Чи може Православ'я існувати без Константинопольського патріархату?

Патріарх Константинопольський Варфоломій. Фото: СПЖ

Чи дійсно Вселенський патріарх згідно з канонами – голова Православ'я і його дії йдуть Церкві на користь? І як його дії впливають на життя звичайного християнина?

У 2018-19 роках у світовому Православ'ї відбулися події, які можуть призвести до глобального розколу Вселенської Православної Церкви.

У жовтні 2018 році ієрархи Фанару легалізували керівників розкольницьких організацій України, а в грудні створили з них структуру, яку назвали автокефальною українською Церквою – ПЦУ.

У жовтні 2019-го ПЦУ визнала Елладська Церква, в листопаді – Олександрійська.

Аналогічні події вже намічаються в Македонії та Чорногорії, де місцеві правителі також входять у контакти з Фанаром, з метою легалізувати розкольницькі структури своїх країн і отримати від патріарха Варфоломія свої Томоси.

І як політики вони начебто і мають рацію, прагнучи створити свою власну національну церкву.

Але з точки зору православного християнина, який регулярно ходить у храм в Україні та інших країнах, ситуація виглядає зовсім інакше – він не може зрозуміти – невже ті, кого завжди називали рядженими мирянами і розкольниками, тепер стали або стануть канонічною Церквою? Невже тепер у храмах колишнього Київського патріархату і УАПЦ з'явилися таїнства? І там тепер можна сповідатися, причащатися, і взагалі – спасатися? Хто правий – греки, які запевняють, що ПЦУ – це Церква, чи інші Помісні Церкви, які називають членів цієї структури розкольниками?

У цьому сюжеті ми зберемо всі факти і дамо прості відповіді на складні запитання.

Дійсно Константинопольський патріарх – глава Церкви?

З точки зору вчення Церкви присвоїти мирянам заднім числом єпископський і священичий сан не може ніхто, це повний абсурд. Але Константинопольський патріархат, а за ним частина Елладської та Олександрійської Церкви стверджують, що зовсім не абсурд. Чому? Та тому що так сказав патріарх Константинопольський, а він помилятися не може, оскільки в очах еллінів він є головним у всій Церкві. Але чи дійсно це так?

Одна з найважливіших істин, яких навчає Євангеліє – в Церкві немає головних. Її глава – Христос. Питання про першість серед людей Спаситель вирішив раз і назавжди: «А як сів, то покликав Він Дванадцятьох, і промовив до них: Коли хто бути першим бажає, нехай буде найменшим із усіх і слуга всім!» (Мк. 9, 35).

Особливо показово, що ці слова Христос виголосив саме після того, як апостоли з'ясовували між собою, хто з них головний: «І прибули вони в Капернаум. А як був Він у домі, то їх запитав: Про що міркували в дорозі? І мовчали вони, сперечалися бо проміж себе в дорозі, хто найбільший» (Мк. 9, 33-34).

Між апостолами і Помісними Церквами цілком можна провести аналогію, а тому ми можемо сміливо говорити, що всі Церкви, які разом утворюють єдину Вселенську Церкву, абсолютно рівні між собою. У них немає перших і немає останніх. Так, існує так званий Диптих, тобто список, де Церкви записані в певній послідовності, але місце в ньому не дає ніяких привілеїв, крім привілею честі і поваги між рівними братами.

Однак інакше вважають на Фанарі.

У ХХ столітті в Константинопольському патріархаті виникла думка, що вони вищі за інші Церкви і мають право верховенства над ними.

«Православ'я не може існувати без Вселенського Патріархату... Якщо Вселенський Патріархат... покине міжправославну сцену, Помісні Церкви стануть "як вівці, що не мають пастиря"».

Патріарх Варфоломій

«Архієпископ Константинополя і, відповідно, Вселенський Патріарх є перший без рівних».

Архієпископ Елпідофор 

«Православна Церква без Вселенського Патріархату була б якимось видом протестантизму... Неймовірно, що якась Помісна Церква... перервала спілкування з ним, оскільки від нього виникає канонічність її буття».

Митрополит Адріанопольський Амфілохій (Стергіу)

«Хоча взагалі Главою нашої Церкви ми вважаємо Христа. Але на землі це Вселенський патріарх».

Митрополит Монемвасійський і Спартанський Євстафій

«На основі канонів, згідно з вченням Православної Церкви, Вселенський патріархат має привілеї. Хто з цим не згоден, той фактично сам себе відколює від православ'я».

Архієпископ Телміський Іов (Геча)

Отже, архієпископ Іов каже, що першість Фанару прописано в канонах. Тому, з'ясуймо:

А за якими канонами Константинополь є головою Церкви?

Сам Константинопольський патріархат з'явився досить пізно, в IV столітті. У списку Церков (Диптиху) він був поставлений на другому місці слідом за Римом. І виключно з політичних причин – тільки тому, що Константинополь був столицею імперії, де жив імператор, і засідав уряд. Після того, як Римська Церква пішла у розкол, першим у Диптиху автоматично став Константинополь, і це було зрозуміло – близькість до імператора давала йому відповідний вплив і права.

Але в 1453 році Константинополь був завойований турками, Візантійська імперія впала і Константинопольський патріархат перетворився в маленьку ізольовану групку православних у величезній мусульманській країні.

Тобто, всі ті умови, завдяки яким ця Церква була першою в Диптиху повністю зникли. Не стало навіть самого Константинополя, він перетворився в Стамбул.

Тим не менш, інші Церкви, в яких в основному служили греки, бажаючи зберегти свій духовний центр, продовжували вважати Константинополь першим за честю.

І ось зараз Константинополь цю повагу вирішив монетизувати у першість влади. І заявляє, що підтвердження цієї влади є в канонах.

***

Існує кілька канонічних правил, написаних у часи імперії, які Константинополь наводить, як доказ свого права влади над іншими Церквами. Розгляньмо їх детальніше.

3-тє Правило II Вселенського Собору (381 р.): «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після римського єпископа, тому що місто це є новий Рим».

Власне, правило говорить про те, що в Диптиху Константинопольській Церкві надали друге місце після Римської. Причина – знов таки в тому, що в Константинополі жив імператор і засідав уряд. Все. Ніяких прав верховенства над іншими Церквами немає. Від слова зовсім.

28-е Правило IV Вселенського Собору (451 р.): «Місто, що отримало честь бути градом царя і сигкліта, і має рівні переваги зі старим царственним Римом, і в церковних справах звеличене буде подібно до того, і буде другим за ним. Тому тільки митрополити областей, понтійські, азійські і фракійські, і також єпископи у іноплемінників вищеназваних областей, та поставляються від вищеназваного святішого престолу святійші Константинопольські Церкви».

Тут знову згадуються права честі Константинополя, засновані на факті сусідства з царем і урядом. Але вперше згадуються і права влади над областями понтійської, асійської і фракійської. Погляньмо – чому на сучасній карті вони відповідають: понтійська область – це південне узбережжя Чорного моря, в Туреччині, асійська область – східна частина Туреччини, омивається Егейським морем, фракійська область – Східна частина Туреччини, сусідить з Болгарією з одного боку, і омивається Мармуровим морем – з іншого.

Тобто, згідно з цим правилом Константинопольський патріархат має право влади над територією сучасної Туреччини і не більше того.

Правило 36-е VI Вселенського Собору«та має престол константинопольський рівні переваги з престолом древнього Рима, і, так само, як і він, нехай звеличується у справах церковних, будучи другим після нього».

Як бачимо, тут дублюється та ж теза, що і в попередніх правилах – Константинополь – другий після Риму. Чи дає це право керувати іншими Церквами, Ні, про це нічого не сказано, хоча воно було прийнято в період розквіту імперії.

17-е Правило IV Вселенського Собору, яке нібито надає Константинополю право суду над усіма єпископами.

«Якщо ж хто буде скривджений від свого митрополита: нехай судиться перед екзархом великої області, або перед константинопольським престолом».

