Життя та молитва старця Харалампія Діонісіатського

Старець Харалампій Діонісіатський. Фото: isihazm.ru

13 липня – річниця відкриття мощей старця Харалампія Діонісіатського, учня преподобного Іосифа Ісихаста.

Про духовну спадщину афонського старця Харалампія ми вже писали раніше, а сьогодні ми окремо поговоримо про практику молитви, якій він навчав своїх учнів. До нього, як відомо, зверталися по пораду не лише монахи, а й багато мирських осіб. Усіх їх без винятку отець Харалампій навчав практиці Ісусової молитви.

Душа старця якимось невимовним чином впливала на тих, хто хоча б раз у житті спілкувався з цим великим подвижником. Після розмови з цією дивовижною людиною боголюбці несли у своєму серці частинку молитовного дару старця. Душа отця Харалампія була подібна до свічки, яка запалювала своєю святістю тих, хто до нього приходив за порадою і напоумленням. Молитовні настанови старця були прямо пов'язані з його особистим досвідом, тому вони дещо відрізняються від традиційних поглядів на Ісусову молитву. Духовна школа отця Харалампія своєрідна, і це потрібно розуміти, читаючи його настанови.

Людей, які народжувалися б із такою силою духу, як у отця Харалампія, завжди було дуже мало. Те, що було під силу цьому старцеві, багатьом виявиться не під силу. З самого початку свого молитовного подвигу він проводив багатогодинні нічні бдіння з Ісусовою молитвою, стоячи нерухомо на ногах, не дозволяючи собі ні на хвилину перепочити. Але найголовніший його труд був не видий сторонньому оку. Старець не дозволяв своєму помислу навіть на волосину відхилитися від односкладної Ісусової молитви. Така практика дослідно привела його до того, що молитву треба читати дуже-дуже швидко, так, щоб навіть тінь якоїсь думки не змогла просочитися між її словами..

Людей, які народжувалися б із такою силою духу, як у отця Харалампія, завжди було дуже мало. Те, що було під силу цьому старцеві, багатьом виявиться не під силу.

З якими почуттями людина повинна молитися, подвижник пояснював дуже просто і зрозуміло: «Коли у вас горить будинок, або вас оточили розбійники, які хочуть вас убити, ви будете кричати щосили "Допоможіть". Так і в молитовній брані треба просити про допомогу: "Господи, Ісусе Христе, помилуй мене! Пресвята Богородице, спаси мене!" Ворог оточує нас суєтністю думок, гріховними атаками, і цим змушує молитися до Бога щосили. Так людина проходить школу молитви».

Треба сказати, що ці поетичні образи у життєвому досвіді отця Харалампія були реалістичними. Він бачив наяву сатану, що дихав люттю та, здавалося, був готовий поглинути старця живцем. Вигляд його був жахливий. Він хапав старця за горло, щоб той перестав молитися. Якось під час молитви подвижник відчув, як сатана з силою стиснув йому серце, ніби скеля навалилася на груди. Ні вустами, ні навіть розумом він не міг вимовити жодного слова. Коли отець Харалампій спробував перехреститися, він не зміг цього зробити, бо ворог скував йому руки. Тоді старець головою накреслив у повітрі хрест. Цього було достатньо, щоб диявол відпустив його.

У такий спосіб старець набував навичку чистої молитви. Коли людина отримує навичку чистої молитви, то, як навчав старець, поруч можуть рватися бомби, літати снаряди, горіти будинок, але подвижник стоятиме спокійно на місці, зосереджено молячись, навіть якщо йому загрожуватиме небезпека згоріти живцем.

Церковне передання свідчить нам, що досвід, про який розповідав отець Харалампій, не був чимось новим і невідомим досі. У житії преподобної Ірини Хрисоволантської, яка жила в ІХ столітті, розповідається про те, як сатана запалив її одяг, горіло все тіло подвижниці, але вона продовжувала стояти нерухомо на молитві, подібно до свічки. Шлях до такої молитви важкий і довгий. Він вимагає від людини максимальної напруги всіх сил. Але наприкінці цього шляху – здобуття Царства Божого вже тут, на землі.

Старець вважав, що дияволові легше затьмарити нас, коли ми вимовляємо молитву тільки в умі, про себе. Молитва, яка говориться вголос, не дає помислам приліпитися до розуму, тому що вуха мимоволі слухають те, що вимовляють уста.

Своїх учнів отець Харалампій наставляв розпочинати молитовну практику з найпростішого – вимовляти молитву вустами вголос, швидко та чітко. У цій першій вправі почнуться й перші труднощі. Духи злоби піднебесної обрушуватимуть на молитовника цілу купу помислів і мріянь.

Старець вважав, що дияволові легше затьмарити нас, коли ми вимовляємо молитву тільки в умі, про себе. Молитва, яка говориться вголос, не дає помислам приліпитися до розуму, тому що вуха мимоволі слухають те, що вимовляють уста. Таким чином, промовляючи вголос молитву, ми навчаємо самих себе. Тому, чим частіше вдень ми чуємо молитву, тим легше молитися вночі і тим менше зусиль треба докладати, щоб зосередитися на сенсі її слів.

Цю ж практику застосовував у своєму монастирі в Америці й старець Єфрем Арізонський. Усі, хто там трудився на послуху, завжди вголос читали Ісусову молитву. Незвично було відвідувачам бачити, як усі, хто садить дерева, несе воду чи працює на кухні, читають уголос молитву. Але таким був устав цієї обителі. Старець Харалампій говорив так: «Примушуй свій розум вникати у слова молитви, хоч це не так просто. Зосередженню уваги сприяє почуття страху Божого, – адже ми спілкуємося з Самим Богом. Він тут є і чує нас. Наскільки буде в тебе сил, намагайся зі страхом Божим подумки припадати до стоп Спасителя».

Наш розум має дану йому від Бога властивість спостерігати за кількома подіями одночасно. Розмовляючи, ми чуємо водночас те, що кажуть інші, бачимо те, що відбувається поряд. Цією нашою здатністю користується й диявол. Як тільки ми починаємо молитися, в нашій голові може почати грати якась музика або приходити на згадку події минулого дня, докучати якісь спогади тощо. У минулі часи ця проблема не стояла так гостро. Але тепер, коли людина перевантажена інформаційно, помисли стали жити в нашій свідомості подібно до комариних хмар, атакуючи нас з усіх боків. Через слух, зір, за допомогою всіх п'яти органів чуття ми збираємо в собі помисли, які потім не дають нам можливості чисто молитися.

Сенс затворницького життя, віддалення від світу отець Харалампій бачив якраз у тому, щоб піти якомога далі від усіх тих вражень та інформаційного фону, який не дає можливості розуму набути чистоти.

Сенс затворницького життя, віддалення від світу отець Харалампій бачив якраз у тому, щоб піти якомога далі від усіх тих вражень та інформаційного фону, який не дає можливості розуму набути чистоти. «Безмовність і самотність – найнадійніші засоби для набуття чистоти розуму», – навчав старець монахів.

Можна жити і в монастирі, але при цьому збирати у своїй голові сміття з усього світу. Тоді тобі нічим не допоможе ні келія, ні мантія. Тоді будеш: «Однією ложкою вичерпувати, а іншою накладати. Вночі подвизатися, щоб вирвати з себе весь бруд, а вдень повертатися до нього ж назад. Якщо весь день пройшов у суєті турбот серед шуму світу, то, ставши на правило вночі, спробуй відсікти від себе все це так, щоб ти хоч раз міг чисто вимовити молитву. Той, хто приходить зі світу, несе з собою цей світ, і в час молитви ці образи, які залишилися в тобі, диявол, подібно до кіноплівки, прокручуватиме в твоїй голові. Але ти – твори молитву. Наполегливо, терпляче, з примусом. Проганяй будь-які, і добрі, і погані, помисли. Примушуй себе вникати лише в сенс п'яти слів Ісусової молитви. Основна складність полягає в тому, щоб утримувати розум у словах, які вимовляють уста. Ось тут справді йде кривава битва. Але в цій боротьбі Господь не забариться явити Свою першу явну допомогу і дати відчути Свою присутність».

Пройде якийсь час, і після утвердження навички голосної молитви з'явиться бажання закрити уста і творити молитву про себе в умі. Потім, згодом, вона почне творитися і в серці. Тоді, «збираючи розум, наскільки вистачає сил, утримуй подих і повторюй молитву, якомога чистіше». Але без суворості життя, стриманості та аскези ніякий молитовний успіх неможливий.

Пройде якийсь час, і після утвердження навички голосної молитви з'явиться бажання закрити уста і творити молитву про себе в умі. Потім, згодом, вона почне творитися і в серці.

Розпорядок дня старця Харалампія до кінця його довгого життя, а помер він у дев'яносто років, був таким: постійні нічні багатогодинні бдіння, щоденне звершення літургії, сон – чотири-п'ять годин, цілорічний піст. Старець садив кілька кущів помідорів, які й давали йому щоденне харчування. У скоромні дні він робив салат, додаючи до помідорів трохи олії, у пісні – їв їх просто з хлібом.

Молитва старця часто переходила у споглядальні стани. Тоді, полонений її дією, він не стуляв очей по дві-три доби. Якщо в такий момент траплялося комусь постукати до нього в двері або покликати його, отець Харалампій не озивався, бо його душа в цей час була на небі. І тривати міг такий стан старця стільки, скільки було завгодно Богу.

Кончина старця була такою ж дивовижною, як і все його життя. Пізно вночі першого дня 2001 року старець спокійно сидів на своєму ліжку. Якогось моменту келійник, отець Георгій, раптом помітив, як старець став уважно за чимось спостерігати і ніби весь пішов у споглядання. Раптом отець Харалампій, затремтівши від радості, підвівся на ліжку і простягнув руки, ніби бажаючи когось обійняти. Пролунав радісний вигук... і його душа відлетіла до Небес.

Відбиток спокою залишався на обличчі старця й після його смерті. Воно було живе. Крім виразу спокою та умиротворення, які випромінювало обличчя отця Харалампія, у ньому ясно відбивалась і супутня йому Божественна благодать. При цьому якась тиха радість, відчуття живої, майже відчутної присутності старця дивовижним чином наповнювало душі всіх його осиротілих чад.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus