«Житіє моє», або Автобіографії псів смердючих

08 Листопада 22:42
0
Преподобний Нестор Літописець. Фото: czerkovnyj.ru Преподобний Нестор Літописець. Фото: czerkovnyj.ru

Вічні ниті історичних доль. Розмова у день пам'яті Нестора Літописця та День української писемності.

9 листопада Православна Церква святкує пам'ять преподобного Нестора Літописця, ченця Києво-Печерської лаври. З його трудів почалося становлення історичної науки на нашій землі. Науки, сенс якої сучасні історики вже давно забули. Історія священна за своєю суттю, так само, як і Слово Боже. Тому що і в особистому, і вселюдському масштабі вона є наслідком наших взаємин із Богом. Ниті причинно-наслідкових зв'язків, з яких плетуться візерунки доль різних людей, зливаються в загальну тканину історії держави, а та у свою чергу стає складовою загальнолюдської історії. Історія – це літургія, тобто спільна справа Бога та людини, яка визначає як індивідуальні долі, так і долі цілого світу.

Завдання історика полягає не в тому, щоб описати ряд подій, що відбуваються, а в тому, щоб, розшифрувавши його складний причинно-наслідковий зв'язок, пояснити, що привело людське суспільство до тих чи інших результатів. Чому Бог не знайшов іншого способу, як тільки через біль і страждання спробувати достукатися до їхніх заледенілих сердець. Тому істинний історик – водночас і пророк, який знає волю Божу і вказує шлях до її здійснення. Його творчість священна, його слово вагоме, його труд святий. Він покликаний, піднявшись на вершину вічності, поставивши себе вище людських думок, волі правителів і «сильних» землі та звідти побачивши течію ріки часу, описати її вири та напрям, пояснити, чому в одному місці ця ріка тече бурхливо, а в іншому спокійно.

Зайве говорити про те, що у світі немає і ніколи не було таких істориків. Преподобний Нестор Літописець – перший та останній історик, визнаний Церквою святим. А те, що стало називатися історичною наукою, є упереджено вирвані з контексту набори подій та фактів у їхній ідеологічній, партійній чи політичній злободенній інтерпретації.

Житіє або проживання

Живучи у часі, ми пишемо свою особисту священну історію, яка застигне вічною пам'яттю в нерухомості восьмого дня і визначить наше нове вічне ім'я, написане на білому камені (Об'явл. 2:17). На жаль, замість того, щоб ретельно, каліграфічним почерком виводити в цій історії кожну фразу та букву, ми пишемо в ній «каляки-маляки», ставимо ляпки, повертаючись назад, намагаємось щось там перекреслити та виправити. Тому замість величного полотна взаємодії святої волі людини та Божественного Промислу ми отримуємо жалюгідну карикатуру. Так те, що покликане стати «житієм», перетворюється на дрібне животіння без сенсу та мети. Це і є те, що в народі називається «живу як усі». Людина втратила почуття відповідальності перед Богом за свою особисту історію. Вона перестала розуміти, що час назад не біжить і минулого виправити не вийде. Все, що нами буде написано, це вже чистовик.

Вічний, неповторний ієрогліф нашої особистості і є результатом нашої земної історії, яка творилася складним синтезом, зітканим з наших почуттів, бажань, емоцій, Божественних навіянь та особистого вибору.

Святість миру

9 листопада – це ще й день нашої вітчизняної писемності та мови. На жаль, люди забули про те, що слово – священне. Воно є втілений логос внутрішньої енергії людської особистості. Друзі Іова, прийшовши до нього, не почали одразу говорити. Вони довго сиділи мовчки. Такою завжди була культура слова традиційних народів. Слово випікалося в серці, доводилося до готовності в печі душі, перш ніж вийти назовні. Воно лікувало, творило, надихало, несло той мир, яким жила душа, з якої воно вийшло. Невипадково серед східних народів не заведено казати «добрий день» або «здрастуйте». У традиційних культурах кажуть: «Ас-Саляму алейкум», тобто «Мир вам». Саме так вітали в давнину один одного і християни. Це перші слова, які Христос сказав учням після Свого Воскресіння. Це те, що ми покликані нести в цей світ, те, чим має жити наше добре серце. «Блаженні миротворці», які будуть названі Синами Божими. Це люди, які змогли виростити у своїй душі тишу і мир і пересадити їхні паростки в серця оточуючих людей.

Мудра людина небагатослівна, але кожне її слово набагато дорожче за золото. Якби ми всерйоз замислилися над тим, що означають слова Христа про відповідальність за кожне пусте слово (Мт. 12:36), ми не поспішали б говорити, а воліли мовчати. Мудрець сказав: «Я часто шкодував про те, що починав говорити, і жодного разу не пошкодував про те, що промовчав», і він був правий. Не навчившись мовчати, людина не зможе навчитися правильно говорити. Вона не навчиться навіть читати, бо в книзі треба бачити не лише слова, а й те, що перебуває між рядками. Це обов'язкова навичка для тих, хто хоче навчитися не лише букві, а й увійти в дух святоотцівської традиції. Вся сіль духу православного Передання не в словах, а в мовчанні, в тому, що неможливо висловити словом, а можна осягнути лише духом, серцем до серця, в тому, що вище за будь-які слова та найменування. Вуха чують слова, розум розуміє їхнє значення, а серце вникає в смисл.

Якби людина бачила, що робить матірщина з її душею, то вона б воліла краще самій собі відкусити язика, ніж вимовити хоча б одне матірне слово. Але, на жаль, матірщина стала вже не лише частиною людського побуту, а й способом офіційного вираження громадянської позиції. А це вже говорить про тотальну деградацію всього нашого соціуму.

Жар-Камінь

Тому цього дня, коли ми святкуємо День української писемності та мови, я хочу звернутися до краси нашого рідного слова. До його витонченої милозвучності, яку сьогодні намагаються перекрутити різного роду новомовою, привнесеною чужими діалектизмами тощо. Для мене одним із еталонів краси та глибини української мови став геніальний, як на мене, роман-притча Олени Ступницької під назвою «Жар-Камінь». Це казковий, філософсько-богословський та лірично-поетичний роман про складні шляхи людського життя, про шлях до блаженної вічності групи дітей, долі яких дуже нагадують історії наших душ. На жаль, цей роман ще не опубліковано. Але я дуже сподіваюся на те, що настане час і він буде надрукований, тож люди матимуть можливість долучитися до тихої радості та світлої мудрості цієї незвичайної історії…

«В проломі на схилі з’явилась величезна, страшна голова. В темряві світились очі – холодні й розумні. Годі було й думати, щоб перехитрити їх. На якусь мить дракон зупинився біля поверхні, тоді незграбно посунувся вперед. Випростав одне крило, потім друге. Тоді глибоко вдихнув, роздмухуючи в собі внутрішнє полум’я. Зовні це й справді був дракон. Але було в ньому ще щось, бо крізь потворну драконову подобу проглядало часом обличчя якоїсь істоти дивовижної краси. Чи радше можна було б сказати, що це сама краса з обпаленим обличчям і крилами. Якої ж глибини біда мала наразі статись тут, щоб драконова подоба так щільно затьмарила красу? Раптом вгорі, над драконячою головою щось зблиснуло. Яскраво, пронизливо – Жар-камінь…

Жар-камінь висів над драконом, як зірка. Тут точилась якась таємнича незрозуміла боротьба. Ні, Жар-камінь не робив ніяких спроб перемогти. Він лише сяяв і чекав. І його сяйво променіло такою ніжністю і любов’ю, що все навкруги, навіть нічна пітьма, виглядало сповненим якогось непереможного внутрішнього світла. Ніхто б не повірив, що темрява може отак світитись. Зсередини. А ця, навколо, була схожою на тонкий сріблястий серпанок. Немов би була і темрявою і – не – темрявою водночас. В усьому бриніло світло. Світ навколо сяяв і звучав. І лише дракон у цьому живому світляному мерехтінні виглядав, як мертва сліпа пляма. Жар-камінь щедро осипав його промінням. І здалеку здавалось, що це хтось з ліхтарем зупинився біля замкнених дверей і стукає… І кличе…

Але та прекрасна істота всередині дракона тільки глибше ховалась в пітьму, і холодним гордим блиском раз по раз спалахували її очі. Ні, вона не квапилась відгукнутись. Лише щільніше затулялась темрявою, бо більше не мала чим. І звідти, з глибин темряви, яку вона сама звела навколо себе, як цитадель, час від часу вихлюпувались несподівані потужні сплески якоїсь звірячої ворожості.

Вона кликала мірятись силою, воліла напасти. Більше того – вона жадала перемоги.

– Для чого це?.. Для чого?.. Ну, як переможеш любов? Чим?..

Стало боляче за ту неймовірну красу, що спотворила себе до вигляду дракона, бо з першого ж погляду було зрозуміло – цю війну програно раз і назавжди ще в самому початку. Можна силою вийти проти сили, але чим і з чим вийдеш проти любові? Чим переможеш те, що перемагає, не руйнуючи, не завдаючи ударів. Не воліючи бути зверху. Перемагає, не шукаючи перемоги. Однією лише безмежністю любові, ніжності і – правди…»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також