Два розколи: чому в Болгарії вийшло те, що не виходить в Україні?

«Патріархи» Пимен Енев і Філарет Денисенко. Фото: СПЖ

Як Всеправославний Собор допоміг подолати розкол в Болгарії, що виник одночасно з «філаретівським».

У 1992 р. практично паралельно з нашим, так званим «філаретівським», розколом в Болгарії стався свій розкол. У 1998 р. його вилікували. Чому в Болгарії вийшло, а у нас – ні? Яку роль у них і у нас зіграв Константинопольський патріархат? І чи можна щось запозичити з болгарського досвіду для вирішення українського церковного питання?

Коротенько історія болгарського розколу така.

В кінці 1980-х років, коли так званий соціалістичний табір уже розпався, а Радянський Союз був на межі цього, в Болгарії також щосили дув вітер змін. Цей вітер приніс переконання, що все західне і капіталістичне – добре, а все радянське і комуністичне – погане. І з цим ненависним минулим потрібно порвати відразу і рішуче.

Не будемо давати оцінку, наскільки такий підхід виправданий у сфері політики або економіки, але скажемо, що в церковних питаннях він неприйнятний в принципі. Однак, на жаль, подібний бунтарський дух проникає і в Церкву. І в Церкві знаходяться люди, як правило молоді та амбітні, які закликають зруйнувати все «до основ, а потім...»

І ось в 1989 р. в Болгарії знайшовся ієромонах Христофор (Сибев), який заявив, що Церкві потрібен «новий демократичний Синод» замість старого, який нібито заплямував себе зв'язками з комуністичним режимом. Всупереч думці свого священноначалля він заснував якийсь Комітет захисту релігійних прав, який повинен був сприяти «демократизації» церковного управління.

А у 1990 р. священик і професор канонічного права Радко Поптодоров опублікував статтю, в якій прямо звинуватив Синод Болгарської Православної Церкви (БПЦ) у співпраці з комуністичною владою і розкритикував вибори Болгарського Патріарха Максима у 1971 році.

Вітер змін приніс переконання, що все західне і капіталістичне – добре, а все радянське і комуністичне – погане. І з цим ненависним минулим потрібно порвати відразу і рішуче.

У 1991 р. на чергових виборах в Болгарії перемогла партія «Союз демократичних сил», ідеологія якої полягала в радикальному розриві з «ненависним» минулим і розвороті на Захід. А ієромонах Христофор (Сибев) не тільки став депутатом парламенту від цієї політсили, а й очолив парламентську Комісію у справах віросповідань.

У 1992 році ця комісія поставила питання про незаконність виборів Патріарха Максима у 1971 р. Її підтримала Дирекція з віросповідання при Раді міністрів Болгарії, яка своєю постановою оголосила вибори Патріарха Максима у 1971 р. незаконними, а його самого – позбавленим влади.

Болгарська влада того часу продемонстрували досить своєрідне розуміння демократичного принципу відокремлення Церкви від держави. У цьому вони переплюнули навіть українську владу, яка не визнала законним Харківський Собор 1992 року і відсторонення Філарета Денисенка від управління УПЦ.

Тут перша відмінність болгарського розколу від «філаретівського». Якщо там влада ополчилася проти Патріарха Максима за те, що він нібито співпрацював з КДБ, то в Україні влада гаряче підтримала Денисенка, який був просто втіленням такого співробітництва в найтіснішій формі.

Практично одночасно з постановою Дирекції віросповідань про незаконність обрання Патріарха Максима заявила і група з шести архієреїв. До речі, буквально через кілька днів ця група зросла до семи, оскільки «висвятила» в «єпископи» ієромонаха Христофора (Сибева).

І тут можна вказати на наступну відмінність: в Болгарії в розкол пішла, хоча і нечисленна, але все ж група архієреїв, які на момент виникнення розколу були канонічними єпископами. В Україні за Філаретом пішов тільки один вікарний архієрей, єпископ Почаївський Яків (Панчук), вигнаний на той час братією з Почаївського монастиря.

