Як в Київській Митрополії XVII ст. ставилися до переходу в Руську Церкву

Чи опиралося духовенство Київської Митрополії переходу в РПЦ?

Критики УПЦ розповідають про «українськість» Києво-Печерської та Почаївської лавр у XVII столітті, і що з цієї причини вони були проти переходу в РПЦ. Чи справді це так?

В одній з передач, спрямованих проти Української Православної Церкви, прозвучала теза про таку собі «українськість» наших монастирів, а також про те, що 1686 р. братія Києво-Печерської Лаври була категорично проти переходу Київської Митрополії з Константинопольського Патріархату в Московський. Політична і релігійна обстановка того часу були дуже складні, щоб просто оголосити ці тези брехливими з такою ж легкістю, з якою ними кидаються недруги Церкви. Набагато доцільніше буде заглянути в історію і спробувати розібратися в тому, хто чого хотів і чого побоювався.

Чи вважали лаврські монахи себе українцями?

Власне, з питанням про «українськість» розібратися нескладно. У 1686 р., як і в наступні приблизно 200 років, її просто не існувало в природі. Люди, що жили на території нинішньої України, усвідомлювали себе росіянами, спадкоємцями Русі, нащадками руських князів, купців, воїнів і простолюдинів. Для того, щоб переконатися в цьому досить прочитати документ, який нинішні ура-патріоти вважають своїм фетишем, згадуючи його з усякого приводу. Йдеться про документ, який нині називають «Конституцією» Пилипа Орлика.

 

Титульний аркуш «Конституції» Пилипа Орлика

Насправді оригінальна назва документа – «Договори і постанови прав і вольностей військових». Документ був написаний в 1710 р. двома мовами: західноруською, який сучасні історики на догоду сучасним політикам перейменували в «староукраїнську», і латиноюі.

У цій «Конституції» територія нашої країни називається поперемінно то Україною, то Малою Росією, але в жодному місці документа термін Україна не застосовується по відношенню до мешканців нашої країни. Люди називаються виключно малоросами. Ні про яке «українство» по відношенню до нашого народу в той час не могло бути й мови. Це настільки очевидно, що навіть в офіційному українському перекладі тексту «Конституції» Пилипа Орлика, розміщеному на сайті Верховної Ради України, наш народ називається малоросійським. «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа, Бога в Трійці Святій славімого. Нехай залишиться на вікопомну славу і пам'ятку Війська Запорізького і всього народу малоросійського», – так починається текст перекладу «Конституції» українською мовою.

Не будемо забувати і ту обставину, що текст «Конституції» написаний людьми, які активно ворогували з «державою Московською» (так в тексті) і якби у них були хоч якісь підстави говорити про якесь «українство», то вони неодмінно б про це сказали. Але нічого такого немає. Образа – є, претензії – є, наприклад, «Г[осу]д[а]рство Московскоε многими изобрѣтεнными способами үсилувало права и волности войсковыε собою потвεржεныε, надвεрεдити и до конца раздрүшити, а на nародъ волный козацкій, собою никогда нεзавоεваный, нεволничоε ярмо вложити», але ніякої різниці у вірі, менталітеті або етносі немає. Висновок однозначний в кінці XVII ст. в Малій Росії (вона ж Україна) жили люди, які називали себе малоросіянами, або малоросами. Це також очевидно, як і те, що на початку XX ст. назва «Україна» по відношенню до нашої країни і назва «українці» по відношенню до нашого народу, витіснили колишні найменування «Мала Росія» і «малоросіяни».

До слова сказати, зміна назви країни і подальша потім зміна назви етносу справа аж ніяк не унікальна. З різних причин, найчастіше політичних, це відбувалося не раз і не два в історії. Наприклад, сучасний Іран, населений переважно іранцями, всього лише сто років тому був Персією, населеною відповідно персами. А буквально в наші дні, з 1 січня 2020 р. Голландія, вона ж Нідерланди, офіційно відмовилася від першого найменування і тепер вимагає від усього світу, в тому числі від своїх громадян, іменувати себе виключно Нідерландами.

Чи протестувало духовенство проти переходу в юрисдикцію Руської Церкви?

Питання про те, чи хотіло малоросійське (українське, якщо завгодно) духовенство переходити з-під юрисдикції Константинопольського патріархату в Московський набагато складніше. Розглядати його слід в контексті повстання Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої і переходу частини України в підданство Росії 1654 р.

Про те, що стало головною причиною цього говорить та ж «Конституція» Пилипа Орлика: «…славной памяти гεтманъ Богданъ Хмεлницкий з Войскомъ Запорозкимъ нε за что иншоε, опрочь правъ и волностεй войсковых, үнялъся и пр[а]в[ε]дную противъ Рѣчи Посполитой Полской воздвыгнулъ войну: тылко, во-пεрвых, за вѣру с[вя]тую православную, якая рожними тяжεстями насилствована была от власти Полской до Үнії зъ Костεломъ Рымскимъ, а по iскорεнεнiï иновѣрія зъ отчизны n[а]шой нε для чого иншого, зъ тымъ жε Войскомъ Запорожскимъ и народомъ малороссийскимъ, в протεкцію Г[осу]д[а]рства Московскаго үдалъся, и доброволнε поддалъся, тылко для самого εдиновѣрія православного».

Тобто перехід Війська Запорозького на чолі з Богданом Хмельницьким під протекторат Росії відбувся через те, що в Польщі православній вірі загрожувало повне поглинання з боку католицизму.

З тієї ж самої причини відбулася і передача Київської Митрополії в юрисдикцію Руської Церкви 1686 р. Про це ще за 20 років до цієї події, в 1665 р., писав Московський патріарх Іоаким Константинопольському патріарху Якову: «Нехай знає Твоє Святішество причину цього листа: Київська митрополія багато років залишається без архіпастиря, кафедра вакантна, і віддалена географічно від Твого Святішества. Через дальність шляху і небезпеку від диких народів при подорожі, київська паства позбулася вчення, і від цього стала схильна до великих страждань і розбещення, а особливо в тій частині, яка знаходиться в Польській державі, так деякі з духовенства, побачивши Римську спокусу, перейменовувалися з християн в уніати і почали іменувати себе по-різному: хтось митрополитом Київським і Всеросійським, інший блюстителем Київського престолу, щоб постаратися такими найменуваннями всіх християн Київської єпархії від православної віри навернути у своє лжевчення і підпорядкувати Римській церкви в унію».

Зауважимо, що і Московський патріарх і ворогуючий з Росією Пилип Орлик з різницею в 50 років пишуть абсолютно одне і те ж. Висновок, який можна з усього цього зробити, однозначний головним фактором всіх процесів, що відбувалися тоді як в політичній, так і в релігійній сферах було бажання і духовенства, і політичних діячів, і простого народу України зберегти православну віру.

Головним фактором всіх процесів, що відбувалися тоді як в політичній, так і в релігійній сферах було бажання і духовенства, і політичних діячів, і простого народу України зберегти православну віру.

А далі піде мова про те, яким чином ця мета могла бути досягнута. І для того, щоб зрозуміти хід думки людей того часу, необхідно мати уявлення про події, які сталися після Переяславської Ради і переходу частини України під протекторат Росії. Події ці були настільки трагічними, що в історіографії цей період названий дуже ємним словом Руїна.

Гетьман Богдан Хмельницький був сильним і авторитетним лідером, але після його смерті 1657 р. таких лідерів не знайшлося і почалася міжусобна війна між різними гетьманами і отаманами, а також козацькими полками, які їх підтримували. На цю громадянську війну нашарувалися військові дії між Росією, Польщею та Османською імперією.

Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом його сина Юрія. Але всього лише через місяць його змістила і вибрала Івана Виговського, який симпатизував полякам. Запорізькі козаки на чолі з отаманом Яковом Барабашом відмовилися визнати нового гетьмана і підняли проти нього повстання. Для придушення цього повстання Виговський закликав на допомогу кримських татар, віддавши їм в якості оплати «живий товар», населення українських міст і містечок. Після того, як повстанці були розбиті, кримські татари за згодою Виговського розорили Полтаву, Лубни, Гадяч і інші міста, а населення забрали і продали на турецьких невільничих ринках. Потім, у 1658 р., Іван Виговський підписав Гадяцький договір, згідно з яким Військо Запорізьке поверталося з російського протекторату під владу Речі Посполитої. Це рішення не визнали багато козацьких полків і військові дії між ними спалахнули з новою силою.

Наскільки жителі різних областей України, а в той час різних козачих полків, ненавиділи один одного говорить один характерний епізод. Для утихомирення Виговського, який зрадив присяги Московському царю був посланий полк князя Григорія Ромодановського. До цього полку пристали ворожі Виговському козаки. Восени 1658 року це військо без бою взяло місто Лубни. За законами війни того часу, якщо місто здавався без бою, то воно не підлягало розграбуванню. Це не кажучи вже про те, що Лубни – це таке ж українське місто, як і Миргород, Запоріжжя та інші міста, представники яких билися у війську Ромодановського. Але попри все це козаки миргородського, запорізького та інших полків вдалися в Лубнах грабежу і насильству, стали «двори палити і до кінця розоряти». Князь Ромодановський намагався було присоромити козаків і припинити братовбивство, але почув від козаків у відповідь причину такої жорстокості: «лубенські де козаки найдужче їх розоряли, доми попалили, і жон і дітей татарам віддали». А запорожці заявили, що «в Лубнах в минулому побито запорізьких козаків з три тисечі чоловік коли йшли де вони із Запоріжжя».

Після декількох військових поразок Виговський пообіцяв бути в покорі в Московського царя, але отримавши підмогу у вигляді татарських і польських військ знову почав військові дії проти Росії і тих козацьких полків, які зберегли вірність рішенням Переяславської Ради. Після цілої серії кровопролитних боїв, розорення сотень українських міст і сіл, безчинств татарських і польських військ, восени 1659 р. козацька старшина повторно обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський був позбавлений влади, втік до Польщі, але згодом впав там в немилість і був страчений.

І кровопролитна міжусобиця тривала. У жовтні 1660 р. Юрій Хмельницький, котрий присягнув на вірність Москві, був розбитий зі своїм військом під Слободищем і підписав Слободищенський трактат, згідно з яким Гетьманщина знову переходила з Російського підданства в Польське. Це рішення знову не сподобалося частині козацьких полків, переважно Лівобережних, які вибрали собі окремого гетьмана Якима Самко. Як вже було сказано вище, міжусобна війна між різними гетьманами і підтримуючими їх козацькими полками відбувалася в контексті Русько-Польської війни 1654-1667 рр. У 1661-662 рр. правобережні козаки під проводом Юрія Хмельницького разом з польськими загонами Стефана Чарнецького спустошили землі Прилуцького, Чернігівського і Ніжинського полків. Вони були розбиті військами князя Ромодановського в битві під Каневом, але через кілька місяців взяли реванш під Бужином, коли Юрій Хмельницький знову закликав на допомогу татар.

У 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся влади і на його місце на Правобережній Україні був обраний Павло Тетеря. А на Лівобережжі розпочалася своя міжусобиця між Якимом Самко і Іваном Брюховецьким, який в підсумку здобув перемогу. У листопаді 1663 р. польський король Ян II Казимир разом з гетьманом Павлом Тетерею зібрали стотридцатитисячную армію і вторглися на Лівобережжі. Однак їх чекав повний розгром від військ запорізького отамана Івана Сірка, гетьмана Брюховецького і князя Ромодановського.

Далі було Андрусівське перемир'я 1667 р., згідно з яким Україна була поділена по Дніпру між Польщею і Росією, була ціла низка гетьманів, які то присягали на вірність російському цареві, польському королю або кримському хану, то відрікалися від цього, закликали до себе на допомогу польські , російські або татарські війська, палили і грабували українські міста і села, не гребували навіть розоренням храмів і монастирів. У цей час на території України велися російсько-турецькі, російсько-польські та польсько-турецькі війни. Вся українська земля була буквально залита кров'ю.

Підсумком Руїни, яка закінчилася в 1687 р. з обранням гетьманом Лівобережної України Івана Мазепи, стало повне розорення українських земель, втрата, згідно деяким історикам, до 70% населення, знищення економічного потенціалу і повна дезорієнтація в політичній сфері. Населення і духовенство в тому числі і від козаків, і від поляків, і від російських, і від татар бачило тільки насильство і жорстокість. Союзи, встановлені сьогодні, руйнувалися вже завтра. Сьогоднішні друзі завтра ставали ворогами і навпаки. Зрада і віроломство були нормою життя. При цьому та сторона, яку зраджували, вважала за можливе мстити. Ніхто не знав, кому можна вірити. Ніхто не розумів, хто в кінцевому підсумку виявиться переможцем. Ніхто не міг припустити, чий протекторат в підсумку виявиться надійнішим.

Сьогоднішні друзі завтра ставали ворогами і навпаки. Зрада і віроломство були нормою життя. Ніхто не знав, кому можна вірити. Ніхто не розумів, хто в кінцевому підсумку виявиться переможцем. Ніхто не міг припустити, чий протекторат в підсумку виявиться надійнішим.

І у всій цій кривавій плутанині духовенству необхідно було зберегти Церкву. Необхідно було прийняти правильне рішення в постійно мінливих політичних і військових умовах. І ціна помилки була дуже велика. Тому, коли питання про перехід Київської Митрополії в Руську Церкву встав на порядку денному, аргументи «за» і «проти» зводилися до наступного.

З одного боку, як уже було сказано вище, Православ'ю в Україні загрожувало практично повне поглинання уніатством. До того ж керувати Київською митрополією, висвячувати митрополитів, вирішувати суперечки і так далі з Константинополя було вкрай важко. Все це штовхало до того, щоб передати Київську Митрополію під омофор Московського патріарха. Але з іншого боку, якби єпископат висловився однозначно за це рішення, то на тих територіях, які були зайняті поляками або орієнтованими на Польщу гетьманами, це могло б викликати ті репресії, яких так побоювалося духовенство. Не будемо забувати, що влада над різними частинами України змінювалася по кілька разів на рік.

Після смерті Київського митрополита Йосифа (Тукальського) 1675 р. кафедра на цілих десять років залишалася вакантною. Обов'язки митрополита виконував ставший місцеблюстителем архієпископ Лазар (Баранович). У 1685 р. в Києві відбулися два собори духовенства і мирян, включаючи козацьку старшину. На першому в митрополити Київські був обраний єпископ Луцький і Острозький Гедеон (Четвертинський), який влаштовував Москву. Передбачалося, що поставлення його на Київську кафедру відбудеться в Москві і зробить його Московський патріарх. Але незабаром другий Собор висловився проти цього рішення. Ось як описує ці події видатний історик Руської Церкви митрополит Макарій (Булгаков):

«Але незабаром в Києві відбувся новий Собор, на якому представники духовенства висловили протест проти поставлення Гедеона (Четвертинського) в Москві, мотивуючи це тим, що тільки Константинопольський патріарх має право на поставлення митрополита в Київ. Вони також побоювалися, що після цього польському уряду легше буде схилити до унії православних, які живуть на території Польщі, тим більше, що в результаті підпорядкування Московському патріарху православна ієрархія Київської митрополії позбудеться цілого ряду своїх привілеїв: свободи обрання митрополита і незалежності дій і рішень, які доведеться узгоджувати з Москвою...».

Таким чином можна констатувати що, по-перше, далеко не все духовенство в Україні було проти входження Київської Митрополії в Руську Церкву, а ймовірно тільки менша частина. А по-друге, причиною такої незгоди було не якесь вигадане сьогоднішніми пропагандистами «українство», а цілком серйозна і добра мета:

• не допустити помсти з боку поляків по відношенню до православного населення підвладних Польщі територій;

• не допустити втрати Київською митрополією свободи обрання митрополита і єпископів, а також вирішення інших питань внутрішнього життя Київської митрополії.

Подальша історія показала, що ці побоювання не були безпідставними. У 1686 р. був підписаний договір про «вічний мир» з Польщею, згідно з яким Польща визнавала суверенітет Росії над усією Лівобережною Україною, включно з Києвом, а на Правобережжі поляки зобов'язалися не переслідувати православних і навіть повернути чотири єпархії, які вони раніше насильно перевели в унію: Могилевську, Луцьку, Львівську та Перемишельську. Але на ділі тиск на православних і примушування їх до переходу в унію тривав. Втім, перехід Київської Митрополії в Руську Церкву цьому ніяк не заважав і не сприяв.

Що ж стосується втрати Київською митрополією самостійності, то з одного боку дійсно її привілеї незабаром були фактично знищені, хоча на папері залишалися ще довгий час. Але з іншого боку, входження Київської Митрополії до складу Московського Патріархату призвело до того, що майже на сто років у всій Руській Церкві практично всі архієрейські кафедри займалися вихідцями з України, як більш освіченими і грамотними в богословських науках. Більшість монастирів, всі духовні навчальні заклади опинилися під контролем малоросіян. Уже в епоху Катерини II почали говорити про монополію малоросів на архієрейські і вчительські місця і боротися з цим явищем. Якщо перейняти риторику нинішніх українських ура-патріотів, то цілком можна говорити про духовну окупацію Росії з боку України у XVIII столітті.

В епоху Катерини II почали говорити про монополію малоросів на архієрейські і вчительські місця і боротися з цим явищем. Якщо перейняти риторику нинішніх українських ура-патріотів, то цілком можна говорити про духовну окупацію Росії з боку України у XVIII столітті.

Також слід сказати і про побоювання противників переходу Київської Митрополії в Руську Церкву стосовно нашої сучасної ситуації. Неважко помітити, що нинішній стан Української Православної Церкви саме такий, про який можна було тільки мріяти в XVII столітті. «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої», – так говорить перша стаття Статуту УПЦ. Київські митрополити та інші архієреї обираються виключно в Україні, всі питання внутрішнього життя УПЦ вирішуються також тут.

Далеко не так благополучно йдуть справи з примусом до уніатства. За об'єднання з греко-католиками виступають як світська влада, так і розкольники, що направляються Константинопольським патріархом Варфоломієм. Як будуть розвиватися події покаже майбутнє, але як би там не було, вся історія Церкви свідчить про незмінність слів Христа: «...побудую Я Церкву Свою, і сили пекла не здолають її...» (Мф. 16, 18).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus