Грузинский князь, учитель Сталіна й голос церковної правди

Схиархієпископ Антоній (Абашидзе) в день приїзду в Києво-Печерську лавру. Фото: nyblago.org

1 листопада Православна Церква відзначає пам'ять преподобносповідника схиархієпископа Антонія (Абашидзе).

Схиархієпископ Антоній (Абашидзе) належав до найдавнішого знатного грузинського роду. По батьківській лінії він походив із відомого потомства іверських князів Абашидзе, по материнській лінії його предком був герой Вітчизняної війни генерал Петро Багратіон.

Князь Давид (так нарекли майбутнього святителя при хрещенні) народився 12 жовтня 1867 року в родовому маєтку селища Веджини Тифліської губернії. Як людина багата і знатна, він здобув блискучу освіту. Князь Давид від народження був обдарований великими інтелектуальними здібностями, володів чудовою пам'яттю й чіпким розумом. Крім того, його зовнішність виділялася особливою аристократичною красою й чарівністю. Сім'я Абашидзе користувалася великою пошаною при царському дворі, і в юнака були всі можливості побудувати блискучу світську кар'єру. Але Давид вибрав для себе інший шлях. В 1892 році він приймає чернечий постриг з ім'ям Димитрій.

Деякий час він ніс послух ректора й викладача Тифліської духовної семінарії, в якій навчався в цей час і Йосип Джугашвілі (майбутній Сталін), про напоумлення якого авва Антоній буде гаряче молитися в роки Великої Вітчизняної війни.

Відмінною рисою ієромонаха Димитрія було те, що завжди відрізняло роди Абашидзе і Багратіонів – він нічого не боявся. Без жодного вагання й сумніву ієромонах Димитрій причащав і сповідував хворих лепрозорію, а в 1905 році, коли він вже став єпископом Балтським, здійснив вчинок, який змусив заговорити про нього багатьох.

Тексти звернень Владики розкидали з аеропланів над позиціями червоних.

На початку Першої світової війни наймолодший тридцятичотирирічний єпископ йде служити в якості простого суднового священика на один із бойових військових кораблів Чорноморського флоту. За проявлену мужність і героїзм при виконанні бойових завдань владика Димитрій був нагороджений дуже рідкісною на ті часи нагородою – панагією на Георгіївській стрічці.

Але не тільки цим він заслужив популярність. Його полум'яна проповідь розліталася по всьому фронту. Тексти відозв Владики розкидали з аеропланів над позиціями червоних.

«Не за слабкістю тільки, але і за згубним звабленням згрішив перед Богом народ наш, бо відкрив вуха свої помилковим і згубним вченням синів темряви, відвернувся від Бога і вклонився ідолам. Звабники навчили його поклонятися собі самому в своїх пристрастях і хтивості, вони вселили йому, що немає правди вище волі народної, і повели його від злочину до злочину, від падіння до падіння. Свої мінливі примхи народ наш привчився ввадати за істину, свої корисливі жадання визнавати за вищу нагороду, і уподібнився Навуходоносору, що вклонився собі, як божеству, але вражений божевіллям за безумство…» – писав святитель.

В 1922 році єпископ Димитрій був заарештований органами НКВС. На той час владика осліп і в свої п'ятдесят п'ять виглядав глибоким старцем.

На Помісному Соборі 1917-1918 років владика Димитрій був у числі так званого великого списку кандидатів на Патріарший престол.

Після поразки Врангеля, більшість духовенства, що перебувало в Криму, разом з військами пішло в еміграцію. Владика Димитрій, який на той час перебував там, рішуче відмовився від переїзду за кордон і здобув твердий намір прийняти мученицький вінець за віру. Але Бог вів його своїми долями.

В 1922 році єпископ Димитрій був заарештований органами НКВС. На той час владика осліп і в свої п'ятдесят п'ять виглядав глибоким старцем. Влада, бачачи в ньому безпорадного, а значить безпечного дідка, відправила його помирати на свободу. Так, владика Димитрій опинився в Києві, де його прийняли в число братії Києво-Печерської лаври. У листопаді 1923 року він прийняв схиму з ім'ям Антоній. При цьому сталося диво – Бог частково повернув схиархієпископу зір.

Будинок начальника Китаївської пустині, в якому в 1923-1929 роках жив владика Антоній. Фото: otopaterik.org

І його голос зазвучав ще з більшою силою. У своїх посланнях владика викривав обновленство, сергіанство, григоріанський календар. У цей час він вже володів удосталь дарами Духа Святого, які по смиренню всіляко приховував. Але коли потрібно було, то діяв прямо й без сорому. Так в 1925 році владика Антоній пішов до представників київської влади, і сказав, що йому потрібно перепоховати тіло преподобного Олексія Голосіївського, тому що труна його повністю залита водою. Ті над ним тільки посміялися й прогнали. Але, подумавши, вирішили провчити «нахабного попа» й дали дозвіл. Але з умовою: якщо це виявиться неправдою, то вони його заарештують і віддадуть публічному суду. Владика погодився.

До могили приїхали солдати, представники влади, преси, численні глядачі з числа роззяв. Солдати стали відкопувати могилу отця Олексія. Верхній шар землі був сухий. Але варто було копнути трохи глибше, як все провалилося в воду і труна буквально сплила на поверхню.

Він передбачав долі тих людей, які до нього приїжджали за порадою, попереджав їх про небезпеку, зціляв, вимолював їх у Бога.

Ще за життя старець Антоній прославився дарами чудотворінь і прозорливості. Він передбачав долі тих людей, які до нього приїжджали за порадою, попереджав їх про небезпеку, зціляв, вимолював їх у Бога.

У двадцяті роки комуністична влада не давала спокою насельникам Києво-Печерської лаври. З півтори тисячі ченців там залишилося близько шестисот осіб. На їхні місця стали заселяти інвалідів-ветеранів Червоної Армії. Під свята і у вихідні дні під час богослужінь біля Соборної церкви влаштовували кінематограф з оркестром або спортивні змагання. У літню пору, коли безліч людей стікалося в лавру, відключали воду. Крім того, самі ченці терпіли крайню нужду, голод і холод. Хто був працездатний, йшов найматися до приватних осіб пиляти дрова, столярувати, копати городи. Ченці лаври жили тоді, як великі подвижники, постійно перебуваючи в духовній і тілесній напрузі.

Якось смертельно захворів отець Інокентій, що завідував лаврською богодільнею. Він був незамінний на своєму місці, але його положення було безнадійним. Один із ієромонахів, увійшовши в братську палату, звернувся до отців: «Брати, отець Інокентій помирає. Ви знаєте, як він нам необхідний, ми без нього, як без рук. Можливо, хто з вас погодиться за нього померти?»

Знайшлися два охочих – отець Павло і отець Гордій, які спочатку стали оскаржувати, кому ж з них вмирати. Нарешті погодилися, що це буде отець Павло, тому що він зголосився першим. Не минуло й двох днів, як отець Інокентій поправився, а отець Павло заснув вічним сном праведника. Але отця Гордія Бог також не образив, і незабаром дарував йому славну мученицьку кончину. Осатанілі безбожники, зламавши двері храму, закололи його святим копієм, яким готується Агнець для Причастя.

«Брати, отець Інокентій вмирає. Ви знаєте, як він нам необхідний, ми без нього, як без рук. Можливо, хто з вас погодиться за нього померти?»

До владики Антонія приїжджали люди з усієї країни. Він був близько знайомий з більшістю зі святих сповідників і подвижників того часу. Йому вдалося передати в концтабір преподобному Кукші (Величку) посилку, в якій перебували частинки Святих Дарів. Завдяки цьому близько ста осіб з числа ув'язнених священиків і ченців змогли вперше за багато років причаститися.

В 1933 і 1937 роках були нові арешти владики Антонія, але Господь завжди зберігав свого обранця. З 1937 по 1941 рік він був єдиним православним архіпастирем у Києві, хоча і перебував на спокої. Після окупації Києва, завдяки його молитвам, німці не передали Києво-Печерську лавру самосвятам. Всю ніч владика на колінах молився Богу, щоб цього не сталося, і на ранок окупаційна влада скасувала своє розпорядження про передачу лаври.

Схиархієпископ Антоній (Абашидзе) на смертному одрі в колишньому будинку настоятеля Ближніх печер. Фото: otopaterik.org

Але особливо старанно старець молився за людину, яка в цей час керувала всією країною. Складно до кінця пояснити, чим було вмотивоване рішення Сталіна відкрити у вересні 1943 року православні семінарії та академії, звільнити з ув'язнення священників і ченців, а також повернути, нехай і частково, храми й монастирі. Думаємо, що не останню роль в цьому зіграли й молитви владики Антонія. Це був останній земний молитовний подвиг старця Антонія.

Першого листопада 1942 року схиархієпископ Антоній (Абашидзе) мирно відійшов до Господа й був похований у ближніх печерах Києво-Печерської лаври. До шістдесятих років його мощі були місцем шанування для багатьох паломників лаври. Під час хрущовських гонінь влади не винесли такої популярності старця Антонія і не тільки його могилу зрівняли з землею, але й залили товстим шаром асфальту. Через тридцять років вони були витягнуті з землі й знову зайняли своє місце в ближніх Антонієвих печерах, де спочивають і донині.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Спроби влади Золочева заборонити діяльність УПЦ в місті це:
повне правове свавілля і нахабне порушення Конституції України
100%
їхнє право, УПЦ нічого робити в Золочеві
0%
все правильно, "патріотам" закони України виконувати не обов'язково
0%
Усього опитано: 2

Архів

Система Orphus