«Мене, мене, текел, упарсін», або Ворог біля воріт, а ми женемо Церкву

06 Сiчня 16:54
0
Чи засвоять українці урок Валтасара? Фото: СПЖ Чи засвоять українці урок Валтасара? Фото: СПЖ

Бог на нашому боці, але й ми маємо бути на боці Бога. Не можна замахуватися на святині, грати з тим, що є священним. Подумайте, адже «Бог осміяний бути не може».

Уроки історії треба знати, а уроки Священної Історії й поготів. Вони не просто говорять, а волають про те, що Церкву не можна знищувати, а тим більше тоді, коли ворог біля воріт стоїть.

Для початку наведемо дві абсолютно незаперечні тези, щоб потім на них будувати подальші міркування.

Теза №1

Українська Православна Церква – це канонічна Церква, благодатність якої не ставиться під сумнів НІКИМ. Саме так, жирним шрифтом і великими літерами. Хтось бачить в УПЦ п'яту колону, хтось скаже, що це агенти ФСБ, хтось назве такою, яку «тимчасово терплять» (патріарх Варфоломій, наприклад), комусь вона просто не подобається.

Але ВСІ визнають, що УПЦ – це частина Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви (Символ Віри). Навіть Константинопольський патріархат, навіть ті Помісні Церкви, які визнали ПЦУ (Елладська, Кіпрська, Олександрійська та Константинопольська). Навіть сама ПЦУ визнає УПЦ канонічною Церквою, її архієреїв та духовенство – благодатними священниками Божими, а Таїнства – дійсними. Це означає, що до УПЦ застосовні всі обітниці Нового Завіту про Церкву. Ось деякі з них:

  • Я створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її... (Мт. 16:18);
  • Христос голова Церкви, і Він Спаситель тіла (Еф 5:23);
  • Церква Бога живого, стовп і підвалина правди (1Тим 3:15);
  • Поправді кажу вам: що тільки зв'яжете на землі, зв'язане буде на небі, і що тільки розв'яжете на землі, розв'язане буде на небі (Мт 18:17,18).

Коротко Тезу №1 можна сформулювати так: УПЦ – це Церква Божа.

Теза №2

На Україну напав жорстокий та підступний ворог, який нищить українців і готовий жертвувати сотнями тисяч своїх солдатів задля поневолення нашої країни. Цей ворог, незважаючи на провали своєї військової кампанії, не думає зупинятися. Навпаки, він збирається з силами, щоб спробувати переламати хід кампанії та захопити нашу країну.

Ось цитата з інтерв'ю головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного журналу The Economist від 15.12.2022: «Російська мобілізація спрацювала. Це неправда, що їхні проблеми настільки жахливі, що ці люди не воюватимуть. Вони воюватимуть. Цар каже їм йти воювати, і вони йдуть воювати. Я вивчав історію двох чеченських воєн – все було так само. Можливо, вони не так добре оснащені, але вони все одно становлять для нас проблему. За нашими оцінками, в них є резерв у 1,2-1,5 млн осіб... Росіяни готують близько 200 тис. нових солдатів. Я не маю сумніву, що вони знову підуть на Київ».

Більшість військових та політичних експертів погоджуються з подібними твердженнями. Безумовно, ми віримо в перемогу України і робимо для цього все можливе, віримо, що ЗСУ розіб'ють ворога. Але якою ціною дістанеться нам наша перемога?! Скільки ще життів доведеться віддати для цього? Скільки ще міст та сіл буде зруйновано?!

Також коротко, Теза №2: Україна переможе, але ціна перемоги може бути величезною, набагато більшою, ніж та, яку ми вже заплатили.

А тепер давайте міркувати.

Ось ще одна цитата В. Залужного: «Ми не обирали війну. Але ми прийняли бій. І сам Бог на нашому боці. На наших плечах та плечах наших рідних – тяжкі випробування, біль та страждання. Це Різдво має присмак сліз і колір крові» (з новорічного звернення).

Але для того, щоб Бог був на боці України, Україна також має бути на боці Бога.

Принаймні, вона не повинна опиратися Богу, не робити того, що Бог прямо заборонив у Святому Письмі. Стосовно єврейського народу, який становив тоді Старозавітну Церкву, Господь сказав: «Не доторкуйтеся до Моїх помазанців, а пророкам Моїм не робіть лихого» (Пс. 104:15). Це ж стосується і Церкви Новозавітної, про яку апостол Петро говорить так: «Але ви – рід вибраний, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого...» (1 Петр 2:9).

В історії Ізраїля, Старозавітної Церкви є багато епізодів, що показують наслідки того, якщо можновладці починають ухилятися від правого шляху і порушують заповіді Божі. Наведемо найяскравіші з них.

Епізод №1

Всі знають, що в Ізраїлі було 12 колін, одне з них – коліно Левія, яке служило храму Єрусалимському і часто не згадувалося серед колін. Однак до часів Христа залишилося лише одне коліно – Юдове. Куди поділися решта десять і, головне, чому вони зникли?

Відповідь на це запитання дає нам біблійна книга: «Третя книга Царств». У ній оповідається, як син царя Давида, Соломон, який був наймудрішою людиною того часу і за якого Ізраїль досяг величезного економічного благополуччя, під кінець свого життя став поклонятися не тільки Богу Ізраїлеву, а й божествам навколишніх народів.

«І сталося на час Соломонової старости, жінки його прихилили його серце до інших богів; і серце його не було все з Господом, Богом, як серце його батька Давида. І пішов Соломон за Астартою, богинею сидонською, та за Мілкомом, гидотою аммонітською. І робив Соломон зле в очах Господніх, і не йшов певно за Господом, як його батько Давид» (3 Цар. 11:4-6). Тут, звісно, немає прямої аналогії з сьогоденням, але висновок очевидний:

всі наступні нещастя Ізраїля мають своєю причиною те, що правитель «робив <...> зле в очах Господніх і не йшов певно за Господом».

Бог кілька разів напоумлював Соломона, але той не послухався. І ось зрештою Господь промовив свою волю: «І сказав Господь до Соломона: тому, що було це з тобою, і не виконував ти Мого заповіту та постанов Моїх, що Я наказав був тобі, Я конче відберу царство твоє, та й дам його твоєму рабові. Тільки за твоїх днів не зроблю того ради батька твого Давида, з руки сина твого відберу його! Та всього царства Я не відберу, одне племено Я дам синові твоєму ради раба Мого Давида та ради Єрусалиму, якого Я вибрав» (3 Цар. 11:11-13).

Після смерті Соломона зацарював його син Ровоам. Нового царя народ ізраїльський просив зменшити податки, але той не тільки відмовив, а ще й збільшив їх. Народ повстав, і 10 колін Ізраїлевих зайнялися тим, що сьогодні називається сепаратизмом. Вони вийшли з-під влади Ровоама, утворили так зване Північне Ізраїльське царство і проголосили над собою іншого царя, колишнього раба Соломонова на ім'я Єровоам. Цей Єровоам ще більше відійшов від істинного богошанування: «Цар зробив два золоті тельці і сказав до народу: Досить вам ходити до Єрусалиму! Оце, Ізраїлю, боги твої, що вивели тебе з єгипетського краю. І поставив він одного в Бет-Елі, а одного в Дані. І була та річ на гріх, бо народ ходив до одного з них аж до Дану» (3 Цар. 12:28-30).

Закінчилося все це тим, що Північне Ізраїльське царство було розгромлено ассірійськими царями Тіглатпаласаром III і Салманасаром V, які забрали весь народ у полон, а на його місце заселили полонених з різних провінцій Ассирії. Більшість істориків збігаються на думці, що в полоні 10 колін Ізраїлевих повністю асимілювалися і зникли як такі.

Епізод №2

Коліно Юдине в цей час також не вирізнялося благочестям: «А Юда (юдейський народ, – Ред.) робив зло в Господніх очах, і вони гнівили Його більш від усього того, що чинили їхні батьки своїм гріхом, яким грішили» (3 Цар. 14: 22).

Нечестя дійшло свого апогею у часи пророка Іллі, який характеризував ситуацію так: «Ілля закрив своє обличчя плащем своїм та й вийшов, і став у входа печери. Аж ось до нього Голос, що говорив: Чого ти тут, Іллє? А він відказав: Я був дуже горливий для Господа, Бога Саваота, бо Ізраїлеві сини покинули заповіта Твого та порозбивали жертівники твої, а пророків Твоїх повбивали мечем, і позостався я сам, і шукали вони душу мою, щоб узяти її» (3 Цар. 19:13,14). Втім, не всі юдеї вдарилися в ідолопоклонство: «І сказав до нього Господь <...> А в Ізраїлі Я позоставив сім тисяч, усі коліна, що не схилялися перед Ваалом, та всі уста, що не цілували його» (3 Цар. 19:15-18).

Закінчилося це 70-річним полоном Вавилонським. Вавилонський цар Навуходоносор поневолив і розграбував Юдею, зруйнував Єрусалимський Храм і повів юдеїв у полон. Юдеї, на відміну від ізраїльтян, все ж таки повернулися з Вавилонського полону, але страждання їхні були жахливі. Охочі можуть почитати про це біблійну книгу «Плач Єремії», а тут наведемо її початок: «Як самітно сидить колись велелюдне це місто, немов удова воно стало! Могутнє посеред народів, княгиня посеред країн воно стало данницею!... Гірко плаче по ночах вона, і сльози гарячі на щоках у неї... Нема потішителя в неї зо всіх, що кохали її, її зрадили всі її друзі, вони ворогами їй стали! Юдея пішла на вигнання з біди та з роботи тяжкої, вона оселилася поміж поганами, спочинку собі не знайшла! Догнали її всі її переслідники серед тіснот» (Плач 1:1-3).

Епізод №3

Цей епізод дуже яскраво описує покарання вже не єврейського народу, а вавилонського царя Валтасара, який наважився вчинити блюзнірство і наругу над старозавітними святинями. «Цар Валтасар справив велике прийняття для тисячі своїх вельмож, і на очах тієї тисячі пив вино. Коли вино опанувало розум, Валтасар наказав принести золотий та срібний посуд, який виніс був його батько Навуходоносор із храму, що в Єрусалимі, щоб із нього пили цар та вельможі його, його жінки та його наложниці. Тоді принесли золотий посуд, що винесли з храму Божого дому, що в Єрусалимі, і пили з них цар та вельможі його, жінки його та його наложниці» (Дан 5:1-3).

Батько Валтасара Навуходоносор зруйнував Єрусалимський храм і забрав звідти багато цінностей та богослужбові посудини. «А дещо з посуду Господнього дому Навуходоносор відправив до Вавилону, і дав його до храму свого в Вавилоні» (2 Пар 36:7).

Тобто Навуходоносор, хоч і вкрав ці посудини, але все ж таки розумів, що вони священні, і за своїми язичницькими уявленнями визначив їм місце у вавилонському капищі. А Валтасар створив блюзнірство, він почав пити вино з цих посудин, кидаючи таким чином виклик Богові Ізраїлевому. Причому сам бенкет відбувався в той час, коли війська мідійців і персів уже стояли біля Вавилону. І покарання не змусило довго чекати.

«Аж ось тієї хвилини вийшли пальці людської руки, і писали навпроти свічника на вапні стіни царського палацу, і цар бачив зарис руки, що писала. Тоді змінилася ясність царя, і думки його настрашили його, ослабіли суглоби крижів його, і билися коліна його одне об одне. Цар сильно закричав привести заклиначів, халдеїв та віщунів. Цар заговорив та й сказав вавилонським мудрецям: Кожен муж, що прочитає це писання й об'явить мені його розв'язку, той зодягне пурпуру й золотого ланцюга на свою шию, і буде панувати третім у царстві» (Дан 5:5-7).

Однак ніхто не зміг пояснити Валтасару значення цих слів, доки не привели до нього святого пророка Даниїла. «Тоді Даниїл відповів та й сказав перед царем: Твої дари нехай будуть тобі, а дарунки свої давай іншим. Це писання я прочитаю цареві, і розповім тобі його розв'язку <…> А оце писання, що написане: МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ, УПАРСІН. Ось розв'язка цієї речі: МЕНЕ – порахував Бог царство твоє, і покінчив його; ТЕКЕЛ – ти зважений на вазі, і знайдений легеньким; ПЕРЕС – поділене царство твоє, і віддане мідянам та персам» (Дан. 5:17-28).

Кінець цієї історії для Валтасара був трагічний: «Тієї ж ночі був забитий Валтасар, цар Халдейський, а мідянин Дарій одержав царство в віці шостидесяти й двох років» (Дан. 5:30,31).

Висновок

Повторимо, біблійні історії, що були наведені тут, – це не прямі аналогії. Не можна сказати: ось, дивіться, це те саме, що було тоді. Різні часи, різний ступінь релігійності людей, різний ряд подій і так далі. Але історичні книги Святого Письма дають нам безцінні уроки того, які наслідки можуть бути в тих чи інших людських дій.

Також повторимо й цитату В. Залужного: «І сам Бог на нашому боці». Але для нашого народу Бог – це не абстрактне поняття. Наш Бог – це Пресвята Трійця: Отець, Син і Святий Дух, Бог Старого та Нового Завіту, Бог Святого Письма, який відкрив нам у цій Книзі всі таємниці та всю мудрість, якою ми повинні керуватися.

Ніхто сьогодні не вимагає, щоб в Україні, як у Старозавітні часи, люди сповідали б лише одну релігію. Ніхто не вимагає, щоб усі ходили в одну Церкву і були всі лише православними. У Новому Завіті Христос говорить про добровільність у поклонінні Єдиному Істинному Богу: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об'явл. 3: 20).

Але от що можна вимагати сьогодні, так це те, щоб держава не знищувала Церкву Христову (див. Тезу №1), бо наслідки можуть бути важкими і непередбачуваними (див. Тезу №2).

Бог на нашому боці, але й ми маємо бути на боці Бога. Не можна замахуватися на святині, не можна грати з тим, що є священним. Подумайте, адже «Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне...» (Гал 6:7).

А всім тим, хто захоплює храми, хто позбавляє віруючих можливості молитися, хто бореться за заборону УПЦ, хто виливає на неї тонни інформаційного бруду, хто бере участь у цих всіх гоніннях, хотілося б порадити: поставте собі запитання – а чи не страшно буде вам у тій чи іншій формі побачити «пальці руки людської», яка напише «мене, мене, текел, упарсін»? Може, краще дати Церкві Христовій спокій?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також