УПЦ і СЦУ: у кого більше незалежності?

Блаженніший Митрополит Онуфрій і глава СЦУ Епіфаній Думенко

Порівняння взаємин Української Православної Церкви з Московським Патріархатом і Святішої Церкви України з Фанаром.

Петро Порошенко та Епіфаній Думенко отримали бажаний Томос. Ще задовго до цього більшість експертів у галузі релігії стверджували, що Фанар ні за що не дасть українській Церкві справжню автономію. Так воно і вийшло.

Навіть найлютіші прихильники автокефалії змушені визнати, що українська так звана автокефалія має низку дуже суттєвих обмежень. Висловлювали і думку про те, що нова українська Церква, яка іменуватиметься автокефальною, насправді матиме меншу незалежність і свободу в управлінні, ніж Українська Православна Церква в статусі автономії. Чи дійсно це так?

Для підстраховки чи шантажу?

Кілька попередніх зауважень.

По-перше, повноваження УПЦ можна проаналізувати на основі трьох документів: Патріаршої Грамоти 1990 р. про автономію УПЦ, Статуту УПЦ і Статуту РПЦ, а точніше її розділу «Глава X. Українська Православна Церква». Повноваження ж «Святішої Церкви України» (СЦУ), як вона іменується в Томосі, можна проаналізувати лише на підставі цього самого Томосу. Текст Статуту СЦУ поки повністю не оприлюднили, а в Статуті Константинопольської Церкви, природно, про Україну мови немає.

Проте в Томосі є положення, яке дозволяє аналізувати реальний статус СЦУ без оглядки на її статут. Це положення встановлює, що положення Статуту СЦУ «в усьому обов'язково відповідати положенням цього Патріаршого і Синодального Томосу». Таким чином, якщо в Статуті СЦУ буде входити в протиріччя з Томосом, це буде недійсним.

По-друге, порівнювати тексти документів, що регламентують статус УПЦ з Томосом СЦУ, досить важко, з тієї причини, що формулювання статутних документів УПЦ дуже конкретні і в більшості випадків не передбачають жодних двозначних трактувань. Формулювання ж Томосу СЦУ досить розпливчасті і неконкретні, дуже багато залишено на думку Фанару, яка в кожній конкретній ситуації може бути тією чи іншою.

Фанар в тексті Томосу залишив собі кілька підстраховок або важелів тиску, на випадок якщо українська сторона не буде виконувати тих гласних або негласних умов, на яких цей Томос видали.

Перша – це вже згадане вище Положення про те, що Статут СЦУ повинен повністю відповідати Томосу. В іншому випадку Фанар буде вправі вимагати привести Статут СЦУ в згоду з Томосом.

Друге – це твердження про те, що Фанар є вищою судовою інстанцією для СЦУ: «до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха» (Томос СЦУ).

Третя – це положення про те, що «Для вирішення значних питань церковного, догматичного і канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України, від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого і Вселенського Патріаршого Престолу» (Томос СЦУ).

З питаннями «догматичного характеру» все більш-менш ясно. Це основні віроповчальні формулювання, які є незмінними протягом століть і які ніхто не збирається міняти. Але ось до питань «канонічного», а тим більше «церковного» характеру можна віднести все, що завгодно. Від кадрових призначень до фінансових потоків. Все це залишено на розсуд Фанару, як і право визначати, чи є дане питання «значним» чи ні.

Четвертий момент – це отримання святого мира з Константинополя. Миро – це речовина, яку використовують в таїнстві Миропомазання і через яке новохрещеному християнину переходить Благодать Святого Духа. Не всі Помісні Церкви готують святе миро для себе. Є такі, які отримують його від інших Помісних Церков. Але за фактом отримання мира від Константинополя – дуже значний важіль впливу Фанару на СЦУ.

Всі питання СЦУ – від кадрових призначень до фінансових потоків – залежать від Фанару.

У разі непокори останньої своїй «Церкві-матері» Фанар може просто не дати миро, і таким чином СЦУ не зможе здійснювати таїнство Миропомазання, а оскільки таїнство Хрещення об'єднано з таїнством Миропомазання в один обряд, то і Хрещення стане для СЦУ неможливим. А для нашого народу, що надає таке велике значення саме обрядам, це буде чимось на зразок середньовічного інтердикту, коли Римський Папа забороняв здійснювати таїнства в непокірних йому країнах.

І нарешті, напевне, найістотніший важіль тиску на СЦУ – те, як Фанар ставиться до виданих ним Томосів та інших документів. Недавнє скасування Томосу 1686 р. про передачу Київської митрополії Руської Церкви і Томосу 1999 р. про утворення архієпископства руських парафій в Західній Європі наочно продемонстрували, що Фанар дійсно «господар свого слова»: хочу – даю, хочу – беру назад. Тому і український Томос в будь-яку хвилину можуть відкликати або анулювати.

Тепер власне порівняння повноважень.

Хто більш незалежний

У Грамоті про автономію УПЦ говориться: «благословляємо через справжню Грамоту нашою силою Всесвятого і Животворящого духу бути відтепер Православній Українській Церкві незалежною і самостійною в своєму управлінні». Те ж саме говориться і в Статуті УПЦ: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої», і в Статуті РПЦ: «Українській Православній Церкві надано незалежність і самостійність в її управлінні».

Томос СЦУ говорить про те ж саме: «визначаємо і проголошуємо, щоб вся Православна Церква, що перебуває в межах політично сформованої і повністю незалежної держави України <…> існувала відтепер канонічно автокефальною, незалежною і самоврядною». Відмінність тільки в слові «автокефальна», але, як вже писав СПЖ, це тільки слово, і не більше того.

Однак у Томосі СЦУ є одне суттєве обмеження задекларованої самостійності та незалежності. Це обов'язок звертатися на Фанар за вирішенням «значних питань церковного, догматичного і канонічного характеру».

Щось схоже є і в положенні про УПЦ, а саме: «Українська Православна Церква, поєднана через нашу Руську Православну Церкву з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою, без соборного рішення всієї Православної Кафоличної Повноти нехай не змінює в себе нічого, що стосується догматів віри та святих канонів» (Грамота про УПЦ 1990 р.).

У порівнянні з Томосом СЦУ в цьому положенні два принципових моменти. Перший – це обмеження УПЦ лише в питаннях, що стосуються «догматів віри та святих канонів», в той час як СЦУ обмежена у самостійному вирішенні ще й «церковних» питань. Другий – УПЦ не може «змінювати у себе нічого, що стосується догматів віри і святих канонів» без «соборного рішення всієї православної Кафолічної повноти», тобто Соборної думки всіх Помісних Православних Церков. А СЦУ зобов'язана погоджувати важливі церковні, догматичні і канонічні питання тільки з Константинополем.

Таким чином, коло питань, які СЦУ повинна погоджувати з Фанаром, значно ширше, ніж коло питань, які може вирішувати самостійно Українська Православна Церква. А значить, УПЦ більш вільна і незалежна в своєму управлінні, ніж СЦУ.

Хто кому голова

У Томосі СЦУ про це йдеться прямо і однозначно: «Автокефальна Церква України визнає главою Святійший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи і Предстоятелі». Це посилання на «інших Патріархів і Предстоятелів», по-перше, неправда, оскільки жоден «Патріарх і Предстоятель» не визнає своєю главою «Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол».

А по-друге, це не що інше, як спроба затвердити претензії константинопольських патріархів на верховенство в усьому Православному світі, які абсолютно не обґрунтовані ні догматично, ні канонічно. Тобто за фактом Предстоятелі Помісних Церков не визнають Константинопольського патріарха своїм главою, а Епіфаній Думенко визнає. З цього випливає, що автокефалії СЦУ насправді не існує.

Що ж стосується верховенства Московського Патріархату над УПЦ, то про це ніде не йдеться. «Українська Православна Церква є самоврядною з правами широкої автономії» (Статут РПЦ). Ніде не сказано, що УПЦ визнає своїм главою «Московський Патріарший Престол».

Про Предстоятелів

УПЦ сама обирає собі Предстоятеля Собором єпископів. Патріарх РПЦ може лише благословити вибір українських архієреїв. Це регламентується і Статутом УПЦ, і Статутом РПЦ, де у Розділі Х п. 5, зокрема, йдеться: «Предстоятель Української Православної Церкви обирається єпископатом Української Православної Церкви і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі».

І дані правила підкріплені практикою. Ми бачимо, що в 2014 році, коли обирався нинішній Предстоятель УПЦ Блаженніший Онуфрій, керівництво Руської Православної Церкви абсолютно ніяк не брало участі у виборах і вже, тим більше, не втручалося в них. Патріарх Кирил лише благословив обраного Митрополита Київського і надіслав йому своє братнє вітання. 

У Томосі СЦУ про вибір глави йдеться наступне: «Митрополит Київський і всієї України, як і архієреї Святої Церкви України, обираються відтепер... відповідно до положень її Статуту, які мають у всьому обов'язково відповідати положенням цього Патріаршого і Синодального Томосу». Однак ми пам'ятаємо, що в іншому місці йдеться наступне: «Автокефальна Церква України визнає главою Святійший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол». І це не просто слова. У 1998 році Константинополь визнав автокефальний статус Церкви Чеських земель і Словаччини. Ця Церква також отримала Томос, проте з умовами навіть більш лояльними, ніж для ПЦУ. Однак, що ж відбувалося на практиці?

У 2013 році відбувалися вибори нового Предстоятеля цієї Церкви. Тоді до Праги прибув митрополит Галльський Еммануїл і взяв участь у зборах Празької єпархії, скликаного для обрання нового архієпископа Празького після відходу на спокій митрополита Христофора (Пульца). Митрополит Еммануїл у своєму виступі заявив, що жодного з кандидатів на обрання архієпископом Празьким Константинопольський патріархат не визнає, тим самим фактично зірвавши процедуру голосування.

В подальшому Фанар лобіював кандидатуру місцеблюстителя Симеона, і коли єпископи все ж обрали главою Церкви архієпископа Ростислава, Константинополь цей вибір архієреїв Автокефальної (нагадаємо!) Церкви Чеських земель і Словаччини не визнав і продовжував вважати Предстоятелем Симеона.

Ось текст офіційного повідомлення Константинополя з даного питання:

«Щодо Автокефальної Православної Церкви в Чеських землях і Словаччині, сьогодні Вселенський Патріархат прийшов до згоди і заявляє наступне:                    

I. Проведення виборів нового Предстоятеля Церкви, після звільнення престолу архієпископом Христофором, відбулося без визнання Вселенським Патріархатом та іншими Православними Церквами через розпізнання неканонічних дій при проведенні цих виборів.

II. З цієї причини, кожна чергова дія, почата цією Церквою, враховуючи остаточне обрання складу ієрархії цієї Церкви, стає неканонічною і невизнаною Вселенським Патріархатом.

III. Вселенський Патріархат, як Матір-Церква саме цієї Церкви, перебуває в готовності зробити свій внесок у канонічне рішення виниклої там сумної ситуації і запрошує всі присутні сторони до продовження переговорів з Матір'ю-Церквою, щоб знайти правильне рішення і, щоб запобігти будь-яким діям, які б в подальшому могли б ускладнити нинішню, гідну жалю, ситуацію в цій Церкві.   

Вселенський Патріархат, 1 квітня 2014 р.

записав керівник секретаріату Священного Синоду».

Таким чином, фактично, Фанар організував у цій Церкві розкол, оскільки одні пішли за обраним архієпископом Ростиславом, інші – за Симеоном.

І тільки необхідність присутності Церкви Чеських земель та Словаччини на Критському Соборі в 2016 році змусила Фанар визнати абсолютно законно обраного єпископатом Церкви архієпископа (пізніше він став митрополитом) Ростислава.

Чи можна сказати, що Томос про автокефалію свідчить про реальну незалежність цієї Церкви від Фанару? Ні в якому разі. Чи буде інакше в Україні? Навряд.

У кого які органи управління

УПЦ має, згідно зі статутними документами, три вищі органи управління: Предстоятелі, Священний Синод і Собор єпископів. «Предстоятель Української Православної Церкви обирається довічно єпископатом Української Православної Церкви» (Статут УПЦ). 

І УПЦ, і СЦУ мають свої Синоди, разом з якими Предстоятелі здійснюють управління поточними справами.

За підсумками «об'єднавчого Собору» оголосили, що в Синод СЦУ входитимуть кілька постійних членів. Але в Томосі мова йде тільки про почергово запрошуваних «архієреїв».

 

Переходячи до розгляду Собору єпископів як органу управління, зауважимо наступне. У православній традиції Синод не вважається самостійним органом управління. Він завжди вважався органом при Предстоятелі. У той час як Собор єпископів або Архієрейський Собор – це не просто самостійний орган, а й орган, якому підвладний і підзвітний Предстоятель. Якщо у Синоді Предстоятель головує, то в Соборі єпископів він тільки головує на засіданнях. Собор єпископів може судити Предстоятеля: «Право суду над Митрополитом Київським і всієї України, а також вирішення питання про його відхід на спокій, у разі подання ним відповідного прохання, належить Собору єпископів Української Православної Церкви» (Статут УПЦ).

Так ось, в Томосі СЦУ такий орган як Собор єпископів не передбачений зовсім. Це означає, що предстоятель СЦУ непідсудний нікому в Україні. Виникає запитання: а кому ж він тоді підсудний? Відповідь – Фанару: «зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляційні судові рішення» (Томос СЦУ).

Ця обставина – відсутність Собору єпископів в структурі управління СЦУ – говорить про дуже значну міру залежності предстоятеля СЦУ від Фанару. А якщо ще згадати, що Синод СЦУ як орган управління існує при предстоятелі і не може діяти без нього, та до того ж його не обирають українські єпископи, а утворюють в порядку, визначеному Фанаром, виходить наступне. І предстоятель СЦУ, і підлеглий йому Синод критично залежать від Фанару. Всередині України не існує органу, який міг би їх судити.

Тому можна стверджувати, що за структурою управління СЦУ більш залежна від Фанару, ніж УПЦ від Московської Патріархії.

Хто керує внутрішніми справами

Томос СЦУ містить наступне формулювання: «Те, що стосується внутрішнього церковного управління, що розглядається, судиться і визначається виключно ним (предстоятелем СЦУ – Ред.) і Священним Синодом». Однак відразу ж за цим твердженням йде перелік обмежень цього права: судова влада Фанару над СЦУ, зобов'язання звертатися на Фанар з усіх важливих питань і визнання СЦУ Константинополя своїм головою.

У статутних документах УПЦ її повноваження вирішувати всі питання внутрішнього управління описані формулюванням: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною в своєму управлінні і устрої» (Статут УПЦ). Це ж міститься у відповідних розділах Статуту, в яких визначаються їх повноваження.

В сфері управління внутрішніми справами УПЦ також має невелику перевагу перед СЦУ, оскільки вона не зобов'язана радитися з Московською Патріархією зі «значних питань».

У кого більше ставропігій

У Московського Патріарха в Україні всього одна ставропігія – Свято-Троїцький монастир у м. Корець Рівненської області. Причому ставропігійним цей монастир став у 1984 р. через те, що тодішній екзарх України Філарет Денисенко хотів його закрити та ігуменя Наталія (Ільчук) поїхала в Москву шукати у святійшого Патріарха Пимена (Ізвєкова) захисту від безчинств Київського митрополита.

Сьогодні у Фанару в Україні теж всього одна ставропігія – Андріївська церква в Києві. Однак влада готується передати Константинополю кілька десятків монастирів і храмів і зафіксувати це на рівні українського законодавства.

Які це будуть монастирі – досі загадка, оскільки Адміністрація Президента не розголошує зміст підписаного 3 листопада 2018 року Договору між патріархом Варфоломієм і Президентом Петром Порошенком. Але в ЗМІ називають цифру до 38 монастирів.

Велика кількість майна, що передається, навіть дозволила Фанару організувати їх в окремий екзархат і прописати непорушність прав на таке майно у Томосі: «права Вселенського Престолу на Екзархат в Україні і священні ставропігії зберігаються незменшуваними» (Томос СЦУ).

Якщо плани з передачі Фанару основних українських монастирів і храмів здійсняться, можна буде говорити про повноцінну паралельну юрисдикцію Фанару в Україні. Паралельної СЦУ, зрозуміло.

У той час як Фанар говорить про непорушність своїх прав на ставропігії, Руська Православна Церква підкреслює, що вона не претендує в Україні ні на яке майно або грошові кошти. У листі Патріарха Алексія II міністру юстиції України В. Онопенку від 29.12.1993 р. йдеться: «Українська Православна Церква як законний правонаступник єпархії Руської Православної Церкви в дореволюційний період і Українського Екзархату в післяреволюційний час з канонічної точки зору має права на все рухоме і нерухоме церковне майно, створене і придбане протягом 1000-літнього існування на території України. У зв'язку з цим ми заявляємо, що Московська Патріархія не має жодних претензій на будь-яке рухоме або нерухоме церковне майно Української Православної Церкви».

«Права Вселенського престолу на екзархат в Україні та священні ставропігії зберігаються незменшуваними»

Томос СЦУ

Навпаки, в Томосі СЦУ немає не тільки відмови Фанару від церковного майна в Україні, але навпаки – претензії на нього. Тому в цьому питанні абсолютно однозначна перевага УПЦ. Виключно вона володіє всім своїм майном, тоді як СЦУ ділить його з самим Фанаром.

Підбиваючи підсумки, можна констатувати, що установчі документи УПЦ і СЦУ однозначно свідчать: УЦП у статусі автономії має більше самостійності і незалежності, ніж СЦУ у формальному статусі автокефалії. Однак формулювання офіційних документів часто означають менше, ніж практика їх застосування. Історія автономної УПЦ з 1990 р. свідчить, що Московська Патріархія дійсно не зазіхала на її самостійність та незалежність. Як будуть реалізовувати на практиці положення Томосу СЦУ – питання часу. І судячи з усього, дуже швидкого.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи будете ви постувати у Великий піст?
так, буду постувати строго за уставом
63%
буду постувати тільки першу і Страсну седмиці
21%
в їжі себе не обмежую, головне – не осуджувати
8%
ніколи не постую, Бог в душі
8%
Усього опитано: 24

Архів

Система Orphus