Виклики від «ієрарха» Писика: чого нас можуть навчити члени ПЦУ

"Иерарх" ПЦУ Нестор Писик. Фото: СПЖ

«Архієрей» ПЦУ Нестор Писик дав інтерв'ю, в якому за маніпуляціями і неправдою криються запитання, над якими нам, православним християнам, буде корисно задуматися.

«Архієреї» Православної церкви України (ПЦУ), самі того не відаючи, ставлять перед справжньою Церквою питання, над якими вона має серйозно замислитися і дати відповідь не стільки цим «архієреям», скільки самій собі. Розбираємо інтерв'ю «архієпископа» Тернопільського і Кременецького ПЦУ Нестора Писика виданню «Релігійна правда».

Нещодавно «єпископ» ПЦУ Адріан Кулик заявив, що Православ'я близьке до сектантства, а тому ПЦУ потрібно прагнути до християнства. Тим самим він змусив нас замислитися над питанням про те, що є істинна Церква, чим вона відрізняється від секти і чому безкомпромісне відстоювання істини не є сектантством. З деякими роздумами над цими запитаннями можна ознайомитися в статті: «Православ'я і «справжнє» християнство: в чому різниця?». Тепер же інший «архієрей» ПЦУ поставив кілька наступних важливих запитань:

  • про істинних та номінальних християн;
  • про відносини пастиря і пастви;
  • про «грецьке» і «руське» православ'я.

Тепер про все по порядку.

Справжні християни й номінальні

Нестор Писик стверджує, що для Української Православної Церкви не так важливі люди, які приходять у храм, як сама храмова будівля і юридична належність громади УПЦ. Ось його слова: «Якщо говорити про переходи, то є важливий момент. За що насправді відбувається боротьба? Ні на одній парафії, де відбувалися переходи, священники Московського Патріархату не намагалися переконати людей. Вірян не намагалися переконати богословськими або історичними аргументами, не було розмов і переконань, боротьба зводилася до боротьби за храм і юридичну особу. Здавалося, що головна мета – щоб залишився храм, щоб не відбулася перереєстрація статуту Московського Патріархату, щоб збереглася юридична одиниця – все. Вони були готові, щоб цей храм був порожній, щоб був один священник і храм, а люди їм не потрібні. Спрощуючи, вони говорили так: ось ці п'ять осіб наше суспільство, а п'ятсот жителів села це не наша громада. Люди не мають значення, їм важливо приміщення і документ, це не боротьба за ідеали, це боротьба за приміщення».

Звичайно в цих словах дуже багато неправди, причому настільки відвертої, що Нестор Писик не може цього не розуміти.

По-перше, тільки лічені громади перейшли з УПЦ в ПЦУ законним цивілізованим шляхом, тобто коли саме релігійна, а не територіальна громада проводила збори і голосувала за такий перехід, і не виникало ніякої боротьби і протистояння. Адже в одному населеному пункті може бути безліч різних релігійних громад: православні християни, католики, уніати, протестанти, іудеї і т. д. Є і безліч атеїстів. Тобто, всі жителі населеного пункту ніяк не можуть бути членами релігійної громади і вирішувати її внутрішні питання.

В одному населеному пункті може бути безліч різних релігійних громад: православні християни, католики, уніати, протестанти, іудеї і т. д. Є і безліч атеїстів. Тобто, всі жителі населеного пункту ніяк не можуть бути членами релігійної громади і вирішувати її внутрішні питання.

Але ж в абсолютній більшості випадків відбувався не перехід, а незаконне захоплення храму та юридичного статусу громади УПЦ. Проводилися збори жителів села, що є незаконним, бо долю релігійної громади може вирішувати тільки вона сама. Жителі, які в абсолютній більшості своїй не брали участь у постійному житті громади, голосували за перехід цієї громади в ПЦУ. Місцева влада стверджувала своїми актами дане незаконне дійство і храм разом з юридичною реєстрацією вважався переведеним у ПЦУ. У разі необхідності залучалися активісти націоналістичних організацій для фізичного захоплення храму. Сама ж громада УПЦ залишалася вірною своїй Церкві, але позбавлялася храму і майна. І природно за них боролася в судах і правоохоронних органах у рамках українського законодавства.

По-друге, вірність громад, які зазнали такого захоплення своєї Церкви якраз і ґрунтується виключно на богословських аргументах, а саме на православному догматі про Церкву: «Вірую у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву». Нічим іншим не можна пояснити, чому віряни погоджуються терпіти звинувачення в «зраді» і непатріотичності, терпіти приниження і образи від своїх односельців, часто терпіти позбавлення житла і майна, а іноді й фізичне насильство, і погрози (у тому числі дітям), але все ж не переходять у ПЦУ. Причиною такої поведінки християн в Україні сьогодні, як і у всі складні періоди історії Церкви, є тільки вірність Богові та Його Церкві, сподівання на те, що тільки перебуваючи у Церкві можна досягти Царства Небесного.

Вірність громад, які зазнали такого захоплення своєї Церкви якраз і ґрунтується виключно на богословських аргументах, а саме на православному догматі про Церкву: «Вірую во єдину, святу, соборну і апостольську Церкву».

По-третє, якби, як каже Нестор Писик, УПЦ був потрібен тільки храм і юридична реєстрація, то не було б тих десятків випадків, коли громада УПЦ, вигнана із храму, поступається храмовою будівлею громаді ПЦУ, а сама продовжує своє повноцінне літургійне життя в тимчасових приміщеннях та будує нові храми. Новинна стрічка СПЖ просто рясніє повідомленнями про закладку фундаменту, спорудження або освячення таких храмів. А Благодійний фонд «Фавор» по всій Україні збирає пожертви вірян для допомоги православним громадам, які втратили свої храми.

І, по-четверте. Ситуація з порожніми храмами виглядає рівно навпаки: захоплені ПЦУ храми стоять порожні, а в тих приватних будинках, колишніх складах або в магазинах, які віряни УПЦ пристосували під храми – повно народу. У цьому можна переконатися, просто проїхавши такими селами у недільний день. В абсолютній більшості випадків вірян УПЦ на літургії в рази більше, ніж представників ПЦУ в захоплених храмах. І це природно: захоплюють храми, щоб вигнати звідти «неправильних» вірян, а не для того, щоб там молитися самому. А той, хто молиться і веде справді християнський спосіб життя, храми захоплювати не стане.

Тепер власне про поставлену проблему. Нестор Писик сформулював її так: «Спрощуючи, вони говорили так, ось ці п'ять осіб наше суспільство, а п'ятсот жителів села це не наша громада». Швидше за все, сам того не розуміючи, він підняв серйозну проблему.

Дійсно, в кожному селі або місті, де існує православна громада, спостерігається одна і та ж ситуація. У повсякденному житті громади бере участь зовсім небагато людей, порівняно із загальною кількістю мешканців. А всі решта може і вважають себе православними, але їхній релігійний світогляд зводиться до того, що треба охрестити дітей, Водохресну воду набрати, освятити великодні паски. Якщо релігійність цим і обмежується, то можна сміливо констатувати – це не християнство, а язичництво православного обряду. Є й більш м'яке визначення такого явища – обрядовір'я.

Про його шкідливість для духовного життя людини говорить як Євангеліє, так і безліч святих отців Церкви. Як відомо, найприскіпливішими знавцями і виконавцями обрядів були фарисеї, ось що сказав Господь з цього приводу: «Бо, кажу вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 5, 20). Чи ось ці п'ятсот, як сказав Нестор Писик, жителів села вважатися членами християнської громади і відповідно вирішувати її долю? Або ж по-справжньому вірними є тільки умовні п'ять, кажучи термінами Писика?

Звичайно, за великим рахунком, тільки один Бог знає, хто вірний Йому, а хто ні, але в Церкві також існують і деякі зовнішні ознаки, за якими можна визначити, чи є людина істинним християнином або ж тільки номінальним, по хрещенню. Однією з таких ознак є регулярна участь у богослужінні та прийняття Святих Христових Таїн. Правило 80 Шостого Вселенського Собору наказує віддаляти від церковного спілкування мирянина, який не був на літургії три недільні дні поспіль. Зауважимо, що ні пожертви на храм, ні участь у будівництві або ремонті храму згідно з канонами Церкви, не є критерієм належності людини до християнської громади. Але згідно з громадською думкою, дійсно, всі хто себе самоідентифікує з громадою, є її членом. Ось тільки Церква живе за своїми священними канонами, а не за мінливою громадською думкою.

Правило 80 Шостого Вселенського Собору наказує віддаляти від церковного спілкування мирянина, який не був на літургії три недільні дні поспіль. Зауважимо, що ні пожертви на храм, ні участь у будівництві або ремонті храму згідно з канонами Церкви, не є критерієм належності людини до християнської громади.

Є у цієї проблеми й інша сторона: а чи зробив священик все від нього залежне, щоб не умовні п'ять, а набагато більше мешканців села були не номінальними, а справжніми християнами? І тут ми переходимо до наступної проблеми.

Відносини пастиря й пастви

Як відомо, вірність людини Богу і Його Церкві перевіряється не в спокійний, щасливий час, а в часи випробувань. «Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як. 1,12). Для багатьох християн в Україні таким випробуванням стала поява ПЦУ і спокуса продовжити своє спокійне, благополучне існування шляхом переходу в цю конфесію. Альтернативою цьому є збереження вірності своїй Церкві, і при цьому випробування на собі і своїх дітях усіляких погроз, принижень безпідставних звинувачень, громадського осуду, а нерідко – позбавлення житла, майна та фізичне насильство. Що повинен робити і говорити священик, як він повинен наставляти свою паству, щоб під час випробування люди залишилися вірними Церкві?

Ось Нестор Писик каже: «Ні на одній парафії, де відбувалися переходи, священики Московського Патріархату не намагалися переконати людей. Віруючих не намагалися переконати богословськими або історичними аргументами, не було розмов і переконань...».

Але ж під час захоплень храмів, яке Писик називає переходами, вже пізно щось говорити, когось у чомусь переконувати. У цей час настає момент істини, коли священник просто бачить результати своєї праці, своїх проповідей, свого особистого прикладу для людей. У цей час виявляється те, чого священник навчив людей, як він сформував їхній церковний світогляд, які цінності він зумів прищепити їм.

У цьому зв'язку процитуємо слова настоятеля громади в селі Постійне, протоієрея Олександра Мальчука. Цю громаду вигнали зі свого храму в 2019 р. і відтоді богослужіння проходять у хаті. О. Олександр разом із родиною був вигнаний із свого житла і змушений долати десятки кілометрів, добираючись до своєї пастви. Ось що він каже: «Я служу в цьому селі вісім років. І коли все це почалося, – всі ці погрози, вмовляння, тиск, вимоги перейти до розкольників в ПЦУ, – то найбільше я боявся, що мої парафіяни, моя паства, візьме й перейде в розкол... Це означало б, що вісім років я трудився даремно, що я не зумів пояснити їм, що таке Церква і чому їй треба зберігати вірність, незважаючи ні на що. Дуже боявся. Але всі залишилися вірними. Ніхто не пішов. З тих, хто постійно ходив на богослужіння, не пішов ніхто. І в цьому моя радість».

Нестор Писик наводить цифру в 40 парафій, які перейшли в ПЦУ, і зауважує при цьому: «... в тих майже сорока парафіях, які перейшли з Московського Патріархату, з вірянами перейшов тільки один священник. Був ще один, що спочатку перейшов, потім повернувся...».

Це дуже красномовне свідчення про те, що духовенство зберігає вірність Церкві. Адже можна пригадати, як напередодні створення ПЦУ нас переконували в тому, що варто тільки цій релігійній організації з'явитися, як мало не половина, не те що духовенства, а єпископату УПЦ перейде туди. І ось «єпископ» ПЦУ Нестор Писик сам свідчить, що зі священників перейшов тільки один із сорока. Це повний провал ідеологів створення ПЦУ і особисто Константинопольського патріарха Варфоломія. Згадавши його, перейдемо до третього питання.

Напередодні створення ПЦУ нас переконували в тому, що варто тільки цій релігійній організації з'явитися, як мало не половина, не те що духовенства, а єпископату УПЦ перейде туди. І ось «єпископ» ПЦУ Нестор Писик сам свідчить, що зі священників перейшов тільки один із сорока. Це повний провал ідеологів створення ПЦУ і особисто Константинопольського патріарха Варфоломія.

«Грецьке» й «руське» православ'я

Звичайно ж, це оксюморон, але така термінологія «єпископа» ПЦУ Нестора Писика. Насправді ж православ'я не може бути ні грецьким, ні руським, ні якої-небудь ще національності. В Церкві Божій «... де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Кол. 3, 11). Але можна говорити про деякі відмінності в богослужбовій практиці, аскетичні правила, духовне життя в різних суспільствах. Можна говорити про різне ставлення до православ'я у росіян, греків і в інших націй.

На Нестора Писика справило враження знайомство з богослужінням і деякими аспектами релігійного життя в тих греко-мовних Помісних Церквах, які визнали ПЦУ і відкрили двері для контактів. Нагадаємо, це Олександрійська, Елладська Церкви і власне Константинопольський патріархат. Ось що говорить Писик: «Ми всі відчули вихід з ізоляції, але не стільки канонічної, а скільки такої, інтелектуально-просвітницької. Тому що до цього ми хоч і були в Київському патріархаті, але основні знання брали від джерел російського православ'я. Через рік ми побачили інші церкви іншими очима. Запрошення нас з боку Вселенського патріархату та їх приїзди до нас дали можливість побачити по-іншому і Вселенське православ'я, і інші церкви грецького кола. Раніше вся інформація до нас надходила через призму бачення Російської Церкви та її вихованців, нам казали: греки всіх слов'ян вважають другим сортом, у них там напівекуменічне відпадання від православ'я».

Тут теж не обійшлося без явної неправди. «Призма бачення Російської Церкви і її вихованців» ні до чого. Це самі представники Константинопольського патріархату заявляють про неповноцінність слов'ян порівняно з греками.

Ось, наприклад, заява патріарха Варфоломія на зборах грецької діаспори в Стамбулі 21 жовтня 2018 р.: «Подобається чи ні нашим російським братам, але рано чи пізно вони підуть за рішеннями, які прийняв Вселенський патріарх, тому що у них немає іншого вибору. <...> Наші брати слов'яни не можуть терпіти першість Вселенського патріархату і нашої нації в православ'ї».

А ось цитата зі статті «Дві головні небезпеки» митрополита Закінфського Хризостома, опублікованої ще в 1947 р. «Якщо слов'янські народи забули, що греки дали їм культуру і що вони прийняли світло християнської віри від християнського світильника грецької Візантії через грецьких місіонерів і що тому вони повинні з подяки віддавати належну пошану і прихильність грецькій расі, яка їх виховала і просвітила... <...> Грецька Православна Східна Церква знову покликана, щоб вести після війни гігантську церковну боротьбу, з одного боку, проти Західної римо-католицької церкви і її пропаганди, а з іншого, проти слов'янського комунізму і слов'янських Церков».

Що ж стосується «напівекуменічного відпадання від православ'я», то воно вже давно не напів-, а повністю екуменічне. Про це свідчать найвищі керівники Константинопольського патріархату. Ось найсвіжіша, від 22 вересня 2020 р., заява архієпископа Елпідофора (Ламбрініадіса)«Сьогодні, як ніколи раніше, ми повинні думати не тільки про наші відмінності, але і передбачати об'єднання наших Церков (православної і католицької – ред.) через знову відкритий досвід спілкування, заснований на: взаємному визнанні, спільному сповіданні віри, прийнятті різноманіття, літургійному спілкуванні, синодальності і соборності, місії та євангелізації, субсидіарності, оновленні і реформах і, нарешті, ролі папства».

А ось заява патріарха Варфоломія, зроблена в 2018 р.: «Нехай часом протікає повільно, нехай часом стикається з проблемами, процес відновлення єдності між нашими святими Церквами (православної і католицької – Ред.) є незворотнім...»

Тепер про суть проблеми. Духовний досвід греків у православ'ї майже на тисячу років перевершує наш, слов'янський. У нашій релігійній свідомості часто проявляється стереотип, згідно з яким греки краще за нас розбираються в духовному житті, краще розуміють богослужіння, краще здійснюють душпастирську опіку, у них більш висока чернеча традиція і більш правильний погляд на багато речей. Цілком можливо, що нам дійсно є чому у них повчитися. Але насторожує ось що: греки, а точніше єпископат Константинопольського патріархату, має історичний досвід зради православ'я, причому двічі: в 1274 р. (Ліонська унія) і у 1439 р. (Флорентійська унія).

Ці унії закінчилися провалом, так як церковний народ їх не прийняв, але саме їх підписання грецькими ієрархами вже говорить про багато що. Тому захоплення від спілкування з грецькими Церквами, а особливо з Константинопольським патріархатом видається недоречним. Сліпе підпорядкування авторитету Фанару загрожує вже в найближчому майбутньому залученням в третю за рахунком унію, третьою зрадою православ'я, тим більше що така унія вже анонсована на найвищому рівні.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що проблеми, яких мимоволі торкнувся Нестор Писик, важливі для життя Церкви. Над ними варто замислитись і пошукати відповідь, грунтуючись на Євангелії та історичному досвіді Церкви Христової.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

До чого призведе приїзд глави Фанару в Україну?
до посилення підтримки ПЦУ владою та нових гонінь на УПЦ
71%
до миру, консолідації в Церкві й подолання розколу
0%
нічого не зміниться
29%
Усього опитано: 28

Архів

Система Orphus