Бунтівні болгарські архієреї зажадали змістити Патріарха Максима і призначити нові вибори. Однак більшість архієреїв і духовенства залишилися вірними Патріарху і Синоду. Тоді заколотники організували «альтернативний Синод», на чолі якого поставили старшого по хіротонії митрополита Неврокопського Пимена (Енева) і, спираючись на підтримку влади, почали рейдерське захоплення БПЦ.

Вони «висвятили» «альтернативних архієреїв», захопили Синодальну палату в Софії, в якій знаходилося верховне управління БПЦ, і Софійську духовну семінарію і академію, яка стала іменуватися Богословським факультетом при Софійському університеті Св. Климента Охридського. Новим ректором академії, до речі, призначили професора Радко Поптодорова, автора першої статті з нападками на Патріарха Максима.

Болгарська влада визнала «альтернативний Синод» єдиним легітимним органом управління БПЦ та передала в його розпорядження все церковне майно.

В Болгарії в розкол пішла, хоча і нечисленна, але все ж група архієреїв, які на момент виникнення розколу були канонічними єпископами. В Україні за Філаретом пішов тільки один вікарний архієрей.

У 1996 р. митрополита Неврокопського Пимена звели в сан «патріарха». У його інтронізації взяв безпосередню участь Філарет Денисенко, який на той час вже став Київським «патріархом», змінивши померлого при нез'ясованих обставинах Володимира Романюка.

У той час і Філарет, і його зарубіжні колеги по розколу активно просували теорію самодостатньої «альтернативної сім'ї» Православних Церков і тому вступали у спілкування з усіма релігійними пройдисвітами в різних країнах, які були на це згодні.

У тому ж 1996 році відбувся Собор болгарських єпископів, які зберегли вірність Патріарху Максиму. Він відлучив Пимена від Церкви і позбавив сану всіх єпископів, яких «висвятили» в розколі.

З 1992 року, коли виник болгарський розкол, разом з «висвяченням» «альтернативних архієреїв» і захоплення церковної власності відбувався і зворотний процес. Деякі архієреї та духовенство приносили покаяння і поверталися в лоно канонічної БПЦ.

Загальна риса болгарського та українського розколів – те, що всі Помісні Церкви категорично відмежувалися від будь-якої підтримки розкольників. Звичайно, тільки до 2018 року, коли Константинопольський патріархат вступив у спілкування з українськими розкольниками.

Вважають, що болгарський розкол подолано у 1998 р. Того року з 30 вересня по 1 жовтня в соборі Олександра Невського відбувся Всеправославний Собор, у якому брали участь представники майже всіх Помісних Православних Церков, окрім Грузинської та Американської, яку, втім, деякі Помісні Церкви не визнають автокефальною. Сім Помісних Церков були представлені своїми предстоятелями. На тому Соборі були присутні і патріарх Константинопольський Варфоломій, і Патріарх Московський Олексій II.

Є ще дві суттєві відмінності в болгарському та українському розколах.

По-перше, Константинопольський патріархат був послідовно на стороні канонічної БПЦ на чолі з Патріархом Максимом і не змінював своєї позиції, як у випадку з українським розколом.

А по-друге, патріарх Варфоломій абсолютно не відкидав можливості соборного рішення болгарського питання усіма Помісними Церквами. Він не намагався вирішити цю проблему одноосібно, як в Україні, хоча Болгарська Церква набагато довше перебувала у складі Константинопольського патріархату, ніж Київська митрополія, і у патріарха Варфоломія було більше підстав заявити, що він може одноосібно вирішити болгарський церковний конфлікт.

Всеправославний Собор підтримав Патріарха Болгарського Максима і його Святійший Синод, засудив дії розкольників і закликав їх до покаяння. І дійсно, велика частина перебуваючих у розколі «архієреїв» і «духовенства» принесли покаяння прямо на Соборі і були возз'єднані з Церквою.

Але були і ті, хто залишився в розколі. Вони вибрали собі нового лідера, «митрополита» Софійського Інокентія (Петрова), і продовжили розкольницьку діяльність. Остаточно болгарський розкол припинив своє існування в 2012 р., коли Інокентій (Петров) направив в Синод БПЦ покаянного листа і був возз’єнаний з Церквою.

Таким чином, болгарський і український розколи мають як загальні риси, так і суттєві відмінності.

Загальні риси:

  • Обидва розколи виникли з політичних мотивів.
  • Обидва розколи підтримала держава.
  • В обох випадках розкольники швидко почали «висвячувати» «альтернативних єпископів».
  • В обох випадках більшість ієрархів, духовенства і віруючих залишилися вірними канонічній Церкві.

Відмінності:

  • В Болгарії розкол був спрямований проти Патріарха, звинуваченого у зв'язках з комуністичним режимом. В Україні розкол очолила людина, що уособлювала співпрацю з комуністичним режимом.
  • В Болгарії розкол спочатку підтримало значно більше число канонічних архієреїв, ніж в Україні.
  • В Болгарії проблему розколу вирішили соборно усіма Помісними Церквами, а в Україні її безуспішно спробував вирішити Константинопольський патріархат одноосібно.
  • В Болгарії всі помісні церкви були на боці канонічної БПЦ і не змінювали своєї позиції. В Україні після багаторічної послідовної підтримки канонічної УПЦ на сторону розкольників став Константинопольський патріархат, а тепер уже і Олександрійський, а також Елладська Церква.

Незважаючи на дуже суттєві загальні риси, необхідно визнати: кардинальна відмінність українського і болгарського розколів в тому, що у випадку з Україною порушено ту монолітну єдність в позиції Помісних Православних Церков, яка була в Болгарії. Тому досить складно витягти з досвіду подолання болгарського розколу якісь уроки і застосувати їх до України. Але є деякі ідеї, які можна було б почерпнути з болгарського досвіду.

По-перше, можна заявити, що рішення, прийняті в 1998 р. на Всеправославному Соборі в Софії, становлять важливу частину корпусу канонічного права Церкви. А в цих рішеннях міститься вказівка на те, що розкол можна вилікувати тільки покаянням і нічим іншим. І під цими рішеннями стоїть підпис в тому числі і патріарха Варфоломія.

По-друге, можна ініціювати проведення Всеправославного Собору для подолання розколу саме там, де він існує, тобто в Києві.

Звичайно, в умовах протидії Константинопольського патріархату будь-яким спробам соборного рішення «українського питання» організувати такий Собор буде досить важко.

Але якщо все ж відбудеться Всеправославна зустріч предстоятелів Помісних Церков в Йорданії на запрошення Патріарха Єрусалимського Феофіла III, вона може стати приготуванням до такого ж повноцінного Всеправославного Собору в Києві.

Адже на зустрічі в Йорданії пропонується тільки обговорити проблему всеправославної єдності, яку порушив патріарх Варфоломій. А власне «українське питання» доречно було б вирішувати саме в Києві. Принаймні, таку ідею можна було б озвучити в Йорданії.

Ну, і найголовніше, що можна винести з болгарської ситуації. Розкол там не вилікував би навіть Всеправославний Собор, якби єпископат, духовенство та віруючі не згуртувалися навколо свого канонічного Патріарха Максима. В Україні це згуртування всіх членів Церкви навколо Блаженнішого Митрополита Онуфрія є, і навіть в ще більшою мірою, ніж в Болгарії. А значить, є надія, що і український розкол коли-небудь стане перегорнутою сторінкою історії.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Як ви ставитеся до слів о. Дмитра Смирнова про цивільний шлюб?
підтримую: блудне співжиття виправдовувати не можна
43%
засуджую: не можна огульно ображати жінок
14%
а через що шум? І пророки викривали гріх
43%
Усього опитано: 7

Архів

Система Orphus