«Пікасо́»: Бог є!

11 Сiчня 22:17
0
Фрагмент обкладинки книги. Фото: СПЖ Фрагмент обкладинки книги. Фото: СПЖ

У новому році СПЖ відкриває рубрику «Літературні нотатки», де публікуватимуться уривки з книг сучасних українських авторів.

Епізод 1.

Час дії: 1987 рік

Місце дії: Київ

Діючі особи: Кирило Булатов, Мишко Камінський, підлітки 12 років.

Двері храму були відчинені. Кирило увійшов. Неспішна прогулянка на самоті, дочитана до кінця книга, полуденна спека – все це навіяло на нього трохи меланхолійного настрою, що посилився, як тільки він переступив поріг храму.

Перше, що він відчув, була прохолода, така жадана серед липневої спеки. В церкві ніби нікого не було, і Кирило нерішуче пройшов далі всередину. Обстава храму була досить скромною: дощата підлога зі стертою у багатьох місцях фарбою, пофарбовані стіни, ікони, де-не-де обрамлені вишитими полотнами, «рушниками», тьмяні замаслені свічники, на яких стояли загашені свічки з оплавленим воском.

Кирило пройшов уздовж стін, розглядаючи ікони, поторкав пальцем свічник, задерши голову, глянув на стелю. Проробивши все це, він подумав, що начебто треба і йти.

«Так, не Володимирський собор», – майнуло в голові.

Проте йти не хотілося. Нічого особливого він не відчував, нічого особливо його тут не цікавило. Просто не хотілося – і все. Кирило сів на лавку, що стояла біля стіни, і витріщився на червоний вогник лампади, яка єдина чомусь горіла в усьому храмі.

Так минув якийсь час. Кирило навіть не помітив скільки. Він тільки помітив, що його голова, завжди зазвичай зайнята якимись думками, зараз не думала ні про що. Жодна думка не лізла в голову, чого ніколи не було раніше. Наступне, що він помітив, було те, що він ніби боїться поворухнутися. Навіть повернути трохи голову або випрямити ногу, яка, зігнута під лавкою, трохи затекла. Хоча слово «боїться» тут не дуже правильно. Йому не було страшно. Просто не хотілося ворушитися, ніби своїм рухом він міг порушити щось. Він це й не намагався робити, а просто сидів у церкві на лавці та не ворушився. Не рухалася ні нога, ні рука, ні голова, ні мізки в голові. Тільки рівне дихання і мірний стукіт серця порушували цю нерухомість. Настала якась безмовність. Воно огорнуло Кирила, мов туман. Але безмовність ця була не порожня, вона була якась насичена, наче жива. Тиша... Тиша, яку, здавалося, можна поторкати.

Так минув ще деякий час.

Раптом до Кирила долинув тихий скрип дверей, що відчинялися, і, повернувши трохи голову, він побачив хлопчика приблизно своїх років, який вийшов з якихось бічних дверей іконостасу. В руках хлопчик тримав невелике відерце з щіточкою і був одягнений у синій робочий халат розмірів на два більше, ніж треба. Підійшовши до свічника, він став дуже спритно збирати недогарки і класти їх у відерце. Потім узяв щіточку і так само вправно став згрібати оплавлений віск. Потім перейшов до наступного свічника. Кирила він, спочатку, не помітив. А коли помітив, трохи здригнувся від несподіванки, кинув на нього швидкий погляд і знову зайнявся своєю справою.

Мізки Кирила, тим часом, потихеньку почали рухатися. Він ніяк не очікував побачити свого ровесника в церкві. Та ще, мабуть, якогось церковного робітника. На думку стали спадати уроки атеїзму, пройдені у шкільництві. Хлопчик! Його років! Прислужник у церкві! У свідомості Кирила це якось не стикувалося. Ну добре там бабусі – темні, наївні, які нічого не розуміють. Те, що вони можуть бути в церкві, це зрозуміло. Але як хлопчик, такий як Кирило, радянський піонер, який у п'ятому класі вже знає все про життя та його походження, як він може бути в церкві?! Це просто непорозуміння якесь. Невже й він такий наївний? Невже він не знає, що насправді ніякого Бога немає? Ото дає!

Кирило встав і підійшов до хлопчика. Той знову кинув на нього швидкий погляд і продовжував прибирати свічник.

– Слухай, а чому ти в церкві? Тобі що, за це гроші платять? – Кирило поставив запитання, особливо не церемонячись.

Хлопчик мовчав. Кирило дивився на нього глузливо і ніби зверхньо, хоча вони були приблизно одного зросту. На обличчі хлопчика відбилося сум'яття та образа. Запитання було поставлено ніби з глузуванням, з метою посміятися з його віри. І начебто він мав її захистити, щось сказати у відповідь, але що сказати, він не знав. Думки губилися, і він не міг їх зібрати, не міг знайти, що відповісти. Замість відповіді він уперся поглядом у свічник і продовжував збирати віск. Його обличчя почала заливати краска.

Повисла важка пауза. Звичайно, у запитанні Кирила було й глузування, й здивування, й бажання висловити свою перевагу. Але, водночас, він справді хотів зрозуміти, чому його ровесник у церкві, коли він, Кирило – ні.

Хлопчик так і не відповів. Кирило поблажливо хмикнув і пішов до виходу.

*   *   *

Після його відходу хлопчик залишив свічник, човгаючи ногами підійшов до лави і опустився, стомлено і приречено, на те місце, де сидів Кирило. Краска заливала його обличчя, в скронях стукало, на очі готові були навернутися сльози. Йому було дуже прикро за себе. Він – церковний паламар, син священника! Не зміг відповісти на найпростіше запитання: «Чому він у Церкві»?! Він, звичайно, міг би сказати завченою із «Закону Божого» фразою про те, що мета життя – спасіння душі, а спасіння відбувається в Церкві, отже, в Церкві він тому, що спасається і таке інше. Але це було не те. Він це відчував. Він відчував, що така відповідь викличе просто чергове глузування. Від чого спасатися? Життя прекрасне! Світить сонце, поруч озеро, пляж, морозиво, канікули. Далі школа, уроки, перерви, ігри, товариші. А він, от, в храмі прибирає свічники… І взагалі, йому багато чого не дозволяється: він не їсть м'яса в середу та п'ятницю та в пости; він прибирає в храмі, коли хлопці купаються в озері; його не прийняли в піонери через те, що його тато – священник, і над ним з цього приводу періодично сміється весь клас; його ставлять на молитви, коли вранці хочеться ще поспати, а ввечері – подивитися телевізор; та й сам телевізор майже ніколи не дозволяють дивитися. І взагалі, він не такий, як усі. Заради чого це все?

Маленький паламар підвівся і, намагаючись струсити з себе всі ці важкі думки, почав знову прибирати свічник. Але справа не клеїлася. Руки стали наче ватяні і зовсім не хотіли слухатись. Та й саме це заняття, яке раніше приносило йому задоволення, зараз раптом остогидло. Він поставив відерце на підлогу і поклав туди щіточку. Хотілося кудись піти, забитися в нірку і не виглядати. І щоб ніхто не чіпав. Не запитував.

Він піднявся сходами на хори, туди, звідки півчі ведуть службу, і сів на лаву.

«Чому я в Церкві?» – вже сам до себе ставив він це запитання. – «Заради чого я позбавляю себе стількох задоволень, доступних іншим хлопцям? Навіщо я все це роблю: прибираю в храмі, прислужую на службі? Заробляю Царство Боже? А в чому воно? Що я хочу, щоби там було? А багато хлопців усе те, що я хотів би мати, про що мрію, мають вже тут і без усякого Царства, без Церкви. А чи є воно взагалі? Адже його ніхто не бачив. А якщо має рацію наша вчителька, що Бога немає і Царства немає, а все це вигадки священства, щоб збирати з людей гроші. Адже мій тато справді збирає гроші: і за хрестини, і за похорон, і в церковну скарбничку кладуть чимало. Невже все це – заради грошей?» – в душі дванадцятирічної дитини було цілковите сум'яття.

Він був сином священника. В ту годину, коли його мати мучилася пологами, батько стояв у скверику біля пологового будинку і читав молитви за благополучні пологи дружини. Після народження сина – служив подячний молебень у храмі. На восьмий день його хрестили. На сороковий – воцерковили. З того часу він був у храмі на кожній службі, бо його мати керувала хором, а батько – служив, і навіть маленького його залишити не було з ким. За кожною літургією він причащався. З семи років – сповідався. З п'яти років батько почав брати його з собою у вівтар, де він почав потроху паламарити: виносити свічки, подавати кадило. Йому читали Євангеліє, Закон Божий та житія святих. Потім він сам почав читати їх молодшим братикам та сестричкам. Він виріс у Церкві, серед служб і молитов, і не знав, що можна жити якось інакше. Щоправда, коли він пішов до школи, він стикнувся з іншим життям, іншим світом. Він швидко відчув, що він не такий, як усі, що він – інший. Але в ньому відразу сформувалося наче протиставлення себе та того світу. Як захисний панцир у черепахи: «Мій світ правильний, тому що він мій, а той світ неправильний, тому що він не мій».

Батьки казали йому, що той світ не правий, що він у злі лежить, і він вірив батькам, бо це були батьки. Він протиставляв себе шкільному середовищу, хоча не був у ньому повним ізгоєм. Щоправда, за ним закріпилося образливе прізвисько: «Попович», але все одно вчителі його так само навчали, як і решту дітей, ставили йому, як і всім, оцінки, хлопці грали з ним у війну та у футбол, та й майже в усіх них були прізвиська.

Він виконував усі релігійні приписи та обмеження, які тато й мама накладали на нього: молився, постився, ходив у храм, прислужував у ньому та прибирав. Але все це він робив машинально, як дитина, підкоряючись волі батьків. Не замислюючись і не питаючи – правильно це чи ні.

І ось із того, іншого, «неправильного» світу прийшов хлопчик, такий самий, як він, і поставив одне маленьке запитання: «Чому?» І від цього простого запитання похитнулася вся його віра, точніше, не його власна віра, а віра в те, що віра батьків і все їхнє життя – правильне. Він зрозумів, що на це запитання «чому?» він має відповісти вже як дорослий. Відповісти самому собі. І відповісти сам. Без батьків.

Він сидів на лаві на хорах і дивився на храм зверху вниз. Все йому було знайоме та звичне: підлога, лави, іконостас, столик для панахиди. Все це він любив і, перебуваючи серед усього цього, був щасливий і не думав ні про що інше. Але зараз вся обстановка храму здалася йому кліткою, в якій він був замкнений і з якої не мав права вийти. Все здалося йому нудним та одноманітним. Одні й самі служби, молитви, треби, закон Божий, Євангеліє. Все це він знає майже напам'ять. І що?

Навалилася моторошна туга і смуток.

«Чому я тут?» – відповіді не було.

Він почав пригадувати, що про це говорив тато на проповідях, що він читав у духовних книгах, які його не те щоб змушували, а наполегливо рекомендували читати. Згадав про Євангеліє.

«О! Точно! Євангеліє. Священна книга. Треба просто згадати, що там написано – і відповідь готова», – паламар підбадьорився.

«Зараз, щось придумаю», – він став згадувати знайомі тексти: Різдво Христове, покликання апостолів, Нагірна проповідь, зрада Іуди, Голгофа, Воскресіння.

«Так, але яке відношення все це має особисто до мене. Все це було дуже давно. І чи було взагалі?» – черв'ячок сумніву справно робив свою роботу. – «Може, й не було зовсім?»

Ні, «щось придумати» не виходило.

Він відчув своє безсилля, відчув, що він не може сам відповісти на це запитання. І він відчув також, що, не відповівши на нього, він вже ніколи не прийде в храм.

*   *   *

Кроки хлопчика, що спускався сходами, гучно рознеслися порожнім храмом. Паламар ішов до свічника, щоб знову взяти своє відерце. Його погляд упав на ікону Христа, що лежала на аналої посеред храму.

«Помолитися треба, якщо Бог є – Він відповість», – хлопчик став перед іконою, перебираючи в голові знайомі тексти з молитвослова, який він знав майже весь напам'ять.

Але… нічого не підходило. Тексти не допомагали. Розпач і безсилля опанували серце. І раптом у його душі щось надірвалося, і він ніби перестав розуміти, що відбувається навколо. Він твердим кроком зайшов у вівтар, опустився на коліна перед Престолом і його дитяче серце, зібравши всі свої душевні сили і всі рештки віри, безмовно заголосило: «Де Ти?!»

*   *   *

І тієї ж миті, там же в його серці, пролунав тихий і лагідний голос:

«Де ти?»

Але це не було луною, не було звуком. То була відповідь. Серце впізнало – це не він запитував Бога, це Бог запитував його.

– Де ти? – так само, як колись запитував у раю Адама.

– Де ти?! – кликала мама, коли він у шість років втік з дому і сховався за гаражі у дворі, злякавшись, щоб батьки не лаяли за розбиту футбольним м'ячем люстру. Він просидів там кілька годин, поки мама, оббігавши всіх його друзів і знайомих, ходила двором і кликала: «Мишко, де ти?!» – А коли він таки виліз із-за гаражів і побіг до неї, вона обійняла його і, притиснувши до себе, з полегшенням видихнула. – Знайшовся!

Мишко тоді відчув, що найбільше покарання, яке тільки може бути на світі, – це піти від мами.

«Де ти?»

«Я тут, Господи. Тут, у Твоєму храмі. Я нікуди не йшов», – Мишко раптом здригнувся від думки, що він вже майже готовий був піти, зневіритися в усьому, повірити, що Бога немає. Йому стало страшно від свідомості того, що тільки-но він міг піти від Бога назавжди, покинути храм, забути молитви, Євангеліє. Це було набагато страшніше, ніж піти у шість років від мами. Він ніби зазирнув у прірву: «Піти від Бога». Мишко одубів від страху. Але це був не острах, не жах. То був страх Божий. У цьому страху, у цьому благоговінні перед Христом і Його сповненим любові запитанням: «Де ти?», він стояв на колінах і не смів ворухнутися. Не смів нічого вимовити. Навіть у думках. Навіть помолитись. Він тільки відчував усім своїм єством присутність Того, у Кому ще хвилину тому сумнівався.

Час зупинився…

І раптом він згадав Кирила, того хлопчика, який запитав його: «Чому?» Мишкові стало шалено шкода його. Адже він, Михайло, був із Богом, був у храмі, а той – пішов. Серце защеміло. Ні! Він повинен наздогнати, повинен повернути, сказати...

Мишко побіг з храму, плутаючись у своєму великому халаті. Якось, на ходу стягнув його з себе, кинув на поруччя біля входу, побіг далі стежкою. Через сотню кроків стежка роздвоювалася: ліворуч – до трамваю, праворуч – до озера. Побіг правою.

Кирила він наздогнав уже біля самого озера.

– Стривай, м-м-м… – хотів гукнути на ім'я, але імені не знав. – Стривай!

Кирило обернувся. Його очі округлилися, а рот готовий був відкритися від здивування. До нього біг церковний паламар, але замість пригніченої розгубленої дитини він побачив рішучу сильну людину.

Зміна в паламарі була така разюча, що Кирило навіть відступив крок назад.

– Погодь, – хлопчик зупинився, віддихаючись. – Я хотів тобі сказати… – він не міг віддихатися, – знаєш… БОГ Є! – випалив йому паламар, дивлячись просто в очі.

Кирило зіщулився, йому здалося, що він дивиться на хлопчика знизу-догори. А той дивився на нього радісними, розплющеними очима, в яких світилося щось неземне. Неземне і настільки світле, що від нього хотілося замружитися.

Кирило не знайшов що відповісти, його вистачило лише на те, щоб знизати плечима і попростувати геть.

Далі буде…

Уривок із книги А. Власова «Пікасо. Частина перша: Раб»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також