Церква й Симулякр: у що перетворюються ті, хто визнає ПЦУ

Архієпископ Ієронім, патріарх Варфоломій і патріарх Феодор. Фото: СПЖ

Чому визнання кількома  Помісними Церквами не робить із розкольників Церкву Христову.

Слово «симулякр» походить від латинського simulacrum, що означає підробка, фальшивка, іншими словами, щось, що має ознаки означуваного об'єкта, але не є ним у реальності. У назві статті слово написано з великої літери, тому що так ми будемо позначати релігійне співтовариство, яке на наших очах формується з Православної церкви України, Константинопольського патріархату і всіх, хто виявив бажання перебувати у ньому.

Спостерігаючи за тим, як Елладська, Олександрійська (і хто там ще в черзі?) Церкви визнають ПЦУ, важко позбутися відчуття того, що за всім цим стоїть якийсь дуже розумний і розважливий, скажімо так, мозковий центр. Що все, що відбувається, не випадково і має внутрішню логіку.

Півтора роки тому, коли тільки почала заварюватися каша зі створенням ПЦУ, мало хто міг припустити, що патріарх Варфоломій вчинить саме так. Створенню в Україні автокефалії у вигляді канонічної Церкви заважали три моменти:

  • Позиція Української Православної Церкви, яка категорично відмовилася брати участь у проекті ПЦУ.
  • Відсутність канонічних архієрейських хіротоній у «єпископату» УПЦ КП і УАПЦ.
  • Неможливість для Константинополя дарувати автокефалію структурам, що входять у юрисдикцію іншої Помісної Церкви.

Константинопольський патріархат не вирішив жодної з цих проблем на шляху до канонічної української автокефалії і навіть не спробував це зробити.

Замість того, щоб переконувати єпископат УПЦ в необхідності подолання розколу українського шляхом створення єдиної автокефалії, патріарх Варфоломій просто наказав Блаженнішому Онуфрію та іншим архієреям УПЦ з'явитися на «об'єднавчий Собор» 15.12.2018 р. Замість того, щоб поставити питання про перерукоположення «єпископату» УПЦ КП і УАПЦ, він просто визнав їх у єпископському сані, від чого у них цей сан, як ми розуміємо, аж ніяк не з'явився. І замість того, щоб переконати РПЦ дарувати Україні автокефалію разом із Константинополем, він просто оголосив, що наша країна є її канонічною територією.

По одному слову патріарха Варфоломія миряни стали «єпископами», Україна змінила церковну юрисдикцію, а багатомільйонна УПЦ просто перестала існувати. Як не згадати: «бо Він наказав, і створились вони» (Пс. 148, 5). Ось тільки патріарх Варфоломій – це ж не Господь Бог.

Чи можна було створити в Україні дійсно канонічну Автокефальну Церкву? Звичайно. Таку можливість і навіть схему, як це може бути, неодноразово озвучувало священноначалля РПЦ, в тому числі і в постановах Архієрейського Собору: спочатку повернення розкольників у лоно Церкви, а потім автокефалія.

Хтось може заперечити, що це було неможливо, тому що представники УПЦ КП і УАПЦ не хотіли повертатися до церкви через покаяння, єдиний відомий спосіб повернення.

За одним словом патріарха Варфоломія миряни стали «єпископами», Україна змінила церковну юрисдикцію, а багатомільйонна УПЦ просто перестала існувати.

На це можна сказати наступне: якби на УПЦ КП і УАПЦ чинили навіть одну десяту того тиску з боку держави й ЗМІ, який чинили на УПЦ, вони б підкорилися як миленькі. Написали б «покаянний» лист, в якому б покаялися «загалом і в цілому», як Філарет Денисенко в листопаді 2017 р.: «Я, як ваш побратим і співслуга, прошу вибачення у всьому, чим згрішив словом, ділом і всіма моїми почуттями, і так само від серця щиро прощаю всіх».

Цей лист був адресований Патріарху Кирилу та єпископату РПЦ і зачитаний на Архієрейському Соборі, який, незважаючи на настільки загальні формулювання, тут же постановив створити комісію, яка б займалася подальшим питанням повернення розкольників у лоно Церкви.

Але як ми пам'ятаємо, буквально через кілька днів Денисенка змусили відректися від цього боязкого кроку в правильному напрямку, про що він і оголосив під пильним наглядом тодішнього голови інформаційного відділу УПЦ КП Євстратія Зорі. Але ж цей лист був не чим іншим, як першим кроком до реалізації того самого сценарію: повернення в лоно Церкви – канонічна автокефалія для України.

У самому єпископаті УПЦ розклад був приблизно такий: третина архієреїв – за автокефалію, третина – проти і третина – не визначилися. Але за автокефалію канонічну, а не ту, що зараз називається ПЦУ. Тобто при правильних кроках з боку як Константинополя, так й інших учасників подій в Україні цілком можна було створити єдину канонічну Автокефальну Церкву.

