Наука розпалювати: як працюють українські релігієзнавці

Деякі українські релігієзнавці виступають лютими борцями за інтереси конкретної організації. Фото: СПЖ

Чому замість того, щоб займатися наукою, провідні експерти з релігії розпалюють у країні міжконфесійну ворожнечу.

У новорічному привітанні Президент України Володимир Зеленський закликав українців незалежно від їхніх релігійних чи політичних поглядів поважати один одного і бути єдиною країною щодня.

А вже 1 січня, навздогін цього привітання, на телеканалі «Еспресо ТБ» вийшло інтерв'ю завідувачки відділом історії релігії та практичного релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України, докторки філософських наук, професорки Людмили Филипович. Після перегляду захотілося, повторюючи Президента, поставити запитання професорці: «Людмило Филипович, хто ви?»

Учена, чиї головні принципи – об'єктивність і науковість, відсутність суб'єктивізму і нейтралітет в оцінках? Чи запеклий прихильник конкретної релігійної організації, готовий для лобіювання її інтересів наплювати на всі наукові принципи і висловлювати в телеефірах нічим не підтверджені звинувачення й оцінки?

Наприклад, твердження: «Наші друзі з-за поребрика попрацювали над тим, щоб інші ієрархи УПЦ (крім тодішніх митрополитів Симеона (Шостацького) і Олександра (Драбинка) – Ред.) не прибули на "об'єднавчий Собор" (15.12.2018 р. – Ред.)». Хотілося б зрозуміти, який саме науковий метод застосовує професорка для отримання такого знання – аналіз чи синтез. При науковому підході подібні твердження необхідно підтверджувати доказами. Якщо їх немає, не зайве вказувати, що це не більше ніж припущення.

Інакше це більше схоже на свідомий фейк від людини, що використовує свої досягнення в національній науці для відвертої пропаганди і маніпуляцій громадською думкою.

Филипович – далеко не єдиний український релігієзнавець, чиїми силами в країні розпалюють міжконфесійну пожежу. Не в останню чергу завдяки таким «незалежним експертам» 2019 рік увійшов в історію як рік масових зіткнень на релігійному ґрунті.

Чи мають люди, які спровокували це, моральне право називатися вченими?

Нагорода знайшла героїв

Після президентських виборів 2019 року була боязка надія, що позиція Володимира Зеленського – визначати політику держави щодо релігії і вирішувати міжконфесійні суперечки виключно в рамках Конституції – нагадає надміру завзятим академічним релігієзнавцям, апологетам ПЦУ, про принципи і методи рідної науки. Але цього, на жаль, не сталося.

Наприклад, професор Филипович із перших слів інтерв'ю «Еспресо ТВ», згадуючи про річницю отримання Томосу про автокефалію ПЦУ, не приховує своїх симпатій і чесно зізнається:«Порошенко нас порадував новиною, що починаються переговори з [патріархом] Варфоломієм».

Пані професорка не уточнила, кого має на увазі під «нами» – свою сім'ю, друзів чи колег. Особливо враховуючи, що сама вона неодноразово позиціонувала себе як методологічного атеїста. Можливо, йшлося про колектив відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Який у травні 2019 року голова ПЦУ Епіфаній Думенко особисто нагородив «благословенними грамотами» за заслуги по наближенню Томосу й участь у розвитку автокефальної Церкви.

У списку нагороджених прізвища якраз тих вчених, яких ми добре знаємо з телеефірів останніх років. І які неабияк попрацювали на ниві розпалювання міжрелігійних конфліктів в Україні, використовуючи свої наукові звання і ступені для маніпуляцій у ЗМІ. Часто перекручуючи факти і поширюючи відверто неправдиві, не підкріплені доказами звинувачення проти Української Православної Церкви та її священноначалля.

Філософам закон не писаний

Першим у списку нагороджених на офіційному сайті ПЦУ фігурує беззмінний керівник Відділення релігієзнавства – доктор філософських наук, професор Анатолій Колодний.

Цей корифей українського релігієзнавства ніколи не приховував відверто ворожого ставлення до УПЦ та її Предстоятеля покійного Блаженнішого Володимира. Дозволяючи собі на лекціях у студентських аудиторіях відверто ворожі й образливі висловлювання в стилі «москальська Церква та москальскі попи», чому автор цієї статті неодноразово була безпосереднім свідком.

Найбільш яскраво «неупереджену» позицію професора ілюструють його книги. Наприклад, у науковому посібнику «Історія релігії в Україні» (1999 р.) Колодний дає наступну оцінку Харківському Собору (1992 р.) та обрання на ньому предстоятелем УПЦ Митрополита Володимира: «Де, коли і яка країна допустила б, щоб без відома влади і суперечачи її законам був ініційований з-за кордону Собор, на якому замінений предстоятель Церкви. При цьому очолив її не архієрей з числа українського єпископату…і навіть не громадянин Української держави?!»

Не в останню чергу завдяки «незалежним експертам» 2019 рік увійшов в історію як рік масових зіткнень на релігійному ґрунті.

Складно сказати, яким законам України суперечило проведення Харківського Собору: автор посібника не перейнявся конкретизувати цю тезу. Однак ст. 5 діючої на той момент редакції закону про свободу совісті та релігійні організації від 1991 року прямо говорить, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.

Ще більше здивування викликає зауваження професора, що обраний на Харківському Соборі предстоятель – не громадянин України. Згідно із законом 1991 р. про громадянство, громадянами були особи, які народилися і постійно проживали на території України, а також їхні нащадки, якщо вони на 13 листопада 1991 року проживали за межами країни.

З біографії Митрополита Володимира (Сабодана) відомо, що покійний Блаженніший народився в селі Марківці Летичівського району Хмельницької області, навчався в Одеській духовній семінарії, там же викладав. І там же, в Одесі, прийняв чернечий постриг. А свою першу проповідь після обрання Митрополитом Київським, Блаженніший Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні».

Важко точно сказати, чи був у Блаженнішого Володимира на момент обрання його предстоятелем український паспорт. Але в 1992 році українських паспортів не було у переважної більшості населення незалежної України, всі змушені були обходитися радянськими, часто не спромагаючись навіть поставити в цей документ відмітку про українське громадянство.

Втім, абсолютно незрозуміло, яку актуальність і важливість для українського релігієзнавства має інформація про наявність або відсутність українського громадянства у голови однієї з релігійних організацій, якщо це не суперечить законодавству у сфері свободи совісті та віросповідання. І з якою метою ці питання піднімають у посібнику, за яким навчається не одне покоління українських релігієзнавців?

Відповідь ми знаходимо в наукових працях професора Колодного, в яких він наполегливо нав'язує тезу, що УПЦ не є українською Церквою, – забувши про неупередженість та толерантність і повністю ігноруючи, що її парафіянами є українці. А також обґрунтовує необхідність втручання держави в суто внутрішні справи Церкви: «Україна має повне право і можливість самовільно, суверенно вирішувати всі свої внутрішні проблеми, у тому числі й церковні. Без однозначного і повного відриву всього Православ'я України від Московського Патріархату рішення цих проблем практично неможливо».

Чи варто дивуватися, що українські релігієзнавці, які навчалися за такими науковими посібниками, в основному спокійно прийняли, як державна влада в особі президента Петра Порошенка і парламенту поставила політичну доцільність вище за Основний Закон. А зараз абсолютно не помічають дискримінації та порушення прав вірян.

Весь світ логічний зруйнуємо

Проте, як кажуть, «який піп – такий і прихід»: колектив Відділення релігієзнавства Інституту філософії дружно підтримує свого шефа у справі дискредитації УПЦ, всупереч принципів релігієзнавчої науки.

Наприклад, професор Олександр Саган – провідний науковий співробітник Відділення релігієзнавства, теж нагороджений грамотою голови ПЦУ. Цей вчений ніколи не соромився відверто маніпулювати фактами в телеефірах. Згадати хоча б його коментар на одній з прес-конференцій у громадській організації з гучною назвою «Інститут світової політики»: «Термін "канонічна Церква" був придуманий в 1998 році московською пропагандистською церковною машиною спеціально для України, а до того він не використовувався».

Дуже цікаве твердження. Якщо воно правдиво, чому останній рік колеги Сагана, експерти-релігієзнавці, у тому числі з Інституту філософії, на всіх телеканалах кажуть, що, отримавши Томос, ПЦУ стала канонічною Церквою?

Ось і професор Филипович, у згаданому інтерв'ю стверджує, що зараз в Україні «дві канонічні Церкви різних юрисдикцій». Можливо, в українському релігієзнавстві немає єдиної думки про значення поняття «канонічна Церква». Але трохи дивно, що його немає навіть серед співробітників одного наукового інституту. Не думаю, що українська релігієзнавча наука в такому сумному стані, скоріше, має місце звичайна маніпуляція свідомістю.

Українські релігієзнавці в основному спокійно прийняли, як державна влада поставила політичну доцільність вище за Основний Закон. А зараз абсолютно не помічають дискримінації та порушення прав вірян.

Розмірковуючи про «вихід з-під анафеми» глави УПЦ КП Філарета Денисенка, професор Саган стверджує, що «святійший Філарет ніколи не входив у цю анафему, тому що на момент її проголошення він вже п'ять років перебував в іншій Церкві в іншій юрисдикції, <…> а у відповідності з канонами одна Церква не може втручатися у внутрішні справи іншої Церкви і тим більше накладати якісь покути чи анафеми».

Цікаво, в юрисдикції якої саме Православної Церкви перебував у той момент Філарет Денисенко. Якщо професор має на увазі юрисдикцію створеної самим Філаретом УПЦ КП, то її на той момент не визнавала жодна Помісна Церква. Для Православ'я УПЦ КП взагалі не була Церквою, а, відповідно, з точки зору канонів не мала й не могла мати ніякої юрисдикції.

Визнання анафеми скинутого митрополита Філарета усіма Помісними Православними Церквами, в т. ч. Константинопольським патріархом, – пряме спростування маніпуляцій Сагана.

Втім, далі, в протиріччя самому собі, провідний науковий співробітник стверджує, що Константинопольський патріарх Варфоломій як перший серед рівних мав повне право зняти цю анафему з Філарета. Але як і, власне, навіщо знімати те, в чому, за твердженням самого професора, Філарет ніколи не перебував? Щоб розібратися в таких логічних катаклізмах, напевно, потрібно працювати в одному відділенні з Саганом.

Написаному – не вірити

Ще одна з нагороджених релігієзнавиць – старший науковий співробітник інституту, доктор філософських наук Титаренко Віта Володимирівна. Після отримання грамоти вона не зупинилася в підтримці ПЦУ, продовжуючи в якості «об'єктивного» експерта давати коментарі телеканалам. В одному з таких коментарів «5 каналу», порівнюючи хресні ходи УПЦ і ПЦУ до Дня Хрещення Русі в 2019 році, вона стверджує: «У хресній ході ПЦУ брали участь капелани, яких немає в УПЦ МП (УПЦ – Ред.)».

На жаль, професорка не вказує, на яких джерелах базує своє твердження. За даними Синодального відділу УПЦ із взаємодії зі збройними силами та іншими військовими формуваннями України, душпастирською опікою військовослужбовців та членів їхніх сімей займаються 200 священнослужителів УПЦ. Багато з них окормляли українських військових в зоні АТО і ООС.

У зв'язку з прийняттям Верховною Радою у грудні 2018 року дискримінаційних змін до закону про свободу совісті та релігійні організації, військовослужбовці-парафіяни УПЦ фактично позбавлені душпастриської опіки як у зоні ООС, так і в інших військових частинах. Посилаючись на зміни в законодавстві, командування ЗСУ та МВС не тільки не допускає представників УПЦ до опіки військовослужбовців, але і забирає храми УПЦ на території військових частин, дозволяючи перереєструвати їх в ПЦУ, незважаючи на думку громади.

Утім, це не заважає капеланам працювати з сім'ями військових і надавати допомогу тим, хто повернувся із зони бойових дій, в тому числі допомагати їм справлятися з посттравматичним стресовим синдромом.

Дивно, що виступаючи на ТБ, Титаренко ігнорує сформульовані нею ж принципи і якості «експерта», які описує у науковій статті «Методологічні особливості релігієзнавчої експертизи як механізму регулювання відносин у суспільстві»: «Експерт – це носій спеціальних знань і практичного досвіду, який має об'єктивні і повні (у його розумінні) відомості про особливості та властивості зовнішнього об'єкта, <…> незалежно від зовнішніх впливів і власної вигоди висловлює судження в сфері спеціальних знань і практичного досвіду з поставлених перед ним питань; відповідає за свій експертний висновок» («Релігія та соціум», 2013, № 1 (9), c.9).

Даючи коментар, експерт явно не володіла об'єктивними і повними даними про деякі об'єкти, про які казала. Або, що багато гірше, свідомо спотворювала інформацію з метою формування у глядачів хибного уявлення про Українську Православну Церкву.

* * *

Не варто забувати, що саме Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України є однією з провідних науково-експертних організацій в галузі релігії. Визначальним фактором їхньої експертизи повинні бути принципи академічного релігієзнавства: об'єктивність, позаконфесійність, рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії, толерантність і терпимість, неприпустимість використання релігії для розпалювання міжконфесійної та міжнаціональної ворожнечі. Все те, що представники цієї наукової установи явно забули під час своїх «експертних» виступів.

Детальний розбір маніпуляційних висловлювань українських релігієзнавців за останні кілька років може легко посперечатися обсягом з творами Льва Толстого. А до чого ці маніпуляції призводять, ми всі знаємо: конфлікти між сусідами, побиття вірян, захоплення храмів.

Адже практична цінність релігієзнавчої науки для держави і суспільства – якраз спрогнозувати та попередити конфлікт на релігійному ґрунті, щоб не допустити нанесення шкоди життю, здоров'ю або майну громадян або релігійних організацій, незалежно від їх конфесійної належності.

Саме тому принципи релігієзнавства багато в чому базуються не тільки на наукових досягненнях, але і на таких фундаментальних міжнародних документах, як Загальна декларація прав людини (1948), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань (1981), Декларація принципів толерантності ЮНЕСКО (1995 р.).

Сумно, коли імениті вітчизняні вчені з серйозних наукових установ забувають про це і перетворюються на пропагандистів і апологетів політсил або використовують свої знання для боротьби з інакомисленням у кращих традиціях тоталітарної епохи, що пішла. Чому так поводяться деякі представники старшого покоління релігієзнавців, можна зрозуміти – виховані в традиціях радянського наукового атеїзму, вони по-іншому просто не вміють. Але чому покоління молодих українських вчених не помічає ні порушення прав вірян в Україні, ні дискримінації за релігійною ознакою? Може, прийшла пора детальніше вивчити праці «корифеїв» і дати їм оцінку, очищену від політичної доцільності?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи повинен Фанар піддати Філарета забороні за розкол ПЦУ?
так, потрібно позбавити сану, якщо не покається - анафема
9%
ні, Фанар вже не має влади над Філаретом
18%
мені все одно, нехай фанаріоти і розкольники самі розбираються
73%
Усього опитано: 33

Архів

Система Orphus