II Вселенський Собор: 7 постанов Константинопольського Собору

08 Листопада 2022 14:30
0
II Вселенський Собор: 7 постанов Константинопольського Собору

Сьогодні ми поговоримо про Собор, який був визнаний Вселенським лише через 300 років після його проведення. А саме – про Другий Вселенський собор.

Собор у Константинополі не був вселенським на момент свого проведення і на ньому не утверджувався Нікео-Цареградський Символ віри. Які ще загадки пов'язані з цим Собором і яке значення для подальшої церковної історії?

З Першим Вселенським Собором 325 р. аріанська смута в Церкві не тільки не закінчилася, а й ще більше розрослася. Перемога аріанських єретиків над православними була настільки всеосяжною, що на всьому Сході в чистому Нікейському богослов'ї твердо стояв тільки святитель Афанасій Великий, єпископ Олександрії, та й він був змушений ховатися. До речі, в один із таких періодів він знайшов притулок у засновника пустельно-жительського чернецтва преподобного Антонія Великого. Результатом спілкування двох великих святих стало всім відомий життєпис преподобного Антонія, написаний святителем Афанасієм.

У той час, коли на Сході вирували аріанські суперечки, коли аріанські імператори репресували православних і затверджували різні версії аріанства, на Заході затверджувалася Нікейська віра, в якій перебували і римські єпископи, і західні імператори. Це пояснюється не лише їхньою особистою прихильністю до православної віри, а й тим, що для західних людей творчі пошуки східних богословів та їхні спроби з'ясувати та пояснити Істину були просто невластиві. Західна думка більш схильна до простих чітких формулювань, ніж до з'ясування справжнього сенсу, який криється за цими формулюваннями.

І ось наприкінці IV ст. перемога Православ'я прийшла на Схід саме з Заходу.

Передісторія скликання Другого Вселенського Собору

Цю передісторію можна почати з розповіді про те, як імператор Валент, покровитель омійства (помірковано аріанська течія, яка визнавала, що Син «подібний» Батьку) і гонитель Православ'я збирався у військовий похід проти готів, які дуже тіснили на той час Візантійську імперію. Напередодні походу до Валента прийшов відомий подвижник преподобний Ісаакій Далматський, який проживав на околицях Константинополя.

Святий Ісаакій звернувся до імператора зі словами: «Куди ти, кесарю, йдеш, воюючи проти Бога? Адже Він і підняв проти тебе цих варварів. Поверни церквам їхніх пастирів, і ти здобудеш перемогу. А якщо ні, то й сам не повернешся, і занапастиш військо». Імператор Валент прогнав від себе святого зі словами: «Ось я повернусь і тоді покінчу з тобою. Ти відповиси за хибні пророцтва».

Однак повернутися імператору не вдалося, 9 червня 378 р. у битві під Адріанополем він був розбитий, причому загинула майже вся його армія. Сам Валент згорів дотла в одній із сільських хат, в якій він намагався сховатись від готів і яку вони підпалили навіть не підозрюючи, що там ховався імператор.

Після Адріанопольської битви варвари проникли на великі території Візантійської імперії та фактично окупували її. Створити тут свою готську державність їм завадила лише нестача цивілізованості та державної самосвідомості. Відновлювати цю державність довелося самим візантійцям. Для цього західноримський імператор Гратіан надіслав на Схід одного зі своїх полководців, іспанського генерала Феодосія, надавши йому імператорський титул Августа. І сам Феодосій, названий згодом Великим, та його дружина Флакілла були переконаними прихильниками Православ'я, а на загибель Валента дивилися як на кару за єретичність.

Сам Феодосій, названий згодом Великим, та його дружина Флакілла були переконаними прихильниками Православ'я, але на загибель Валента дивилися як на кару за єретичність.

Феодосій не відразу прибув до Константинополя, а два роки (379-380) перебував у Фесалоніці, звідки вів досить успішні переговори з готами. Тут з ним сталася дуже показова і рідкісна для відносин світських правителів із церковною владою подія. У військовому середовищі склалася, а точніше тільки почала складатися, змова проти Феодосія. Імператор придушив його в зародку, вчинивши криваву розправу над змовниками та тими, хто міг потенційно співчувати. Єпископ Фессалоніки святитель Асхолій звинуватив Феодосія у надмірній жорстокості і не пустив його до храму на богослужіння. Більше того, архієрей зняв із імператора царську порфіру і надів на нього сорочку того, хто кається. У такому вигляді імператор був змушений стояти біля дверей храму і просити молитов у тих, хто входить. Феодосій не тільки корився єпископу Асхолію, але й згодом не мстився йому, на відміну від інших подібних випадків.