Чому тоді не дали цього зробити? Була б дійсно друга за чисельністю Помісна Православна Церква в світі, з канонічним єпископатом і десятками мільйонів вірян. Через те, що канонічна Церква в Україні була не потрібна тому самому умовному мозковому центру, в якому і розробляли проект ПЦУ. Тим глибинним силам, які стоять за проектом ПЦУ, потрібна не Церква, потрібен Симулякр. Чому? Тому, що Церквою управляє Христос, а Симулякром – його творці.

Навряд чи хтось зможе спростувати твердження, що будь-яке єретичне або розкольницьке співтовариство – це симулякр. Зовні схоже, але не Церква. Такими симулякрами були і розкольницькі УПЦ КП і УАПЦ. І ось з цих симулякрів створили Симулякр у вигляді ПЦУ.

Згадаємо, які ознаки Церкви. Вона «Єдина, Свята, Соборна і Апостольська». На відміну від Церкви, ПЦУ характеризує наступне:

  • «Єпископат» ПЦУ не має канонічних архієрейських хіротоній, тобто апостольської спадкоємності. Таким чином, вона не Апостольська.
  • Складові ПЦУ, УПЦ КП і УАПЦ, кожна у свій час, загарбали себе від Єдиної Церкви, про що свідчать канонічні заборони з боку РПЦ, підтверджені всіма Помісними Церквами. Цей поділ від єдиної Церкви не подолати одним папірцем з Константинополя. Таким чином, ПЦУ не Єдина.
  • ПЦУ нізвідки взятися святості, оскільки Святий Дух не може бути притаманним цій організації в силу попередніх двох пунктів, а про особисту «святість» Філарета Денисенка, Епіфанія Думенка, Євстратія Зорі, Олександра (Драбинка) та інших промовчимо. Таким чином, ПЦУ не можна назвати Святою.
  • Поняття Соборності в Церкві має на увазі два аспекти: по-перше, це зібрання всіх вірян Христа без відмінності національних, ідеологічних, культурних та інших ознак. По-друге, це соборне управління. У ПЦУ ж збори її членів відбуваються не на основі віри в Христа, а на основі віри в Україну, українську націю та державність. Хтось може уявити у складі ПЦУ людей, які мають інші політичні переконання? А що стосується управління ПЦУ, в її Томосі взагалі не передбачений такий орган, як Архієрейський Собор. А з усіх важливих питань «духовенство» ПЦУ зобов'язане звертатися до Константинопольського патріарха. Таким чином, ПЦУ не можна назвати і Соборною.

З усього цього випливає висновок, що в особі ПЦУ перед нами не Церква, а справжнісінький Симулякр. Можна додати наступне:

  • ПЦУ створили зусиллями світської влади, причому часто людьми чи іншого віросповідання, чи релігійними поліглотами, як колишній Президент Петро Порошенко, який взяв участь у релігійних обрядах з безліччю конфесій, включаючи іудеїв біля Стіни Плачу.
  • ПЦУ створили методами насильства й обману, коли православні храми або відбирають, або шляхом підроблення переводять в ПЦУ, або те й інше разом.
  • ПЦУ створили в якості опори української державності, про що неодноразово публічно заявляли її творці.

І даний висновок стає ще більш очевидним.

В Україні була можливість створити справжню Помісну Церкву, проте замість цього створили Симулякр. Без канонічного єпископату і без мети вести людей в Царство Боже.

Коли колишній Президент Петро Порошенко, використовуючи всю міць державного (і не лише державного) апарату примусу, намагався змусити Митрополита Онуфрія та єпископат УПЦ брати участь у створенні ПЦУ, Господь просвітив наших архієреїв, і вони усвідомили, що в країні створюють саме Симулякр, а не Церкву.

Канонічна Церква в Україні не потрібна мозковому центру, в якому і розробляли проект ПЦУ. Тим глибинним силам, які стоять за проектом ПЦУ, потрібна не Церква, потрібен Симулякр. Тому, що Церквою управляє Христос, а Симулякром – його творці.

Ось слова Блаженнішого Онуфрія за день до «об'єднавчого Собору 15.12.2018 р.: «Я не хотів би бути пророком, але я думаю, що беззаконня породжує беззаконня. Воно до добра ніколи не доводить. Дай Бог, щоб все було добре, щоб люди зрозуміли свої недоліки і щоб люди не об'єднувалися навколо зла, а щоб люди об'єднувалися навколо добра. Це об'єднання добре, корисне і спасительне. Об'єднання навколо зла веде людей в погибель. <…> Будуть нові розколи і нові розділення в світовому Православ'ї».

І ось тепер цей Симулякр починають визнавати Помісні Церкви. Звучать слова, що ПЦУ таким чином входить у сім'ю Помісних Церков, проте на ділі все з точністю до навпаки. Не ПЦУ входить у сім'ю Помісних Церков, а ті, хто визнає ПЦУ, приєднуються до неї, тобто до Симулякру.

Що вийде, якщо змішати грішне з праведним, бочку меду з дьогтем? Якщо розбавити лже-хіротонііі «архієреїв» ПЦУ справжніми хіротоніями архієреїв Константинопольської, Елладської та Олександрійської Церков, що вийде на виході? Скількись відсотків благодаті? Чи не буде це все разом просто брехнею і глумлінням над єпископством і священством?

Входження до Церкви відбувається не інакше як зреченням від гріха: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мф. 3, 2). Приєднання до Симулякру відбувається не інакше як зреченням від правди Божої. Це зречення проявляється в двох моментах:

  •   Зрада Української Православної Церкви, що окормляється Митрополитом Онуфрієм.
    • Порушення канонів Церкви, однозначно забороняють робити так, як зробив Константинополь.

    Ще рік тому всі без винятку Помісні Церкви визнавали УПЦ єдиною канонічною Церквою в Україні, а Митрополита Онуфрія – Її Предстоятелем. І ось зараз для Константинопольської, Елладської та Олександрійської Церков перестали існувати як УПЦ, так і Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій.

    Питання, на яке ніхто не може відповісти: яка канонічне порушення вчинила УПЦ разом зі своїм Предстоятелем, щоб її перестали бачити? Що змусило вищевказані Церкви відкинути мільйони вірних чад УПЦ і прийняти в свої обійми нерозкаяних розкольників? Що змусило відвернутися від Блаженнішого Онуфрія і визнати «митрополитом Київським і всієї України» Сергія Думенка, який не має ні архієрейської хіротонії, ні чернечого постригу? Інакше як зрадою це назвати не можна.

    У рішенні Константинополя створити ПЦУ, як і в рішеннях Елладської та Олександрійської Церков визнати її, немає жодного канонічного підґрунтя, що так можна робити. Жоден канон не дозволяє творити подібне беззаконня, а багато хто прямо забороняє. Все обгрунтування зводиться до того, що Константинополь мав право так чинити, тому що він Константинополь.

    Тому з визнанням Епіфанія Думенка не ПЦУ стає Церквою, а навпаки – Церкви, що визнали її, стають Симулякром. На наших очах Симулякр зробив крок за межі України і почав розростатися в світовому масштабі. Цей великий Симулякр вже набув рис, що явно відрізняють його від Церкви, а саме:

    • Визнання верховенства Константинопольського патріархату в Церкві.
    • Визнання помилкових хіротоній «ієрархії» ПЦУ.

    «Христос глава Церкви» (Еф. 5, 23). «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь» (Мф. 28, 20). Так визначається Церква.

    «Взагалі, Главою нашої Церкви ми вважаємо Христа. Але на землі це Вселенський патріарх» (митрополит Монемвасійський і Спартанський Елладської Православної Церкви Євстафій (Спіліотіс). Це вже Симулякр.

    Не може Церква, яка дві тисячі років сповідувала своїм Головою Іісуса Христа, раптом заявити, що Його влада не поширюється на землю, бо там панує Константинопольський патріарх. А Симулякр – може.

    Що таке помилкові хіротонії і які наслідки їх визнання, можна прочитати в книзі Чисел (16, 1-3, 23-35). Це історія про те, як земля поглинула живцем Корея, Дафана й Авірона, що дерзнули самовільно привласнити собі священство. «І зібралися вони на Мойсея та на Аарона, та й сказали до них: Досить вам, бо вся громада усі вони святі, а серед них Господь! І чому ви несетеся понад зборами Господніми?» (Чис. 16, 3).

    Як це співзвучно з сьогоднішнім: «Чому ви говорите, що тільки УПЦ канонічна? Ось ПЦУ й Епіфаній теж». Але «І промовив Господь до Мойсея та до Аарона, говорячи: Відділіться від цієї громади, Я винищу їх умить!» (Чис. 16, 20-21).

    У рішенні Константинополя створити ПЦУ, як і в рішеннях Елладської та Олександрійської Церков визнати її, немає жодного канонічного підґрунтя, що так можна робити. Все зводиться до того, що Константинополь мав право так чинити, бо він Константинополь.

    У даному контексті дуже важлива одна деталь цього біблійного оповідання, а саме те, що Господь наказав усім людям відійти подалі від цих старозавітних самосвятів: «І він промовляв до громади, говорячи: Відступіть від наметів тих несправедливих людей, і не доторкніться до всього, що їхнє, щоб і ви не загинули за всі їхні гріхи!» (Чис. 16, 26).

    Що зараз роблять грецькі архієреї, які визнають ПЦУ? Прямо протилежне тому, що говорить Господь у Святому Письмі.

    Отже, ми бачимо, як Симулякр, що існував в Україні у вигляді розкольницьких УПЦ КП і УАПЦ, зміцнився і почав захоплювати Помісні Церкви. Справжні творці Симулякра, які цілком усвідомлюють, що роблять, переконалися: навіть шанованих і авторитетних ієрархів можна змусити виконувати свої вимоги, при цьому порушуючи заповіді Божі, церковні канони й власні слова, сказані зовсім недавно (як у випадку з патріархом Олександрійським).

    Про те, чого далі можуть зажадати від таких зломлених архієреїв творці Симулякра і яка може бути його подальша доля, читайте в наступних публікаціях СПЖ.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus