Чи поверне собі Константинополь Київську митрополію?

Порівняльна карта Київської митрополії Константинопольського Патріарха 1686 року в проекції на територію сучасної УПЦ

В рамках політпроекту «Томос про автокефалію ЄПЦ» зараз активно обговорюється ідея скасувати передачу Київської митрополії від Константинопольського Патріархату .

Ідея про повернення української Церкви під крило Константинополя надзвичайно приваблива для всіх симпатиків Томосу. Лише одним рішенням Константинопольського Синоду все українське Православ'я відразу повертається під омофор Вселенського Патріарха, який вже зможе робити з ним, що захоче: прийняти розкольників з покаянням або без, перетворити на митрополію, екзархат, автономну структуру або ж дарувати Томос про автокефалію. Однак у такого простого та «ефективного» рішення є деякі проблеми. Давайте їх і розглянемо.

Аргументи для скасування передачі Київської митрополії банальні – воно (скасування) нібито було неканонічним, а отже – недійсним. Та й взагалі, за словами Патріарха Варфоломія, Константинопольський Патріархат нікому нічого не передавав: «Константинополь ніколи не передавав територію України  будь-кому, окрім права хіротонії Київського митрополита у Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі та з поминанням Вселенського Патріарха». Саме так сказав Патріарх Варфоломій після панахиди за новопреставленим митрополитом Пергійським Євангеллосом 1-го липня.

Слова Вселенського Патріарха – це типовий приклад візантійської казуїстики. Дійсно, у 1686 році Константинополь «не видавав дозволу передавати території України будь-кому». Але справа в тому, що в ХVII столітті передача права хіротонії Київського митрополита якраз і означала перехід всієї митрополії з однієї юрисдикції в іншу. Про що й написав тоді один з попередників Варфоломія на Константинопольській кафедрі Патріарх Діонісій IV Серогланіс, який разом із собором єпископів (числом 21) прийняв рішення про передачу Київської митрополії у 1686 році. Крім соборного визначення Патріарх Діонисій написав два листа, один – гетьману Івану Самойловичу, а інший – всім вірним чадам Київської митрополії, у яких він сповіщав, що поступається митрополією Московському Патріарху.

Аргументувати скасування передачі тим, що вона була здійснена з порушенням канонів, є справа невдячна, оскільки оцінка з цієї точки зору дуже суб'єктивна. Опустимо за дужки те, що розмови про якісь «неканонічні дії» Патріарха і архієреїв Констанинтинополя самі по собі образливі для цієї Церкви. Можна лише міркувати про те, наскільки правильним був тоді цей крок. Якщо бути до кінця чесним, потрібно визнати, що є як обґрунтовані аргументи «за», так і не менш обґрунтовані аргументи «проти».  Проте не викликає жодних заперечень те, що за понад триста років ніхто й ніколи не заявляв про скасування рішення про передачу Київської митрополії, яке б канонічне чи неканоничное воно не було.

І от про скасування цього рішення заговорили тепер. Заговорили в контексті ініціативи Петра Порошенка про автокефалію та Томос. Однак Київська митрополія зразка ХVII століття і сьогоднішня Українська Православна Церква — це далеко не одне й те саме. До складу Київської митрополії входило зовсім невелике число єпархій, а саме: Київська, Луцька, Львівська, Могилевська, Перемишльська, Полоцька і Чернігівська. Далеко не всі вони належать до території сучасної України та до території, яку окормляє Українська Православна Церква.

Київська митрополія зразка ХVII століття і сьогоднішня Українська Православна Церква це далеко не одне й те саме.

У ті часи межі єпархій були визначені не так чітко, як зараз. Та й різні історичні джерела тієї епохи різною мірою відрізняються одне від одного. Але, з урахуванням цих завважень, якщо накласти карту Київської митрополії на сучасну мапу українських єпархій та сусідніх Україні держав, то виходить приблизно така картина.

Проекція Київської митрополії за станом 1686 р. на сучасну карту України і сусідніх країн

Дане порівняння говорить про цілком очевидні проблеми.

Проблема перша

До Київської митрополії входили території, розташовані не лише в Україні. Частина з них перебувала на землях нинішньої Білорусі, Латвії та Російської Федерації: це Могилевська і Полоцька єпархії. У разі, якщо Фанар заявить про скасування Акта передачі Київської митрополії, потрібно буде якимось чином переводити під омофор Константинопольського Патріарха й ці церковні структури. Як це зробити  не знає ніхто. Ще менша кількість людей знає відповідь на питання – «навіщо?». Навіщо Константинополю контроль за цими єпархіями?

За словами Патріарха Варфоломія, які містяться у його посланні до Петра Порошенка з нагоди 1030-річчя Хрещення Русі, всі зусилля Фанару мають «кінцевою метою дарувати українській Церкві автокефалію». тобто йдеться про українську ЄПЦ (нині ще навіть не існуючу), а не російську, латвійську чи білоруську. Навіщо тоді Константинополю російські, латвійські та білоруські єпархії? Та й нескладно припустити, що духовенство та всі вірні чада цих єпархій, почувши подібний абсурд, просто здивовано знизуватимуть плечима.

Ще складніша ситуація з Перемишльською єпархією. Вона не тільки перебуває на території Польщі, але ще й входить до складу Помісної Польської Православної Церкви. На яких підставах Фанар збирається забирати собі цю єпархію? І знову ж таки, навіщо?

Можна, правда, сказати, що скасування передачі Київської митрополії буде стосуватися тільки території України, але тоді виникає закономірне запитання: а на яких підставах Константинополь робить таке розрізнення? Чому скасування передачі одних частин Київської митрополії буде, а інших – ні? Раз вже скасовувати, так скасовувати повністю! Інакше може скластися враження деякої, так скажемо, особливої зацікавленості Константинопольських ієрархів саме українською територією. І якщо Перемишльська єпархія Київської митрополії зараз перебуває у складі Польської Церкви і давно вже має автокефальний статус, то логічно допустити, що Полоцька і Могилевська єпархії на землях сучасної Росії та Білорусі також відчайдушно потребують Томосу. Як бути з ними?

Проблема друга

Територія Київської митрополії у 1686 році не лише виходила за межі сьогоднішньої української держави. Вона ще й в рази менше сучасної України. На нинішній території країни з тієї Київської митрополії знаходяться тільки Київська, Луцька, Львівська та Чернігівська єпархії. А як же бути з іншими єпархіями УПЦ, які ніколи за всю історію свого існування не входили до складу Константинопольського Патріархату? Наприклад, такі єпархії, як Одеська, Херсонська, Миколаївська, Сімферопольська, Донецька, Криворізька, Луганська, Конотопська, Запорізька та багато інших? Всі вони засновані вже у XVIII столітті та пізніше.

Тобто, згідно з планами нинішніх церковних «патріотів-реформаторів», для того, щоб повернути Константинополю Київську митрополію, необхідно розділити Українську Православну Церкву на частини. І ту частину, яка історично входила до складу Константинопольського Патріархату, передати під омофор Патріарха Варфоломія, а ту, яка не входила, – залишити. Адже у Фанару немає жодних історичних підстав та бажання претендувати на ті ж Одеську, Миколаївську, Криворізьку і так далі єпархії. Чи є?

Але навіть якщо якимось фантастичним способом подолати дві перші складності: вичленувати з УПЦ єпархії, що входили до Київської митрополії, приплюсувати єпархії з Польщі, Росії і Білорусі та передати це все на Фанар, виникає проблема третя.

Проблема третя

Внутрішній стан цієї «Київської митрополії» тоді і зараз. Справа в тому, що 1686 рік це передостанній рік одного з найтрагічніших періодів в історії України, названий красномовним терміном Руїна (руїна). Про катастрофічні наслідки цього періоду можна прочитати в будь-якому підручнику історії. Ось, наприклад, цитата з навчального посібника авторства Н.Левицької:

Н. Левицька, Історія України

«Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність та державну незалежність. Національно-державна ідея поступилася місцем регіональним інтересам. <…> В результаті кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали великої матеріальної шкоди, масове знищення культурної спадщини і найстрашніше – величезні людські жертви»

Деякі історики стверджують, що в результаті трагічних подій «Руїни» населення України скоротилося на 65-70 % (!).

Тобто Константинополь у 1686 році передав зруйновану, знелюднену територію, яка була змучена та знекровлена після кількох десятиліть безперервних воєн та поневірянь.

А сьогодні він заявляє (поки ще дуже дипломатично) про можливість повернути собі Київську митрополію в нинішньому, цілком благополучному стані. З багатьма тисячами парафій, десятками монастирів, духовними школами і так далі!

Скасування передачі Київської митрополії юридичною мовою означає реституцію. В юридичному словнику реституція в міжнародних відносинах визначається як «форма матеріального відшкодування збитків внаслідок неправомірного міжнародного акта шляхом відновлення стану, який існував до його вчинення». Тобто для того, щоб все було справедливо і щоб були дотримані всі юридичні вимоги, Київську митрополію потрібно довести до стану 1686 року і тільки після цього передати назад на Фанар?!

І нарешті, проблема четверта

Київська митрополія, або Українська Православна Церква, – це що, якийсь бездушний об'єкт, який можна передавати туди-сюди, абсолютно не рахуючись з його власною думкою?! Єпископат, духовенство та віруючі – це що, раби чи кріпаки?! Це що, річ, матеріальний актив чи щось подібне?! А може, це все-таки люди?! І може, варто все-таки дізнатися їхню точку зору?! 

Блаженніший Онуфрій на хресній ході УПЦ під час святкування 1030-ї річниці Хрещення Русі

Ця точка зору була сформульована 25-го червня 2018 року, коли практично всі архієреї УПЦ одноголосно прийняли Заяву про те, що:

«Наявний канонічний статус цілком достатній для того, щоб Українська Православна Церква плідно звершувала свою місію серед народу України. Спроби змінити цей статус приведуть лише до обмеження прав і свобод, якими наділена наша Церква, маючи права широкої автономії. До того ж, ці спроби не вилікують, а лише поглиблять розкол як в українському Православ'ї, так і в українському суспільстві в цілому. Архієреї одноголосно підтвердили своє прагнення дотримання даної при рукоположенні єпископській присязі зберігати вірність Українській Православній Церкві».

Українська Православна Церква сьогодні користується такою самостійністю та незалежністю, якої вона не мала ніколи за всю свою історію, в тому числі і в той період, коли вона була частиною Константинопольського Патріархату. Будь-яка зміна канонічного статусу призведе лише до зменшення цієї незалежності та до обмеження самоврядування. І навіть якщо УПЦ отримає автокефалію в тому варіанті, який пропонує Петро Порошенко, вона буде незалежною лише формально, а насправді перетвориться з Церкви Христової на один з атрибутів української державності, про що неодноразово заявляв Президент. І за фактом Церква потрапить у жорстку залежність від світської влади.

Говорячи про будь-які пертурбації в церковних питаннях, ми зобов'язані пам'ятати, що Церква – це тіло Христове. І будь-які зміни статусу Церкви мають бути спрямовані виключно на її користь та користь її парафіян.

Давайте поставимо собі запитання – а чи потребує УПЦ якихось змін ззовні? Вона що, не здатна задовольнити духовні потреби українців? Прихожани Церкви не можуть брати участі в її таїнствах? Може, недостатньо храмів? Всі ці запитання з розряду риторичних.

Звичайно, можна згадати членів розкольницьких структур, які стоять поза Вселенського Православ'я. Але кожна людина має повну свободу вибору. В історії Православ'я було чимало розколів, і завжди вони вирішувалися тим, що розкольник повертався до Церкви, а не тим, що Церква приходила до розкольника.

Скасування рішення Константинопольської Церкви від 1686 року, якщо таке відбудеться, точно буде на руку політикам, але чи піде воно на користь Церкві? Кожен відповість сам.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus