Патріарх Тарасій Константинопольський: як і навіщо секретар став патріархом

Патріарх Тарасій Константинопольський . Книжкова мініатюра. Фото: zadonsk-monastyr.ru

Вчора Церква святкувала день відновлення іконошанування. А сьогодні пропонуємо читачеві згадати про святителя Тарасія – людину, обрану патріархом саме для проведення Нікейського Вселенського Собору.

9 березня Православна Церква святкує день пам'яті святителя Тарасія Константинопольського, який очолив Сьомий Вселенський Собор. У його житті і невеликій письмовій спадщині є ряд цікавих моментів, про які й хотілося б сказати кілька слів.

Святитель Тарасій був зведений у патріаршу гідність із мирян і сталося це ось як... 31 серпня 784 року, його попередник, патріарх Павло IV, розкаюється за мимовільну участь в іконоборстві, відрікається від престолу і йде в монастир. Попередньо він порадив скликати Вселенський Собор для усунення розколу, що виник в результаті поширення єресі. Через невеликий проміжок часу патріарх Павло помер, а на його місце, за рішенням влади та духовенства, був обраний секретар імператора Тарасій, вже відомий як вчений чоловік.

Однією з умов, при яких Тарасій погодився взяти на себе таку велику відповідальність, була імператорська публічна обіцянка провести Вселенський Собор.

Такий вибір обумовлювався тим, що на Константинопольській кафедрі необхідна була не просто не замішана у єресі людина, але ще і особа компетентна у справах державних, бо імператриця Ірина потребувала підтримки в справі відновлення церковного миру. Однією з умов, при яких Тарасій погодився взяти на себе таку велику відповідальність, була імператорська публічна обіцянка провести Вселенський Собор.

Зведення його в патріарший сан відбулося 25 грудня того ж 784 року.

Позначивши основні події, тепер повернімося до самого моменту обрання. Всім нам зрозуміло, що навіть для Візантії IX століття, зведення людини в патріархи з мирян – справа, м'яко кажучи, незвична. Думаю, що такою її сприймав і сам Тарасій. А тому в списку його творів є «Апологія перед народом», яка починається вельми цікавими словами: «Апологія перед народом, що вирвалася з уст його в той день, коли самодержці оголосили народу, що він робиться патріархом».

Вже ця невеличка вступна пропозиція свідчить про те, що, по-перше, майбутній патріарх прекрасно усвідомлював екстраординарність моменту і вважав необхідним порозумітися з людьми, а по-друге, волевиявлення народу в таких важливих питаннях також враховувалося. Про це свідчить і подальший текст «Апології», в якому Тарасій говорить наступне: «Коли я оголосив, що негідний цього і не робив їм (тобто імператорам) ні найменшої поступки, як не маючий сил підняти і понести це важке ярмо, то вони повели представити мене перед ваше обличчя; так, як і ви поділяєте це їхнє бажання».

Всім нам зрозуміло, що навіть для Візантії IX століття зведення людини в патріархи з мирян – справа, м'яко кажучи, незвична. Думаю, що таким його сприймав і сам Тарасій.

Далі майбутній святитель свідчить, що йому страшно прийняти це обрання, що він боїться суду Божого. Для нього, як людини, що крутиться в миру, належить до числа мирян і несе службу при імператорі, наважитися вступити на висоту священичого служіння буде зухвалою спробою. Потім Тарасій багато говорить, що церковна смута призвела до розділень і взаємних анафематствувань, що він погодиться зійти на Константинопольський престол лише для її подолання і т. д., про що було вже сказано.

З усього тексту «Апології» хотілося б виділити ще одну думку, яка добре застосовна до сьогоднішньої церковної ситуації в Україні та є, свого роду, контраргументом для тих, хто думає, що анафема – це щось незначне, важливістю чого можна знехтувати або просто віднести до числа політичних «інструментів».

«Важке покарання анафема; воно віддаляє від Бога, виганяє з Царства Небесного, захоплює в повну темряву», – каже майбутній святитель і додає, що вимагає від імператорів почути його прохання про скликання Вселенського Собору, бо в противному випадку не знаходить можливим прийняти сан, щоб «не підпасти під анафему і не бути засудженим у день праведнаго Судді всіх, коли не можуть виручити мене ні імператори, ні священики, ні начальники, ні маса народу». Думаю, що висновки з цих речень лежать на поверхні.

«Важке покарання анафема; воно віддаляє від Бога, виганяє з Царства Небесного, захоплює в повну темряву».

Про умови свого обрання святитель Тарасій сповіщає папу і патріархів з допомогою окружного послання. Цікаво, що в листі папа Адріан підтримує його в прагненні затвердити іконошанування, проте досить ясно натякає, що в разі невиконання взятих зобов'язань, хіротонію його не визнає. У цьому документі також можна помітити вже деякі ідеї, що вилилися, згодом, у вчення про примат римського понтифіка. Папа стверджує, що єпископ, який займає кафедру апостола Петра, «є глава всіх Церков Божих».

Сьомий Вселенський Собор. Фреска XVI століття в монастирі Ставронікіта на Святій Горі Афон. Іконописець Феофан Критський. Фото: yadi.sk

Для виконання своїх зобов'язань святителю Тарасію довелося неабияк потрудитися. Досить сильна іконоборча партія довгий час не давала можливості скликати Вселенський Собор. Нам відомо, що його відкриття відбулося в 786 році в Константинополі. Ряд еретичних впливових митрополитів, намагаючись чинити опір проведенню Собору, почали паралельно скликати наради, але патріарху Тарасію вдалося припинити ці ініціативи, попередивши, що всі, беручи участь у них, будуть вигнані.

Однак, як ми знаємо з історії, Собору в Константинополі не судилося відбутися. Відразу після початку першого засідання у столичному храмі святих апостолів розлючений натовп разом з воїнами увірвався в його приміщення, через що Собор довелося припинити.

Повторне скликання Сьомого Вселенського Собору в місті Нікеї сталося в травні 787 року. І тут важливо підкреслити, що його акти свідчать про серйозну проповідницьку і богословську роботу, яку виконали православні ієрархи на чолі з патріархом Тарасієм. Присвячувати час докладного розбору всіх діянь Собору ми не будемо, бо говоримо власне про особистість святителя, тому, на підставі доступних текстів, просто погляньмо, що він писав про іконошанування.

Догмати Церкви – це не абстрактні визначення.

У своєму посланні папі Андріану, написаному вже після осуду іконоборства, патріарх Тарасій говорив, що всі ті, супротивники ікон, що не покаялися, вигнані поряд з тими, хто проповідував єретичні вчення до них. У цій дії Божественної благодаті він вбачає той факт, що Істина принципово непоборна, з чим, загалом-то, не можна не погодитися.

«Протистояти їй не може рішуче ніщо. І вона цілком сильна для того, щоб йти війною проти усякого ворога і бороти підняті проти неї полчища. Ось і тепер вона закрила вуста лжесвідків і розсіялась пітьма недоречних злослів’я; замість неї засяяла краса істинних догматів», – додає святитель.

У цих чудових словах ми можемо бачити свідчення того, що догмати Церкви – це не абстрактні визначення. Для таких світочів як патріарх Тарасій, вони були самим життям, свідченням Істини, без якого неможливе нормальне духовне зростання.

Скажемо тепер про себе самих: якщо нас церковне вчення не турбує, якщо нам воно видається складним і далеким від реальності, то це можна сприймати як свідчення мертвотності душі, коли наш інтерес загострений на чому завгодно, тільки не на Христі і Його Церкві.

Давно знайома нам традиція може «ожити» в нашому серці, засяяти новими «фарбами» і перетворитися з простого обряду, що сприймається як належне, в Істину, за яку боролися отці Сьомого Вселенського Собору.

На підтвердження важливості і життєвості догмату іконошанування наведемо слова святителя з його послання до пресвітера Іоанна:

«Згідно з давнім положенням святих отців наших, Церква знову отримала законоположення робити живописні зображення і ставити їх на видних місцях, щоб вони служили до піднесення нашого розуму і повідомляли нам освячення. Що Святе Євангеліє відкриває нам, коли ми читаємо його, те ж відкривають нам і ікони; про що свідчать мученицькі акти, що оповідають про страждання мучеників, про те ж (розповідають) і ікони. Ми з любов'ю приймаємо їх, оскільки вони суть відображення першообразів, а не що-небудь інше».

Цей уривок – приклад того, як давно знайома нам традиція може «ожити» в нашому серці, засяяти новими «фарбами» і перетворитися з простого обряду, що сприймається як належне, в Істину, за яку боролися отці Сьомого Вселенського Собору, очолювані чудовою людиною – святителем Тарасієм Константинопольським, ревнощів, працьовитості і завзятості якого хотілося б побажати всім нам – християнам.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи є сенс карантинних обмежень в храмах після пуску транспорту?
так, зайва обережність не завадить
14%
ні, це просто безглуздо
71%
справа взагалі не в сенсі, це питання політичне
14%
Усього опитано: 7

Архів

Система Orphus