V Вселенський Собор: засудження «трьох глав», оригенізму та… папізму

13 Сiчня 01:32
0
V Вселенський (ІІ Константинопольський) Собор. В. Суріков, фрагмент. 1876. Фото: wikipedia.org V Вселенський (ІІ Константинопольський) Собор. В. Суріков, фрагмент. 1876. Фото: wikipedia.org

Цей Собор не розглянув жодних нових богословських питань і не прийняв жодних нових віровизначень. Однак його значення від цього не меншає.

Політична та релігійна ситуація напередодні Собору

V Вселенський Собор був ініційований імператором Юстиніаном Великим, який правив Східною Римською імперією 38 років (527-565), за якого вона набула рис імперії, відомої нам під ім'ям Візантійської.

Від самого початку свого правління Юстиніан прагнув утвердити єдність імперії, яка уявлялася йому неможливою без єдності релігійної. Анафематствоване на IV Вселенському Соборі в Халкідоні монофізитство було дуже поширене на околицях імперії, в Сирії, Вірменії, Каппадокії, Кілікії, Ісаврії, в Єгипті, Нубії, на Кіпрі та деяких островах Егейського моря.

Монофізитство було дуже близьке за духом єгипетському (й не тільки) чернецтву, яке у своїй суворій аскезі часом доходило до утвердження необхідності умертвіння плоті та всіх людських проявів як гріховних. Представникам подібних умонастроїв було непросто змиритися з твердженням Халкідонського Собору про те, що Господь наш Ісус Христос сприйняв людську природу у всій її повноті, що Він був за людськістю подібний нам в усьому, окрім гріха.

Крім того, національні рухи в регіонах, які прагнули відокремитися від імперії, піднімали монофізитство на свої знамена як релігію, відмінну від імперського Православ'я. Побороти монофізитство силою було неможливо, та й політичної волі на те не було. Тому перед Юстиніаном стояло дуже непросте завдання – якимось чином помиритися з монофізитами, але при цьому не посваритися з Римом, який твердо стояв на ґрунті Халкідонського богослов'я, а це богослов'я, у свою чергу, багато в чому ґрунтувалося на посланні папи Льва Великого.

Дуже схильною до монофізитства була дружина і співправителька імператора Юстиніана, Феодора, яка брала активну участь у політичному та релігійному житті імперії та мала великий вплив на поточні події.

Особистість Феодори вельми цікава. Вона народилася близько 500 р. і була дочкою служителя константинопольського цирку на ім'я Акакій. Батько помер рано, залишивши вдову та трьох малолітніх дочок у злиднях. Як стверджує сучасник Феодори, візантійський історик Прокопій Кесарійський, Феодора з юних років не лише виступала в циркових виставах, але й була дуже затребуваною блудницею, завдяки своїй вродливій зовнішності та дотепності. Серед її клієнтів були дуже високопоставлені сановники, один з яких, на ім'я Гекебол, відвіз її з Константинополя до Північної Африки, отримавши там високу посаду. Проте невдовзі Гекебол прогнав від себе Феодору, котра знову повернулася до свого ремесла.

Живучи в Олександрії, вона познайомилася з патріархом Тимофієм IV Олександрійським, єгипетськими подвижниками та докорінно змінила своє життя. Феодора розкаялася у своїх гріхах і почала заробляти собі на життя прядивом. Але разом з цим вона перейнялася симпатією і до монофізитства, яке було дуже поширене в Єгипті.

Повернувшись до Константинополя, вона познайомилася з воєначальником Юстиніаном, майбутнім імператором, і стала його дружиною. За однією з версій Юстиніан побачив її випадково у вікні будинку і був зачарований її вродою. Як би там не було, але, ставши імператрицею, Феодора почала надавати монофізитам підтримку та заступництво.

Тут слід зазначити ще один важливий і дуже тонкий момент. Справа в тому, що дві єресі, несторіанство і монофізитство, засуджені відповідно на III і IV Вселенських Соборах, все ще продовжували хвилювати Церкву. При цьому вони являли та являють собою ніби дві крайні точки зору з одного й того самого питання: з'єднання в Христі Божественної і людської природи. У богословських суперечках їх учасники вчиняли не зовсім добросовісно: будь-яка критика монофізитства його прихильниками подавалася як відродження несторіанства, а критика несторіанства – як ухилення в монофізитство.

Причини скликання Собору

У цих суперечках VI століття виникло так зване питання про «трьох глав», тобто про трьох знаменитих богословів V століття: Феодора Мопсуестійського, Феодорита Кирського та Іву Едесського. В їхніх творах монофізити справедливо знаходили ознаки несторіанства і ввиняли Халкідонському Собору те, що він їх не засудив. Вони вимагали засудження «трьох глав», незважаючи на те, що ці богослови вже давно пішли з життя і, відповідно, не могли пояснити чи захистити свою точку зору під час судового розгляду.

Юстиніан визнав доводи монофізитів справедливими та видав близько 544 р. Едикт, в якому було засуджено Феодора Мопсуестійського (причому як його самого, так і його твори), деякі твори Феодорита Кирського (ті, в яких він критикував святителя Кирила Олександрійського) та лист Іви Едеського до Мари Перса, в якому Іва вихваляв Феодора Мопсуестійського та противників святителя Кирила Олександрійського.

Незважаючи на те, що в Едикті оголошувалась анафема тому, хто стверджуватиме, що Едикт складений з метою скасування рішень Халкідонського Собору, багатьма ієрархами, переважно на Заході, саме так він був і сприйнятий. Східні патріархи та єпископи цей Едикт не без вагань, але все ж таки підписали.

Римський папа Вігілій опинився між двох вогнів, з одного боку на нього тиснули західні єпископи, які закликали не підписувати Едикт, а з іншого – імператор Юстиніан, який пролобіював обрання Вігілія на римську кафедру.

У 546 р. Юстиніан викликав папу Вігілія до Константинополя, де той і прожив понад сім років. Ще на шляху до Константинополя Вігілій написав і Юстиніану, і Константинопольському патріархові Міні, що він не згоден із засудженням «трьох глав». А прибувши до столиці, навіть відлучив патріарха Міну від Церкви через те, що той Едикт підписав. Однак, після кількох років опору волі імператора, папа в 548 р. все ж таки видав документ під назвою Judicatum, в якому погодився із засудженням «трьох глав». Таким чином був досягнутий консенсус усіх п'яти патріархатів, які вже сформувалися на той час.

Однак Західна Церква різко спротивилася такому рішенню Вігілія. Африканські єпископи зібрали собор під головуванням Карфагенського єпископа Репарата, на якому відлучили папу Вігілія від церковного спілкування, спровокувавши цим розкол, який проіснував аж 150 років.

Під впливом західних єпископів папа знову змінив свою думку та відкликав Judicatum. Крім того, в 548 році померла імператриця Феодора, в особі якої монофізити мали потужне заступництво. Це посилило протести проти Едикту на Заході.

У червні 551 р. Юстиніан видав ще один Едикт, що представляв собою великий трактат, названий «Сповідання правої віри». У ньому імператор широко пояснив, у чому полягає єретичність вчення «трьох глав». Цей Едикт викликав ще більше протистояння Юстиніана та Вігілія, яке дійшло до того, що папа зважився на втечу зі свого фактичного ув'язнення в Константинополі.

Юстиніан змушений був позадкувати, і папа Вігілій повернувся. У цих обставинах Юстиніан вирішив скликати Вселенський Собор, авторитетом якого він сподівався все ж таки затвердити осудження «трьох глав».

Головувати на майбутньому Соборі було запропоновано папі Вігілію, на що той охоче погодився, за умови, що Собор буде проведено з «дотриманням права» (servata aequitate) Західної Церкви.

Однак невдовзі з'ясувалося, що під цим servata aequitate Юстиніан і папа Вігілій розуміли зовсім різне. Юстиніан мав на увазі, що від кожного з п'яти патріархатів у Соборі братиме участь однакова кількість єпископів, а папа – що однакова кількість ієрархів буде від Західної та Східної Церков. За фактом до Константинополя прибуло лише 25 західних єпископів та 140 східних.

Слід також зазначити, що паралельно з христологічними суперечками були суперечки з приводу вчення Оригена, але вони були ніби в тіні перших і про це не говорили так голосно та активно. Ориген був надвідомим християнським філософом II–III століть, який першим сформулював системний виклад ідей християнства у філософському контексті та який дуже вплинув на багатьох святих отців, включаючи Григорія Богослова, Григорія Ніського, Василія Великого та інших. Водночас Ориген висловлював чимало ідей, несумісних із християнством, наприклад, про передіснування душ, про загальне відновлення (апокатастасис) та інші.

Проведення Собору

V Вселенський Собор відкрився в Константинополі 5 травня 553 р., його засідання проходили в залі, що пов'язує собор Святої Софії з патріаршими палатами. Головував у ньому Константинопольський патріарх Євтихій. Папа брати участь у Соборі відмовився. Імператор Юстиніан у Соборі також особисто не брав участі, але періодично відправляв на Собор своїх посланців.

На першому засіданні було зачитано «Визначення» (Forma) Юстиніана, в якому імператор говорив про необхідність відновити авторитет Халкідонського Собору та про засудження «трьох глав». Він говорив, що несторіани, посилаючись на те, що вчення «трьох глав», Феодора Мопсуестійського, Феодорита Кирського та Іви Едеського, не засуджені соборно Церквою, намагаються нав'язати Церкві своє єретичне вчення. Імператор також посилався на Judicatum папи Вігілія та деякі інші документи та листи до різних осіб, у яких той засуджував «трьох глав».

Юстиніан повідомив, що папа, попри свою початкову згоду взяти участь у Соборі, тепер відмовляється це робити та висуває неприйнятні умови.

Також Юстиніан заявив, що він зберігає і приймає всі чотири попередні Вселенські Собори, слідує вірі великих отців Церкви і просить розглянути питання про «трьох глав» без папи Вігілія.

Собор послав до папи делегацію у складі 20 єпископів із проханням прийти на Собор. Папа відмовився, пославшись на хворобу. Потім він пожурився, що на Соборі недостатньо західних єпископів, на що йому відповіли, що й на попередніх Вселенських Соборах Захід був представлений лише папськими легатами, та й то не завжди. Після візиту другої делегації, до якої входили вже й світські сановники, папа Вігілій попросив 20 днів, протягом яких він сформулює своє ставлення до «трьох глав».

Дуже важливим з точки зору визначення джерел вчення Церкви стало 3-тє засідання Собору 9 травня (за іншими даними – 12-го). Перш ніж почати обговорювати питання про «трьох глав», отці Собору заявили, що вони дотримуватимуться рішень чотирьох попередніх Вселенських Соборів і вчення святих отців, причому перерахували їх поіменно: святителів Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ніського, Амвросія Медіоланського, Іоанна Златоуста, Кирила Олександрійського, Прокла Константинопольського, папи Льва Великого, блаженного Августина, єпископа Іларія Піктавійського, архієпископа Феофіла Олександрійського.

Тобто по суті отці Собору затвердили авторитет Священного Передання.

Протягом кількох наступних засідань отці Собору займалися розглядом творів Феодора Мопсуестійського, Феодорита Кирського та Іви Едеського, а також обговорювали питання: чи можна відлучати від Церкви ієрархів після їхньої смерті?

На передостанньому засіданні, 26 травня 553 р., посланець Юстиніана надав Собору додаткові документи, що свідчили про згоду папи Вігілія з засудженням «трьох глав», і запропонував викреслити його ім'я з диптихів на тій підставі, що він змінив свою позицію і фактично захищає вчення «трьох глав».

2 червня на останньому, 8-му засіданні Собор засудив усі представлені імператором для обговорення твори «трьох глав»: Феодора Мопсуестійського, Феодорита Кирського та Іви Едеського. Що ж до особистого осуду, то його зазнав лише Феодор Мопсуетійський, оскільки було доведено, що він до кінця своїх днів не покаявся у своїх помилках, тоді як Феодорит Кирський та Іва Едеський за життя відмежувалися від несторіанства та зуміли пояснити свої богословські формулювання в православному дусі.

Анафематизми Собору

Собор прийняв 12 анафематизмів, які загалом повторювали те, що пропонував імператор Юстиніан. Вони містять не лише осуд «трьох глав», причому називають конкретно, що саме в їхніх творах засуджується, а й досить скрупульозно визначають православне вчення про Пресвяту Трійцю і про Христа, захищаючи його не тільки від несторіанських тлумачень, а й від монофізитських (втім, від перших набагато більше).

Наприклад, Анафематизм 5: «Якщо хтось розуміє єдину Іпостась Господа нашого Ісуса Христа так, ніби вона приймає на себе позначення багатьох іпостасей, і через це намагається ввести в тайну (втілення) Христа дві іпостасі або дві особи, і з двох осіб, які ним вводяться, говорить про одну особу за гідністю і честю і поклонінням, як писали безумні Феодор і Несторій, <…> той хай буде анафема. Бо Свята Трійця не прийняла прибавляння особи чи іпостасі від того, що втілився один із Святої Трійці – Бог Слово», – це проти несторіанства.

Анафематизм 8: «Якщо хтось, сповідуючи, що з двох єств, божества і людства, відбулося з'єднання, або говорячи про єдине єство Бога Слова втіленого, розуміє це не так, як вчили святі отці, що з божественного і людського єства через поєднання за іпостассю, звершився єдиний Христос; але на підставі таких виразів намагається ввести одне єство або сутність божества і плоті Христа: той хай буде анафема», – це проти монофізитства.

Щодо оригенізму дуже примітним є Анафематизм 11. «Якщо хто не анафематствує Арія, Євномія, Македонія, Аполлінарія, Несторія, Євтихія і Оригена, з нечестивими їхніми творами, і всіх інших єретиків, які були засуджені та анафематствувані святою кафолічною і апостольскою Церквою та святими чотирма згаданими Соборами, і тих, що мудрували або мудрують подібно до вищесказаних єретиків, і перебули у своїй нечесті до смерті: той хай буде анафема».

Тобто Собор згадує Оригена серед єретиків, засуджених чотирма попередніми Вселенськими Соборами.

Але справа в тому, що вчення Оригена не тільки не засуджувалося на цих Соборах, але навіть не розглядалося, хоч і критикувалося ще за його життя.

Вже до кінця III століття склалася ситуація, коли різні єретичні богослови почали використовувати багату філософську спадщину Оригена для обґрунтування своїх концепцій, які у своєму розвитку вже явно суперечили вченню Церкви. Тобто питання про ставлення Церкви до оригенізму назріло. Також існують різні думки щодо походження анафематизмів на вчення Оригена. Одні історики стверджують, що їх прийняв V Вселенський Собор, інші – що вони мають більш раннє походження.

Хай там як, заведено вважати, що V Вселенський Собор засудив вчення Оригена, зокрема про передіснування душ та про загальне відновлення: «Якщо хтось визнає міфологічне передіснування душ і дивне відновлення (ἀποκατάστασιν), що випливає з нього: хай буде анафема».

Це вчення про апокатастасис передбачає не лише загальне прощення на Страшному Суді грішників (тобто людей), але також диявола і демонів. Незважаючи на те, що Господь у Євангелії говорить про прямо протилежне: «І ці підуть на вічную муку, а праведники на вічне життя» (Мт 25:46), вчення про апокатастасис тією чи іншою мірою розділяли багато святих отців, наприклад Григорій Ніський, Ісаак Сирин та інші. Однак вони не були анафематовані за це ані V Вселенським Собором, ані наступними.

Після Собору

Собор практично відразу був визнаний на Сході. Лише проти деяких прихильників «трьох глав» довелося застосовувати репресії. Проте примирення з монофізитами, на яке так розраховував імператор Юстиніан, не сталося. Вони залишилися абсолютно байдужими до Собору, вважаючи, що він їх не стосується. Але певні зміни все ж таки відбулися.

Після V Вселенського Собору монофізитство практично зникло з середовища грецького богослов'я, залишившись долею національних околиць імперії, хоч і дуже численних.

V Вселенський Собор вельми показовий у світлі тверджень католицизму в тому, що римський папа нібито завжди визнавався верховним авторитетом під час вирішення різних церковних питань. Той факт, що папа Вігілій кілька разів (чотири, якщо бути точним) змінював свою позицію щодо питання про «трьох глав», причому щоразу висловлював її у формі ex cathedra, красномовно говорить про невірність твердження про папську непогрішність у віровчальних питаннях. А те, що папа за свою позицію був відлучений від спілкування як V Вселенським Собором, так і раніше собором Африканських єпископів, промовисто говорить про те, що папи також підзвітні соборам, як і будь-які інші єпископи.

Що ж до прийняття V Вселенського Собору на Заході, то воно проходило дуже важко і болісно. Папа Вігілій врешті-решт прийняв постанови Собору і був відпущений до Риму, проте по дорозі помер у Сиракузах 7 червня 555 р. Багато західних єпископів бачили в V Соборі завуальований відступ від Собору Халкідонського та не погоджувалися приймати ні його, ні римських пап, наступників Вігілія, які приймали цей Собор. Остаточно на Заході ці поділи припинилися лише в 700 р.

Значення V Вселенського Собору

Як вже було сказано, Собор не розглянув жодних нових богословських питань та не виніс жодних нових віровизначень. Засудження «трьох глав» лише чіткіше окреслило православне віровчення і відокремило його як від несторіанства, так і від монофізитства. Значення ж Собору та його вплив на богослов'я та подальше життя Церкви вбачається у двох моментах.

По-перше, це утвердження того, що саме Собор, а не римський папа чи будь-який інший єпископ, є тим, через кого Бог відкриває людям істинне вчення з тих чи інших питань. Точніше, навіть не конкретний Собор, хай навіть із зовнішніми ознаками Вселенського, а краще сказати – повнота Церкви, як сучасної, так і минулих століть. Саме про це говорить твердження Собору про керівництво рішеннями попередніх Вселенських Соборів та святих отців. Папа при цьому не має непогрішності, він підсудний і підзвітний Собору.

Дуже добре про це сказав Константинопольський патріарх Геннадій Схоларій – перший патріарх після завоювання Візантії турками у 1453 р.: «Церкву Христос і справді засновує на Петрі, але непереборність перед вратами пекла – нечестям та єресями – Він дає Церкві, а не Петру. Тому й ми неможливість у чомусь помилятися, як якийсь винятковий дар, обмежуємо одними Соборами, причому лише тими, які представляють усю Церкву. Бо ми, переконані безліччю доказів і прикладів, стверджуємо, що тільки Церква стоїть і буде стояти вище за всяку брехню, і що Собори до всіх їхніх рішень привів Дух Святий, і зовсім ніщо на них не звершувалося людською волею. Від неї залежало лише те, щоб зажадати істини і зібратися разом, дотримуючись цього бажання».

А по-друге, це відкидання вчення про апокатастасис. У дійсності, напевно, неможливо нашій гріховній і обмеженій свідомості вмістити в себе одночасно і віру в безмежне милосердя Боже, і твердження про вічність пекельних мук. Не лише древні святі отці, а й багато сучасних церковних письменників висловлюють ідеї про скінченність мук. Однак слова «І ці підуть на вічную муку…» (Мт 25:46) з Євангелія не викреслиш.

Ідеї апокатастасиса сьогодні стверджуються не так у богословських трактатах, як у загальному наративі, що всі гріхи та помилки покриваються якоюсь «любов'ю», що, мовляв, хоч би як ти не грішив, у що б ти не вірив, до якої б релігійної організації не належав, все одно Бог тебе любить і в пекло не пошле. Ця досить популярна сьогодні думка походить з ідеї апокатастасису, що все одно зрештою всі будуть у раю.

V Вселенський Собор стверджує інше розуміння, яке можна висловити Євангельськими словами: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її» (Мт 7:13,14).

У світлі сьогоднішнього становища Української Православної Церкви ці слова набувають особливого значення.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також