«Пікасо́»: аварія та молитва на всю ніч

15 Лютого 19:42
0
Молитва. Фото: proseyhi_12 Молитва. Фото: proseyhi_12

Уривки з книги А. Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 3.

Час дії: 1989 рік

Місце дії: Київ

Діючі особи: Михайло Камінський, юнак 14-ти років та його сім'я

Приблизно через рік після знаменної зустрічі з Кирилом у паламаря Михайла сталася серйозна спокуса: він перестав розуміти, навіщо так багато молитися. Ні, він зовсім не заперечував потреби молитви, церковних служб і всього іншого. Він так само жив, усвідомлюючи присутність Божу, хоча помалу це почуття стало тьмяніти. Він просто подумав, що коли Бог і так завжди з нами, то навіщо ввечері та вранці ставати перед іконами та вичитувати довжелезні молитовні правила.

Власне, довжелезними вони насправді не були. Просто стали здаватися йому такими з того часу, як його потягло довше погуляти на вулиці з хлопцями. Ці хлопці, його приятелі та однокласники, поступово перестали його дражнити «поповичем» і прийняли у своє коло. Батько помітив це його ухилення від молитов і став наставляти на «шлях істинний». Але настанови допомагали слабо. Батькові слова були ніби правильними і логічними, але ніяк не могли протистояти тій новій і могутній силі, яка почала зароджуватися в його душі та організмі.

Разом із цим у серці почала заповзати й невіра. Поки що не в основні християнські істини, а для початку у життя святих. Особливо неправдоподібними стали здаватися розповіді про те, як святі молилися ночі безперервно. Адже він, Мишко, не міг і двадцяти хвилин вистояти на домашніх молитвах. Хоча з вірою і почуттям хрестився вранці та ввечері, просив у Бога благословення на майбутній день і дякував за минулий.

Так, у боротьбі, минуло з півроку.

*   *   *

Тієї ж новорічної ночі 1989 року лихо прийшло і в сім'ю паламаря Миші.

Новий рік вони, природно, не відзначали, тому що припадав він на Різдвяний піст. Але кілька років тому з подачі церковного старости стали збиратися парафіяльним активом у храмі і служити ближче до дванадцятої години молебень з акафістом. Дякували Богові за минулий рік і просили благословення на рік майбутній.

На той раз тато, протоієрей Олександр, на новорічний молебень поїхав зі старшими синами Михайлом та Сергієм. Мама із молодшими залишилася вдома. Служили радісно, з натхненням. Ніч, зима зі скрипучим снігом, Новий рік (нехай навіть і цивільний), мерехтіння свічок у напівпорожньому храмі… На ці молебні приходили лише свої, активні парафіяни. «Ревники», як їх жартома називав настоятель. Молилися ревно.

– Вдячні сущі недостойні раби Твої, Господи, за Твої великі благодіяння, що на нас збулися…

– Господи Ісусе Христе, Боже наш, благослови добрий намір рабів Твоїх і діло їх благополучно розпочати і без жодної першкоди до слави Твоєї звершити…

– Господи, помилуй…

Розходилися в піднесеному настрої. Мишко з Сергієм, як правило, засипали дорогою, згортаючись клубочком на задньому сидінні батьківських «Жигулів». «Копійки», як називали цю модель у народі. Так було й цього разу.

Вже недалеко від будинку, коли буквально через сто метрів треба було звертати з проспекту у двір, вони проїжджали повз п'яну компанію, що стояла на зупинці. І треба ж було одному чоловікові, що ледве стояв на ногах, вивалитися на проїжджу частину прямо перед їхньою машиною!

Тато різко загальмував і крутнув кермо вліво. Машину занесло, і в двері водія врізалася «Волга», таксі, що їхала на великій швидкості в лівому ряду. Як і більшість радянських водіїв, отець Олександр не вважав за потрібне пристібатися…

Мишко з Сергійком нічого не розуміли, коли їх, сонних, але цілих і неушкоджених, витягли з машини. А от батько…

Швидка приїхала на подив швидко і відвезла його одразу до інституту нейрохірургії з підозрою на черепно-мозкову травму. Туди ж кинулася і мама, дізнавшись про те, що сталося. У приймальному відділенні вона, захекана і розпатлана, схопила першу-ліпшу людину в білому халаті і стала несамовито кричати:

– Що з моїм чоловіком?

