Зцілення розколу по-фанарськи: чи з'явилася у розкольників благодать

Патріарх Варфоломій не вилікував, а легалізував розкол в Україні. Фото: СПЖ

У спробах виправдати своє співслужіння з українськими розкольниками Константинополь не гребує ні збоченням фактів, ні відвертою брехнею.

Найнезбагненнішим в історії зі створенням ПЦУ для Православного Світу було питання про те, як Фанар збирався вирішувати очевидну проблему відсутності у «ієрархів» УПЦ КП та УАПЦ канонічних хіротоній. Восени і взимку 2018 року, коли стало зрозуміло, що в Константинопольському патріархаті вирішили дати автокефалію розкольницьким структурам всерйоз, звучали найрізноманітніші припущення з приводу того, як патріарх Варфоломій збирається обійти цю перешкоду. Звучали навіть припущення, що ієрархи Фанара весь «єпископат» розкольників будуть явно, або таємно перерукопокладати. Однак ніхто не міг припустити, що патріарх Варфоломій це питання просто проігнорує, і спокійно оголосить мирян в рясах єпископами та священиками.

Результат такого зарозумілої поведінки Матері-Церкви привів до того, що за 9 місяців існування ПЦУ ніхто з Помісних Церков цю структуру не визнав, а багато хто з них скептично висловилися саме з приводу відсутності у членів ПЦУ канонічних хіротоній.

Така не сама оптимістична для Константинополя ситуація призвела до того, що на про-фанаріотських ресурсах почали з'являтися публікації, в яких автори намагаються створити реальність з «канонічними» хіротоніями і у УПЦ КП, і УАПЦ. Завдання подібних статей зрозуміле – посіяти сумніви в Помісних Церквах і довести правоту Фанара в легалізації українського розколу.

Тому виникає необхідність ще раз поставити всі крапки над "i" і згадати необхідні факти з історії «ієрархії» нинішньої ПЦУ.

 

Про канонічність «хіротоній», звершених в розколі

Судячи з рішеннями Константинополя по Філарету і Макарію, фанаріоти вважають, що хіротонії, здійснені законним єпископом, який пішов в розкол, дійсні. За такою логікою, якщо єпископ відійшов у розкол, це зовсім не впливає ні на нього, ні на Церкву. Він сам не втрачає благодаті священства, може здійснювати таїнства і висвячувати своїх прихильників на священика. Таким чином, розкол отримує можливість стабільного зростання, а якщо єпископу-розкольникові вдасться переманити до себе ще одного єпископа, то разом вони зможуть гарантувати розколу і перспективу тривалого існування.

Якщо все це так і навіть відхід у розкол ніяк не впливає на законність і благодатність таїнств, то у Церкви фактично ніяких анти-розкольницьких аргументів не залишається.

Але насправді двотисячолітня позиція Церкви в цьому питанні чітка і визначена: розкол – це гріх, що не змивається навіть мученицькою кров'ю, а «таїнства» розкольників – це хула на Духа Святого, і ніякої благодатность у них немає. Щоб не бути голослівними, наведемо конкретні цитати святих отців.

Ігнатій Богоносець у посланні до філадельфійців пише: «Не спокушайтеся, брати мої! Хто йде за тих, хто вводить у розкол, той не буде наслідувати Царства Божого».

Блаженний Августин впевнений, що розкольники не перебувають в огорожі церковній: «Ми віримо в святу соборну Церкву. Однак єретики і розкольники також називають свої громади церквами. Але єретики, помилково думаючи про Бога, спотворюють саму віру, а розкольники беззаконними поділами відступають від братньої любові, хоча вірять в те ж саме, що і ми. Тому ні єретики не належать вселенській Церкві, яка любить Бога, ні розкольники не належать до неї» («Бесіди про Символ віри»).

Двотисячолітня позиція Церкви в цьому питання чітка і визначена: розкол – це гріх, що не змивається навіть мученицькою кров'ю, а «таїнства» розкольників – це хула на Духа Святого.

Така ж позиція у святителя Іринея Ліонського: «Якщо люди не зберігають союзу і самого щирого спілкування з Церквою, навіть прийняли б смерть за сповідання імені Христового, гріх їх не омиється і самою кров'ю, незгладима і тяжка провина поділу не очищається навіть стражданнями. Хто знаходиться поза Церквою не може бути мучеником, який залишив Церкву, яка буде царювати, не може сподобитися царювання.

Потрібно слідувати пресвітерам у Церкві тим, які <...> мають преємство від Апостолів і разом з преємством єпископства за благоволінням Отця отримали відоме дарування істини, інших же, які ухиляються від початкового спадкоємства і де б то не було збираються, мати в підозрі або як єретиків і лжевчителів, або як розкольників, гордих і самоугодників, або ж як лицемірів, що вчинають так заради користі і марнославства. Всі ці відпали від істини» («Проти єресей»).

Святитель Іоанн Златоуст в тлумаченні на Послання до ефесян порівнює єретиків з розкольниками і пише: «Вчиняти поділ у Церкві не менше зло, як і впадати в єресі... гріх розколу не змивається навіть мученицькою кров'ю».

В іншому місці той же святитель говорить: «Якщо ці останні містять супротивні нам догмати, то тому самому не треба з ними мати спілкування; якщо ж вони мислять однаково з нами, то ще більше (треба уникати їх). Чому так? Тому що це недуга владолюбства. Не знаєте хіба, що трапилося з Кореєм, Дафаном і Авіроном? Хіба одні вони потерпіли? Хіба не разом з ними і їхні спільники? Що кажеш ти? "У них та ж сама віра, і вони також православні". Якщо так, чому ж вони не з нами? Єдиний Господь, єдина віра, одне хрещення. Якщо у них добре, то у нас погано, а якщо у нас добре, то у них погано. Скажи мені: невже ви вважаєте достатнім те, що їх називають православними, тоді як у них збідніла і загинула благодать рукоположення? Що ж користі у всьому іншому, якщо у них не дотримана ця остання? Треба однаково стояти як за віру, так і за неї (благодать священства). А якщо всякому дозволено, по древньому прислів'ю, наповнювати свої руки, бути священиком, то нехай приступають всі, і марно влаштований цей жертовник, марно – духовний сан, марно – лик ієреїв: скинемо і знищимо це».

Священномученик Іларіон Троїцький в листі до Р.Гардінера каже, що «Церква єдина, і одна вона тільки має всю повноту благодатних дарів Святого Духа. Хто і яким би чином не відступав від Церкви – в єресь, в розкол, в самочинне зборище, він втрачає причастя благодаті Божої».

А святитель Ігнатій Брянчанінов вважає розкол смертним гріхом.

Навіть цих цитат досить, щоб зрозуміти: розкол – це духовна смерть, яка свідчить про повне відпадіння людини від Церкви і, як наслідок, втрачення їм благодаті. Вважати в цьому випадку хіротонії розкольників законними – не тільки згубна омана, але і хула на Духа Святого. Тому хоч як би не викручувалися всілякі горе-експерти і горе-богослови, факт залишається фактом – в УАПЦ немає, не було і ніколи не буде благодатного священства.

На Фанарі все це прекрасно розуміють. Але замість того, щоб визнати свою епічну помилку, намагаються виправдатися і для цього придумують тезу, згідно з якою благодать священства, навіть після відходу в розкол, нікуди не зникає. Виходить, вся «ієрархія» УАПЦ і тим більше УПЦ КП – дійсна, а всі заборони і анафеми, накладені на головних представників українського розколу, – недійсні.

Абсурдність цих тез настільки очевидна, що, здається, і говорити нема про що. Якби не одне «але», а саме – розміщення на неофіційному сайті Константинопольського патріархату «дослідження», яке повністю присвячено цьому питанню. Тому ми просто змушені нагадати фанаріотам про правила і канони, якими Церква керується протягом багатьох століть, а також про позицію самого Константинопольського патріархату, якої він дотримувався аж до 2018 року.

Про «хіротонію» Макарія Малетича

Фанаріоти прийняли Макарія Малетича у спілкування з собою в «сущому сані», тобто в сані «митрополита», який він отримав, як і «єпископську хіртонію», всередині УАПЦ. Для обгрунтування такого рішення про-фанаріотські автори використовують аргумент, кякий виглядає абсолютно абсурдним. Згідно з цим аргументом, «хіротонії, навіть вчинені в розколі, але законним єпископом, який в свою чергу отримав законну хіротонію і має апостольське преємство, – справжні, і таких кліриків слід приймати в церковне спілкування в їх сані. Важливо, щоб у них було апостольське преємство».

Про те, як Церква ставиться до розкольницьких «хіротоній» і до розколу взагалі, скажемо трохи нижче. Тут же наведемо цитату з чудового дослідження протоієрея Ростислава Яреми, який займався вивченням питання апостольського преємства «хіротонії» Малетича. Згідно з дослідженням, «з трьох розкольницьких ієрархів, "висвячувати" Макарія Малетича, один мав "преємство "від позбавленого сану Філарета Денисенка, а двоє інших не мали інших "хіротоній", крім "чекалінської"».

Таким чином, «хіротонія» Малетича ніякого, навіть віддаленого, апостольського спадкоємства не мала і мати не могла. Отже, його можна було прийняти до Церкви лише за однієї умови - покаянні. Більш того, з огляду на його багаторічну розкольницьку діяльність, він міг увійти в спілкування з Церквою як навіть не священика, яким він був до відходу в розкол, а в кращому випадку мирянина.

Ніякі канонічні чи богословські аргументи не можуть бути перешкодою для Константинополя, якщо мова йде про рішення своїх меркантильних питань.

Про «апостольське преємство» в УПЦ КП

На думку фанаріотів, «Не виникає сумнівів в наявності апостольської спадкоємності єпископату колишнього Київського патріархату, адже більшість з них присвячував колишній патріарх Філарет, який вийшов з лав РПЦ разом з канонічним єпископом Почаївським Яковом (Панчуком). Більш того, згідно з 1-м правилом святих апостолів, єпископська хіротонія вважається дійсною, якщо вона звершена мінімум двома єпископами. Тобто, митрополита Філарета та єпископа Якова в 90-х рр. було досить для того, щоб здійснити хіротонії та передати апостольське преємство.

Але, як ми бачили вище, те, що Філарет перебував в розколі, вже говорить про повну неспроможність будь-яких священнодійств, звершених ним у той час. Більш того, зверження Філарета, а пізніше і його відлучення від Церкви (анафема) визнали всі Помісні Православні Церкви, в тому числі і Константинопольський патріархат.

І про це є відповідні документи.

26 серпня 1992 року Патріарх Варфоломій відправив на ім'я Святішого Патріарха Московського Алексія лист (Протокол № 1203):

«У відповідь на відповідні телеграму і лист Вашого дуже возлюбленого і шанованого Блаженства з приводу проблеми, що виникла у Вашій НайсвятішійРуській Церкві, яка привела її Священний Синод за відомими йому причинами до зверження до недавнього часу провідного члена Синоду митрополита Київського пана Філарета, ми бажаємо братськи повідомити Вашій любові, що наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виняткової з цього питання компетенції Вашої Найсвятішої Руської Церкви, приймає синодальне рішення про вищесказане, не бажаючи приносити ніякої труднощі Вашій Сестрі-Церкві.

Саме в цьому дусі ми посилали двох братів, Високопреосвященного митрополита Пергамського пана Іоанна і Преосвященного єпископа Скопельського пана Всеволода, після відвідування нас згаданим позбавленими сану, щоб безпосередньо з перших рук повідомили нас про те, що сталося і щоб уникнути неправильного тлумачення в даному випадку».

7 квітня 1997 року, вже після того, як на Філарета була накладена анафема, патріарх Варфоломій написав Патріарху Алексію другий лист (Протокол № 282):

«Приділивши належну увагу, на засіданні нашого Святого і Священного Синоду було зачитано лист Вашого дуже возлюбленого і шанованого Блаженства від 6 березня з номером протоколу 749, який сповіщає нашу Святу Церкву про канонічне рішення вашого Священного Синоду про анафемування Філарета (Михайла Денисенка) і Гліба Якуніна, а також про позбавлення священицького сану і повернення в розряд мирян Валентина Русанцова, Адріана Старини і Йосафата Шибаєва.

Отримавши повідомлення про згадане рішенні, ми повідомили про нього ієрархії нашого Вселенського Престолу і просили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».

Священний Синод РПЦ скинув Філарета (Денисенка) 11 червня 1992 р. Позбавлений влади Філарет вдався до процедури апеляції, для чого відразу ж особисто відвідав Фанар. Патріарх Варфоломій, вивчаючи звернення, відправив до Москви своїх представників – митрополита Пергамського Іоанна (Зізіуласа) і єпископа Скопельського Всеволода (Майданського), українця за походженням, щоб вони, як сказано в листі Патріарху Алексію, «безпосередньо з перших рук повідомили нас (Константинопольський патріархат – Ред.) про те, що сталося і щоб уникнути неправильного тлумачення в даному випадку».

Рішення Фанара за зверненням Філарета було негативним, з чіткою заявою, що «наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виняткової <...> компетенції Вашої Найсвятішої Руської Церкви, приймає синодально вирішене про вищесказане, не бажаючи приносити ніякої труднощі Вашої Сестрі-Церкві» (лист від 1992 року).

Константинопольський патріархат відреагував на справу про позбавлення влади Філарета з належною серйозністю, відповідній значущості питання, і з блискавичною швидкістю, щоб не допустити згубного для всіх сторін зволікання, і, головне, з абсолютною послідовністю щодо своїх багатовікових традицій скинення визнав. Більш того, через 76 днів (11.06.1992 р : скинення – 26.08.1992: патріарше і Синодальне рішення про відхилення прохання про оскарження і визнання скинення) Фанар з канонічної точки зору «закрив справу».

Філарету, однак, все було байдуже: ні його скинення в Москві, ні відхилення апеляції і Константинопольським патріархатом, ні визнання вироку всіма Православними Церквами. Він продовжував здійснювати важкі церковні злочини, провокуючи розкол і смуту в народі: будучи позбавленим влади, здійснив десятки хіротоній, створив розкольницький Синод, самоназвався патріархом, причащався з розкольниками інших Церков, наповнив своїми вівтарями Україну і не тільки і т.д.

У зв'язку з цим винесене проти нього обвинувальне рішення Московського Патріархату від 1992 року вже стало не підлягаючим оскарженню відповідно до 4-го правила Антіохійського Собору, 22-м Апостольським правилом, 37-м правилом Карфагенського Собору (по «Підаліону») – з причини антиканонічної і провокаційної поведінки Філарета, яка триває десятиліттями.

Філарету все було байдуже: ні його скинення в Москві, ні відхилення апеляції і Константинопольським патріархатом, ні визнання вироку всіма Православними Церквами. Він продовжував здійснювати важкі церковні злочини, провокуючи розкол і смуту в народі.

Всеправославна церковна свідомість (в тому числі і Константинопольського патріархату до 2018 р.) визнавала і визнає, що Руська Православна Церква абсолютно законно скинула, а потім і анафематствувала Філарета Денисенка. Це означає, що всі «хіронтоніі», звершені спочатку розкольником, а потім і людиною, яку піддали анафемі на ім'я Михайло Денисенко, не мають ніякої канонічної сили і хіротонії.

Фанар підтримував це положення до 2018 року, дуже детально вникав у справу Денисенка – відправляв комісію, вивчав матеріали і приймав рішення тільки після ретельного аналізу всіх аргументів сторін. Говорити після цього, що анафему на Філарета наклали не з догматичних причин – не тільки суперечити самому собі, а й нахабно брехати.

* * *

Всі спроби Фанара хоч якось виправдати своє співслужіння з розкольниками з ПЦУ не витримують найменшої критики. Ні з точки зору канонів Церкви, ні з точки зору святих отців, ні з точки зору історичної справедливості прийняти українських розкольників у Церкву без їх покаяння і в сущому сані просто неможливо.

Жодне з розкольницьких угруповань України не мало і не має благодаті Святого Духа. Це означає, що ні Хрещення, ні Миропомазання, ні тим більше Євхаристії і Священства у них бути не може.

Константинопольський патріархат своїм рішенням про «легалізацію» членів розкольницьких українських угруповань здійснює дуже небезпечний прецедент. Адже в історії Православ'я було чимало розколів і анафем. Виходить, в будь-який момент будь-яка анафема може бути знята як «політична», а розкол і супутня йому «ієрархія» оголошена канонічною. Що це, як не шлях до канонічної анархії? Тому дії Константинополя – це, по суті, канонічний злочин, за яке патріарх Варфоломій і весь Фанарський Синод повинен нести відповідальність.

І ще дуже важливий момент. В діях сучасної Константинопольської Церкви виключно яскраво простежується зовсім не турбота про канонічні норми, а політична доцільність. Іншими словами – те, що фанаріотам вигідно оголошується законним, а те, що невигідно – ні.

Зовсім свіжий приклад – конфлікт навколо Архиєпископії західноєвропейських парафій, де 7 вересня 2019 року духовенство та миряни мають намір провести спільну нараду за визначенням її подальшої долі (один з пунктів наради – вихід з під юрисдикції Константинопольського патріархату). Патріарх Варфоломій оголосив збори неправомочними, а з приводу православних, готових боротися за канонічну автономію своєї структури, зауважив: «Ми оголосимо їх поза Церквою».

Але на підставі чого? Якщо Філарет, за логікою Фанара, – канонічний архієрей, чому тоді Архієпископія, яка діє відповідно до свого статуту, може виявитися поза Церквою? Фанар просто змушений буде визнати всі таїнства, які будуть здійснювати представники Архиєпископії, інакше йому доведеться наступити на горло власній пісні.

Втім, вони вже давно це зробили, і ще один раз нічого не змінить – з Вселенської столиці православного світу Константинопольський патріархат поступово перетворюється в незначну точку на карті Стамбула, яка практично знищена гординею, жадобою влади і амбіціями кількох людей. І віруючі всього світу з болем і гіркотою змушені спостерігати, як ці люди послідовно руйнують єдність Православ'я.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Що означає зустріч глави УГКЦ і патріарха Варфоломія?
швидке об'єднання ПЦУ з уніатами
77%
глава Фанара вимагав, щоб уніати трималися від ПЦУ подалі
14%
просто випадково перетнулися в коридорах Ватикану
9%
Усього опитано: 22

Архів

Система Orphus