Болгарський слон у Македонській церковній лавці

20 Березня 2018 13:41
0
Президент Болгарії Румен Радев у Бігорському монастирі в Македонії Президент Болгарії Румен Радев у Бігорському монастирі в Македонії

Чого можна повчитися на прикладі церковного розколу в Македонії.

Заява президента Болгарії Румена Радева про те, що Болгарська Православна Церква повинна підтримати ідею автокефалії для розкольницької (на даний момент) Церкви Македонії знову піднімає тему церковних розколів і втручання держав у ці справи. Тему болючу для України. Чи є тут паралелі і чи можна чогось повчитися на чужих помилках?

Минулого 2017 року македонський розкол «святкував» свій перший ювілей – 50 років поза спілкуванням з усією повнотою Вселенської Православної Церкви.17–19 липня 1967 року в Охриді відбувся Церковно-народний собор, на якому Македонська православна церква проголосила свою автокефалію, не визнану жодною з Помісних Православних Церков. На той момент Македонська церква була автономною в складі Сербської Православної Церкви. Можна подумати, що це було проявом волі духовенства та народу, але ні. Це було проявом волі правлячої комуністичної партії Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, яка у такий спосіб прагнула розколоти та знищити Сербську Православну Церкву. Точно так само і компартія в СРСР підтримувала обновленський розкол у 20-ті роки. Про це прямо говорить македонський історик Дон Ілієвський в книзі «Зміст деяких заперечень проти автокефалії МПЦ»: «у 1967 році на засіданні Центрального Комітету Комуністичної партії було ухвалено рішення про проголошення автокефальної Македонської Православної Церкви, яка припинить всі канонічні відносини з Сербською Православною Церквою».

Історія самої Македонії досить трагічна, як і інших балканських держав та народів. Македонія в давні часи належала то до Візантійської імперії, то до Османської, то до Болгарського царства, то до Сербського. У XX столітті вона входила (цілком або частинами) то до складу Греції, то Болгарії, то Югославії, то Албанії. Церковні справи там так само заплутані, як справи державні та етнічні. Єпархії, розташовані на території Македонії, часто мігрували від однієї Помісної Церкви до іншої слідом за державною приналежністю самої території. При цьому нерідко відбувались етнічні чистки самого духовенства. Так, на початку Другої Світової Війни, коли сербська і грецька частини Македонії були анексовані Болгарією, яка воювала тоді на боці фашистської Німеччини, сербські і грецькі македонські парафії були переведені в юрисдикцію Болгарського екзархату. При цьому значна частина духовенства сербської та грецької національності була вигнана болгарською владою, а ті священики, які залишились (в основному македонці за національністю), були зобов'язані дати підписку про лояльність Болгарській Православній Церкві. Після Другої світової війни македонські єпархії в якості автономної церкви увійшли до Сербської Православної Церкви.

Розповідати про політичні перипетії Македонії, про те як її збирали, ділили, а потім знову збирали сильніші сусіди можна ще дуже довго, але висновок з усього цього випливає лише один – коли церковні питання вирішуються на догоду поточній і при цьому досить мінливій політичній кон'юнктурі, це приносить одну лише шкоду самій Церкві та додає страждань народу, що й так страждає від політичних поділів.

Політична ситуація на Балканах дуже хитка, міжетнічні та міждержавні конфлікти спалахують там досить часто. В самій Македонії, 25 % населення якої складають албанці, існує загроза албанського сепаратизму за прикладом Косова. З початку 2000-х років в Македонії діє албанська Армія національного визволення.

Завдяки дипломатичним зусиллям цей конфлікт зараз перебуває в сплячій стадії, але в будь-який момент може спалахнути з новою силою. Як і інші сплячі конфлікти в балканських країнах. І якщо станеться знову якесь політичне переформатування Балкан (а деякі політичні аналітики говорять про це як про неминучість), то виходить, що знову Сербська, Албанська, Болгарська і Константинопольська Православні Церкви змушені будуть ділити між собою єпархії та парафії?

І якщо б вони самі (тобто Церкви) вирішували ці питання, то це ще півбіди. Погано те, що ці питання найчастіше вирішуються під тиском політиків, які в цьому переслідують зовсім не церковні інтереси, а свої політичні. А Церква при цьому стає розмінною монетою при вирішенні геополітичних завдань. Саме так і слід розцінювати втручання болгарського президента Р. Радєва в македонські церковні справи.

Церква в Болгарії відокремлена від держави, так чому ж глава держави дає архієреям настанову, як їм діяти в питанні про канонічний статус церкви в Македонії? «… ми повинні допомагати Македонській Церкві», – заявив президент Болгарії. Церкві треба не допомагати, їй треба не заважати! Церква сама розбереться у своїх справах, виходячи зі своїх церковних міркувань і керуючись своїми церковними інтересами.

І якщо б політики не втручалися, то питання з канонічним статусом церкви в Македонії було би вже вирішене ще в 2002 році. Тоді між Сербською Православною Церквою і розкольницькою церквою в Македонії були підписані так звані «Нішські угоди». Підписи під цими угодами поставили чотири єпископа Сербської Православної Церкви та три єпископа Македонської православної церкви.

Згідно з документом, Македонська православна церква отримувала права найширшої автономії та свою історичну назву – Охридська Архієпископія. І все б добре, але тут знову втрутилась політика. Влада Македонії чинила тиск на Архієрейський Синод МПЦ, і той відкинув вже підписану угоду, над якою сторони працювали цілих чотири роки.

Проте один з підписантів «Нішських угод», архієпископ Охридський Іоанн (Вранішковський), залишився вірним їм та повернувся разом зі своєю паствою в Сербську Православну Церкву в якості автономної Охридської Архієпископії, як і було обумовлено в «Угодах». Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II написав Патріарху Сербському Павлу з цього приводу наступне: «Нас глибоко засмучує перебування віруючих Республіки Македонія поза лоном Церкви. Єдина розрада Господня, що один з архієреїв Республіки Македонія – митрополит Велеський Іоанн (нині архієпископ Охридський), вступив у канонічну єдність і єднання з Вашою Святістю, а разом з цим і зі Вселенським Православ'ям. З чим ми й вітаємо цього брата у Христі через Вас і двічі згадуємо його в наших молитвах».

Таким чином на території Македонії утворилась канонічна Охридська Архієпископія, яка перебувала в єдності зі Вселенським Православ'ям через Сербську Православну Церкву, та розкольницька Македонська православна церква. І тут почали відбуватись дуже цікаві й показові події: відкрите гоніння на Охридську Архієпископію та перехід у неї значного числа монахів з розколу.

У 2004 році Македонія прийняла «Декларацію на підтримку Македонської Православної церкви», згідно з якою канонічна Охридська Архієпископія оголошувалась незаконною на території Македонії. Її Предстоятель архієпископ Охридський Іоанн (Вранішковський) 7 разів (!) був засуджений за брехливими звинуваченнями, а на майно Архієпископії накладались арешти.

Архієпископ Охридський Іоанн (Вранішковський) на лаві підсудних

Міжнародна правозахисна організація «Amnesty International» назвала архієпископа Іоанна «в'язнем совісті» та почала вимагати його звільнення.

Попри гоніння, на сьогодні Православна Охридська Архієпископія складається з однієї митрополії та шести єпископій. До неї продовжують приєднуватися як духовенство, так і віруючі люди, що бажають бути в єдності зі Вселенським Православ'ям. Вікарій Охрідської Архієпископії єпископ Стобійський Давид (Нінов) говорить про це так:«Серед нас є люди, які, будучи розкольниками, прийшли на літургію на Святій Горі Афон або в інших сусідніх Помісних Церквах, і той факт, що ченці, як і священики Помісних Церков, не дозволяють розкольникам причащатися в канонічній Церкві, дав можливість багатьом з них зрозуміти, що таке розкол, і повернутися в церковну єдність».

Цими словами ще раз підтверджується теза про те, що люди, які прагнуть перебувати в канонічній Церкві, керуються виключно релігійними мотивами, вони думають, насамперед, про свою душу і про спасіння. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його» (Мф. 6, 33), – заповідав нам Христос. У той час як ті, що перебувають в розколі, шукають іншого: національної ідентичності, державної незалежності і так далі. Чого завгодно, тільки не «Царства Божого й правди Його». Можливо, саме по собі це все й не погано, тільки це вже не християнство, а якась релігія, що стоїть на сторожі державних або національних інтересів.

І ось, 23 листопада 2017 року, «Священний Синод» розкольницької Македонської православної церкви закликав до встановлення євхаристійного спілкування з Болгарською Православною Церквою, зробивши на її адресу широкий реверанс – визнання Болгарського Патріархату своєю «Матір'ю-Церквою». А вже через чотири дні, 27 листопада 2017 року, Синод Болгарської Православної Церкви ухвалив постанову, згідно з якою БПЦ «зобов'язується надати повне сприяння, клопотання й заступництво перед Помісними Православними Церквами, зробивши все, що необхідно для встановлення канонічного статусу МПЦ».

У перекладі з церковно-дипломатичної на просту мову це означає, що Болгарська Церква поки що не визнає розкольницьку МПЦ, але зробить це, якщо інші Помісні Церкви будуть не проти. А вони виявилися проти. 14 грудня Синод Елладської Православної Церкви заявив про неприпустимість втручання Болгарської Церкви в юрисдикцію Сербської Церкви. А 9 лютого 2018 року Священний Синод Константинопольської Православної Церкви заявив, що розглядає дії Болгарської Православної Церкви як антиканонічні. На додачу до цього, перед Болгарською Церквою постає питання морально-етичного порядку: а як же гнані брати з канонічної Охридської Архієпископії, які перебувають з Болгарською Церквою в повному канонічному спілкуванні?

Ось в цих умовах і знадобилось «натиснути» на болгарських архієреїв президенту Болгарії Р. Радеву. Чи піддадуться архієреї на такий неприкритий тиск – час покаже. Одне зрозуміло: нічого хорошого це не принесе нікому: ані Вселенському Православ'ю загалом, ані жодній з Помісних Церков окремо, ані навіть самій Македонській православній церкві. Чому, зрозуміти не складно. Рано чи пізно (скоріше рано), етнічні албанці, які проживають в Македонії, забажають відокремитись вже від самої МПЦ, аргументуючи це різними розбіжностями (дійсними чи уявними) з її керівництвом.

Які ж тут паралелі з Україною?

По-перше, це абсолютно безграмотне та безвідповідальне втручання політиків у церковні справи. Від цього відбувається лише шкода і нічого більше. Саме тиск влади на духовенство не дозволяє подолати розколи і в Україні, і в Македонії. Якщо прибрати політичні інтриги можновладців навколо Церкви, то самі віруючі та духовенство зможуть між собою домовитися набагато швидше.

По-друге, це те, що у виникненні самих розколів, як українського, так і македонського, а також у тому, що вони змогли організаційно оформитись як розкольницькі організації, головну роль зіграло не духовенство, а політики. У разі Македонії – це правляча комуністична партія СФРЮ, а в Україні – люди, які ще недавно перебували в компартії. Один з основних керівників України, що активно підтримав розкол у 1992 році, був перший президент України Л. М. Кравчук, який до серпня 1991 року був членом Центрального комітету Компартії СРСР та членом Політбюро Центрального комітету компартії України. Тобто за суттю це були ті самі комуністи, але які вже встигли покласти на стіл партквиток через зміни політичної кон'юнктури.

По-третє, це намагання в питанні визнання канонічності розкольницьких організацій перестрибнути через голову «Матері-Церкви» та пошукати можливостей визнання у іншої Помісної Церкви. В українському випадку – у Константинопольської, в Македонському – Болгарської. При цьому під терміном «Матір-Церква» слід розуміти саме ту Помісну Церкву, до якої розкольницьке угруповання належало до відходу в розкол, а не ту, до складу якої воно колись там входило, у якісь історичні періоди.

Але при цих всіх паралелях та подібностях є одна дуже серйозна відмінність. І її дуже часто не помічають не лише обивателі, а й поважні експерти. Так, журналіст Віталій Портников у статті «Македонське диво», опублікованій на порталі LB.ua, пише вже в самій передмові: «Синод Македонської православної церкви – Охридської Архієпископії, яка 50 років тому в односторонньому порядку проголосила свою незалежність від Сербської Православної Церкви та «випала» із світового Православ'я – точно як через десятиліття Українська Православна Церква Київського патріархату…». І при цьому робить концептуальну помилку, яка робить помилковими усі його подальші міркування та висновки.

А справа ось у чому. Хоч би як там не було – неканонічно, під тиском влади і так далі, – але в Македонії в 1967 році в розкол пішла вся Македонська православна церква, що мала на той момент статус автономної у складі Сербської Православної Церкви, з усіма єпархіями, парафіями та монастирями. Це була саме та церковна структура, яка виникла в македонських землях ще в XI столітті.  В Україні ж у 1992 році в розкол пішов один митрополит Філарет (Денисенко), підтриманий двома забороненими в служінні архієреями, жоден з яких не був єпархіальним.

Жодна єпархія, жоден монастир, жоден духовний навчальний заклад не підтримали розкольницьких дій пана Денисенка. Лише поодинокі парафії пішли за ним у розкол. В Україні залишилась діяти канонічна церковна структура – Українська Православна Церква. І пан Денисенко разом зі спільниками відколовся в першу чергу від Української Православної Церкви, і це був саме церковний розкол всередині незалежної держави Україна.

А коли кажуть, що УПЦ КП порвала стосунки з Руською Православною Церквою (що, звісно, правда), то для необізнаного обивателя це виглядає як такий собі патріотичний крок, гідний поваги. Ні, пан Денисенко пішов, насамперед, з УПЦ, яка була заснована в X столітті (звісно, під іншою назвою та з іншим статусом) і яка існує в Україні до цього дня. А та структура, яка сьогодні іменується УПЦ КП, – це організація, утворена з нуля в 1992 році на догоду тогочасній політичній кон'юнктурі та нереалізованим амбіціям пана Денисенка стати Патріархом Московським.

Це є історичний факт, який треба враховувати всім серйозним аналітикам та експертам, які пишуть на тему розколів у православ'ї.

Повертаючись до болгарського президента Р. Радева та його заяви, можна сказати наступне. Хоч би якими красивими словами не прикривалися його дії щодо церкви в Македонії, вони несуть шкоду церковним справам. Спроби легалізувати македонський розкол політичними домовленостями або іншим неканонічним шляхом стимулюють саме явище розколу (сепаратизму) та штовхають інших на подібні дії. Навіть В Портников визнає: «…процес повернення канонічності МПЦ може зменшити страх розколу в світовому Православ'ї».

«Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!» (Екл. 1, 9). Правило «розділяй та володарюй» придумали ще у Стародавньому Римі. Відтоді нічого не змінилося, саме так і борються з Церквою Христовою її вороги.

А для дійсного, а не уявного подолання розколів потрібно зробити, перш за все, одне – дозволити самій Церкві вирішити свої проблеми без втручання політиків.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також