Хто такий цей Купала, або Язичники серед нас
7 липня Церква вшановує Різдво Іоанна Предтечі. У ЗМІ ж і різних інтернет-ресурсах ми читаємо не про церковний характер свята, а розповіді про його «язичницьке» коріння.
На підступах до дня народження Пророка і Хрестителя Іоанна середньостатистичному громадянину з кожної праски намагаються донести, що в цей день відбувається боротьба світла і темряви, під час якої темрява перемагає, бо денний час доби починає зменшуватися, а нічний – зростати. Саме свято пов'язують не з пророком Божим Іоанном, а з якимось язичницьким «божеством», іменованим Купалою. Все це називають «поверненням до віри предків» і стверджують, що саме сучасне язичництво є єдиною прийнятною для українців формою релігії. Чи так це?
Нове язичництво та язичництво старе
Неоязичництво – феномен молодий. Виник він порівняно недавно (у ХХ столітті) і по суті не має жодного особливого відношення до справжнього язичництва, яке існувало до того, як слов'яни стали християнами. Про язичництво тих часів відомо так мало, що майже нічого. Свої вірування неоязичники базують на дохристиянських, фольклорних та етнографічних джерелах. Але найчастіше ці вірування мають настільки розмитий і еклектичний характер, що сформулювати їх точно практично неможливо.
Багато сучасних фахівців вважають, що нове язичництво – це різновид руху «нью-ейдж», прихильники якого намагаються об'єднати всі релігії у якусь одну релігію «нової ери», яка має прийти на зміну християнству, ісламу, іудаїзму, буддизму тощо. До чого тут неоязичництво? При тому, що воно увібрало в себе чимало елементів, що мають місце в інших релігіях. Але якщо так, то воно не може і не є «традиційним віруванням», а є синкретичним культом, «причесаним» для сучасного споживача. Щоб зрозуміти різницю між традиційною язичницькою культурою та сучасним її варіантом, просто подивіться на «непричесаний» шаманізм, і все стане зрозуміло.
Намагання подати язичництво як релігію «любові» до людини та природи нічого спільного з дійсністю не мають.
Сучасні язичники заявляють про свою «толерантність» і «пошану» до інших культур і релігій, ставлячи у провину християнам їхню «нетерпимість» до інакодумців. При цьому вони скромно замовчують, що язичники «старі» жодною толерантністю не відрізнялися і вбивали християн сотнями й тисячами лише за те, що вони християни. Намагання подати язичництво як релігію «любові» до людини та природи нічого спільного з дійсністю не мають. БО язичництво – це й людські жертвопринесення, і храмова проституція, і культ блуду взагалі. Іншими словами, це релігія, яка буквально потопає в крові, а не «оце ось усе» з «віночками» та стрибками через багаття.
Чому ж неоязичництво стає таким популярним останнім часом?
Якщо копнути глибоко, цілком можна зробити висновок, що основна мета неоязичництва – боротьба з християнством взагалі і з Православ'ям зокрема. Наприклад, російські неоязичники вважають обов'язковим обряд «розхрещування», під час якого людина зрікається Христа та Церкви. Припускаємо, що щось подібне трапляється і в нас в Україні. Тож не варто дивуватися тому, що неоязичництво знаходить таку відверту підтримку як у ЗМІ, так і в середовищі тих, хто називає себе інтелектуалами – «нова ера» вимагає нової релігії, і християнство з його розп'ятим Богом, Євангелієм і таїнствами цій «ері» явно не підходить.
Що за «купала» і звідки він узявся?
У IV столітті, після кількох цілком спокійних для християн і Церкви років, на римський престол зійшов імператор Юліан, який отримав прізвисько «Відступник».
Ця людина була сучасником святителя Григорія Богослова і святителя Василія Великого та разом із ними навчалася у знаменитому Афінському університеті. Він отримав християнське виховання, але став язичником і в 361 році, майже відразу після свого сходження на престол, підняв гоніння на Церкву. Цікаво, що, прагнучи відродити гаснуче язичництво, Юліан не зміг повністю відмовитися від того, що йому дало християнство. Він спробував вплести у свою версію язичництва ті аспекти, які вважав корисними у християн.
Так, за прикладом Церкви Юліан влаштовував будинки для прочан, роздавав милостиню бідним, намагався створювати щось схоже на монастирі для язичників. Для язичників все це було диким і незвичайним, і, зрештою, у Юліана нічого не вийшло, а справа, ним задумана, померла разом з ним.
Щось подібне відбувається й сьогодні.
Неоязичники, що виросли всередині християнської культури, не в змозі повністю відмовитися від неї. Хоч би як вони не намагалися, їхня ідеологія все одно паразитує на вірі в Розіп'ятого і постійно протиставляється їй. Неоязичництво – це не самостійне явище, а гра, мімікрія під те, що вважається язичництвом. Воно сильно нагадує спроби реконструкції якихось історичних подій, в яких є костюми, але відсутня реальність.
Неоязичництво – це не самостійне явище, а гра, мімікрія під те, що вважається язичництвом.
Ось і у випадку з «іваном купалою» нас намагаються обдурити, пропонуючи замість вчення та традицій Церкви якийсь сурогат з «рідної віри наших предків», християнських елементів та псевдонародних «звичаїв».
Наприклад, неоязичники стверджують, що слово «купала» згадується вже в ХІ чи в ХІІ столітті, походить від слова «купати» (нібито, Іоанн Хреститель «скупав» Христа), однак, як і в більшості випадків, жодних джерел при цьому не цитують . А от згідно з радянським істориком Б. Рибаковим, слово «купала» жодного стосунку до купання не має, а походить від давньослов'янського кореня «куп». Звідси – «вкупі», «купно», тобто «разом». Це означає, що давнє язичництво ніякого «бога» на ім'я «купала» не знало, а сучасне язичництво просто персоніфікувало язичницьке свято сонцестояння, з нічого створивши його «звичаї» та «обряди».
Проте, хоч би яким «красивим» і не значущим у релігійному плані не здавалося б це «свято» нашим співгромадянам, християнин не може брати в ньому участі. Язичництво, давнє чи сучасне, красиве чи не дуже, – це завжди відмова від Христа. Навіть проста симпатія до подібних речей може завдати людині дуже сильної духовної шкоди.
Ось ці всі вінки, багаття та стрибки через них насправді не такі нешкідливі, як здається на перший погляд. Так, стрибки мали ритуальний характер і говорили не лише про «очищення» вогнем того, хто перестрибнув, а й вказували на жертву для «бога» в особі тих, хто перестрибнути не зміг. Це зовсім не веселощі, не «народні звичаї», а участь у жертвах ідолам, що прямо заборонено християнам і Писанням, і канонами Церкви.
І що?...
Наш народ, наша держава сформовані під впливом християнства, а не писань Лева Силенка. Князь Володимир зміг об'єднати розрізнені слов'янські племена, запропонувавши їм Христа, а не Ярила, Євангеліє, а не «Рідну українську віру». Можете не сумніватися, що якби в 988 році жителі Києва не увійшли до річки Почайни, притоки Дніпра, для хрещення, ані Київської Русі, ані України сьогодні не було б.
Спроби реставрації язичництва, що вчиняються в наш час, – це спроби зруйнувати все те, що було збудовано під впливом проповіді Спасителя. Наша культура, наші цінності, традиції та обряди виросли з Євхаристії Євангелія. Доказів тому – безліч. А от фактів, які говорять про скільки-небудь помітний вплив язичництва на менталітет нашого народу, практично немає.
Звісно, забобони або якісь елементи язичництва мали та мають місце у свідомості слов'ян практично завжди, але не вони надавали головний вплив на формування нашого світогляду. Вони лише вказують на недостатню просвіту народу, якому завжди легше вірити в неіснуючих «богів», ніж у Бога реального. Бо ті, хто не існують, – нічого вимагати від людини не можуть, на відміну від Того, Хто забороняє вбивати, блудити та красти.
Тож питання відродження язичництва - це питання, швидше, морального, іноді політичного, але ніяк не історичного характеру. Язичництво є зручним для тих, хто не хоче змінювати своє життя та каятися у гріхах. Але це ж не про нас з вами, правда?