У 380 р. Феодосій видав закон, який утверджує православну віру. Текст закону говорив: «До мешканців міста Константинополя. Бажаємо, щоб усі народи, якими править влада нашої милості, дотримувалися тієї релігії, яку божественний апостол Петро передав римлянам... і віросповіданням якої прославляються первосвященники Дамасій і Петро, ​​єпископ Олександрії, чоловік апостольської святості, щоб ми всі, згідно з апостольською настановою та євангельським вченням, вірили в одне Божество Отця і Сина і Св. Духа, за рівної величі їх і благочестивої Троїчності».

Прихильники цієї віри оголошувалися єдиними правильними християнами, всі ж решта – єретиками, про яких сказано, що «вони самі будуть піддані покаранням, не тільки за божественним осудом, а й за нашим наказом…»

Майже всі храми Константинополя були аріанськими. Проте була й доволі нечисленна група православних, яка запросила до Константинополя святителя Григорія Богослова.

У цей час у самому Константинополі склалася досить цікава церковна ситуація. Єпископом Константинопольським був у той час Демофіл, який дотримувався аріанства у формі омійства. Майже всі храми міста були аріанськими. Однак була й досить нечисленна група православних, яка запросила до Константинополя святителя Григорія Богослова, який жив в усамітненні в Ісаврійській Селеськії, а до цього був посвяченим у єпископа глухого містечка Сасими, де він фактично так і не був єпископом.

Святитель Григорій був низького зросту і досить непоказної зовнішності, проте був чудовим оратором і найвищим богословом. У Константинополі він оселився у своїх родичів і став відправляти богослужіння в одній із кімнат їхнього будинку, яку він назвав храмом «Анастасія». Незабаром завдяки промовистим проповідям святителя Григорія до нього стали стікатися маси народу. Прихильники омійства намагалися залякати проповідника і навіть влаштувала на Великдень у його храмі погром із вбивством.

Після свого освоєння в Константинополі імператор Феодосій видав указ, яким Григорій ставав єпископом столиці, у його розпорядження передавався кафедральний храм 12 апостолів і Свята Софія, а згодом і всі константинопольські храми. Населення столиці таке рішення взяло в багнети і мало не влаштувало заколот проти імператора. Феодосію довелося особисто за допомогою військ вводити святителя Григорія до храму Святої Софії.

В одному зі своїх листів святий Григорій розповідає про це так: «Храм був оточений воїнами, які при зброї та у великій кількості стояли рядами. Туди ж, як морський пісок і хмара, направлявся, невпинно збільшуючись, увесь народ із гнівом і стогоном на мене, з благаннями звертаючись до імператора. Вулиці, ристалища, площі, навіть будинки з двома та трьома поверхами наповнені були знизу догори глядачами – чоловіками, дітьми та старцями. Скрізь суєта, ридання, сльози, крики – точна подоба міста, взятого нападом... А я – доблесний воїн і воєвода, ледве переводячи подих, ішов серед військ».

Імператор чудово розумів, що затвердження Григорія єпископом Константинопольським, а також і затвердження Нікейського сповідання необхідно затвердити на Соборі.

Проте імператор чудово розумів, що затвердження Григорія єпископом Константинопольським, а також і твердження Нікейського сповідання необхідно затвердити на Соборі. У цей час у Константинополі відбулася ще одна цікава історія, яка вплинула як сам Собор, і наступні події. Річ у тому, що святитель Григорій Богослов був представником Антіохійської богословської школи, яка протистояла (у переносному, а часом і в прямому значенні) Олександрійській школі.

У період церковної смути у Константинополі та невизначеного становища святителя Григорія олександрійці зробили спробу провести свого кандидата на столичну кафедру. Таким став якийсь Максим, прозваний згодом Циніком, який прибув у Константинополь і за свою відданість Нікейській вірі, тепло прийнятий святителем Григорієм. Але незабаром із Олександрії таємно прибули деякі єпископи, які звершили над Максимом хіротонію во єпископи Константинопольські. Оцінку діям Максима Циніка також необхідно було дати на Соборі, так само як і визначити його статус.

Проведення Собору

Імператор Феодосій скликав єпископів лише зі своєї східної частини імперії і лише тих, хто дотримувався Нікейської віри. Учасників Собору було досить небагато, лише 150 архієреїв. Таким чином Собор був не вселенським, а всесхідним, та й то нечисленним. Була спроба залучити на Собор 36 єпископів з Геллеспонта, які заперечували божественність Святого Духа, але після переговорів вони відмовилися.

Папа Дамасій, який на той час був римським єпископом, взагалі не був навіть повідомлений про проведення Собору. В указі про скликання Собору імператор заборонив будь-які суперечки про віру. Вони йому були не потрібні, потрібно було лише затвердження вже дійсної Нікейської віри та вирішення практичних питань, наприклад, затвердження Константинопольського єпископа.

Була спроба залучити на Собор 36 єпископів з Геллеспонта, які заперечували божественність Святого Духа, але після переговорів вони відмовилися.

Собор відкрився у травні 381 р. у Константинополі, імператор Феодосій був присутній на його відкритті, але надалі ні він, ні його представники не брали участі у роботі Собору. На початку Собору на ньому головував єпископ Антіохійський Мелетій, але незабаром помер і головою став святий Григорій Богослов, якого Собор затвердив як Константинопольського єпископа. Проте він пробув столичним архієреєм дуже недовго. Його зміщення відбулося з дуже показового приводу і ще з більш показовою підставою.

Річ у тому, що спочилий єпископ Мелетій Антіохійський був єпископом в Антіохії не один, він очолював лише одну з протиборчих антіохійських церковних груп, яких на той час було чотири: аріани, мелетіани, євстафіани та аполлінаристи. Паралельно з ним група євстафіан висунула во єпископи Павліна, що призвело до розколу в Антіохійській Церкві. З метою примирення Мелетій Антіохійський пропонував Павліну правити разом, але той відмовився. З цією ж метою після смерті Мелетія святитель Григорій Богослов на Константинопольському Соборі 381 р. пропонував не обирати наступника Мелетія, а визнати Павліна єпископом усієї Антіохії. Але Собор із тріском провалив цю пропозицію і обрав во єпископи Антіохійські Флавіана.

Це підірвало авторитет Григорія в очах членів Собору, а крім того, якраз у цей момент на Собор приїхали двоє єпископів, представників Олександрійської школи, які стали вимагати зняття Григорія з Константинопольської кафедри під приводом того, що він був висвячений у єпископи міста Сасими, а одне з правил Першого Вселенського Собору забороняє переміщати єпископів із кафедри на кафедру.

Насправді ж «вина» Григорія в очах олександрійців полягала лише в тому, що він був представником Антіохійської школи, а олександрійці не втрачали надії поставити єпископом Константинополя свого кандидата.

Насправді ж «вина» Григорія в очах олександрійців полягала лише в тому, що він був представником Антіохійської школи, а олександрійці не втрачали надії поставити єпископом Константинополя свого кандидата. Григорій не чинив опір і знову пішов у своє усамітнення, а на його місце за вказівкою імператора Феодосія було обрано світського чиновника (як пишуть джерела «з бурхливим минулим») Нектарія, який на момент обрання не був навіть хрещений. Він і головував далі на Соборі замість Григорія. Примітно, що святитель Григорій щодо причини свого зміщення написав в одному з листів: «Ті та інші зійшлися між собою (скажу щось, наслідуючи трагіків), як вепрі, гострячи один на одного люті зуби і косячи вогненними очима. Торкнувшись же багатьох питань, до чого керувалися більш роздратуванням, ніж розумом, і в моїй справі вони побачили щось вельми гірке, коли почали перебирати закони, що давно вже не діють, від яких всього більше і явно я був вільний…». Тобто він назвав Правило 15 Першого Вселенського Собору «давно не чинним», адже з моменту його прийняття минуло всього 56 років, що змушує запитати себе: а чи діяло воно взагалі? Принаймні, безперечно, що воно застосовувалося дуже вибірково.

Собор затвердив сім Постанов, затверджених імператором. Феодосій також наказав відбирати храми у всіх незгодних із ними та передавати їх православним.

Правила Другого Вселенського Собору

Правило 1«Святі отці, що зібралися в Константинополі, визначили: нехай не скасовується Символ віри трьох сотень осминадесяти батьків, що були на соборі в Нікеї, що у Віфінії, але нехай він неперевершений; і нехай віддається анафемі всяка брехня, і саме: брехня евноміан, аномеїв, аріан чи евдоксиан, напіваріан чи духоборців, савеліан, маркеліан, фотініан, і аполінаріан» .

Цим Правилом підтверджувалася Нікейська віра і анафематствовались вчення з нею незгодні, які були по суті різновидами аріанства, а саме:

  • євноміани – вчили, що Святий Дух не Бог, а створений по волі Отця через Сина;
  • аномеї – заперечували єдиносущих осіб Святої Трійці, стверджуючи, що Син і Святий Дух ні в чому не подібні до Отця;
  • оміусіани – вчили, що Син Божий не народжений від Отця, а створений і подібний до Отця;
  • македоніани (їх ще називали духоборці або пневматомахи) – вчили, що Дух Святий нижчий за Отця і Сина, що Він створений і подібний до ангелів;
  • савеліани – визнавали, що Отець, Син і Святий Дух становлять одну Особу;
  • маркеліани - заперечували вічну іпостась Сина і вчили, що після кінця світу буде і кінець царства Христового і навіть самого Його буття;
  • фотініани – стверджували, що Ісус Христос був просто людиною, в якій з особливою повнотою мешкало Божество, але Він не вічний;
  • аполлінаріани – приписували Ісусу Христу людське тіло і людську душу (подібну до тварин), але не людський дух, замість якого визнавали в Ньому Логос, заперечували в Христі людську волю і, взагалі, Боголюдство Христа.

Правило 2 забороняє єпископам втручатися у справи інших Помісних Церков, хоча саме поняття Помісної Церкви на той час ще не сформувалося. Воно говорить: «Обласні єпископи нехай не простягають своєї влади на церкві за межами своєї області, і нехай не змішують церков ...», Далі безпосередньо перераховуються ці квазі-помісні Церкви: Олександрійська, Антіохійська, Асійська, Понтійська, Фракійська. При цьому перераховуються, як би ми зараз сказали їхні канонічні території. Як бачимо, ні Константинопольської, ні Єрусалимської Церков не вказано. Римська не вказана, бо й сам Собор був, як уже сказано, всесхідним та західною Церквою не торкався. Це говорить не на користь теорії так званої «пентархії», до якої деякі звертаються і сьогодні, помилково думаючи, що нібито п'яти найдавнішим Помісним Церквам надано право вирішувати всі питання Православ'я.

Правило 3 : «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі по римському єпископу, тому що місто є новий Рим» .

Це Правило є дуже примітним, оскільки саме на нього люблять сьогодні посилатися представники Константинопольського патріархату в обґрунтуванні своїх претензій на верховенство у Православ'ї. Тут слід звернути увагу на таке: по-перше, це перевага виключно честі, а не влади. По-друге, йдеться тільки про Константинопольського єпископа, а не про Помісну Церкву, якої тоді зовсім не існувало, оскільки сам Константинополь входив до складу Іраклійської митрополії. По-третє, у попередньому 2-му Правилі не називається Константинопольська Церква і їй не надається жодна канонічна територія, як іншим Церквам. І по-четверте, наводиться основа першості честі, і це виключно політичне становище Константинополя як нової столиці імперії. Це означає,

Слід сказати, що це Правило викликало обурення у Римі (як і сам Собор загалом) де навідріз відмовилися визнавати піднесення Константинопольського єпископа. Деякі церковні історики вважають, що неприйняття цього Правила Римом заклало основи поділу церков у 1054 році.

Правило 4 визнавало недійсною хіротонію Максима Цинника, а також усі його «священнодії».

Правило 5 дехто вважає твердженням Нікео-Цареградського символу віри, проте сам текст не дає для цього підстав. Звучить воно так: «Щодо сувоя західних: прийнятних і тих, що існують в Антіохії, які сповідують єдине Божество Отця, і Сина, і Святого Духа» . «Свиток західних» це очевидно якесь письмове сповідання віри, але яке саме, точно визначити неможливо.

Правило 6 є досить цікавим свідченням того, як Церква дбала з одного боку про чистоту своїх рядів, а з іншого – про те, щоб не давати ворогам Церкви підстав нападати на православну віру. Текст цього правила тут наводити не будемо, оскільки він досить об'ємний і громіздкий. Сенс його зводиться до того, що якщо на єпископа надходитимуть скарги та звинувачення приватного характеру, наприклад, про майнові суперечки або завдані збитки, то «за таких звинувачень не приймати в міркування, ні особи обвинувача, ні віри його» , тобто судити з закону, незалежно від статусу та віросповідання скаржника. Зроблено це для того, щоб єпископи не зловживали своїм становищем і не уникали відповідальності, якщо справді вчинили якесь правопорушення.

Але якщо йдеться про звинувачення церковного характеру, то до них Правило передбачає зовсім інший підхід. «Але ж вина, що зводиться на єпископа, буде церковна: тоді належить розглядати обличчю обвинувача» . Так Правило забороняє приймати скаргу на єпископа у церковних справах від єретиків, відлучених від Церкви і від кліриків, які зазнали канонічним звинувачень. Скарги від інших осіб повинні спочатку бути подані на розгляд «всім єпископам області» , а якщо це не призведе до відновлення справедливості «тоді обвинувачі нехай приступлять до більшого собору єпископів великі області, з цієї причини скликаних». При цьому обвинувачі повинні письмово взяти на себе зобов'язання понести у разі голослівності їх звинувачень те покарання, яке вони вимагають для єпископа, якого вони обвинувачують.

Правило 7 визначає, як приймати до Церкви людей, які приходять із різних єретичних спільнот. Одних передбачається перехрещувати, інших лише помазувати Святим Світом, залежно від ступеня незгоди конкретної єресі з православним вченням.

Нікео-Царгородський символ віри

Як було сказано вище і як ми можемо судити з тексту соборних постанов, Другий Вселенський собор не затверджував текст Символу віри. Деякі дослідники вважають, що він і не міг цього робити, оскільки і замислювався, і був за фактом не всесвітнім, а помісним собором, в якому брала участь досить незначна кількість східних єпископів. Також відсутні свідчення, що учасники цього Собору згодом приписували текст Ніко-Цареградського символу Собору. Це могло бути в якихось творах, спогадах, інших писемних пам'ятниках і таке інше. Однак нічого такого не було. І все ж таки церковна традиція приписує цей символ саме Першому Константинопольському собору, він же Другий Вселенський.

Церковний історик А. Карташев пише: «Лише через кілька століть було безперечно визнано всесвітню гідність як самого Константинопольського собору 381 р., так і символу віри, що зв'язується з ним. Останній розпочав своє вселенське буття у лоні цього собору. Але обставини його народження досі залишаються (і, мабуть, назавжди залишаться) точно та протокольно неясні. Тільки з часу IV Вселенського Халкідонського собору 451 р. наш символ почав набувати загальної популярності та обов'язковості» .

Англійський дослідник Хорт припускає, що Нікео-Цареградський символ – це ніщо інше як місцевий хрещальний символ віри, який використовувався в Єрусалимі і, ймовірно, прочитали на засіданнях Другого Вселенського Собору святителем Кирилом Єрусалимським.

Англійський дослідник Хорт припускає, що Нікео-Цареградський символ – це ніщо інше як місцевий хрещальний символ віри, який використовувався в Єрусалимі і, ймовірно, прочитали на засіданнях Другого Вселенського Собору святителем Кирилом Єрусалимським. Підставою для такого припущення Хорт виставляє той факт, що на підставі цього символу написано знамените творіння святителя Кирила «Повчання оголосні та таємничі», яке є збіркою його бесід з тими, хто збирався прийняти хрещення (оголосні повчання) і з тими, хто щойно хрестився (Таємничі).

Інший західний вчений, німецький дослідник Кунце висловлює гіпотезу про те, що текст цього символу являв собою сповідання віри новопоставленого архієпископа Нектарія, яке той представив імператору Феодосію перед своїм поставленням, і який був також місцевим хрещальним символом і був переданий Нектарію одним з єпи. .

Ще одна версія свідчить, що отці Другого Вселенського Собору надсилали матеріали Собору до західного єпископату, серед якого було й сповідання віри у вигляді короткого символу.

Всі подібні припущення зводяться до того, що текст, який ми називаємо Нікео-Цареградським символом віри, є місцевим хрещальним символом, який використовувався при хрещенні в одній з Помісних Церков, і який так чи інакше був озвучений на Другому Вселенському соборі і увійшов до текстів його діянь. , які не дійшли до нас. При цьому він виявився настільки вдалим, що набув поширення по всій Церкві як на Сході, так і на Заході. Тобто він був прийнятий шляхом рецепції всією Церквою, а оскільки він був представлений на Другому Вселенському Соборі, то хоч і не увійшов текстуально до постанов Собору, проте традиційно пов'язується з ним.

Той-таки А. Карташев пише: «Цей повний за змістом, ритмічно стилізований символ було не перемагати і витісняти інші, менш досконалі. Він не потребував «нав'язування», а приймався всіма із задоволенням. Сліди його поширеності задовго до Халкідонського собору численні» .

Висновки

Феномен Другого Вселенського Собору демонструє як помісний, за своїм складом і досить нечисленний Собор може стати Вселенським, а його рішення набути загальнообов'язкового характеру. В історії Церкви є й обернені приклади, коли справді вселенські за складом учасників і набагато більш численні собори в результаті визнавалися «розбійницькими» лжесоборами, а їх рішення скасовувалися. Причина цього в тому, чи приймає Церква, керована Святим Духом, чи ні. юридичною мовою це називається рецепцією, коли ті чи інші рішення приймаються і використовуються на практиці.

Так рішення Константинопольського Собору було прийнято всією Церквою, а сам він був визнаний Вселенським, незважаючи на те, що таким не був. Причому у країнах визнання цього Собору Вселенським остаточно відбулося лише під час Трулльского Собору 681 р. Тобто, через 300 років!

На це визнання чи невизнання Церквою будь-яких рішень можуть піти століття, причому може бути ситуація, коли Церква якийсь час не приймає їх, а потім усе стає на свої місця. Так було після Першого Вселенського Собору в Нікеї, коли засуджене на ньому аріанство не знищилося, а навпаки, заволоділо Церквою на десятиліття.

Імператор Феодосій не просто намагається за прикладом Костянтина Великого примирити прихильників різних навчань, а своїм вольовим рішенням оголошує одну віру правильною, а інші єретичними. 

Ще одним важливим моментом, пов'язаним із Другим Вселенським Собором, є якісно нова роль світської влади у релігійних справах. Ми бачимо, як імператор Феодосій не просто намагається за прикладом Костянтина Великого примирити прихильників різних навчань, а своїм вольовим рішенням оголошує одну віру правильною, а інші єретичними. Причому він першим із імператорів розпочинає репресії проти єретиків, оголошуючи їх вчення хибними, відбираючи у них храми та забороняючи їх збори. При цьому православні церковні діячі не лише не противяться цьому, а й схвалюють. Вчений позаминулого століття, професор В. Кіпарисов у своїй статті «Про свободу совісті пише»:«Так, за Феодосії I влада повернулася до релігійного примусу старої язичницької імперії. <…> Ще вчора держава гнала християн, і вони захищалися природженою людиною правом свободи думки і віри <…> і раптом, як діти у батьків, просять суто зовнішнього, фізичного захисту вчення і правди Церкви політичними заходами» .

Так, можна погодитися з тим, що в даному випадку Церква виграла у тактичному плані, утвердивши Православ'я та осоромивши єретиків за допомогою імператорської влади. Але в стратегічному плані Церква поставила торжество істинного віровчення залежність від прихильності сильних світу цього. Цей стан речей ще не раз в історії відобразиться Церкві дуже скорботними наслідками. Православ'я має бути насамперед своєю істинністю, своєю святістю, своїм внутрішнім змістом, а не зовнішніми силовими підпорами.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також