Навіщо патріарх Варфоломій розпалює міжнаціональну ненависть

Патріарх Варфоломій. Фото: СПЖ

Як на Фанарі розкол в Православ'ї намагаються представити боротьбою греків з руськими.

Одна з провідних ідеологічних установок Фанару – таке трактування розколу, за якою благородні елліни в нерівній боротьбі протистоять спробам руських варварів захопити владу в Православній Церкві. Фанар слідує в руслі відомої тактики: кращий захист – напад. Адже це саме греки не соромлячись проповідують свою перевагу в Православ'ї. Подивимося, як вони це роблять, і постараємося зрозуміти, навіщо їм це потрібно.

Ще до скандальних рішень від 11 жовтня 2018 року, коли Фанар визнав Філарета Денисенка і Макарія Малетича «возз'єднаними» з Церквою, а всі православні конфесії в Україні – «повернутими» в юрисдикцію Фанару, константинопольські ієрархи почали активно вкидати в інфополе неоднозначні заяви про нібито прагненні Руської Православної Церкви підпорядкувати собі все і вся. Сьогодні вже зрозуміло, що метою цих заяв було прорубати вікно Овертон в історії з українським розколом і уявити Філарета Денисенка не як творця розколу, а як патріота і безневинну жертву «деспотизму» керівництва РПЦ.

Наприклад 1 вересня 2018 року на Синаксисі Константинопольської Церкви патріарх Варфоломій звинуватив Москву в цілому ряді «неканонічних втручань» у справи Київської митрополії починаючи з XIV століття і заявив, що Київську кафедру перевели в Москву «не має канонічного дозволу Церкви-Матері».

Заява сама по собі абсурдна. СПЖ вже наводила історичні документи, однозначно свідчать, що 1686 р. Константинопольський патріархат передав Київську митрополію в юрисдикцію Московського Патріархату абсолютно канонічно.

Але крім цього, патріарх Варфоломій звинуватив РПЦ, що вона не змогла за багато років подолати розкол в Україні: «Оскільки Росія як відповідальна за нинішню болючу ситуацію на Україні не здатна вирішити проблему, Вселенський патріархат взяв на себе ініціативу щодо вирішення проблеми відповідно до повноважень , наданими йому священними канонами та юрисдикційною відповідальністю над єпархією Києва, отримавши прохання про це від високоповажного українського уряду, а також повторювані прохання "патріарха" Київського Філарета про апеляції на наш розгляд його справи».

На думку патріарха Варфоломія, відповідальність за те, що людина не кається, лежить не на ній самій, а на тому, хто закликає її до покаяння. Згадаймо слова з Апокаліпсису: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я війду до нього і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Одкр. 3, 20). Якщо ж двері не відчиняються, то хто винен у цьому випадку? Відповідь начебто однозначна, але патріарх Варфоломій думає інакше. У тому, що Денисенко разом зі своїми прихильниками не кається в учиненні розколі, глава Фанару звинувачує РПЦ.

За його словами, розкол Денисенка – це начебто вже і не розкол, а прагнення до свободи з-під «руського ярма»: «Уже з початку XIV століття, коли Київська митрополія перейшла (була віддана) без канонічного дозволу Материнської Церкви в Москву, наші київські брати не залишали спроб отримати незалежність від церковного контролю з боку московського центру».

 На думку патріарха Варфоломія, відповідальність за те, що людина не кається, лежить не на ній самій, а на тому, хто закликає її до покаяння.

Це також відверта неправда, оскільки таких спроб не було. Були інтриги галицьких князів, які намагалися (часом не без успіху) розділити єдину Київську митрополію на дві частини з метою мати свого власного підконтрольного митрополита. А в 1918 р. були інтриги окремих українських політиків, які намагалися створити свою власну національну Церкву, в результаті чого вийшла самосвятська Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Але ніяких спроб «київських братів» отримати «незалежність від церковного контролю» не було.

Разом із звинуваченнями на адресу РПЦ на тому ж Синаксисі патріарх Варфоломій зробив цілий ряд вельми відвертих заяв про свої претензії на верховенство в усьому православному світі:

  • «Для Православ'я Вселенський патріархат служить закваскою, яка "заквашує все тісто" (Гал. 5, 9) Церкви та історії».
  • «Часом ми стикаємося з випробуваннями і спокусами саме тому, що деякі люди помилково вважають, ніби можуть любити Православну Церкву, а не Вселенський патріархат, забуваючи, що він втілює справжній етос Православ'я».
  • «Вселенський патріархат несе відповідальність за встановлення церковного і канонічного порядку, оскільки тільки він має канонічний привілей».
  • «Початок Православної Церкви – Вселенський патріархат, "в ньому життя, і це життя є світло Церков"».
  • «Православ'я не може існувати без Вселенського патріархату».
  • «Вселенський патріарх як глава Православного Тіла...»
  • «Якщо Вселенський патріархат <...> покине міжправославну сцену, Помісні Церкви стануть "як вівці, що не мають пастуха" (Мф. 9, 36)».

Ці ж ідеї розвивають і інші константинопольські архієреї і богослови:

  • Митрополит Адріанопольский Амфілохій: «Чим би була Православна Церква без Вселенського патріархату? Деяким видом протестантизму. <...> Неймовірно, що якась Помісна Церква <...> перервала спілкування [зі Вселенським патріархатом], оскільки від нього виникає канонічність її буття».
  • Протопресвітер Георгій Цеціс: «Константинопольський патріарх, подобається це комусь чи ні, – предстоятель Православ'я, видимий знак його єдності і гарант нормального функціонування інституту, який ми називаємо "Православна Церква"».

А ще на Синаксисі єпископ Христупольський Макарій зачитав доповідь про історію Київської митрополії, в якому, щоб виправдати Філарета Денисенка і тим самим перекласти відповідальність за розкол на РПЦ, не побоявся виставити самого себе на посміховисько. Саме на посміховисько, тому що інакше не назвати ситуацію, коли людина, наділена єпископським саном, всерйоз заявляє, що у 1990 р. Філарет Денисенко не став Московським патріархом тільки через те, що мав «українське походження». А значить, у всьому знову винні росіяни.

Але ж кожен, хто захоче дізнатися про вибори Московського патріарха в 1990 р., без зусиль знайде інформацію, що на тому Помісному Соборі Денисенко був головуючим з повноваженнями патріаршого місцеблюстителя. Що в першому турі виборів він набрав 66 голосів, поступившись митрополиту Ростовському і Новочеркаському Володимиру (Сабодану), вихідцю не просто з України, а із Західної України, який набрав 107 голосів, і митрополиту Ленінградському і Новгородському Алексію (Рідігеру), взагалі німцеві з Естонії, який набрав 139 голосів і якого в другому турі голосуванням було обрано Патріархом. Так що походження і національність Філарета Денисенка абсолютно ні до чого.

Але повернемося до русофобських висловлювань патріарха Варфоломія. Восени 2018 року він заявив перед грецькою діаспорою: «Наш Вселенський патріархат. Звідси ростуть ідеали, цінності нашої нації, слава нашої нації, пристрасті і мучеництво нашої нації, їх джерело тут. <...> В даний момент наш патріархат намагається вирішити українську церковну проблему і показує свої привілеї і права відповідно до правил Вселенських Соборів, і ці правила, перш за все Халкідонського IV Вселенського Собору, який дає конкретні привілеї звертатися до Вселенського патріархату, ці правила обов'язкові для Православ'я, подобається це нашим руським братам чи ні, рано чи пізно вони послідують рішенням, які дасть Вселенський патріархат, тому що у них немає іншого вибору. <...> Тому наші брати слов'яни не терплять першості Вселенського патріархату і, отже, нашу націю у світовому Православ'ї».

Ключові слова в цій промові, повторені кілька разів: «наша нація». Можна подумати, що виступає не православний патріарх, а який-небудь шалений націоналіст. Невже глава Фанару забув, що в Церкві «немає ні грека, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому – Христос» (Кол. 3, 11). І на якій підставі він заявляє, що «руські брати» не терплять «їх націю»?

Інакше чим посміховиськом не назвати ситуацію, коли людина, наділена єпископським саном, всерйоз заявляє, що у 1990 р. Філарет Денисенко не став Московським патріархом тільки через те, що мав «українське походження».

З самого Хрещення Русі у 988 р. і до 1917 р., коли на Руську Церкву почалися безпрецедентні в історії християнства гоніння, і Руська Церква, і російська держава протягом тисячоліття надавала і Константинопольського патріархату, і іншим східним Церквам масштабну фінансову, матеріальну, політичну, а часом і військову допомогу.

Саме звільнення грецької держави від османського ярма відбулося багато в чому завдяки Росії. У 1821 р. грецьке повстання очолив руський генерал грецького походження Олександр Іпсіланті. А визнання автономії грецької держави Османською імперією відбулося в 1829 р. в рамках Адріанопольського мирного договору між Туреччиною і Росією після того, як Росія здобула перемогу в Русько-Турецькій війні 1828-1829 рр., спровокованої, до речі, саме грецьким повстанням. Навряд чи це можна кваліфікувати як «росіяни не терплять нашу націю».

Навпаки, росіяни завжди поважали греків і були їм вдячні за Православ'я як за безцінний духовний дар. Ось слова Патріарха Московського Олексія II в липні 1993 року, під час візиту патріарха Варфоломія I до Росії: «У Царгороді, як здавна з любов'ю називали Константинополь руські люди, сприйняла благодать хрещення свята рівноапостольна княгиня Ольга; туди ж направив своїх послів, які шукають праву віру, її онук – святий рівноапостольний князь Володимир. Немає таких слів, які могли б висловити почуття вдячності, які відчуваються нашим віруючим народом до святої Константинопольської Церкви, яка принесла на Русь спасительну православну віру, що визначила всі сфери буття Русі». Де ж тут неповагу до Константинопольської Церкви?

І ще одна неправда прозвучала в словах глави Фанару. Це твердження, що першість Константинополя нібито прописана в канонах. СПЖ вже писала, що ніякі церковні канони не пропонують Константинопольському патріарху виняткових прав або верховенства в православному світі.

Нарешті, в грудні 2019 патріарх Варфоломій в інтерв'ю інтернет-виданню Кurir.rs. договорився до того, що прямо звинуватив росіян у розколі: «Руська сторона за 30 років нічого не зробила, щоб вилікувати цей розкол в Україні. А де любов до розкольників? Її немає. Саме руські зробили розкол, а не Вселенський патріархат чи українці, як вони зараз говорять. Отже, руські зробили розкол і протягом 30 років не робили ніяких кроків для його лікування».

Патріарху варто нагадати, як за його розпорядженням грецький поліцейський спецназ неодноразово штурмував афонський монастир Есфігмен. Ченці тоді перестали поминати патріарха Константинопольського через його екуменічні контактів з Ватиканом, і за це він оголосив їх схизматиками. Де ж любов патріарха Варфоломія до розкольників?

За словами глави Фанару, Денисенка позбавили сану за те, що він попросив автокефалію. Нагадаємо, за що його позбавили сану насправді: «за жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж (Тит. 1, 7-8; святих апостолів правило 27-е), внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси у середовище віруючих (Мф. 18, 7; I Вселенського Собору правило 3-е, V-VI Вселенського Собору правило 5-е), клятвопорушення (святих апостолів правило 25-е), публічний наклеп і хулу на Архієрейський Собор (II Вселенського Собору правило 6 -е), вчинення священнодійств, включаючи висвячення у стані заборони (святих апостолів правило 28-е), учинення розколу в Церкві (Двократного Собору правило 15-е)» (з Постанови Архієрейського Собору РПЦ від 11.06.1992 р.).

Патріарху Варфоломію варто нагадати, як за його розпорядженням грецький спецназ штурмував афонський монастир Есфігмен, який відмовився поминати главу Фанару за екуменічні контакти з Ватиканом. Де ж була його любов до "розкольників"?

Але найнеймовірніша заява патріарха Варфоломія в тому, що він по суті назвав вірних чад Української Православної Церкви руськими і звинуватив їх у розколі: «Саме руські зробили розкол, а не Вселенський патріархат чи українці, як вони зараз говорять. <...> Будучи материнською Церквою, ми повинні були подбати про канонічну єдність мільйонів українців, які не хотіли бути в одній Церкві з руськими».

Чи варто говорити, що єпископат, духовенство та мільйони мирян УПЦ є громадянами України, а зовсім не якимись гіпотетичними «руськими, які вчинили розкол»? Чи варто говорити, що ці мільйони українців, мільйони вірних чад УПЦ, хочуть бути в одній Церкві не тільки з руськими, але і з болгарами, сербами і тими ж греками?

Навіщо ж патріарх Варфоломій так активно нагнітає шалену русофобію і звинувачує росіян у тому, у чому винен він сам, тобто в бажанні панування в Церкві?

Відповідь представляється наступною:

Фанар намагається просунути своє грецьке (візантійсько-константинопольське) папство. Він хоче згуртувати навколо себе умовні грецькі (грекомовні) Церкви нібито для відсічі цим міфічним вимогам Руської Церкви на особливу роль в Православ'ї. З РПЦ свідомо (і абсолютно безпідставно) ліплять образ ворога, з яким потрібно протистояти. А протистояти можна тільки під керівництвом Константинопольського патріархату.

Господь наш Ісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9). А що можна сказати про тих, хто не піклується про мир, а розпалює міжнаціональну ворожнечу і ділить Православ'я на еллінське і слов'янське?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus