спостерігаємо зараз в католицтві – це пристосування до запитів суспільства. Запити ці відомі: права ЛГБТ, жіноче священство, екуменізм та інше. Багато католицьких єпископів висловлюються офіційно в підтримку всього цього. Також і папа Франциск не приховує своєї симпатії до представників нетрадиційної орієнтації, іновірців та інших «груп населення». Може, це і правильно з людської точки зору, але ось Христос заповів зовсім інше: «...Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Анголами святими​​​​» (Мк. 8:38). І якщо ми будемо соромитися назвати гріхом те, що називає гріхом Святе Письмо, то чи не до нас будуть відноситися ці слова?

Дійсно, сьогодні релігійні організації, які називають себе християнськими, стоять перед вибором: змінювати своє віровчення і моральні норми на догоду сучасному суспільству з метою не втратити «якісь групи населення чи ж залишатися вірним Євангелію, вченню святих отців, але при цьому втрачати ці самі «групи населення», терпіти осуд суспільства і в результаті ставати вигнанцями.

Протестанти вже дуже давно обрали для себе перший шлях. Католики вступили на нього відносно недавно, з часів другого Ватиканського собору (1962-1965). Православні поки тримаються іншого шляху, і навіть якщо Кураєв називає його маргіналізацією, «відходом у соціокультурні катакомби», але саме про цей шлях Господь сказав: «Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Об'явл. 2:10).

Сучасне чернецтво мертве?

«Главком» намагався змусити диякона Андрія Кураєва закликати перевести українські Лаври в ПЦУ, але почув несподіване: монастирі – це віджиле минуле і нічого за них чіплятися взагалі.

«Та й взагалі, навіщо битися за каміння і за минуле? Створіть нове! Ні, не нові монастирі, а нову ікону вашої віри. Чому головним символом християнської віри повинні бути гуртожитки холостяків? <...> Нехай лаври УПЦ(МП) славляться своєю старовиною і архітектурою. Нехай у них водяться динозаври типу митрополита Павла. Надайте мертвим ховати мерців своїх. Не воюйте з ними».

Так, у чернецтві з самого його зародження були різні недоліки і негаразди. В монастирях жили різні люди і панували різні звичаї. Часто ганебний гріх сусідив з найвищою святістю. Щоб у цьому переконатися достатньо почитати давні (і не тільки) патерики. Але чернецтво завжди було, є і буде прагненням виконати заповіді Божі у всій їх повноті. Слова про те, що чернецтво – це досконале християнство, можна зустріти у багатьох святих отців. З минулого ми знаємо багато святих, що догодили Богу в монастирях, але що сучасні ченці? Мертві вони, як каже Кураєв?

Замість відповіді наведемо кілька сучасних історій. У 2002 р. в Києво-Печерській лаврі на 26-му році життя помер схиархидиякон Стефан (в миру — Бондаревський Максим Миколайович). Коли він дізнався про те, що хворий на рак в останній стадії, то смиренно прийняв схиму і став готуватися до смерті. Намісник Лаври митрополит Павло благословив його причащати кожен день і сам прочитав над ним канон на вихід душі. Отець Стефан мирно відійшов до Господа на другий день Різдва. Один з найстаріших насельників Лаври архімандрит Полікарп (Ліненко) згадував про це так: «Ми його одягнули, поклали в келії, чекали, поки принесуть труну. А я сиджу біля нього, понюхав його руку — а вона пахне запашним маслом, і так це зворушливо було... І ось що ще цікаво. Помер він на Собор Пресвятої Богородиці, а один насельник схиігумен Агапіт, він помер в 1991 році, говорив: "Старі монахи говорили: Співай на криласі, і тебе Матір Божа буде любити і буде покривати". Вийшло так, що і о. Стефан 8 років проспівав на криласі, все своє життя і семінарське, і чернече, і його Матір Божа в день Свого свята прийняла в Царство Небесне до Сина Свого».

А в 2020 р. спочив насельник Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря в Києві схиархімандрит Іов (Грищенко). Йому виповнився 51 рік. До свого приходу в Церкву він встиг побувати і протестантським пастором, і «єпископом» УАПЦ. Зрозумівши хибність цих шляхів, він покаявся та прийшов в Церкву простим ченцем. Безліч людей він привів із різних сект і єресей у Православ'я. Через деякий час у нього відмовили нирки, а потім на діалізі його заразили гепатитом. Він також не став нарікати, а смиренно прийняв схиму, готуючись до зустрічі з Господом. Він чудово розумів, що у випадку зараження коронавірусом у нього немає шансів вижити...

Ось і відповідь Андрію Кураєву: тільки живі духом люди можуть так смиренно і мирно йти у Вічність. І тільки те, що ми знаємо, адже монашество – це виключно закрите і непублічне співтовариство.

Ченців, для яких чернецтво – це не порожній звук і не «гуртожиток холостяків», в наших монастирях дуже багато. Дуже багато подвижників, як стародавні, так і сучасні, виражають ту думку, що чернецтво буде довіку, і що молитвами монахів земля тримається.

Гумор від Кураєва

І наостанок трохи гумору від диякона Андрія Кураєва. На тлі безперервних захоплень храмів і насильства над віруючими УПЦ, на тлі війни з «почесним патріархом», на тлі постійної брехні і лицемірства голови ПЦУ Сергія (Епіфанія) Думенка дуже саркастично пролунав кураєвський заклик до нього: «Так нехай Епіфаній спробує створити зі своєї церкви ікону любові і турботи, допомоги та служіння».

Ми тільки «за» – нехай Сергій спробує усвідомити значення слів «любов», «турбота», «милосердя» і «служіння». Зрештою в історії християнства є безліч прикладів, коли найбезнадійніші розбійники і негідники вдягалися дією благодаті Божої. І цього ж преображення від усієї душі бажаємо і самому отцю диякону.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи будете ви вакцинуватися від COVID?
так, тільки так можна забезпечити безпеку в храмах
0%
так, коли з'явиться вакцин, якій зможу довіряти
15%
ні, я проти вакцинації взагалі
37%
ні, я боюсь чипізації під виглядом вакцини
48%
Усього опитано: 27

Архів

Система Orphus