Українська автокефалія: геополітичні та церковні розклади

У великій геополітичній грі всі хочуть отримати зайвий козир

У виграші залишаться всі. Крім християн.

Кампанія зі створення Єдиної Православної Церкви (ЄПЦ) в Україні набирає обертів. Президент України Петро Порошенко написав у Константинополь чергового листа, зібрав підписи розкольників і народних депутатів та відправив спеціальним авіарейсом на Фанар. Патріарх Варфоломій зібрав Синод і прийняв комюніке, в якому заявив, що починає консультації з іншими Помісними Церквами щодо українського питання. Але поїхав консультуватись, насамперед, з турецьким президентом Реджепом Ердоганом. Що все це означає для України, великої геополітичної гри та християнства? Спробуємо розібратись.

ЄПЦ та внутрішньоукраїнська політика

Що б там не говорив Петро Порошенко, а ЄПЦ – це:

а) виключно політичний проект;

б) абсолютно однозначно приурочений до майбутніх виборів;

в) який працює на рейтинг виключно Петра Олексійовича;

г) проект безпрограшний, бо працює незалежно від рішення Константинопольського Патріархату.

Чимало людей бачать в Церкві переважно суспільно-політичну інституцію. Так, Церква є суспільно-політичною інституцією, в силу того, що вона об'єднує величезну кількість людей. У країнах, де абсолютна більшість населення традиційно відносить себе до Православ'я, це населення і є церковним народом, паствою Церкви. У цьому випадку суспільно-політичний вплив Церкви досить значний, і вона не може від цього усунутись, навіть якщо дуже сильно захоче.

Проте, в житті Церкви суспільно-політична складова є далеко не найважливішою. Не для того Христос створив Церкву на землі, щоб вона грала якусь суспільно-політичну роль. Принаймні, у Священному Писанні про це нічого не сказано. Натомість сказано, як Господь показово ухилився від суспільно-політичного життя народу Ізраїльського: «А люди, що бачили чудо, яке Іісус учинив, гомоніли: Це Той справді Пророк, що повинен прибути на світ! Спостерігши ж Іісус, що вони мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один» (Ів. 6, 14-15).

Виключно в Церкві і ніде більше, людина може:

по-перше, розкаятись та отримати прощення від Бога;

по-друге, навчитися жити по заповідям Божим;

по-третє, долучитися до Христа та отримати Благодать в таїнствах.

Цілком очевидно, що все це аж ніяк не залежить від того, відбувається це в автокефальній Церкві чи в автономній. Нерозумно сподіватись на те, що з виникненням ЄПЦ люди в Україні стануть більш старанними в молитві, частіше приступатимуть до таїнств, почнуть жити за заповідями Божими. У тих полум'яних промовах про ЄПЦ, які проголошує Порошенко і з трибуни парламенту, і в залі переговорів своєї адміністрації, і на телевізійному ток-шоу, навіть і мови немає про якесь церковне благо чи успіх християнської проповіді в Україні.

Ані слова не було сказано про те, що, приміром, з виникненням ЄПЦ у школах почнуть викладати уроки Закону Божого, або на телебаченні обмежать пропаганду насильства і розпусти, або ж заборонять гей-паради. Ні, ЄПЦ потрібна виключно як «ключовий елемент державності» та засіб боротьби з «державою-агресором». Тільки про це й чути з вуст Президента. І те, що низведення Церкви Христової до «засобу» і «елемента» межує з відвертим богохульством, нікого з прихильників ЄПЦ не хвилює. Але й це не вся правда.

ЄПЦ в Україні не лише виключно політичний проект, але й виключно передвиборчий проект. Попри те, що Порошенко не втомлюється запевняти всіх, що нинішня гіперактивність влади щодо створення ЄПЦ і фактичний початок передвиборної кампанії збіглися випадково, йому не вірить ніхто. Слова про те, що Адміністрація Президента всі чотири роки правління Петра Олексійовича копітко вела роботу з Константинопольським Патріархатом стосовно ЄПЦ і от тільки зараз вона дала результати, не відповідають дійсності. Звернення в Константинополь були, але чомусь це призводило лише до чергової заяви Фанару про те, що Константинопольський Патріархат визнає тільки УПЦ як єдину канонічну Церкву в Україні.

Тобто всі зусилля влади щодо створення ЄПЦ за допомогою Фанару виявлялись безрезультатними. І тут раптом такий прорив: «нас запевнили в тому, що ми отримаємо автокефалію» (П. Порошенко). Про що запевнив Петра Олексійовича Патріарх Варфоломій, ми не знаємо, швидше за все, український Президент не врахував усіх тонкощів традиційної візантійської дипломатії. Але знаємо точно, що ніщо інше не здатне підняти передвиборний рейтинг Порошенка, який сьогодні мізерно малий.

Більшість політологів говорять про те, що президентство Порошенка є абсолютно провальним. Ціни ростуть, інфляція прискорюється, комунальні платежі – просто непідйомні! При Порошенкові Україна остаточно розпрощалася з тими галузями промисловості, які, хоча б умовно, належали до сфери високих технологій. Медична, освітня та пенсійна реформи сприймаються населенням вкрай негативно. За винятком «безвізу», Порошенко не виконав жодної своєї передвиборчої обіцянки, що він дав у 2014 році. А цей «безвіз» призвів лише до того, що, як визнав міністр закордонних справ Павло Клімкін, Україну покидає сто тисяч громадян щомісяця.

Та й на рейтингу Президента цей успіх не позначився ніяк. В цих умовах єдиним і дуже потужним досягненням Президента може стати лише ЄПЦ. У разі її створення Порошенко за своєю історичною значимістю перевершить не лише всіх нинішніх українських політиків, але й таких «культових» особистостей, як, наприклад, Михайло Грушевський. Творцю ЄПЦ виборці будуть готові пробачити і відпочинок на Мальдівах, і касетний скандал, і свій власний низький рівень життя.

Про те, що ЄПЦ є передвиборчим проектом Порошенка, говорять люди навіть дуже далекі від симпатій до УПЦ. Наприклад, екс-депутат від ВО «Свобода» Ірина Фаріон характеризувала замір з ЄПЦ однозначно«Піар-хід Порошенка розрахований на необізнаних людей. Тих людей, які повірили йому в 2014 році». Більш дипломатично висловився з приводу ЄПЦ католицький єпископ Станіслав Широкорадюк«Не можна таке робити насильно, і не можна створювати щось штучно, тим більше на порозі виборів, бо нам це не вселяє довіри».

Причому, кампанія зі створення ЄПЦ працює на політичний рейтинг виключно Порошенка і нікого іншого. По всім іншим передвиборним темам, популярним у суспільстві, Петро Олексійович програє іншим політикам. В питанні боротьби з «державою-агресором» Президента далеко позаду залишають радикальні націоналісти всіх мастей. Те невелике зростання ВВП (2,1 % у 2017 р.), яке демонструє українська економіка, що катастрофічно впала раніше, ставить собі в заслугу прем'єр-міністр Володимир Гройсман. Зустрічами з Президентом США Дональдом Трампом та іншими світовими лідерами може похвалитись і Юлія Тимошенко. І лише в питанні ЄПЦ усі дивіденди дістаються Порошенку. Ніхто інший не може записати собі цього в актив. Навіть Гройсман та спікер Верховної Ради Андрій Парубій, які їздили на Фанар і нічого не домоглися.

Але найцікавіше в цій історії те, що задум Порошенка щодо ЄПЦ є виграшним для нього навіть у разі провалу. Тут має сенс розглянути деякі варіанти розвитку подій.

Найменш вірогідними є крайні варіанти. Тобто, коли на Фанарі збирається синод або навіть собор єпископів і приймає якесь однозначне рішення: видати томос про автокефалію, що його випрохує пан Порошенко, чи відмовити в його видачі. Якщо Константинопольський Патріархат зважиться на визнання розкольників та видасть томос в умовах, коли єдина канонічна в Україні Церква проти, це викличе негативну реакцію в православному світі та призведе до дуже негативних наслідків для Вселенського Православ'я. Про це скажемо трохи нижче. Але для Порошенка це означатиме повну перемогу. Він покаже себе лідером нації, який зумів досягти того, що до нього марно намагалися зробити всі його попередники. Він увійде в історію як батько-засновник ЄПЦ і намагатиметься конвертувати цей успіх в голоси на виборах. Те, що, швидше за все, ці дії спровокують релігійну війну в колись благополучній країні, буде неважливо, головне – мобілізація електорату.

Але й у разі відмови, Порошенко цей електорат зуміє мобілізувати. Адже причиною відмови будуть названі не православні канони та правила, і не безграмотність Петра Олексійовича в цих питаннях, а «агенти Кремля», котрі проникли вже і в Константинопольський Патріархат. Все можна буде списати на гібридну війну, продажність Фанару, підступність Кремля тощо. Але і в цьому випадку Порошенко постане перед народом як борець за історичну справедливість, який не побоявся кинути виклик могутнім силам.

Однак найімовірнішим є варіант, при якому Константинополь буде затягувати вирішення питання, проводити нескінченні консультації з іншими Помісними Церквами, приймати якісь проміжні рішення, видавати документи з двозначними трактуваннями і так далі.

Яскравим прикладом цього є комюніке Священного Синоду Константинопольської Церкви від 22 квітня щодо питання ЄПЦ. У цьому документі кожен побачив те, що саме він захотів побачити. Порошенко заявив, що «Вселенський Патріархат починає процедури, необхідні для надання автокефалії Українській Православній Церкві».  А більшість експертів вважають це ввічливою відмовою. Але ввічливою настільки, що сама відмова є зовсім не очевидною. Патріарх Варфоломій цілком навіть може приїхати на святкування 1030-річчя Хрещення Русі і переконати Президента, що робота над автокефалією ведеться, і Україна ЄПЦ обов'язково отримає… коли-небудь.

Все це буде подаватись народу як безперечна заслуга і майже перемога Порошенка. Будуть звучати переможні реляції, що, мовляв, принципове позитивне рішення вже прийнято і залишилося завершити лише певні церковні формальності. Кожен документ чи крок Фанару трактуватиметься як рух до ЄПЦ. І якщо до виборів питання вирішити все ж не вдасться, то все одно Порошенко матиме імідж лідера, який твердою рукою веде свою країну до ЄПЦ.

Тому у внутрішньополітичних українських розкладах вигода для Порошенка очевидна: він отримує дивіденди при будь-якому варіанті розвитку подій.

ЄПЦ та велика геополітика

Але можливі дії Фанару в питанні ЄПЦ будуть обумовлені аж ніяк не внутрішньоукраїнською політикою. І різні «хотілки» української влади, на зразок другого президентського строку для пана Порошенка, Константинопольський Патріархат хвилюють не надто сильно. Фанар веде свою гру і переслідує свої інтереси. І все це відбувається на тлі геополітичної сутички за Близький Схід, що відбувається на наших очах. Тривають війни в Сирії та Ємені, назріває велика війна з Іраном, Туреччина поступово реалізує свої неоосманські амбіції, США та Росія борються за звання головного близькосхідного арбітра. У цій великій геополітичній грі зайвий козир на руках нікому не завадить. І тема української автокефалії якраз і є таким козирем, корисним для багатьох близькосхідних гравців.

Становище Константинопольського Патріархату уже протягом кількох століть є досить двозначним. Вже понад 500 років не існує ані Візантії, ані Константинополя, ані того самого «всесвіту» (ойкумени), ім'ям якого титулуються Константинопольські патріархи. На території Туреччини пастви у Константинопольського Патріархату майже немає, проте є парафії, єпархії та митрополії на всіх континентах, за винятком Африки. Здебільшого це церковні діаспори в країнах переселенського типу (США, Австралія, Канада і так далі). Претензії Константинопольського Патріархату на деякі виняткові права в православному світі обумовлені, крім усього іншого, необхідністю якось виправдати своє власне існування.

Саме з цієї потреби випливають згадки про те, що Константинополь – це Церква-мати для багатьох Помісних Церков, що вона може дарувати чи не дарувати автокефалію, що виключно вона може збирати Всеправославні Собори, що на ній лежить особлива відповідальність за Вселенське Православ'я і так далі. Без усього цього, без постійного нагадування про славне історичне минуле та без контролю над єпархіями, які знаходяться поза Туреччиною, Вселенський Патріархат залишається з канонічною територією Стамбульського району Фанар та з паствою, що не набагато перевищує число співробітників самої Патріархії.

Турецька влада проводить послідовну політику невизнання за Фанарським Патріархом вселенського статусу та вважає його головою турецької православної громади. Час від часу піднімається ідея виселення Константинопольської Патріархії на Афон. Тиск, який чиниться турецькою владою на Патріархію протягом уже багатьох років, посилився після невдалого перевороту в Туреччині у 2016 році. Тоді турецький президент зумів утриматись у владі і звинуватив в усьому США та турецького опозиціонера Фетхуллаха Гюлена, котрий проживає в Америці. А Патріарха Варфоломія, в свою чергу, звинувачують у зв'язках з цим самим Гюленом. Це змушує Патріарха всіляко доводити Ердогану свою лояльність, навіть там, де цього й не потрібно.

Приміром, з початком військової операції турецької армії «Оливкова гілка» в Сирії, Патріарх Варфоломій одразу ж поспішив направити листа Ердогану із схваленням його дій та побажаннями успіхів. Але ж воював (і воює досі) Ердоган з курдами, яким США постачали зброю та військових інструкторів. І ось тут підвертається можливість довести турецькому Президентові свою лояльність не просто схваленням, яке нічого не означає, а реальним козирем, який Патріарх Варфоломій вкладає в руки Ердогана. Саме для обговорення цього питання і запрошував Ердоган Патріарха у свою резиденцію в Анкарі 25 квітня.

Росія виступає проти втручання української влади у церковні справи, про що не так давно заявила речник МЗС Росії Марія Захарова. І навряд чи турецький Президент діятиме на шкоду Росії. Він занадто сильно зацікавлений в тому, щоб зберегти з нею дружні стосунки. Занадто багато Ердогану потрібно від Росії: це й потік російських туристів до Туреччини, і експорт у Росію турецьких овочів, і будівельні підряди для турецьких компаній, і постачання зенітних систем С-400, і співпраця в сирійському питанні, і газопровід «Турецький потік» та ще багато чого.

Нерозумно думати, що Туреччина готова всім цим пожертвувати заради того, щоб пан Порошенко переобрався на другий президентський термін. Але за те, що Ердоган настійно радитиме Патріарху Варфоломію відмовити українській владі в томосі про автокефалію, можна виторгувати у Росії певні поступки в потрібних Туреччині питаннях. Саме так робиться велика геополітика, цинічно та продажно.

Сполучені Штати в цій ситуації навпаки всіляко натискають на Патріарха Варфоломія з метою все ж таки вибити у нього томос, попри всю неканонічність та абсурдність такого діяння. У разі успіху американцям вдалося б убити відразу двох зайців: погіршити відносини Росії з Туреччиною, а то й зовсім їх посварити, а також створити дуже великі проблеми в Україні, де Росії доведеться якось позначати свою позицію щодо УПЦ, на яку розпочнуться вже відкриті та жорсткі гоніння.

Патріарх Варфоломій теж отримує від задуму з ЄПЦ козир у перемовинах з РПЦ. Навряд чи він серйозно розраховує задовольнити прохання Порошенка про автокефалію. Томос можна було би надати, якби про це просила Українська Православна Церква. В цьому випадку можна було б проігнорувати думку Московського Патріархату. Саме так і відбувалось у випадках з проголошеннями автокефалії Польської і Чеської Православними Церквами. Ці церковні структури, входячи до складу РПЦ, тобто, будучи повністю канонічними, проголошували незалежність і утворення власних автокефальних Церков, що й визнавав Константинополь, всупереч думці РПЦ.

Але в українському випадку все зовсім по-іншому. УПЦ не просить автокефалію. Її домагаються розкольники та світська влада. При цьому сам Фанар не отримує від цього ніяких очевидних вигод, адже ЄПЦ не стає частиною Константинопольського Патріархату. Якщо в цих умовах Константинопольський Патріархат надасть Томос про автокефалію, то цим він ясніше ясного всім покаже, що діє або під тиском третіх сил, або за гроші.

Дуже даремно українська влада озвучує припущення про те, що в 1686 р. Фанар передав Москві Київську митрополію за хабар. Адже сьогодні також є всі підстави припускати, що ідея ЄПЦ отримала свій розвиток під впливом саме цього чинника. Але не тільки гроші можуть цікавити Фанар. Від РПЦ Константинополь хоче дуже багато чого. Це й об'єднання двох паралельних православних юрисдикцій в Естонії в одну Церкву в складі Константинопольського Патріархату. До речі, у зв'язку з кончиною Предстоятеля Естонської Церкви в складі Московського Патріархату, митрополита Корнилія, для цього надається дуже зручна можливість.  Це й заступництво, в разі чого, перед турецькою владою. Це й визнання документів Критського Собору. Це й збільшення паломництва з Росії до святих місць на території Туреччини та ще багато чого. Зрештою, і гроші також.

Причому не треба думати, що якісь «московські попи» привезуть на Фанар кілька валіз, набитих доларами, та переб'ють ціну, запропоновану іншою стороною. Ні, це може бути у формі відкриття подвір'їв Константинопольського Патріархату в російських містах з можливістю шукати благодійників серед російських бізнесменів. Таке відбувалось в історії неодноразово і вважалось цілком прийнятною формою допомоги східним християнам. 

Якщо Патріарх Варфоломій все ж таки зважиться на надання українським розкольникам Томосу про автокефалію, він ризикує спровокувати незворотні процеси у всьому православному світі. Дуже багато Помісних Церков обурюються щоразу, коли Константинополь називає себе Церквою-матір'ю і втручається у внутрішні справи цих Церков. Українське питання може стати останньою краплею, після чого почнеться простий демонтаж Вселенської Патріархії як такої.

По правді кажучи, на роль Церкви-матері, причому для всіх без винятку Помісних Церков, більше підходить Єрусалимська Православна Церква. Ось за нею і можуть визнати ті деякі виняткові права у православному світі, на які претендує сьогодні Константинополь. Історичних підстав для цього набагато більше. Там народилася сама Церква Христова, там була утворена перша християнська громада, звідти вийшли всі без винятку апостоли, там знаходяться головні християнські святині і так далі. І найголовніше, ієрархи Єрусалимської Церкви не заплямували себе такими ганебними діяннями, як, наприклад, спроби продажу Православ'я римському папі або визнання «Живої церкви» в Росії після Революції 1917 року.

Виходячи з усього цього, можна припустити, що Константинополь не збирається надавати пану Порошенку томос про автокефалію, але намагатиметься «подорожче продати» свою відмову. Саме цим бажанням отримати в свої руки козир на переговорах з РПЦ і пояснюється той факт, що Патріарх Варфоломій обнадіяв Петра Олексійовича у своєму намірі дарувати йому ЄПЦ. Але обнадіяв у таких дипломатичних формулюваннях, які згодом дадуть йому можливість відіграти назад, зберігши при цьому обличчя. Знову ж прикладом такої двозначності може служити комюніке Константинопольського Синоду від 22 квітня.

І тут ми підходимо до найсумнішого моменту в усій цій історії.

ЄПЦ Та християнство

Можна скільки завгодно розглядати всі внутрішньополітичні і зовнішньополітичні розклади навколо ЄПЦ та наводити хоч який серйозний аналіз цих подій, але саме час поставити запитання – а де ж тут Христос? Порошенко веде свою політичну гру, Фанар – свою, Туреччина, США і Росія – теж. ЄПЦ виявляється розмінною монетою в цих іграх. Засобом досягнення своїх особистих чи суспільних цілей, зміцнення свого впливу на політичні процеси, реалізації честолюбних задумів, влади і так далі.

Весь ажіотаж навколо ЄПЦ виключно до виборів, після яких про неї ніхто й не згадає. А навіщо? Все, карта зіграла. Хтось програв, хтось виграв. Прізвище президента змінилось або не змінилось. За богослужінням стали поминати іншого Патріарха або того самого. А що ж з тією проповіддю, на яку Господь посилав своїх апостолів? «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь» (Мф. 28, 19-20).

Але вчити того, що заповідав Господь, немає коли. Всі нескінченно сперечаються один з одним щодо того, кому буде належати та чи інша канонічна територія, хто кому є Церквою-матір'ю, хто історично більш авторитетний, хто перед ким буде стояти у сумнозвісному Диптиху Помісних Церков. Ось вже дійсно, не можна, напевне, придумати нічого, що так сильно дискредитує православ'я, як цей Диптих.

«А Іісус їх покликав і промовив: Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба…» (Мф. 20, 25-27). Але ні, Помісні Церкви твердо відстоюють своє місце в Диптиху, і славлена історична справедливість виявляється важливіше від слів Іісуса Христа.

Антіохійська та Єрусалимська Церкви дійшли до розриву євхаристійного спілкування через суперечки про те, чиєю канонічною територією є… Катар. Катар! Мусульманська країна, в якій чисельність християн оцінюється аж у 100 осіб! Сербська Церква сперечається за канонічну територію з Болгарською. Константинопольська Церква стверджує, що тільки вона може дарувати автокефалію. В Україні релігієзнавці сперечаються про те, які права має автономна УПЦ і яких вона не має. Влада запевняє, що панацеєю від усіх бід є ЄПЦ. Цей список неладів можна ще продовжувати і продовжувати. Слова Господа про те, що «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13,35) не згадує ніхто. Нам не до любові, нам би ЄПЦ до виборів! Якщо порівняти ці всі відносини з Євангелієм, можна просто жахнутися тому, що думки і почуття людей зайняті всім, чим завгодно, тільки не тим, що там написано! «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6,33). Але з вуст можновладців і розкольників звучить, по суті, зовсім інше: шукайте найперш автокефалії, і все інше додасться вам.

Ще один показовий момент. Якщо порівняти кількість людей, які прийшли до храмів на Пасху святити паски, і кількість тих, хто прийшов на богослужіння у Страсну П'ятницю, ми отримаємо приблизне співвідношення людей, для яких Христос – це все їхнє життя та тих, кому просто потрібні гарні традиції та обряди. Але й ті й інші називають себе православними. І начебто долю Церкви повинні вирішувати ті, хто живе Христом і Його Церквою, а не ті, хто просто заходить посвятити паску та водохресної водички набрати. Але виходить навпаки. Всілякі центри дослідження громадської думки проводять опитування та видають статистичні відомості про те, що великий відсоток українців виступає за ЄПЦ.

Так, соціологічне опитування, опубліковане Центром Разумкова у квітні 2018 року, показує, що 26,9 % українців виступають за об'єднання всіх православних навколо УПЦ КП, а ще 23,4 % виступають за об'єднання всіх в Автокефальній Церкві. І цю статистику намагаються видати за волю церковного народу. А насправді це, здебільшого, ті люди, які до Церкви мають дуже посереднє відношення. Цей же лукавий прийом використовують в Україні і для церковного рейдерства. Жителі села, які бували в храмі лише кілька разів у житті, вирішують питання про його юрисдикційну належність за тих небагатьох, хто цей храм будує, ремонтує, утримує та регулярно бере участь у богослужіннях. Так, у нас немає фіксованого членства в церковних громадах і ввести його неможливо, та й не потрібно. Але ситуація, коли долю Церкви вирішують далекі від неї люди, теж ненормальна. Так, Центр Разумкова видав 26,9 % і 23,4 % в цілому за ЄПЦ. Але чи може хтось собі уявити, що всі ці люди стануть брати участь у богослужіннях та жити за заповідями Божими, як тільки Патріарх Варфоломій видасть Томос про автокефалію?

Ні в кого немає готового рецепта, як припинити суперечки Помісних Церков за канонічні території. Немає рецепта, як перестати змагатися за місце в Диптиху. Немає його і в питанні, кому надавати автокефалію, а кому ні, і хто повинен це робити. Але одне є абсолютно однозначним і безсумнівним – втручання держави у справи Церкви, навіть з дуже благими намірами, несе їй тільки шкоду та негаразди. І це те, що можна припинити робити. Адже політики теж люди і вони теж у свій час предстануть Суду Божому. Чому б їм не припинити вказувати церковним пастирям, що їм робити, а чого не робити? Чому б не перестати використовувати Христову Церкву в своїх особистих інтересах? Чому б не перестати брати зайвий гріх на душу? Чому б не відійти в сторону та не надати самій Церкві вирішити свої проблеми так, як вона вважатиме за потрібне?

А якщо політики цього не можуть зробити, то хоча б прості люди не повинні їх підтримувати. Адже якщо суспільство скаже, що держава не повинна лізти в церковні справи, а має займатися своєю державною справою, то і втручання такого не вийде.

А поки можна констатувати одне: те, як створюється в Україні ЄПЦ і як навколо цього робиться брудна політична гра, до ХРИСТИЯНСТВА не має ніякого відношення. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи стане пожежа в Нотр-Дам причиною повернення людей до віри?
так, багато переосмислять ставлення до християнства
23%
ні, втрата святині не повертає віру
53%
це звичайна пожежа, яка ні на що не впливає
24%
Усього опитано: 83

Архів

Система Orphus