Портрет світу перед своєю кончиною та психологічний портрет антихриста

28 Сiчня 20:39
0
Володимир Соловйов, «Коротка повість про антихриста». Фото: СПЖ Володимир Соловйов, «Коротка повість про антихриста». Фото: СПЖ

У відомого філософа кінця ХIХ століття Володимира Соловйова є незакінчений твір із гучною назвою «Коротка повість про антихриста». Про нього буде наша розмова.

28 січня народився знаменитий російський філософ, мислитель, поет та публіцист Володимир Соловйов. Він залишив по собі велику та різноманітну письмову спадщину, а тому сказати про все потроху не вийде. Мені ж хотілося б зосередитись на одному його творі, точніше на частині твору.

Йдеться про «Три розмови про війну, прогрес та кінець всесвітньої історії». Хто не знайомий з цим твором, я радив би його прочитати повністю, тому що в ньому можна знайти багато відповідей та пояснень процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві. Наприкінці Володимир Соловйов помістив «Коротку повість про антихриста», про яку ми й поговоримо. Відразу зазначу, що це не Священне Передання, а художній твір, де через художні образи автор зміг передати своє бачення деяких рис кончини світу, не вступаючи при цьому у суперечність із християнською традицією чи есхатологією. На жаль, «Повість про антихриста» залишилася незакінченою, а тому оцінити її як завершений твір вже неможливо.

Починається все зі згадки про те, що ХХ століття стало останньою епохою великих війн, і це при тому, що Соловйов помер у 1900 році. Незрозуміло, чи то Володимир Сергійович справді мав у цьому плані якесь одкровення – він усе ж був ще й православним містиком, дуже чутливим до духовного світу, – чи то професійне чуття глибокого мислителя. Одне безсумнівно: з його правотою в цьому плані не посперечаєшся.

Далі йдеться про – для нас вже альтернативну – історію ХХ століття, але є в ній одна цікава і поки що повністю не реалізована в реальності риса. Це ідея панмонголізму – об'єднання азіатських народів, в першу чергу Японії та Китаю, які раніше ворогували, перед обличчям протистояння зі спільним ворогом – Європою, яка на той момент була стурбована боротьбою з мусульманством. Цікаво, що цю саму ідею панмонголізму азіати сформували з оглядкою на європейські ідеї панеллінізму, пангерманізму чи панславізму. І ось як, заради загальної мети, японці звертаються до китайців:

«Зрозумійте, уперті брати, – твердили вони, – що ми беремо у західних собак їхню зброю не з пристрасті до них, а для того, щоб бити їх цією ж зброєю. Якщо ви з'єднаєтеся з нами та приймете наше практичне керівництво, то ми скоро не лише виженемо білих дияволів з нашої Азії, але завоюємо й їхні власні країни та заснуємо справжнє Серединне царство над усім всесвітом».

Погодьтеся, що, нехай у точностях Соловйов і помилився, але раціональне зерно в його судженнях все ж є, адже подібні явища ми наочно спостерігаємо сьогодні.

І от раптовість та велика чисельна перевага азіатів призводить до того, що «бойові достойності російських військ дозволяють їм лише гинути з честю». Після програних боїв, і через відверту зраду, і через роз'єднаність, відбувається падіння Фінляндії, потім Німеччини та Франції. У результаті всі європейські держави визнають васальну залежність від азіатів. Настає нове півстолітнє «монгольське ярмо».

Найстрашніше, що в цьому новому чудовому і щасливому суспільстві не залишається місця для віри. Хоча грубий матеріалізм уже пішов у минуле, але про Бога, як Творця, Який Створив світ з нічого, говорити стає непристойно.

Поступово в європейцях зароджується почуття солідарності, готується масове та успішне згодом повстання проти набридлих азіатів. Далі Соловйов пише, що «Європа в XXI столітті представляє союз більш-менш демократичних держав – європейські сполучені штати», справи у яких починають знову йти добре, але тільки «питання про життя і смерть, про остаточну долю світу та людини, – ускладнені і заплутані безліччю нових фізіологічних і психологічних досліджень та відкриттів, як і раніше залишаються без розв'язання». Але найстрашніше, що в цьому новому чудовому і щасливому суспільстві не залишається місця для щирої та беззвітної віри. І хоча грубий матеріалізм уже пішов у минуле, але й про Бога, як Творця, Який Створив світ з нічого, говорити стає непристойно.

Вся ця атмосфера є гарним «живильним середовищем» для вирощування антихриста: «Була у цей час між небагатьма віруючими-спіритуалістами одна чудова людина – багато хто називали її надлюдиною, – яка була однаково далека як від розумового, так і від серцевого дитинства».

Геніальність цієї людини, її письменницький талант і широка громадська діяльність роблять її всесвітньо відомою якраз до тридцяти трьох років. Великий альтруїст був віруючим, але «любив він лише одного себе. Він вірив у Бога, але в глибині душі мимоволі і несвідомо обирав Йому себе». Надлюдина багато говорить і щиро вірить у Добро, вона благородна, утримана, безкорислива, аскетична і милосердна, але Господь знає, що вона схилиться перед злою силою. Спокусою для неї стане не обман, не ваблення низьких пристрастей, не жага влади чи багатств, а непомірне самолюбство. Всі свої величезні таланти антихрист визнає не як моральний обов'язок перед Богом і світом, а як перевагу та право перед іншими. У результаті він дійде до позиціонування себе як сина Божого, обдарованого Самим Творцем, тобто поставить себе на місце Христа.

Спокусою для нього стане не обман, не ваблення низьких пристрастей, не жага влади чи багатств, а непомірне самолюбство. Всі свої величезні таланти антихрист визнає не як моральний обов'язок перед Богом і світом, а як перевагу та право перед іншими.

Мені ця частина повісті запам'яталася найбільше, і, власне, про неї мені й хотілося найбільше розповісти. Загальносвітові політичні, економічні та соціальні процеси ми й так непогано вловлюємо, а за належного рівня мислення можемо й аналізувати їх. Тому давайте залишимо їх осторонь і звернемо увагу на психологічний портрет антихриста.

Цікаво, що на самому початку надлюдина визнає і Божественну, і Месіанську достойність Христа, вона ще не є в повному розумінні антихристом. Однак самолюбство в ній поступово зростає і призводить до таких міркувань: «Христос прийшов раніше за мене; я є другим; але ж те, що в порядку часу з'являється після, те по суті перше. Я приходжу останнім, наприкінці історії саме тому, що я досконалий, остаточний спаситель. Той Христос – мій предтеча, Його покликання було – передувати та підготувати моє з'явлення». Зрештою все, що сказано в Євангелії про Друге Пришестя Спасителя, він почне приміряти на себе.

І от «гордовитий праведник» чекає найвищої санкції від Бога, щоб розпочати свою рятівну справу людства. Чекає та не дочікується. У його душі холодом проноситься думка, а «раптом не я, а той… галілеянин… Раптом Він не предтеча мій, а справжній, перший і останній?» Одна швидкоплинна ідея, що йому доведеться схилитися перед Христом, приводить його в замішання. Душу надлюдини долає пекуча заздрість і ненависть: «Я, я, а не Він! – кричить майбутній антихрист, – немає Його живим, немає й не буде. Не воскрес, не воскрес, не воскрес! Згнив, згнив у гробниці, згнив, як остання...». Потім він вибігає надвір, біжить світ за очі. Туга та лють роз'їдають його серце, він підбігає до краю урвища і кидається головою вниз, але невідома сила відкидає надлюдину назад. Він бачить перед собою сяючу постать і два гострих ока, спрямованих вглиб душі. Це явлення сатани, точка неповернення, коли надлюдина стає ним одержимою.

Диявол навіть не вимагає поклоніння собі, він говорить про любов і безкорисливість, говорить, що не треба нічого робити заради нього, а лише заради себе, як «справжнього сина божого», він лише просить прийняти його дух, на що той погоджується. Все, антихрист готовий: «Гострий крижаний струмінь увійшов у нього і наповнив усю сутність його. І з тим разом він відчув небувалу силу, бадьорість, легкість та захват». З надзвичайним натхненням та швидкістю антихрист пише свій головний твір – «Відкритий шлях до вселенського миру та благоденства».

Найважливішою ознакою антихриста у творі Соловйова є відродження духовності, наслідування християнства, але без Христа.

Далі історія розгортається за багатьом з нас відомим сценарієм. Мені не хочеться її переказувати, щоб не псувати враження тим, хто самостійно читатиме твір Соловйова. А от із вже сказаного можна винести чимало уроків.

З одного боку, через творчі образи нам стає легше розпізнати ознаки пришестя антихриста і цим убезпечити себе. Ми бачимо, наскільки він буде підступний і як легко на свій бік привабить багато людей. Найважливішою ознакою антихриста у творі Соловйова є відродження духовності, наслідування християнства, але без Христа. Одна згадка Його імені приводитиме надлюдину в лютість, що видно далі, при описі подій «Вселенського собору».

З іншого боку – очевидно, наскільки руйнівним є самолюбство. Недарма ж багато святих отців називали цю пристрасть матір'ю всіх пороків. Людина може бути милосердна, аскетична, добра, але при цьому самолюбива. Тому в духовному житті так важливо пам'ятати про це, і яких би висот ми не досягли, а про самолюбство «фоном» ніколи не можна забувати.

Отже, не варто боятися антихриста і спеціально вишукувати ознаки його пришестя, але іноді варто читати й такі твори, як розглянутий твір Володимира Соловйова, щоб, займаючись своїм повсякденним життям, все одно «бути насторожі».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також