Невизнання ПЦУ Помісними Церквами: чому бліцкриг Фанара не вдався

Поки лояльність патріарха Варфоломія до українських розкольників не розділив ніхто. Фото: СПЖ

Українські розкольники вже й самі погоджуються: Помісні Православні Церкви ніколи не визнають їхню структуру.

Сьогодні вже можна говорити, що внутрішня криза ПЦУ, яка в останні дні вийшла у публічну площину, однозначно матиме негативні наслідки для визнання цієї релігійної структури з боку світового Православ'я. Причин тому кілька.

Але перш ніж торкнутися цих причин, зробимо кілька попередніх зауважень, які допоможуть нам краще розібратися у питанні.

11 червня 1992 року Архієрейський Собор Руської Православної Церкви ухвалив «вивергнути митрополита Філарета (Денисенка) з сущого сану, позбавивши його всіх ступенів священства і всіх прав, пов'язаних з перебуванням у клірі», за «жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж, внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих, клятвопорушення, публічний наклеп і хулу на Архієрейський Собор, звершення священнодійств, включаючи рукоположення, у стані заборони, вчинення розколу в Церкві».

Трохи пізніше, в 1997 році, на Архієрейському Соборі РПЦ Філарета відлучили від Церкви і віддали анафемі. Цю постанову визнали всі Помісні Православні Церкви.

Дуже скоро, а саме 24 травня 2019 року, Філарета можуть заборонити в служінні (а в перспективі – і анафематствувати) ті «архієреї», яких він «рукопокладав», будучи в забороні і під анафемою. Прямо скажемо, в історії Церкви пригадати щось подібне дуже складно.

Так само, як досить складно пригадати, щоб анафему скасовували ті, хто її не покладав.

Анафема Філарету – законна

11 жовтня 2018 року Священний Синод Константинопольського Патріархату розглянув прохання колишнього митрополита Київського Філарета про зняття з нього анафеми і дійшов висновку, що анафему на Денисенка наклали «не з догматичних причин», цим самим натякаючи, що причини були політичні. Далі фанаріоти написали, що Філарет з главою УАПЦ Макарієм Малетичем «канонічно відновлені до їхнього ієрархічного або священичого звання, і їхні послідовники відновлені в спілкуванні з Церквою».

Дійсно, багатьом в Україні та за її межами могло здатися, що претензії Руської Церкви до Філарета диктуються не стільки канонічними злочинами останнього, скільки його безмежною і безкорисливою боротьбою за волю української Церкви. Проте події, свідками яких ми є кілька тижнів, чітко свідчать – анафема Філарету Денисенку була якнайдоречніше справедливою.

Його заяви, що він «є і буде патріархом», умови, які він ставив перед представниками патріарха Варфоломія на так званому «об'єднавчому Соборі» про своє управління «Церквою», постійне титулування себе в якості патріарха лише підкреслюють, що ця людина свідомо займалася і займається руйнуванням Церкви Христової. За що, власне, його від Церкви і відлучили. В даному факті змогли тепер на власні очі переконатися всі Православні Помісні Церкви. І хто тепер може сказати, що хула на Церкву – це не догматична причина відлучення від Неї?

Анафемою зачаті і анафемою народжені

У зв'язку з цим виникає цілком закономірне питання – якщо анафема Філарету справедлива, то чи не означає цей факт, що вся теперішня ПЦУ, як дітище Філарета, – всього лише збіговисько анафематствуваних мирян? Питання далеко не пусте. І його вже задають, щоправда, поки лише у формі сумніву щодо хіротоній, звершених Філаретом.

Адже якщо Філарета справедливо позбавили сану за вчинення розколу і заборонили в служінні, то на підставі канонів Церкви жодних священнодійств і хіротоній він звершувати не міг. Навіть якщо всі звинувачення несправедливі – він повинен був дочекатися закінчення суду (після поданих апеляцій в усі можливі інстанції), а до тих пір – не служити, не висвячувати і т. д. Але, як ми знаємо, Філарет вирішив, що його виправдає історія, і тому продовжив свою боротьбу проти Церкви. Саме в цій боротьбі були зачаті і народжені всі ті, хто сьогодні перебуває в ПЦУ і виступає проти свого «духовного батька».

Чи знають про це Помісні Церкви? Безсумнівно. Чи хочуть вони вступати в євхаристійне спілкування з анафематствованнимі? Ні, звичайно. Тим більше, ще раз підкреслимо, відлучення Філарета від Церкви не було продиктоване політичними причинами – лише канонічними.

Півроку без руху

Ще на початку січня екзарх Константинополя архієпископ Даниїл Зелінський говорив, що визнання ПЦУ – справа кількох місяців: «Владика Епіфаній вже направив мирні грамоти – свої представницькі листи, що повідомляють про його обрання. Нинішні грецькі Церкви і румуни будуть одними з перших, а далі процес піде». З тими ж, хто не захоче визнати відразу, треба буде попрацювати, «щоб пояснити, чому потрібно визнати Церкву України».

Він запевнив, що великих проблем в цьому відношенні не буде: «Я не передбачаю тут великих проблем. Думаю, і з Сербською, і з Антіохійською Церквами ми знайдемо взаєморозуміння, потрібно лише трохи часу. У цих регіонах створені певні політичні умови, тому потрібен час, щоб з ними попрацювати».

Але минуло вже майже півроку, а чуваного визнання як не було, так і немає. Більш того, як виявилося, працювати – і то у поті чола – доводиться з українськими розкольниками, які самі себе не визнають.

Наприклад, прихильники Епіфанія Думенка дивуються, чому Філарет, який висував Епіфанія на посаду предстоятеля, тепер не визнає за ним ніяких предстоятельських прав. Сам же Епіфаній ображається на «дідуся ПЦУ», тому що той принижує його як предстоятеля.

Якщо анафема Філарету справедлива, то чи не означає цей факт, що вся теперішня ПЦУ, як дітище Філарета, – всього лише збіговисько анафематствуваних мирян?

І можна не сумніватися, що крім Філарета всередині ПЦУ є й інші «єпископи», які не бачать у молодому Сергії Думенкові предстоятельських якостей і навряд чи будуть підкорятися його «архієрейським» розпорядженням. У цій ситуації Думенку доведеться весь час звертатися за допомогою до Фанару і лякати незгодних заборонами і покараннями від «матері-Церкви», що лише підкреслить: ПЦУ – всього лише митрополія Стамбула, а її «предстоятель» – весільний генерал, який сам нічого не вирішує. Перший приклад – нещодавній візит того самого архієпископа Даниїла до України.

Проте такий стан речей ще більше похитне і так скромний авторитет Епіфанія, і перед Фанаром у всій невідворотності постане питання, ким його замінити. Зрозуміло, що в такій ситуації вимагати чи навіть просто просити визнання цієї так до кінця і не зрозумілої структури безглуздо і безпідставно. Як можна визнавати людей, які самі себе не визнають? З іншого боку, в якості кого їх визнавати – автокефальної і незалежної Церкви або ж тільки Київської митрополії Константинопольського патріархату?

«Нас ніхто не визнає»

Самі розкольники розуміють, що таку тривалу відсутність визнання можна вже назвати дуже серйозною проблемою.

Філарет взагалі вважає, що перспективи легітимізації його дітища нульові: «Тепер ви говорите, що нам потрібне визнання інших Церков. І нам потрібно знищити Київський патріархат, щоб нас визнали інші Церкви. Правда це чи ні? Це неправда. Ніхто з інших Церков не визнає українську Церкву не лише як патріархат, а й як Українську Православну Церкву (ПЦУ – Ред.). І ми бачимо це в реальності. Навіть ті Церкви, які схилялися до того, щоб визнати українську Церкву автокефальною, якщо Вселенський патріарх дасть Томос, то ті ж Церкви тепер відмовляються, не відкрито, а під різними приводами. Але молитовного єднання з Українською Православною Церквою не має ні Грецька, ні Кіпрська, ні Єрусалимська, ні Александрійська Церкви. Я вже не кажу про Сербську чи Болгарську. І поки що я не бачу шляхів до визнання».

По суті, своїми словами він дав Варфоломію чітко зрозуміти, що той не виконав свої обіцянки. І для Філарета це одна з причин, з яких він влаштував антифанаріотський демарш – визнання немає і не буде!

«Молитовного єднання з Українською Православною Церквою не має ні Грецька, ні Кіпрська, ні Єрусалимська, ні Александрійська Церкви. Я вже не кажу про Сербську чи Болгарську. І поки що я не бачу шляхів до визнання».

Глава УПЦ КП Філарет Денисенко

Виходить, що Денисенко погоджувався на Томос, тільки щоб його «Церкву» легітимізували. Він прекрасно розумів, що умови, які ставив перед ним Фанар, – абсолютно кабальні, що ні про яку незалежність чи самостійність не може бути й мови. І незважаючи на це, документи підписав. Підписав тому, що його запевнили – все буде швидко і не боляче. Місяць-два. Однак на ділі виявилося, що все не так просто, як на словах, і замість визнання Православні Церкви задають все більше запитань, тим самим чітко демонструючи свою позицію з цього питання.

Боротьба за патріархат, або «Рано чи пізно нас визнають»

У цій ситуації Епіфанію доводиться пояснювати (і не лише Філарету), чому немає визнання і коли воно буде. У квітні він говорив, що «рано чи пізно ПЦУ визнають всі Церкви».

Однак заїжджена і неабияк набридла за довгі роки використання формула Філарета «рано чи пізно» не задовольняє прихильників Думенка, і йому вже через місяць доводиться обіцяти більш-менш конкретні терміни визнання: «Ми ведемо переговори з кількома Православними Церквами, але не офіційно. Для того, щоб не перешкодити цьому процесу визнання. І поступово, я думаю, що протягом цього року, кілька Помісних Православних Церков повинні визнати автокефалію – це дія Вселенського патріарха по відношенню до Української Православної Церкви».

Найцікавіше, що повний провал всієї цієї афери з Томосом Епіфаній пояснює тим, що кожна Церква повинна переосмислити питання української автокефалії і детально вивчити його. А оскільки цей процес вимагає часу, як і прийняття соборного рішення, ніхто поки просто не встиг визнати нову церковну структуру. Так, ось вже п'ять місяців переосмислюють Помісні Церкви це питання і все ніяк переосмислити не можуть. Тому єдине, що залишається Думенку, – це вірити: «Але я вірю, що впродовж найближчого часу кілька Церков визнають цей акт проголошення автокефалії Української Православної Церкви (ПЦУ – Ред.)».

З іншого боку, слова «рано чи пізно нас визнають» – це «віра» Філарета та його мантра, яку він використовує ось вже майже 30 років. Боротьба за «патріархат» – це завдання, яке ставили і ставлять перед собою українські розкольники. Що ж тоді, власне, змінилося після Томосу? Самостійності як не було, так і немає, легітимності з боку світового Православ'я – теж. Та й завдання стоять ті самі. Чим він виправданий? Чи приніс він єдність українському народові і чи вилікував розкол? На всі ці питання треба відповісти одним словом – «ні».

Томос не виконав свою роль

Патріарх Варфоломій, проголошуючи автокефалію ПЦУ, головною причиною називав той факт, що Томос подолає розкол, об'єднає українців і вирішить їхні багатовікові проблеми. Але в підсумку проблем стало тільки більше, а єдності як не було, так і немає.

Більш того, стає все більш очевидним, що і запевнення Філарета, а також колишнього Президента України та Верховної Ради в тому, що весь український народ жадає отримати автокефальну свободу, не відповідають дійсності. Наприклад, той же Філарет обґрунтовує неминучість визнання ПЦУ тим, що «українська Церква – велика», друга в світі після Московського Патріархату, і її підтримують 44-48% населення країни.

Але слова свого «духовного вчителя» спростовує Епіфаній, який стверджує, що ПЦУ лише має стати найбільшою «Церквою» України: «Нам ще дуже багато треба зробити, щоб нас визнали інші Церкви, утвердитися, стати найбільшою Православною Церквою в Україні, і тоді вже говорити про підвищення статусу до патріархату».

Він визнає, що сьогодні його структура зазнає серйозні матеріальні проблеми, що побічно говорить про відсутність всенародної підтримки. Але навіть якщо б ПЦУ і була найбільшою Церквою України, це все одно ні на йоту не наблизило б її визнання з боку інших Церков, тому що аргумент розміру ніколи не був вирішальним. В обґрунтуванні необхідності автокефалії завжди підкреслювали факт існування єдності з цього питання серед православних християн тієї країни, якій цю автокефалію дають. А от її якраз і немає.

Тобто Томос поставлене перед ним завдання не виконав – не зміг об'єднати всіх українських православних в одну Помісну Церкву, а отже, і автокефалію давати немає кому. Більш того, єдності немає навіть серед тих, хто цей самий Томос отримав, що може бути використано вже в якості аргументу для його відкликання.

Визнання не буде

Так, про це можна говорити з упевненістю. Про цей факт свідчать не лише аргументи, які ми навели вище, але й події останніх днів, які пов'язані з позицією інших Церков з цього питання.

Предстоятель Кіпрської Церкви архієпископ Хризостом, який заявив про свою готовність виступити в ролі посередника з «українського питання», 18 квітня зустрічався з предстоятелями Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської Церков. Пізніше він розповів про своє бажання відвідати Сербію, Болгарію та Грецію. І знову ж таки, для того щоб обговорити з главами цих Церков те саме «українське питання»

«Нам ще дуже багато треба зробити, щоб нас визнали інші Церкви, утвердитися, стати найбільшою Православною Церквою в Україні, і тоді вже говорити про підвищення статусу до патріархату».

Глава ПЦУ Епіфаній Думенко

За справедливим зауваженням блогера Олександра Вознесенського, архієпископ Хризостом «озвучив, що глава Албанської Церкви не відсторонений від переговорів з української теми. Захищаючи членство Албанської Церкви в цьому процесі, глава Кіпрської Церкви дає ясно зрозуміти, що найбільш жорсткі і непримиренні голоси щодо Варфоломія і СЦУ (ПЦУ – Ред.) не будуть заглушені заради поваги до Константинопольської кафедри... Це виглядає цілком позитивно. Адже Кпрська Церква в переважній більшості ставиться позитивно до УПЦ і не визнає СЦУшників. Багато ієрархів цієї Церкви називають в приватних бесідах СЦУшників не інакше як "схизматиками" тобто розкольниками. Тому Кіпр, як майданчик для переговорів, – це, однозначно, підтримка УПЦ і розгром Варфоломія і СЦУ».

* * *

Очевидно, що надія на швидке визнання українських розкольників з боку світового Православ'я сьогодні не має жодних перспектив, а наявний розкол всередині самого розколу загрожує заборонами вже з боку Константинопольського патріархату. Можна констатувати, що бліцкриг, задуманий на Фанарі, не вдався. Якою б не була подальша доля українських розкольників, ясно одне – Церква вистояла і цього разу та не піддалася на провокацію з боку древньої кафедри Візантійської держави.

Більш того, зараз можна і потрібно говорити не лише про долю ПЦУ, а й про долю Константинопольського патріархату, який в порушення канонів вирішив приміряти на свого предстоятеля папську тіару, забувши, що глава Церкви – Христос. Що буде з цією кафедрою, ми побачимо найближчим часом.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus