Як РПЦ в Америку втручалася: четверта відповідь кір Хризостому, 1 ч.

Дійсно РПЦ незаконно заснувала Церкву в Америці? Фото: СПЖ

Розбираємо останню тезу глави Кіпрської Церкви, де він звинувачує РПЦ у «незаконному заснуванні» православної Церкви в Америці.

У листопаді 2020 року Архієпископ Кіпру Хризостом II визнав український розкол під назвою «Православна церква України», що отримав томос про автокефалію від Константинопольського Патріархату (далі – КП). Раптова метаморфоза позиції архієпископа Хризостома, який ще в 2019 році визнавав відсутність апостольської спадкоємності українських розкольників, викликала поділ і глибокий конфлікт у Кіпрській Церкві. Увійшовши в жарку полеміку, аж до образ і погроз з частиною своїх кіпрських побратимів-архієреїв, кір Хризостом пішов ще далі, вибравши для себе роль «інформаційного кілера» Константинопольської Церкви. Виступивши з численними досить дивними звинуваченнями на адресу Руської Церкви, він виявився першим з числа сучасних ієрархів – прихильників Патріарха Варфоломія, який публічно озвучив те, в чому фанаріоти вже досить давно кулуарно звинувачують РПЦ.

Ми постаралися уважно розглянути звинувачення кіра Хризостома. Цитата з його звинуваченнями виглядає так:

«...Я знаю, що сьогодні він (Московський Патріархат – Ред.) взяв дві єпархії з Грузії, дві єпархії з України, він прийняв більше половини християн з Польщі, він взяв єпархії з Румунії. Хто дав їм право заснувати автокефальну Церкву в Америці? Це втручання інших у юрисдикції викликало потрясіння у всьому Православ'ї».

Раніше ми вже відповіли на звинувачення з приводу нібито відторгнення територій у Грузинської Церкви, у Польської Церкви, у Румунської Церкви.

Взявшись за відповідь з приводу надання РПЦ автокефалії Православної Церкви в Америці, довелося зіткнутися зі значним обсягом питань, що потребують відповіді:

  • Чия канонічна територія простягалася історично на Північну Америку?
  • Чи має КП першість влади у православному світі?
  • Чи має КП привілеї вищого церковного суду в Православній Церкві?
  • Як відрізняється канонічна першість честі КП від політичних привілеїв столичного Патріархату у Візантії і Османській імперії?
  • Чи є Америка «землею варварів» з точки зору канонічного права?
  • Чи володіє КП монопольним правом на опіку «варварських земель»?
  • Коли і під впливом яких історичних обставин з'явилися вищевказані претензії Фанару?
  • Ким був Константинопольський Патріарх Мелетій і яка його роль в історії Церкви?
  • Що означають насправді посилання на певні канони, що приводяться фанаріотами в обґрунтуванні своїх претензій?
  • Хто має право давати автокефалію?
  • Як саме відбувалося отримання автокефалії ПЦА і яка в цьому процесі роль Фанару?
  • Про що і в чию користь свідчив Константинопольський Патріарх Афінагор у своїй полеміці з Руською Церквою?

Отже, розберімося:

«Хто дав їм право заснувати автокефальну Церкву в Америці?»

Згідно з версією, якої прийнято дотримуватися в Константинопольській Церкві, Америка є її канонічною територією. Однак, це далеко не загальноприйнята точка зору у православному світі. Більш того, і до самої Константинопольської Церкви так вважали не завжди.

Дана претензія Константинопольського Патріархату на Америку досі, через майже сто років після її появи, не визнана Антіохійською, Грузинською, Руською, Сербською, Румунською, Болгарською, Польською Церквами. Визнали її лише Грецькі Церкви. Причому процес цей ішов важко навіть у Грецьких Церквах: вони раніше мали свої парафії в діаспорі і не поспішали віддавати їх Константинополю, який і не претендував на них до 1923 року. Як ми знаємо, до геноциду греків в Туреччині і їх виселення, у Константинопольській Церкві вистачало своїх парафіян. І долі греків, сербів, грузинів, болгар, румунів та інших православних християн, які опинилися в західній Європі чи в Америці, не особливо турбували фанаріотів.

Згадали про них лише тоді, коли кількість православних в самій Туреччині була різко скорочена в результаті геноциду і переселення, а православні єпархії за її межами, в колишніх османських володіннях, або отримали автокефалію, або самі проголосили її. Так, наприклад, Єрусалимський Патріархат парафії свого Вікаріату Палестинсько-Йорданських громад в США погодився передати Константинополю лише в 2008 році. Албанська діаспора в Америці також не визнала прав Константинополя, надаючи юрисдикцію спочатку Руській Церкві, а в підсумку – автокефальній Православній Церкві в Америці (не визнаній Константинополем). Антіохійська Церква зберігає свою юрисдикцію в Америці і донині, так само як і багато інших Православних Церков.

Більш того, з упевненістю можна сказати, що навіть автор цих «давніх прав» Константинопольський Патріарх Мелетій визнавав їх лише тоді, коли це було йому вигідно, заперечуючи їх у інших випадках. В тому числі, вже після їх заяви...

Багато Церков мають там свої єпархії та парафії, частина Церков визнали автокефалію Православної Церкви в Америці, всупереч позиції Константинополя...

Якщо оцінювати практичну послідовність, то можна сказати, що приблизно за сто років з моменту заявлення претензій Фанару на Америку, йому вдалося досягти реальної солідарності лише чотирьох з чотирнадцяти Помісних Церков. П'ять Церков (разом з РПЦ) визнають автокефалію ПЦА. А ще чотири, хоч і вважають ПЦА частиною РПЦ, не визнаючи її автокефалії, але при цьому не визнають і особливих прав Константинопольської Церкви «на опікування діаспори у варварських землях», маючи в Америці свої власні парафії, або передавши їх до складу тієї ж ПЦА, а зовсім не Константинополя. Тобто, думка Константинополя не прийнята повнотою Вселенської Православної Церкви, як би протилежне не стверджували на Фанарі.

Думка Константинополя щодо церковної ситуації в Америці не прийнята повнотою Вселенської Православної Церкви, як би протилежне не стверджували на Фанарі.

Разом з тим, згадавши про Православну Церкву в Америці, важливо підкреслити, що якщо її автокефалію і не визнала значна частина Церков, то, тим не менш, будь-які аналогії з українським розколом «ПЦУ» недоречні. У випадку з ПЦА всі (без винятків) Православні Церкви визнають її Таїнства, її єпископат, священство, маючи з нею євхаристійне спілкування та спільне співслужіння. Причому, всі Церкви, включаючи Константинопольську. Просто при цьому одні вважають ПЦА автокефальною, а інші – частиною РПЦ. У випадку ж з українськими розкольниками їхні «хіротонії» і «таїнства» разом з «єпископами» і «священниками» відкидаються десятьма Церквами, а навіть у Церквах, що визнали їх під тиском,  багато єпископів і священників категорично відмовляються служити з ними разом, вважаючи їх самосвятами.

Православне відкриття Америки

Як відомо, освоєння Америки європейцями просувалося з двох сторін: зі східного узбережжя її освоювали іспанці, португальці, голландці, французи та англійці, а з північного заходу її освоювали росіяни, що пробилися на американський континент із Сибіру. Освоєння росіянами Америки почалося з Алеутських островів і Аляски і продовжилося в Каліфорнії. Аляска була відкрита російською експедицією Семена Дежньова у 1648 році.

Перше поселення російських колоністів виникло на Алеутських островах в 1784 році. У 1794 році там була заснована перша на континенті православна місія з 8 ченців і ієромонахів, направлених із російських монастирів: 6 осіб із Валаамського Свято-Преображенського монастиря і двоє з Конівського Різдвяно-Богородичного монастиря. Місію очолив архімандрит Іоасаф (Болотов) (майбутній єпископ Кадьякський).

Всі клірики, а також нові території, були зараховані до Іркутської єпархії Руської Церкви, у віданні якої тоді була весь центральний і східний Сибір. На острові Кодьяк була побудована перша церква і на Алеутських островах була розпочата проповідь серед місцевого населення. За перші півтора року свого існування місія похрестила 6740 чоловік і поєднала шлюбом 1573 людини. Крім цього, на двадцяти п'яти островах, що мали до 50 селищ, було охрещено 2472 людини. Вже до кінця 1796 року кількість охрещених православних в Америці досягла дванадцяти тисяч. У 1796 році Православ'я на Алясці знайшло першого мученика: ієромонах Ювеналій був убитий біля озера Іліамна (континентальна Аляска) язичниками. Згодом прославився як священномученик. У 1799 році росіяни заснували на Алясці місто Ново-Архангельськ (нині Ситка), в якому також була побудована церква. У 1802 місто було спалене індіанцями і відновлене в 1804 році, ставши столицею Російської Америки з 1808 року. У 1848 році в ньому був побудований перший великий православний собор Святого Михайла.

В 1812 році було засновано російське поселення в Каліфорнії, відоме як Форт Росс. Розташовувалося воно на 80 кілометрів на північ від Сан-Франциско, на землях, викуплених у місцевих індіанців. Розташування там російських володінь було предметом постійних суперечок спочатку з іспанцями, потім з мексиканцями. З 1830-х років росіяни активно освоювали околиці, створюючи там сільськогосподарські ферми. У Форт Росс діяла церква і велися служби, а також активне місіонерське служіння. У 1841 році Форт Росс був проданий, але, незважаючи на це, він досі є місцем масового відвідування американців російського походження.

У 1840 році зі складу Іркутської єпархії була виділена самостійна Камчатська, Курильська й Алеутська єпархія, чия кафедра розташувалася на Алясці, в Новоархангельську і чиє ведення простягалося на всі американські російські володіння, додатково до Камчатки і Курил... Після продажу Аляски США, для парафій на цій території зі складу Камчатської єпархії в 1869 році було вирішено виділити самостійну єпархію.

У договор продажу Аляски був внесений спеціальний пункт, згідно з яким всі храми і земельні ділянки, що належали Руській Православній Церкві в Америці, повинні були залишатися власністю Руської Церкви, за якою забезпечувалася повна свобода діяльності.

У договорі продажу Аляски був пункт, згідно з яким всі храми і земельні ділянки, що належали Руській Православній Церкві в США, повинні були залишатися власністю Руської Церкви.

В 1872 році, у зв'язку зі збільшенням кількості православних парафій у західних штатах, єпархіальний центр перенесли в Сан-Франциско. З 1905 року єпархіальний центр Алеутської і Північно-Американської єпархії (таку назву отримала єпархія в 1900 році) перебував у Нью-Йорку. У 1907 році під головуванням архієпископа Тихона, майбутнього Патріарха РПЦ, відбувся перший церковний Собор єпархії, що визначив іменувати цю єпархію в Америці «Руською Православною Греко-Кафоличною Церквою в Північній Америці під юрисдикцією священноначалля від Церкви Руської».

На рубежі століть, крім навернених у Православ'я корінних американців, кількість парафіян поповнила масова еміграція українських селян у США і особливо Канаду, з яких формувалися численні громади. Перша Божественна літургія в Канаді була здійснена в 1897 році в селищі Схід (провінція Альберта), в будинку одного з українських поселенців.

Масовою була і міграція карпаторосів із Австро-Угорщини. В період з 1891 року до Першої світової війни з Руською Православною Церквою в Америці з'єдналося близько 120 уніатських карпатороських парафій.

До 1918 року Американська єпархія, яка об'єднувала до того часу до 300 тисяч вірян, володіла чотирма вікаріатствами — Аляскінським, Бруклінським, Пітсбурзьким і Канадським, налічувала три місії (Албанську, Сирійську, Сербську), 271 храм, 51 каплицю, 31 благочиння, 257 священнослужителів, близько 60 братств; мала Свято-Тихонівський монастир у Саут-Канаані, штат Пенсільванія, сирітський притулок при монастирі, духовну семінарію, церковні школи; мала власні друковані видання.

Ці дані важливі для історичного порівняння, так як до 1918 року ніяких єпархіальних грецьких структур в Америці не було зовсім.

До 1918 року Американська єпархія, яка об'єднувала до того часу до 300 тисяч вірян, володіла чотирма вікаріатствами — Аляскінським, Бруклінським, Пітсбурзьким і Канадським, налічувала три місії (Албанську, Сирійську, Сербську), 271 храм, 51 каплицю, 31 благочиння, 257 священнослужителів.

Поширення Православ'я в Америці і грецька діаспора

Грецьких колоній, в силу відомих історичних обставин, в Америці ніколи не було. Але самі греки, звичайно, активно мігрували в Америку незабаром після початку її колонізації. У 1750 році у Флориді, в містечку Санкт-Августин з'явилася перша грецька каплиця. Перша значуща грецька громада сформувалася в Луїзіані до середини XIX століття і до 1866 році вже мала свою церкву в Новому Орлеані.

Порівняймо: на 1850 рік, у Північно-Американській та Алеутській єпархії Руської Церкви було: 9 церков, 37 молілень, 9 священників, 2 диякони і повний штат паламарів, кількість пастви – 15 тисяч осіб. В 1844 році в Сітсі була відкрита богословська школа, яка тоді ж була перетворена в Семінарію і отримала статут Руських Духовних шкіл з урахуванням специфіки служіння в цьому регіоні. Навчальна програма нової семінарії була розроблена святителем Інокентієм і затверджена Священним Синодом.

Російські промисловці в 1867 році побудували православну парафію в Сан-Франциско, яка поєднувала між собою росіян, греків, сербів і сирійців. У 1870 році відкривається прихід Руської Церкви в Нью-Йорк Сіті, який об'єднує греків, сербів, арабів-сирійців. Його настоятелем стає колишный католик о. Микола Бьйоринг, професор філософії і історії, який починає видання «Східного Церковного Журналу». «Якщо в 1899 р. всіх парафій єпархії було 29, у 1905 р. їх налічувалося вже 60. Число парафіян за цей час зросло з 30 до 55 тисяч» («Патріарх Тихон і руське Православ'я в США»).

До 1890 року, до початку масової міграції греків у США, грецька громада вже налічувала близько 15 000 чоловік. Частина її окормлялалсь у храмах Руської Церкви, а частина у власних церквах, в яких служили неорганізовані священники з Греції або Туреччини, що не мали єпархіального устрою. Незважаючи на те, що подібне служіння порушувало канонічний порядок устрою Церкви, воно мала певне поширення.

Інтенсивна еміграція (в тому числі трудова) греків у США почалася після 1890 року, коли в Америку стали прибувати вихідці з Греції і Туреччини.

Що ми порівнюємо?

Критики прав Руської Церкви в Америці спираються на тезу, що виникла в кінці XIX століття в США стосовно етнічної переваги греків над росіянами.

Але відколи юрисдикції і кордони Помісних Церков визначаються чисельністю тих чи інших діаспор емігрантів? Те, що в якийсь момент (до початку ХХ століття) греків стало в США більше, ніж росіян – повинно вказувати на грецькі права в США? Так до масової еміграції греків в Америку, росіян там було більше. Та й у даний час (дані на 2008-2010 роки) росіян проживає в США 3 129 738, а греків 1 316 074. Чи означає це, що тепер особливі права знову повертаються до росіян? Логіка подібних обговорень свідомо помилкова і не має нічого спільного з православним християнством: «де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Кол.3:11).

Крім того, не зайвим буде нагадати, що визначенням Константинопольського Собору 1872 року, що пройшов за участю частини східних патріархів під головуванням Константинопольського Патріарха Анфима VI, етнічний характер формування церковних структур був визнаний єрессю:

«Ми побачили, при зіставленні початку племінного поділу з Євангельським вченням і з постійним чином дії Церкви, що воно не тільки їм чуже, але і зовсім огидне... Ми постановляємо у Святому Дусі наступне:

1. Ми відкидаємо і засуджуємо племінний поділ, тобто племінні відмінності, народні чвари і розбіжності у Христовій Церкві, як противні євангельським вченням і священним законам блаженних отців наших, на яких утверджена свята Церква і що, прикрашаючи людське суспільство, ведуть до Божественного благочестя.

2. Тих, хто допускають такий поділ за родами і дерзають засновувати на ньому небувалі досі племінні збіговиська, ми проголошуємо, згідно зі священними канонами, чужими Єдиній Святій Кафоличній і Апостольській Церкві і справжніми схизматиками».

Що ж прихильники прав Руської і Грецької Церков порівнюють насправді? В одних ми бачимо планомірний розвиток церковної організації: наявність заснованої Помісною Церквою єпархії, зі своїм правлячим архієпископом, двома семінаріями, багатонаціональним складом прихожан (росіян, алеутів, індійців, греків, румунів, сербів, сирійців, болгар), своїми виданнями та активною місіонерською діяльністю.

В інших ми спостерігаємо спонтанну самоорганізацію частини грецької діаспори (яка не захотіла входити у вже існуючу єпархіальну юрисдикцію), але і не отримала своєї власної єпархіальної структури. Тобто, фактично, увійшла в суперечність з усім дійсним канонічним порядком у Православній Церкві.

Не можна забувати, що церковне освоєння «варварських земель» відбувалося не вперше в історії Церкви. Саме аналогічним шляхом, історично, Церква і поширилася в Римській імперії. Часто першими приймали християнство юдеї, іноді ж язичники. Але ніхто не формував етнічних ієрархій. І канонічні правила Церкви, починаючи з апостольських правил, формувалися саме для визначення належного порядку вирішення можливих суперечок.

Канони Церкви

Отже, на території США і Канади вже діяла юрисдикція Руської Церкви і з 1840 року була своя єпископська кафедра. Причому ця єпархія не була етнічно російською. До кінця XIX століття в ній діяли грецькі та карпато-русинські парафії, парафії з корінного населення Америки, Албанська, Сирійська і Сербські місії. Серед прочан були також і румуни, і болгари, навернені у Православ'я представники англосаксонської та інших міграційних груп.

Дії на території інших помісних Церков, без їхньої на те згоди, були негожі ще з часів Апостолів. Так, Апостол Павло пише: «силкувавсь я звіщати євангелію не там, де Христове ім'я було знане, щоб не будувати на основі чужій» (Рим. 15:20).

Однак, ні апостольські повчання, ні канони Церкви не зупинили експансію на територію іншої Церкви з боку Константинополя.

Чи були канонічні підстави для виникнення на території Церкви в Америці паралельних юрисдикцій? В Константинополі говорять, що це статус «варварських земель». Але Сибір буквально за пару століть теж був «варварською землею», населеною язичниками, але його статус ніхто не заперечує досі... Як і статус всіх православних юрисдикцій, так як всі вони, коли були створені на язичницьких землях (крім Єрусалимської Церкви) і християни становили там меншість.

Якщо ми розглянемо 2-ге Правило II Вселенського Собору, то побачимо в ньому поділ територій Помісних Церков і заборону порушення їх меж, а також змішування Церков». Те ж саме ми бачимо і в багатьох інших канонах.

Про те ж говорить і 8-ме правило III Вселенського Соборув якому отці Третього Собору, розглянувши випадок втручання Антіохійської Церкви у справи Церкви Кіпру встановили неприпустимість подібного як для конкретної ситуації, так і в цілому.

Про те ж свідчить і правило 22-ге Антиохіойського Собору, правило 15-те Сардикійського Собору і т. д.

Окремої уваги заслуговує формулювання вищезазначеного 2-го Правила II Вселенського Собору: «...Церкви ж Божі, у чужоплемінних народів, мають правити за дотриманим донині звичаєм отців». Каноніст Іоанн Зонара (XII століття) так пояснює цю норму: «Святий собор дозволив і в подальший час діяти згідно з утвердженим у них до того часу звичаєм». Звичай же був більш ніж зрозумілий: вже близько ста років в Америці існувала лише одна православна єпархія. І це була єпархія Руської Церкви. І жодна інша Церква своїх претензій протягом XIX століття на ці землі не мала.

Не менш чітко канонічні норми Церкви говорять і щодо грецьких та інших кліриків, які здійснюють свою діяльність в Америці, на території Північно-Американської єпархії без благословення правлячого єпископа і зовсім без участі в якій-небудь єпархіальній структурі будь-якої Помісної Церкви.

39 правило Святих Апостолів: «Пресвітери й диякони без волі єпископа нічого так не роблять. Бо йому довірені люди Господні, і він віддасть відповідь про душі їхні». Цей же принцип стверджує 31 правило Святих Апостолів, 8 правило IV Вселенського Собору, 5 правило Антіохійського Собору і т. д.

Томос розсіяння

До 1908 році кількість емігрантів із Греції в США досягає значного числа. І під впливом цього чинника в Афінах і Константинополі виникає питання про опіку над співвітчизниками, що виїхали за океан. Здавалося б, це питання могло бути легко вирішене шляхом переговорів представників Церков і створення особливого грецького вікаріату чи іншого підрозділу в складі Церкви в Америці. Але ні, замість цього Константинополь воліє просто не помічати існування в США Руської Церкви.

8 березня 1908 року Константинопольський патріарх Іоаким III видав Томос про грецьке розсіяння, яким доручає опіку грецьких емігрантів Елладській Церкві:

«Бо очевидно, що ні Свята Церква Еллади, будучи обдарована нашим Патріархатом статусом автокефалії в суворо визначених межах юрисдикції, ні якась інша Церква або Патріархат, не може канонічно поширювати свій авторитет за межі своєї певної юрисдикції, за винятком нашого Апостольського і Вселенського Патріаршого Престолу; і це з причини даного йому привілею висвячувати єпископів у варварських землях, що є за певними межами церковних юрисдикцій, і причини його старшинства в поширенні свого вищого піклування згаданим Церквам в чужих землях».

Так вперше стосовно Америки виникає апеляція до «права висвячувати єпископів у варварських землях». На якій підставі виникають такі претензії Константинополя, не ясно, як і не зрозуміло чому на території США, на якій на той момент більше ста років діє Руська Церква, визнана територією «за межами церковних юрисдикцій».

Але в будь-якому випадку, заявлені претензії явно відрізняються від тих, що виникли пізніше, в 1922 році, і від тих, що існують зараз. У 1908 році Константинополь ще не претендує ні на право переглядати усталені кордони Церков, ні на монополію на опікування православною діаспорою всіх народів. Він претендує лише на вирішення питання своїх грецьких одноплемінників у діаспорі.

Можемо припустити, що Патріарх Іоаким просто не знав, що можна чинити так, як пізніше зробили його наступники Мелетій і Варфоломій...

Втім, вже факт «делегування» піклування над грецькою діаспорою Елладської Церкви, говорить про те, що в 1908 році на Фанарі вистачало інших справ і турбот: Константинопольський патріарх ще був етнархом в Османській імперії, якому було політично підпорядковано все її православне населення, в його власній церковній юрисдикції ще було безліч власних парафіян і храмів, ніщо ще не віщувало стискання Патріархату, гордо самоназваного Вселенським, до розмірів невеликого благочиння...

Та й Елладській Церкві, що одержала нові повноваження, особливо не було справи до ввірених їй тепер американських парафій ще десять років, до 1918 року, і може бути, не було б і далі, якби не химерний хід історичних подій.

Постать патріарха Мелетія

В основі претензій спочатку Елладської, а потім Константинопольської Церков на парафії в Америці, поза сумнівів, була особистість спочатку Елладського Митрополита, а потім Константинопольського патріарха Мелетія. Саме його яскрава історична особистість виправдано вважається засновником вчення про виключне право КП на опікування православною діаспорою.

Він служив у шести Помісних Церквах, вигнаний з трьох з них, колишній митрополит на Кіпрі, Предстоятель Елладської Православної Церкви, Константинопольський патріарх, Олександрійський патріарх, який став першим в історії Православ'я патріархом-масоном...

Пов'язаний родинними узами з прем'єр-міністром Греції Венізелосом, за допомогою якого він очолив Елладську Церкву в 1918 році, Мелетій береться за розширення церковної юрисдикції. Як показала історія, цим відрізнялося його правління у всіх трьох Церквах, де йому довелося бути предстоятелем. Так 4 серпня 1918 року Синод ЕПЦ приймає рішення про організацію єпархії в США. Митрополит Мелетій призначає свого представника в США – єпископа Родостолуського Олександра (Демоглу) і разом з ним проводить три місяці в США, збираючи як нікому не підлеглі грецькі парафії, так і ведучи переговори з тими, які входять в юрисдикцію Руської Церкви. Робиться це, природно, без будь-якої координації і узгодження з Північноамериканською єпархією Руської Церкви. Сама Руська Церква в цей момент переживає не кращі часи – в Росії революція, починаються гоніння на Церкву, зв'язок і взаємодія Північноамериканської єпархії з Московською Патріархією порушена подіями. Руська Церква просто нездатна в цей момент до рішучого опору порушення її канонічних кордонів.

Митрополит Мелетій проводить три місяці в США, збираючи як нікому не підлеглі грецькі парафії, так і ведучи переговори з тими, які входять в юрисдикцію Руської Церкви. Робиться це, природно, без будь-якої координації й узгодження з Північноамериканською єпархією Руської Церкви.

У 1920 році, рішенням влади Греції і Синоду ЕПЦ «за неканонічні діяння» Мелетій був позбавлений посади митрополита Афінського і відправлений в ув'язнення в монастир на один з грецьких островів. Відправленим ним у Америку Архієпископу Олександру Синод визначає повернутися в Грецію.

Але на початку 1921 року Мелетій біжить з ув'язнення і відправляється саме в Америку, де представляє себе митрополитом Афінським, яким насправді вже не є. У цій якості він починає формування Грецької Архієпископії Північної та Південної Америки за фінансової підтримки колишнього грецького прем'єра Венізелоса та інших масонів.

29 грудня 1921 року Священний Синод ЕПЦ приймає рішення про виверження з священного сану Мелетія за порушення багатьох канонів, співслужіння з англіканами і вчинення розколу. Також розкольником був оголошений архієпископ Олександр (Демоглу) і всім їхнім послідовникам було винесено попередження.

Однак, поки Синод готує це рішення, Мелетій встигає з допомогою англійців зайняти престол Константинопольського патріарха в окупованому Антантою Константинополі.

Його вибори визнає недійсними більшість архієреїв Константинопольського Патріархату (7 членів Священного Синоду і близько 60 ієрархів), що зібралася в Фессалоніках. Антіохійський, Олександрійський і Єрусалимський Патріархи підтримують рішення константинопольського єпископату. Але незважаючи на це Мелетій таки проголошується Патріархом, будучи позбавленим зовсім архієрейського сану (!). Пізніше рішення про позбавлення його сану буде скасовано під політичним тиском.

Мелетій проголошується Константинопольським патріархом, будучи позбавленим архієрейського сану (!).

У лютому 1922 року Мелетій скасовує «томос розсіяння 1908 р.», заявивши про повернення американських грецьких парафій під юрисдикцію Фанару з 11 травня. Елладська Церква не визнала це рішення виверженого нею з сану Мелетія і призначила іншого єпископа для опіки американськими громадами. У підсумку двовладдя в Грецькій Архієпископії в США продовжувалося до 1931 року.

В березні 1922 року Мелетій видав томос про право Константинополя на «безпосередній нагляд і управління всіма без винятку православними парафіями, які перебувають поза межами Помісних Православних Церков, в Європі, Америці й інших місцях», обґрунтувавши правилами IV Вселенського Собору 9-им, 17-м і 28-м, які ми розглянемо нижче.

Не визнали претензії Мелетія на православну діаспору й інші Православні Церкви, включаючи грецькі. Їхню згоду, одну за іншою, Фанару доводиться видавлювати досі...

За час свого правління Мелетій встиг підтримати і радянських обновленців, які оголосили його своїм головою. Перепідпорядкував собі православні єпархії у Фінляндії та Естонії. В цілому він встиг чотири рази здійснити вторгнення на канонічну територію Руської Церкви, відбираючи її частини. Мелетій створив Кирило-Мефодіївську архієпископію в Чехословаччині, на території Сербської Церкви, зневаживши її межі. Пізніше це вторгнення стане для КП підставою для невизнання автокефалії вже Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, так як її територію Фанар буде заявляти своєю... Також Мелетій створив єпархії КП в західній Європі та Австралії.

Будучи вигнаним із Константинополя, Мелетій за допомогою англійців стає Олександрійським Патріархом. На цьому посту, всупереч власним рішенням на посаді Константинопольського Патріарха, він довільно розширює межі Олександрійського Патріархату на всю Африку, створюючи нові єпархії в Йоганнесбурзі, Бенгазі, Тунісі, Судані та Ефіопії. Незважаючи на те, що це явно «варварські землі», він не чекає вирішення їхньої долі в Константинополі, а сам освоює їх. Що доводить нам – сам ініціатор претензій КП на «варварські землі» не сприймав їх як певну канонічну істину, а лише в якості інструменту розширення своєї влади.

Канонічні підстави дій Мелетія

Як ми і обіцяли, розглянемо канонічні підстави, спираючись на які Мелетій проголосив претензії на територію Північної Америки. Нагадаємо, що це були правила IV Вселенського Собору, а саме: 9-е, 17-е і 28-е. Почнемо розгляд з 28-го правила, бо 9-е і 17-е логічно розглядати разом. Раніше ми розглядали його в статті «Як РПЦ половину Польської Церкви відбирала: друга відповідь архієпископу Хризостому», але зараз ми розглянемо його більш повно.

Отже, розглянемо 28-е правило IV Вселенського Собору

Фанар трактує дане правило як вказівку на наявність якоїсь першості влади у Вселенському Православ'ї. А також як на ексклюзивне право на окормлення «чужоплемінних» єпархій. Однак, якщо ми уважно придивимося до тексту цього правила, то побачимо наступне:

По-перше, отці Собору посилаються на 3-є правило II Вселенського Собору: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після римського єпископа, тому що місто це є новий Рим». Як ми бачимо, мова в ньому чітко йдеться про першість честі, а не про першість влади. Якщо раптом, всупереч тексту канону, ми визнаємо, що чомусь мова йде про першість влади, то слідом за цим нам доведеться визнати, що володів ним єпископ Риму, а значить і претензії римських пап на першість влади були обґрунтовані, що відкинуте Церквою, в тому числі Константинопольською.

По-друге, отці обох Соборів чітко визначають причину цієї першості честі: «бо град цей є новий Рим», «бо то був царюючий град», «та град здобуде честь бути градом царя і синкліту». Тобто наведена цілком чітка політична причина того часу: перенесення столиці Імперії з Риму до Константинополя, що робить кафедру Константинопольського єпископа столичною. Нагадаємо, що в часи як Другого, так і Четвертого Вселенських Соборів, всі автокефальні Церкви перебували у межах і на кордонах Візантійської імперії. Але в 1922 році вже немає Візантійської імперії. Константинополь уже не місто «царя і синкліту». Більш того, це вже навіть не столиця Туреччини, а в 1930 році Константинополь зникне зовсім, будучи перейменованим у Стамбул.

По-третє, якщо стати на точку зору Фанару і вважати, що цей канон незмінний у своїй актуальності незалежно від історичного контексту, то доведеться цю оцінку застосувати до всього тексту канону. Саме до всього тексту, а не тільки до тієї його частини, яка подобається Константинопольським патріархам. Адже в тексті канону ми бачимо визначення меж КП, у складі яких немає багатьох з тих областей, які вона вже встигла включити у свої володіння. Більш того, якщо вважати непорушним цей канон, ми побачимо, що в цьому випадку межі Церков визначаються не Синодом КП (як це відбувається зараз), а Вселенськими Соборами. Ставши на цю точку зору, нам доведеться все Помісні Церкви повернути до кордонів V століття, оскільки ні в одному з канонів Вселенських Соборів ми не знайдемо згадки про «делегування» їхньої влади єпископу Константинополя, що стверджують на Фанарі.

Ставши ж на позицію значущості історичного контексту канону і прийнятих на його основі рішень, ми змушені будемо визнати, що він втратив свою актуальність. І донині на його основі надана першість честі єпископу Нового Риму – не більше ніж данина поваги до церковної історичної пам'яті. Більш того, сама Вселенська Церква відкинула всяке вчення про першість влади в ній кого-небудь, крім Господа Ісуса Христа.

По-четверте, в 1848 році Окружне послання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви до всіх Православних християн було прийнято Патріархами і Синодами Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської Церков. Хоча основна його тема – римський папізм, але в ньому досить чітко вказані принципи взаємовідносин Церков взагалі і Константинопольської в їх числі. У ньому чітко відкидається як чиясь першість влади серед Церков, так і чиє-небудь право верховної судової влади в Церкві, про що мова піде нижче. Цінність цього визначення саме в тому, що воно виражає соборну думку всієї Церкви, включаючи Константинопольську. І сьогодні, коли Константинопольський престол претендує на привілеї Риму («бо Рим відпав від Церкви»), що особливо важливо дізнатися церковну позицію з цього питання. Через більший обсяг не цитуємо його повністю, але наведемо лише окремі витяги цього загальноцерковного документа, що затверджують відсутність «першості влади» як у Римського престолу, так і Константинопольського:

«Бо він (Рим – Ред.) не Апостольським сповіданням своїм прикрашає свій престол, але Апостольським престолом намагається підтвердити свою гідність; гідністю ж (підтвердити) своє сповідання. А насправді це інакше. Бо не тільки римський престол, який за одним тільки переказом вшановується таким, що має перевагу від святого Петра, але і подається в священному Писанні головним престолом святого Петра – тобто Антіохія, якою Церква, за свідченням святого Василя (посл. 48 до Афанасія Великого), є "найголовніша з усіх Церков у всесвіті", і, що найважливіше, про яку другий вселенський Собор у посланні до Собору західних (найчеснішим і боголюбивим братам і співслужителям Дамасу, Амвросію, Вритону, Валеріану та ін.) свідчать так: "найстарішій і, по істині, Апостольській Церкві, сущій в Антіохії сирійській, де вперше було прийнято шановане ім'я Християн", – і говоримо, Апостольська Антіохійська Церква ніколи не мала переваги – не бути судимою за Божественним Писанням і соборними визначеннями, з поваги до неї, як істинного престолу святого Петра.

Але що ми говоримо? Сам святий Петро особисто був судимий перед усіма за істину євангелії (Гал.12) і, за свідченням Писання, виявився посоромленим і неправим. – Що після цього треба подумати про тих, які величаються і гордяться володінням тільки передбачуваного уявного престолу його?... Отже, ті ж самі святі Отці наші, яких, як світильників і вчителів самого Заходу, з належною повагою перераховує нам Його Блаженство, і яких перестерігає нас наслідувати (там же), навчають нас, щоб ми не з престолу судили про православ'я, але про сам престол і хто сам сидить на престолі – за Божественним Писанням, за Соборними статутами і визначеннями, і по Вірі, що всім проповідується, тобто за православ'ям безперервного навчання (Церкви).

Так судили і засудили Собором Отці наші і Онорія, папу римського, і Діоскора, папу Олександрійського, і Македонія, і Несторія, патріархів Константинопольських, і Петра Кнафея, патріарха Антіохійського, та ін. Бо, за свідченням Писання, навіть мерзота запустіння була на місці святому (Дан. 9,27 і Мф. 24,15), то чому новизна і єресь не можуть бути на престолі святому?...Так-то сам Отець (св. Іриней Ліонський – Ред.), котрий приводиться Його Блаженством під свідка верховенства римської Церкви, підтверджує, що перевага її полягає не в пануванні, і не в верховенстві, яких і сам Петро ніколи не отримували, - але в братському старійшинстві у вселенській Церкві і перевазі, наданій папам заради знаменитості і старовини їхнього міста. Так і IV Вселенський Собор, зберігаючи узаконену III Вселенським Собором незалежність Церков, слідуючи II Вселенському Собору (прав. 3), а через нього і першому (прав. 6), що назвав урядову владу папи над західними Церквами не більш як звичаєм, – оголосили, що "отці пристойно дали переваги (престолу стародавнього Риму); бо ж то був царюючий град" (як. 28), – не сказавши нічого про визначений ними (папами) спадкоємства від Апостола Петра і особливо про намісництво римських єпископів і їх вселенське пастиреначальство». Як ми бачимо, Соборно Церква не тільки відкидає верховенство якого-небудь з патріархатів, але й дає цілком чітке правильне розуміння значення зазначеного правила IV Вселенського Собору, а разом з ним і правил, що йому передують.

По-п'яте, досить чітко візантійський правник XII століття Іоанн Зонара дає значення цього правила: «Таким чином ці святі отці кажуть, що, позаяк це місто, як і стародавній Рим, отримало честь бути містом царя і синкліту, він повинен бути пошанований і в церковних перевагах, як той, і повинен мати перевагу перед усіма іншими церквами, але бути другим за ним.. Давши таку постанову про порядок і честь престолу цього великого граду, священний собор говорить далі про області, які повинні бути підпорядковані цьому престолу, і каже, що це суть області понтійської, азійської і фракійської. У цих областях правило покладає на константинопольського єпископа і рукоположення одних митрополитів. А слово "одних" сказано з тією метою, щоб який-небудь з константинопольських єпископів не став присвоювати собі і висвячення єпископів; бо ці висвячення надані кожному митрополиту, якому належали спочатку; чому правило і додає: "тобто кожен митрополит повинен поставляти єпархіальних єпископів з єпископами тієї ж області. Тобто, мова йде саме про переваги честі в силу столичного статусу, а зовсім не про розширені повноваження, пов'язані з якоюсь зверхністю. Більш того, цим же правилом обмежується право Константинопольського престолу навіть у підпорядкованих йому галузях: «щоб який-небудь з константинопольських єпископів не став присвоювати собі і висвячення єпископів; бо ці висвячення надані кожному митрополитові».

По-шосте, щодо ексклюзивного права рукоположення Константинопольським Патріархом «чужоплемінних» єпископів, текст правила досить чітко вказує нам сам його зміст:

«Тому тільки митрополити областей, понтійські, азійські і фракійські, також і єпископи у іноплемінників вищеназваних областей, так поставляються від вищевказаного святішого престолу святійші константинопольські церкви». Тобто, чітко вказано, що мова про «іноплемінників вищеназваних областей».

В-сьомих, про те ж нам говорить візантійський правник XII століття Феодор Вальсамон (згодом Антіохійський Патріарх): «Під єпископствами в іноплемінників розумій Аланію, Росію та інші; бо Алани належать до понтійського округу, а Роси до фракійського. А про легатів римського папи, хто вони, і яким чином надано було йому право мати своїми легатами наших митрополитів, буде сказано після привітання трульського собору». Як ми бачимо, мова не йде про всіх «іноплемінників», а лише про тих, які «приписані» до відданих Константинопольському престолові у підпорядкування областей в V столітті.

В-восьмих, ще до Вальсамона більш чітко викладає значення правила найбільш авторитетний Іоанн Зонара: «На константинопольського ж єпископа правило покладає висвячення єпископів для чужоплемінних народів, що живуть в зазначених областях, які суть Алани і Роси; бо перші належали до понтійської області, а Роси до фракійської. Але щоб не подумалося кому, що ці святі отці надають повну владу константинопольського єпископа все, що відноситься до рукоположення, так щоб у справі висвячень він мав владу робити що завгодно, вони додали, що митрополити рукополагаються ним після учинення згодного обрання та за подання йому оного, кажучи таким чином майже наступне: єпископ Константинополя не тих повинен робити митрополитами, кого сам хоче, але обрання повинен здійснювати підвідомчий йому синод, і на кого обираючі погодяться, з тих повинен висвятити, після подання до нього самих обрань.

Отже, деякі слово одних (Книга Правил: тільки) розуміли так, як сказано; а інші говорять, що воно поставлено для відрізняння інших округів, оскільки отці відокремлюють інші округи, й одні вказані округи надають константинопольському престолу. Бо інші округи, тобто округи Македонії і Фессалії, Еллади і Пелопоннеса, і так званого Епіру й Ілліріка підвідомчі були тоді єпископу стародавнього Риму». Тобто, це правило не тільки не дає Константинопольському Патріарху прав «на всю діаспору», але навпаки – обмежує його владу конкретними кордонами.

Тепер розгляньмо 9-е правило IV Вселенського Собору і 17-е правило IV Вселенського Собору.

Обидва правила обрані в Константинополі не випадково: в обох є згадка про церковний суд перед Константинопольським престолом як вищу форму церковної судової влади. І, виходячи з цієї норми, фанаріоти за останні сто років виносили ряд рішень, що зачіпають їхні інтереси. І виносили, звичайно, на свою користь. Давайте розглянемо обґрунтованість вказаної інтерпретації цих правил:

По-перше: в правилах ми бачимо саме судову процедуру, як спосіб вирішення протиріччя. Нічого схожого на це в подіях навколо вирішення долі церковної юрисдикції в Америці, так і в питаннях вирішення долі діаспорних єпархій і парафій, (а також взагалі в більшості вирішених на Фанарі міжцерковних питань) не спостерігалося. Руська Церква в обговоренні рішення не брала участь ні як права, ні як винувата, ні як просто наділена правом висловити свою думку. Рішення приймалося заочно і без прийняття до уваги її існування взагалі. Тим більше не було й мови про взаємне обрання суддів, про що свідчить 9-е правило.

По-друге, дев'яте правило чітко передбачає умову суду в Константинополі: «до престолу царствуючого Константинополя». У 1453 році в Константинополі завершилося царювання візантійських імператорів. Правління султанів закінчилося в 1922 році, а саме місто перестало бути столицею навіть республіки в 1923 році.

По-третє, обидва правила передбачають поетапність підсудності. Тобто, до розгляду справи в Константинополі, воно повинно пройти низові інстанції по всіх щаблях ієрархії. І лише потім вже розглядатися у вищій інстанції. Чи було щось подібне в американській історії? На жаль, ні. Як і в багатьох подібних.

По-четверте, 17-е правило чітко визначає належність парафій до тієї єпархії, до якої вони відносилися останні 30 років. 30 років – це термін незаперечності прав. Руська Церква була присутня в Америці, на момент появи в Америці митрополита Мелетія у 1918 році вже 124 роки. А на момент заяви претензій на ці землі тим же Мелетієм, а в якості патріарха Константинополя, присутності Руської Церкви в Америці було вже 128 років. Єпархія РПЦ в Америці налічувала вже 82 роки свого існування. З них 50 років її центр знаходився на території вже не Аляски, а в Каліфорнії, територія ж її діяльності доходила до Нью-Йорка. Застосування 17-го правила до даної ситуації Патріархом Мелетієм мимоволі наводить на пам'ять євангельські слова: «Бо зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений» (Мф. 12:37). Втім, ця цитата застосовна і до більшості інших аргументів Фанару.

Руська Церква була присутня в Америці, на момент появи в Америці митрополита Мелетія у 1918 році вже 124 роки. А на момент заяви претензій на ці землі тим же Мелетієм, а в якості патріарха Константинополя, присутності Руської Церкви в Америці було вже 128 років.

Про 30-ті ж роки у своїх тлумаченнях на 17-те правило говорить і візантійський правник Олексій Аристен: «А якщо церква має суперечку з другою церквою, то обидві мають рівні права; і якщо протягом тридцяти років не висувала спору, а мовчала і після цього порушить спір, то втрачає своє право за пропуском часу». Про те ж пише і правник Вальсамон.

По-п'яте, абсолютно не зрозуміло, на яких підставах Америка була віднесена до «іноплемінних» або «варварських» земель. На ній вже більше ста років існувала православна юрисдикція однієї з Помісних Церков. Хіба це не показник того, що до неї не прийнятне дане визначення? Який критерій, на думку фанаріотів, відрізняє «варварські землі» від «неварварських»? Грецькі й негрецькі? Якщо так, то чи означає це право Константинополя створювати свої юрисдикції в Сербії, Албанії, Болгарії, Румунії, Росії, Польщі? Або, може, в Сирії? Адже Антіохійська Церква грецька лише за назвою, а її ієрархію давно складають в основному представники інших національностей.

Який критерій, на думку фанаріотів, відрізняє «варварські землі» від «неварварських»? Грецькі й негрецькі?

Або, може, критерій «варварства» – коли більшість населення сповідує Православ'я? Так під це визначення зараз підпадають Церкви Антіохії, Олександрії, Єрусалиму, Албанії, Польщі, Чеських Земель і Словаччини (дві останні, згодом, КП намагався віднести до «варварських земель» при обґрунтуванні своїх претензій вирішувати їхню долю). Більш того, і канонічні землі Церкви Константинополя також, на жаль, населені в даний час в основному не православними.

По-шосте, так як Вселенський Собор проходив на території Константинопольської Церкви, а значна частина його учасників була саме її єпископами, то на ньому часом визначалися питання не тільки вселенського, але і помісного характеру. Тому позначення Константинопольського престолу як вищої судової інстанції в першу чергу має на увазі саму Константинопольську Церкву, а не інші Помісні Церкви. Про це говорять багато візантійських каноністів, чиї тлумачення ми розглянемо нижче. Все ж випадки винесення КП судових рішень за рамками своєї канонічної території пов'язані виключно або за добровільним вибором його сторонами спору як братського арбітра, або з політичними привілеями столичного Патріархату, і не мають під собою церковних підстав.

В-сьомих, навіть апологети судових привілеїв Константинополя визнають, що ці привілеї були обумовлені виключно його столичним статусом. Так, захищаючи привілеї КП, історик А. В. Карташов (що став в еміграції діячем і апологетом саме КП) пише у своїй статті, що захищає вище судове право Константинополя («Практика апеляційного права Константинопольських Патріархів»): «До імператорів з усіх кінців Сходу тяглися клірики зі скаргами і клопотаннями. А імператори передавали ці справи на суд столичних Єпископів, близько яких виникли єпископські наради у формі σύνοδοι ἐνδημοῦσαι. Так виникла насамперед судово-апеляційна влада і практика Константинопольського Єпископа, а за нею і влада адміністративна ширша за вузькі межі Константинополя, що простяглася на області інших діоцезів, влада "всеімперсько-вселенської" властивості». До яких імператорів (або султанів) нині, після 1922 року, звертаються клірики з інших Помісних Церков, щоб вони передавали ці справи на розгляд до КП?

Дійсно, в зниклих імперіях Константинопольський патріарх володів великими повноваженнями. Причому в Османській імперії ще більшими, ніж у Візантійській.

Для султанів система соборних рішень незалежних Церков була занадто складна і некерована, тому відповідальність за всі Церкви перед султаном ніс етнарх, наділений османами відповідною владою. Османами зі своїх нових підданих-християн був утворений Рум-міллет (автономія за релігійною ознакою), в яку увійшли всі православні народи імперії. Головою Рум-мілета – етнархом – став Константинопольський патріарх. Статус імперської кафедри був збережений за Константинополем. Важливо врахувати, що в період розквіту Османської імперії, під її владою (або під владою її васалів) перебували канонічні території всіх Помісних Православних Церков, за винятком Руської Церкви і частково Грузинської. Сербська і Болгарська Церкви були у складі КП. Церкви Кіпру, Антіохії, Єрусалиму, Олександрії політично перебували під владою етнарха, хоча формально-канонічно не були підпорядковані йому.

Незважаючи на принижене становище християн в імперії, етнарх мав у ній величезні права. КП отримала від Османів ряд переваг. КП володів правом розпорядження майном і своєї, і чужих Церков. Патріарший суд вирішував всі справи православних: шлюби, розлучення, опікунство малолітніх, заповіти і спадщина. Він же розбирав всі фінансові суперечки між православними. Судитися в османському суді вони не могли. Тільки патріарший суд мав права щодо кліру. Це стосувалося і кримінальних злочинів. Підозрюваного клірика укладали в патріаршу в'язницю і там судили. Навіть турецькій владі для арешту єпископа потрібний дозвіл патріарха (на практиці тільки султан міг порушити цю норму).

Враховуючи такі величезні повноваження, досить нескладно знайти в історії приклади застосування своїх привілеїв КП. Але вся проблема в тому, що ці приклади будуть свідченням політичної і правової практики Османської (а до неї Ромейської) імперій, а зовсім не церковно-канонічного Передання.

В-восьмих, нам слід врахувати свідоцтва більшості каноністів. Ті ж рідкісні з них, хто стверджує особливі права КП, мають на увазі саме імперську практику у Візантії. Саме про неї пише Олексій Аристен у тлумаченні на 9 правило IV Вселенського Собору: «Цієї переваги, тобто щоб митрополит, що є під владою одного патріарха, був судимий іншим, ні правил, ні законів не дано ні одному з інших патріархів, крім константинопольського».

Іоанн Зонара у тлумаченні на це правило відсилає до 17-го правила того ж Собору і в своєму тлумаченні на нього пише: «Але не над усіма без винятку митрополитами константинопольський патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому. Бо він не може притягти до свого суду митрополитів Сирії, або Палестини і Фінікії, або Єгипту проти їх волі; але митрополити Сирії підлягають суду Антіохійського патріарха, а палестинські – суду патріарха Єрусалимського, а єгипетські повинні судитися у патріарха Олександрійського, від яких вони беруть і рукоположення, і яким саме і підпорядковані». Позірне протиріччя перестає здаватися таким, якщо визнати, що Аристен говорить про політичну правову систему, а Зонара про церковну.

Каноніст XVIII століття преподобний Никодим Святогорець пише: «Константинопольський не має влади діяти в діоцезах і межах інших патріархів, і цим каноном не дано йому право останньої апеляційної інстанції по всій Церкві... Константинопольський є єдиним першим і останнім суддею для підлеглих йому митрополитів, але не для підпорядкованих іншим патріархам, тому що єдино Вселенський Собор є останній і загальний суддя всіх патріархів, і ніхто інший».

В-дев'ятих, варто звернути увагу на нюанс у тлумаченні Зонари, а саме на слова «проти їх волі». Тобто, даючи церковне трактування правила, Зонара заперечує права суду КП над іншими Патріархатами, якщо це відбувається «проти їхньої волі». Але по їхній волі, тобто при бажанні, КП може бути обраний братнім арбітром у суперечці за взаємною згодою сторін. Саме про це говорить нам і Окружне послання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви до всіх Православних християн (1848).

По-десяте, саме на Окружне послання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви до всіх Православних християн від 1848 року варто звернути особливу увагу. Так як воно процитовано вище у тлумаченнях на 28-е правило IV Вселенського Собору, то його не варто цитувати заново, але можна звірити вище. Воно не тільки підтверджує наші раніше викладені висновки, але і закріплює їх офіційно. На відміну від думки каноністів, які є авторитетними свідченнями своєї епохи, це офіційний документ, що викладає позиції давніх Патріархатів, включаючи сам КП. Без всякої двозначності в Посланні зазначено, що судова функція КП можлива лише на братській основі, за згодою решти Церков, також як і іншим Патріархатам доводилося розглядати справи стосовно самих Константинопольських Патріархів.

Фанар навіть не намагається дотримуватися принципів неупередженості або рівновіддаленості від сторін спору, як личить справжньому судді. Оголосивши себе суддею, він просто виносить рішення на свою користь

Висновки:

  1. Дії Константинопольського престолу щодо Америки не тільки не можуть бути обґрунтовані 9-им, 17-м і 28-м правилами IV Вселенського Собору, але й прямо суперечать їм.
  2. У правилах ми не знаходимо жодних підстав для визнання першості влади Константинопольських патріархів над іншими Церквами, якщо розглядаємо це питання поза контекстом відносин столиці і імперських провінцій, поза ромейською і османською правовою практикою.
  3. Ніяких привілеїв щодо православної діаспори або варварських земель, винятком певних галузей в тексті 28-го правила ІV Вселенського Собору немає. Та й про зазначені області можна говорити виключно в рамках реалій тієї історичної епохи, коли цей канон був прийнятий.
  4. Америка станом на 1918-23 роки не підпадає під визначення «чужоплемінні (варварські) землі».
  5. Принцип визнання Константинопольського престолу вищою судовою владою в православному світі, як він був застосований у питанні православної діаспори, фактично є закамуфльованим папізмом. Фанар навіть не намагається дотримуватися принципу неупередженості або рівновіддаленості від сторін спору, як личить справжньому судді. Оголосивши себе суддею, він просто виносить рішення на свою користь, без розгляду, без урахування думки сторін, будучи сам стороною спору. Така практика дозволяє йому робити будь-яку дію в якості Церкви, і визнавати себе ж в ньому правим, виступивши в ролі вищого судді. Це суперечить церковному вченню, викладеним канонам Церкви і принципу церковної соборності.
  6. Константинополь може бути арбітром у міжцерковних спорах, якщо спір не був вирішений Церквами самостійно, за умови добровільності і, якщо сам КП не є стороною спору. Канони дають таку можливість, але не обов'язок.
  7. В американській історії були грубо порушені канонічні норми, які веліли 30-ти річний термін давності будь-яким територіальним суперечкам між Церквами.
  8. З допомогою натягнутого і вкрай сумнівного трактування давніх канонів насправді відбулося вторгнення однієї Церкви на територію іншої.

Далі буде...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus