Антоній Сурозький: митрополит, який умів говорити мовчки

Митрополит Сурозький Антоній (Блум). Фото: з відкритих джерел

Пам'яті митрополита Сурозького Антонія (Блума).

4 серпня 2003 року помер Антоній (Блум), митрополит Сурозький. Про нього написано багато книг, і більшість церковних людей знають історію життя владики Антонія хоча б загальними рисами. Тож не будемо зупинятись на його біографії, а звернемо увагу на особистість митрополита Антонія.

Час, простір та глибина

Вперше з книгами владики Антонія я познайомився років 30 тому завдяки моїм добрим знайомим, які жили у Великій Британії. Вони привезли мені деякі його праці з підписом автора.

Мої друзі познайомилися з митрополитом Антонієм, коли, ще будучи людьми не до кінця церковними, прийшли до храму у Великодній день ближче до обіду, щоб освятити паски. У соборі вже, звичайно ж, нікого не було, тільки якийсь дідок по-діловому підмітав підлогу та чистив свічники. Вирішивши, що це сторож, який поєднує свою роботу з обов'язками прибиральниці, мої знайомі запитали, чи є хтось із духовенства, щоб посвятити пасочки. Дідусь відповів: «Звичайно, є», надягнув епітрахиль і пішов освячувати. Дідком був митрополит Сурозький. Так почалося їхнє знайомство з владикою Антонієм.

Автор завжди важливіший за книгу. Хочь якою цікавою була б його творчість, але якщо слова не збігаються з життям, це буде не більше ніж добре закамуфльоване лицемірство, загорнуте в обгортку марнославства. Сьогодні ми бачимо, як колись «розкручені» богослови-публіцисти перетворилися на найлютіших ворогів Церкви.

З владикою Антонієм все було якраз навпаки. Його творчість так і не змогла вичерпати всієї глибини його особистості та талантів, які були дані владиці від Бога. Сам митрополит Антоній був набагато глибшим, ніж те, про що він говорив. Він і сам навчав, що у світі є час, тривимірний простір, а є глибина. Збагнути цю глибину світу та іншу людину можна, лише якщо зможеш знайти її в самому собі.

Митрополит Антоній не був старцем у звичному значенні цього слова. Він ніколи не давав конкретних відповідей на конкретні запитання. Владика взагалі не боявся і не соромився слів «я не знаю». Хоча за плечима він мав величезний життєвий досвід, він не користувався ним для ствердження істинності власної думки.

Споглядальне мовчання

Взагалі одним із правил митрополита Сурожкого було наступне – мати авторитет, не користуючись владою. І йому це блискуче вдавалося. До владики Антонія не треба було підходити на напівзігнутих ногах, склавши хрестоподібно руки для благословення. Він не терпів жодного, навіть найщирішого перед собою приниження. Строго вимагав, щоб незалежно від віку до нього завжди зверталися тільки на «ти», без жодних реверансів у бік його сану та церковного становища. А таких слів, наприклад, «я архієрей, тож усі повинні мене слухати» – навіть неможливо було уявити.

Приїжджаючи до літнього православного табору, владика нарівні з усіма прибирав посуд, чистив картоплю, замітав двір. А їхав він туди в першу чергу для того, щоб пограти з підлітками у волейбол, який обожнював з дитинства. Нам було б дивно почути такий діалог між митрополитом та п'ятнадцятирічним школярем на спортмайданчику:

– Ваня, як твої справи?

– Дякую, владико, добре, а в тебе як справи?

– Та спину трохи на волейболі потягнув, а так теж усе гаразд.

Все було в цьому архієреї просто і цілісно, ​​і це сильно до нього привертало. У ставленні владики Антонія до людей головним було те, що він зустрічав їх із глибини власної зосередженості, внутрішньої зібраності та спокою. Тому його ставлення було не реакцією на зовнішність чи поведінку, а споглядальним мовчанням. Неважливо, чи королівська особа до нього підходила, чи архієрей в облаченні, безхатько чи прибиральниця, він ставився до всіх однаково – дивився людині в очі та розмовляв з нею.

«Тяжко буде перші 25 років, потім звикнете»

Але така поведінка і така доступність зовсім не означала попуску там, де його, на думку владики Антонія, допускати не можна було. Це стосувалося насамперед богослужіння. Тут владика Антоній не просив, а вимагав найсуворішої дисципліни. При ньому у вівтарі неможливо було зайвий раз навіть ворухнутися. Про те, щоб вести якісь розмови, не могло бути й мови. Лише повна зосередженість на богослужінні.

Цього ж він вимагав і від парафіян храму. Не те що перемовлятися, але навіть вітатися, дивитися на всі боки в храмі було не можна. Парафіяни казали, що іноді їм здавалося, ніби навіть дихати під час служби можна лише наполовину, ледь-ледь.

З такою строгістю владика ставився до богослужіння. Свічки, що догоряли, задувати було не можна, тільки гасити, щоб не видавати зайвих звуків, підходячи до свічника абсолютно безшумно і виключно під час ектенії. Все було збудовано таким чином, щоб від служби нічого не відволікало.

Збагнути глибину світу та іншу людину можна, лише якщо зможеш знайти її в самому собі.

Але й тут були ситуації, коли Господь пропонував пройти митрополиту свою школу смирення. І він не лише витримував її гідно, а й іншим показував приклад, як це робити.

Наприклад, була у нього парафіянка Віра Паркер. З 14 до 20 років вона пробула в концтаборі, де її психіка отримала серйозні каліцтва. Потім якимсь дивом вона потрапила до Англії, де тривалий час прожила при соборі. Віра поводилася під час служби, м'яко кажучи, некоректно. Часто лаялася, кричала, могла, наприклад, під час Херувимської почати танцювати перед Царськими вратами тощо.

Якось під час богослужіння вона стояла і голосно втягувала в себе повітря носом. Її сопіння розливалося луною по всьому храму. Владика до неї підійшов і спитав:

– Віро, ти чого?

– Намагаюся більше втягнути Духа Святого.

– То чого ж ти носом? Ротом треба – більше увійде.

І вона почала вдихати ротом – а це не чути. Парафіяни питали у владики, скільки можна терпіти її поведінку. Митрополит дав цілком конкретну відповідь: «Перші 25 років буде тяжко, потім звикнете». І справді, коли Віра померла, на тому стільці, де вона зазвичай сиділа, майже щонеділі лежали свіжі квіти.

Проповідь без жодного звуку

Але не все в митрополита було так добре, як йому хотілося б. І головною проблемою для владики був він сам. Масштаб його особистості був настільки величезним, що виходив далеко за межі, які хотілося б мати йому самому. Було в ньому щось таке, що притягувало до себе як магніт. З митрополита Антонія лилося світло, яке не можна було нічим закрити. І до цього світла тягнулася маса народу.

Без жодного перебільшення особистість владики була другою за популярністю у Великобританії після Бітлів. Саме завдяки йому в Англії було створено Сурозьку єпархію. Проповіді владики, його виступи на радіо, телебаченні, бесіди в храмі, лекції в університетах зробили Православ'я в Англії дуже популярним. До нього почали звертатися дедалі більше людей.

Усе це, з одного боку, робило владику Антонія дуже популярним, а з другого, заважало жити йому самому. Він не раз казав: «Я хочу зникнути, так щоб мене не помічали». Для нього важливим було, щоб люди йшли не до нього як особистості та проповідника, а до Христа. І слід сказати, що владика робив усе від нього залежне, щоб не загороджувати собою світло Христове.

Але це було дуже непросто. І трагедія, що сталася після смерті владики Антонія, відома православному світу як «Сурозька смута», показала, що будинок, побудований на харизматичній особистості, хай навіть дуже обдарованої людини, не надійний у своєму фундаменті.

Масштаб особистості митрополита Антонія був настільки величезним, що виходив далеко за межі, які хотілося б мати йому самому.

З іншого боку, лондонська громада увібрала в себе промені світла любові до Бога і людини, яким горіло серце митрополита Антонія. Вона й зараз продовжує світити світу тією тихою радістю, яка зберігається в пам'яті людей, що особисто знали владику Антонія. Фонд імені митрополита Антонія Сурозького видає його книги та свідчить світові, що справа цього великого пастиря людських душ живе у світі досі. І вона свідчить про Христа не лише своїм словом, а й мовчанням.

Владика Антоній дуже любив тишу. У нього навіть був спеціальний день, присвячений міркуванню, зосередженню та увазі. Серед дня робилася перерва – 40 хвилин мовчання. Люди сиділи разом зі своїм пастирем і мовчали... Але в цьому мовчанні відкривалося щось таке, що неможливо було висловити жодним словом.

Коли тіло владики Антонія привезли до храму, весь величезний натовп народу, який стояв в очікуванні, відразу ж оточив труну щільним кільцем, і настала тиша... Сотні людей стояли мовчки, не промовивши ні слова, ледве дихаючи. Це тривало хвилин п'ятнадцять. У цей час усі уважно слухали голос свого улюбленого пастиря. Владика Антоній сказав свою останню проповідь, без слів, без жодного звуку. Але в цій дзвінкій тиші було виразно чути його беззвучний голос...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Слова голови Держетнополітики про утиск прав вірян УПЦ – це:
перегляд позиції влади щодо Церкви
23%
її приватна думка
54%
важко відповісти
22%
Усього опитано: 197

Архів

Система Orphus