Дійсно, якщо прочитати це правило у відриві від інших, та ще й після красивих пасажів сучасних фанаріотів, то може здатися, що Константинопольський патріарх має право суду над усіма. Але згадаймо 28-е Правило IV Вселенського Собору, яке закріплює за Константинопольським престолом тільки області «понтійські, азійські і фракійські».

Великий візантійський правник XII століття Іоанн Зонара з цього приводу говорить абсолютно ясно: «Але не над усіма без винятку митрополитами Константинопольський Патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому. І він не може притягти до свого суду митрополитів Сирії, або Палестини і Фінікії, або Єгипту проти їх волі; але митрополити Сирії підлягають суду Антіохійського Патріарха, а палестинські – суду Патріарха Єрусалимського, а єгипетські повинні судитися у Патріарха Олександрійського».

Як бачимо, в канонах у Фанару немає абсолютно ніяких прав зверхності над іншими Церквами. І якщо їх не було в період існування візантійської імперії, то, тим більше, немає їх і зараз.

І в цій ностальгії за часами величі імперії і величі еллінської цивілізації – головний ключ до розуміння того, що зараз робить Фанар.

Причина розколу в Православ'ї: греки проти слов'ян, чи Церква проти беззаконня?

З того, що дали людству греки, мало хто може з ними зрівнятися: культура, філософія, поезія, політика, математика, фізика, медицина... Напевно, немає таких сфер, в основі яких не лежала б еллінська спадщина.

Практично всі книги Нового Завіту були написані грецькою мовою. Святі отці й вчителі Церкви в більшості своїй були греками. Всі чинопослідування нашого богослужіння здійснююється за Типіконом, складеним греками.

З іншого боку, всі ці досягнення призвели до розвитку еллінського націоналізму. Усвідомлюючи велич своєї культури і велич візантійської імперії, греки, що складали її ядро, стали ставити себе вище за інші народи, яких часто зневажливо називали варварами.

У 1453 році імперія впала, греки розсипалися по світу, але ностальгія за імперським минулим не пішла. Відновлення великої Візантійської імперії для багатьох еллінів – ідея фікс. І нехай це поки що неможливо в політиці, деякі з них бачать таку можливість у Церкві.

Величезна частина єпископату в сучасних Помісних Церквах – греки. Греками є предстоятелі Константинопольської, Елладської, Олександрійської, Єрусалимської, Кіпрської, Албанської Церков. В Олександрійській Церкві, яка поширюється на всі країни Африки, з 37 єпископів тільки 5 африканців, решта – греки.

І хоча вони чудово знають слова апостола Павла, що в Церкві немає ні елліна, ні іудея, для багатьох із православних греків велич Константинопольського патріарха – це прообраз величі еллінської нації. І протести ряду Помісних Церков проти беззаконних дій Фанару вони воліють трактувати, як етнічний конфлікт – бунт слов'ян проти греків. Мовляв, російські варвари самі претендують на першість, і саме тому оскаржують дії Константинополя.

Восени 2018 патріарх Варфоломій заявив перед грецькою діаспорою:

«Наш Вселенський Патріархат. Звідси виростають ідеали, цінності нашої Нації, слава нашої Нації, пристрасті і мучеництво нашої Нації, їх джерело тут... у даний момент наш Патріархат намагається вирішити українську церковну проблему, і показує свої привілеї та права згідно з Правилами Вселенських Соборів, і ці Правила, насамперед Четвертого Вселенського Халкідонського Собору, який дає конкретні привілеї звертатися до Вселенського Патріархату, ці правила обов'язкові для всього Православ'я, подобається це нашим руським братам чи ні, рано чи пізно вони підуть за рішенням, яке дасть Вселенський Патріархат, тому що у них немає іншого вибору... Бо наші брати слов'яни не терплять першості Вселенського Патріархату і, отже, нашу націю у Світовому Православ'ї».

Справа дійшла до того, що патріарх Варфоломій звинуватив у філаретівському розколі членів УПЦ і назвав їх росіянами: «Саме росіяни здійснили розкол, а не Вселенський патріархат, чи українці, як вони зараз кажуть... Будучи материнською Церквою, ми повинні були подбати про канонічну єдність мільйонів українців, які не хотіли бути в одній Церкві з росіянами».

Спроба Фанару подати розкол у православ'ї, як національний, як росіян проти греків добре вкладається в контекст геополітики, де багато політсил твердять про «російську загрозу», але це не має нічого спільного з церковною реальністю. Руська, Сербська, Польська, Антіохійська Церкви, Церква Чеських земель і Словаччини зовсім не виступають проти греків. Вони виступають проти беззаконня, проти введення в Церкву розкольників і мирян і проти спроб Фанару нав'язувати Церкві будь-які свої рішення просто тому, що там нібито мають право влади над іншими.

Проводячи прості аналогії: якщо ви говорите вголос братові про його беззаконня, це зовсім не означає, що ви самі хочете це беззаконня зробити, ви лише стверджуєте, що чинити беззаконня – погано і неправильно.

І якщо б на Фанарі заправляли не греки, а, скажімо, євреї, німці чи португальці, це б не змінило критичного ставлення до них.

Вчасно зрадити – це не зрадити, а передбачити?

Ми знаємо, що Церква – це місце зустрічі людини з Богом, а тому до її служителів, а тим більше – предстоятелів у нас особливо високі вимоги й очікування.

Вони апріорі не можуть діяти так, як діють політики: брехати, зраджувати, і на льоту змінювати свою позицію.

Патріарх Варфоломій чверть століття вважав членів Київського патріархату і УАПЦ мирянами, і раптом у 2018-му – назвав їх єпископами. Ще в 2016-му патріарх називав митрополита Онуфрія єдиним законним Предстоятелем Церкви в Україні, а в 2018 він став називати так Сергія Думенка. І все це дивно збіглося з початком передвиборчої президентської кампанії Порошенка, де на Томос і ПЦУ робився чи не основний акцент.

Ще дивніша метаморфоза у голови Олександрійської Церкви патріарха Феодора.

До 2019 року він робив безліч заяв, в яких називав Блаженнішого Онуфрія єдиним законним Предстоятелем Церкви в Україні й закликав вірян бути вірними лише УПЦ. Але ось прийшов листопад 2019-го і патріарх Феодор забув і про митрополита Онуфрія, і Українську Православну Церкву, вони для нього зникли.

Патріарх Феодор (до 2016 року): «Нехай Блаженніший Онуфрій знає, що Олександрійський патріархат і ми всі перебуваємо поруч із канонічною Українською Православною Церквою під проводом Блаженнішого Митрополита Онуфрія».

Патріарх Феодор (29 жовтня 2018 року, після «реабілітації» Філарета і Макарія): «Я пережив непростий час розколу, коли почалися всі ці процеси, рух до автокефалії, щоб створити свою розкольницьку церкву. Тоді я пережив ці труднощі в Одесі, коли вони захотіли захопити наші православні храми. День і ніч я чергував біля нашого подвір'я в Одесі. Як каже Блаженніший Онуфрій, Церква повинна бути осторонь від політики. Ми не можемо сховатися за своїм пальцем, ми повинні побачити, що за всім цим ховається політичний інтерес».

Не можна не згадати і метаморфоз на Афоні. Ігумен монастиря Ватопед архімандрит Єфрем багато разів закликав українців бути вірними лише УПЦ і Блаженнішому Онуфрію.

Архімандрит Єфрем: «Я звертаюся до українського народу і прошу, щоб вони трималися канонічної Православної Церкви, яку очолює Блаженніший Митрополит Онуфрій. Вся Свята Гора приймає і визнає тільки канонічну українську Церкву на чолі з Митрополитом Онуфрієм».

У підсумку архімандрит приїхав у Київ на інтронізацію Епіфанія і не зміг потрапити на церемонію виключно за станом здоров'я, а в його монастирі на Афоні приймали розкольників із ПЦУ.

***

Христос у Євангелії говорить нам: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків?» (Мф. 7:15-16).

Дивлячись на величаві фігури ієрархів Фанару, майже неможливо повірити, що вони творять антицерковні діяння. Але, на жаль, факти свідчать саме про це.

Декларації Фанару при створенні ПЦУ виглядали красиво – подолати розкол і об'єднати все українське православ'я. Але що ми бачимо через рік, які результати, які плоди?

  • Ніякого об'єднання Православ'я в Україні не відбулося. Українська Православна Церква існує окремо, структура ПЦУ, створена з розкольників Київського патріархату і УАПЦ – окремо.
  • Легалізація Фанаром Філарета без всякого покаяння довела – це очевидна помилка. Філарет нітрохи не змінився і розколов вже ПЦУ, з якої вийшов із частиною своїх розкольницьких єпископів і тепер активно висвячує нових. Більше того – Філарет заявив, що ніяка можлива анафема вже з боку Фанару його не хвилює.
  • Створення ПЦУ привнесло в українське суспільство ще один фактор поділу – релігійний. Порошенко, не зумівши залучити в структуру ПЦУ єпископів і священиків УПЦ, дав вказівку переводити храми в ПЦУ місцевій владі. Думку вірян не питали. Жителям сіл вселяли, що ПЦУ – патріотична, а УПЦ – Церква агресора, і храм у неї потрібно відібрати. Церкви захоплювали, парафіян викидали. Ще вчора в тихих і дружних селах почалася справжня війна. Ворожнеча і ненависть оселилася між сусідами, друзями, і навіть всередині сімей.
  • Ще рік тому відносини між Помісними Церквами були якщо не безхмарними, то цілком братніми і доброзичливими. Зараз Церкви розділилися на тих, хто підтримав дії Фанару по легалізації ПЦУ, і тих, хто проти. І очевидно, що розкол тільки поглиблюватиметься.
  • Визнання ПЦУ Елладською та Олександрійською Церквами викликали конфлікти і розбіжності всередині неї. Є чимало грецьких архієреїв, які відмовилися визнавати ПЦУ і як раніше вважають її членів мирянами. Немає сумніву, що така ж ситуація буде у будь-якої іншої Церкви, в якій вирішать визнати ПЦУ.
  • І найголовніше – згідно з канонами, священик, що входить у спілкування з розкольниками, сам стає розкольником. 10-е апостольське правило про це чітко говорить: «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в домі: такий нехай буде відлучений».

І це правило не з розряду тих канонів, які дають Фанару міфічні права командувати іншими. Воно стосується кожного християнина і має пряме відношення до нашого спасіння.

Кінцева мета кожного християнина – це спасіння душі та досягнення Царства Небесного. Забезпечувала цю мету Православна Церква весь час свого існування? Безумовно. Забезпечують її зараз ті, хто легалізував і визнав український розкол, не кажучи вже про саму ПЦУ? Дуже сумнівно.

Нинішня атака Фанару на православ'я принесла вірянам лише розбрат, чвари і розбрат. Нагадаємо з цього приводу слова Христа: «Всяке дерево, що не приносить плоду доброго, зрубують і кидають у вогонь. Не всякий, що говорить Мені: «Господи! Господи!» увійде в Царство Небесне, але виконуючий волю Отця Мого Небесного.

Чи є у вчинках фанаріотів воля Отця Небесного? І чи варто нам підтримувати їхні дії?

За свою історію Православна Церква долала і єресі, і розколи, і спроби уній. Однак вона заснована Христом і буде існувати до кінця часів. Доля тих, хто намагався зруйнувати Церкву, сумна.

Заповідь Христова кожного з нас ставить перед вибором: придбати весь Світ і при цьому зашкодити душі своїй, або зберегти свою душу, пожертвувавши мирськими вигодами. Вибір завжди за нами.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи допоміг вам карантин правильно провести Великий піст?
так, я гостро усвідомив, наскільки ми смертні
30%
ні, новини і паніка постійно відволікають від молитви
30%
зовнішні події не повинні впливати на духовне життя
40%
Усього опитано: 10

Архів

Система Orphus