Той їй нагрубіянив, послав мало не матом і пішов далі лікарняним коридором. Вона билася в істериці, намагаючись хоч щось дізнатися у лікарів, що входили і виходили, поки, нарешті, якась жаліслива літня медсестра не заспокоїла:

– Живий. Оперують. Молись, дитинко.

– Ага! Ага! – вона якось заспокоїлася, здивувавшись, як це їй не спало на думку раніше.

Тут же, у приймальному відділенні, вона впала на коліна і почала бити поклони, зі сльозами голосячи:

– Господи, допоможи! Мати Божа, не залиши!

Зайшов якийсь суворий лікар.

– Це що за неподобство! Жінко! Припиніть негайно!

Але мама не чула жодних окриків.

Прийшла на допомогу медсестра:

– Це попадя, дружина того… – сказала вона пошепки, кивнувши убік коридору.

– А-а! – Протягнув лікар, скрушно похитав головою і вийшов.

Тільки вранці, коли вже стало зовсім ясно, матушці, що знемогла від сотень поклонів, повідомили мізерну інформацію:

– У комі. Дуже важкий. Потрібно спостерігати.

Їй передали забруднений кров'ю чорний підрясник, туфлі та наперсний хрест. Родичі, що приїхали, насильно забрали її додому.

Потяглися скорботні дні очікування, тривог та молитов. Матушка Наталя взяла себе в руки і молилася вже без істерик, з надією на Божу волю. Вона щодня з надією їхала до лікарні, але там на неї чекала стандартна відповідь:

– Стан стабільно тяжкий.

У їхній квартирі постійно, навіть уночі, був хтось із родичів чи друзів. Допомагали справлятися з дітьми та клопотати по дому. Молодші діти, Андрій та Ольга, всієї навислої над ними біди не розуміли. Вони тільки звали постійно тата і плакали, відчуваючи, що відбувається щось страшне. Старші, Мишко і Сергій, молилися, читаючи нескінченні акафісти і жахаючись того страшного результату, який може статися будь-якої миті.

«Ні, батько не може померти... Це неможливо... Ну як же так?»

У їхньому завжди веселому й галасливому будинку змовкли голосні голоси, не чулося дитячого сміху, всі ходили тихо і розмовляли майже пошепки.

Настав Різдвяний святвечір, шосте січня. У цей день згідно з церковним статутом вранці потрібно було служити дуже довгу службу: царські часи, вечірню та літургію.

Матушка Наталя зібрала всіх дітей та повела на службу. Сказала, ледве стримуючи сльози:

– Батько хотів би, щоб ми всі пішли.

Мишкові раптом здалося, що так говорять уже про померлу людину. Він, слабо повертаючи язиком, прошепотів:

– А? Батько?

– Тато як і раніше... Стан стабільно важкий, – сказала вона, повторюючи інтонацію лікарів, і спробувала посміхнутися.

Службу вів другий священник, отець Анатолій. Він з почуттям молився за здоров'я «раба Божого, протоієрея Олександра» і закликав парафіян робити те саме. Після літургії матушка Наталія поїхала до лікарні, молодших дітей родичі забрали додому, а Мишко із Сергієм, перекусивши краєчком хліба, залишилися прибирати храм та готувати його до вечірньої Різдвяної служби. Відпочити їм так і не вдалося.

У лікарні нічого нового не сказали.

Ввечері у храмі зібралося багато народу. Усі перешіптувалися, повідомляючи тих, хто ще не знав, про сумну новину. Атмосфера була пригніченою, незважаючи на свято. Навіть колядки, які співали після служби і котрі так любив отець Олександр, звучали сумно.

Після вечірньої служби мама, незважаючи на вмовляння, поїхала знову до лікарні. Чомусь здавалося, що саме цієї Різдвяної ночі має статися диво.

Із завмиранням серця вона запитала чергову медсестру:

– Ну, як там… Камінський?

До приймального відділення увійшов черговий лікар.

– Про Камінського питають, – кивнула на матушку медсестра.

Лікар зітхнув.

– Жінко, ну що ви все ходите і ходите десять разів на день! Вам сьогодні вже сказали, що стан без змін, ну і йдіть собі до завтра, – він глянув на матушку і трохи пом'якшав. – Ви зрозумієте, чудес не буває. Отямиться, значить – прокинеться. Ні, значить – ні, – і, похитавши головою, додав: – Випадок важкий, звичайно.

Дітей додому з церкви привела мамина двоюрідна сестра, літня та товста тітка Галя. Вони мовчки з'їли святкову кутю і розбрелися по кімнатах. Прийшла мама. Приречено повідомила:

– Без змін.

Вона пройшла на кухню, їсти не стала, і вони сиділи там із тіткою Галею і розмовляли напівголосно, ніби боячись іти спати.

Мишко того дня страшенно втомився і хотів якнайшвидше лягти в ліжко. Вони з Сергієм прочитали вечірнє правило та пішли перед сном чистити зуби. Поки Мишко чекав своєї черги, стоячи під зачиненими дверима на кухню, до нього долинули слова тітки Галі.

– Завтра найважливіший день. Я точно знаю. Якщо на сьомий день із коми не вийде – ВСЕ! Шансів майже немає. Мені один лікар казав. Сьомий день – переломний. Або – або… Так що, кріпись… Кріпись, бідолашна, – повторила вона, ніби вже ховаючи тата.

У Миші грудка підкотила до горла.

«Не може бути… Як це? Невже тато… помре?»

Він не став чистити зуби.

Повернувся до кімнати і, впавши навколішки перед іконами, зашепотів:

– Господи, врятуй мого татка! Господи, пожалій нас! Пресвята Богородиця, помилуй!

Увійшов Сергій. Злякано запитав:

– Ти чого, Мишко?

– Тато сьогодні померти може, – озвався той.

Сергій упав навколішки і теж почав молитися. Це було останнє, що побачив Мишко. Більше він не чув, не бачив та не відчував нічого. Вся його істота, вся його свідомість пішла у слова молитви: «Господи, помилуй татка». Спочатку він повторював ці слова багато разів поспіль, потім вони злилися як би в одне, а потім слова взагалі зникли, і залишилася одна молитва, одне піднесення розуму та серця до Бога. Без слів, без образів, без часу та простору, з однією лише твердою впевненістю, що БОГ ЧУЄ ЙОГО.

*   *   *

Коли Мишко прийшов до тями, вже яскраво світило сонце. Біля нього, стоячи на колінах і уткнувшись лобом в килим, спав молодший брат Сергій. На стіні цокав годинник. Він підійшов до вікна і здивовано вигукнув:

– Мама! Ти подивись! Який… білий сніг!

Але мами на той момент удома не було. Вона стояла в лікарні перед черговим лікарем і, не дихаючи, чекала, що він скаже.

Лікар був набагато веселішим, ніж напередодні.

– Прокинувся попик ваш. Я ж казав, чудес не буває. Чи вийде з коми, чи ні. Вийшов, ось. Можна сказати, у штатному режимі. Але-е, – він витягнув уперед руку, зупиняючи мамин порив, – до нього поки що не можна.

*   *   *

Камінські трохи запізнилися на Різдвяну літургію, але звістка, яку вони принесли до храму, осяяла всіх такою радістю, що, здавалося, весь стольний град Київ чув, як вони співали: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння: в ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися Тобі – Сонцю правди, і пізнавати Тебе – Схід з висоти. Господи, слава Тобі».

Того дня Мишко зрозумів, як можна молитись усю ніч.

Далі буде…

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також