Паїсій Святогорець: як правильно ставиться до несправедливості

Преподобний Паїсій Святогорець. Фото: uznavay.pro

«Якби ми міркували про те, що найбільшу з усіх несправедливостей взяв на Себе Христос, то ми приймали б несправедливість із радістю».

Щоб воно <серце> не жорсткішало <від несправедливості>, ніколи не думай ні про те, що винен той, хто чинить з тобою несправедливо, ні про те, наскільки велика його вина, а поміркуй краще про те, наскільки винна ти сама. Погляньте: коли люди сваряться, кожен з них стверджує, що правий саме він. Тому люди і знаходять постійні розбіжності. Наприклад, двоє йдуть у поліцію і, показуючи один на одного, навперебій стверджують: «Він мене побив!» однак жоден з них не говорить про те, скільки іншому дісталося від нього самого! Куди там – кожен ще й в суд на свого кривдника подає.

*   *   *

Якби ми розмірковували про те, що найбільшу з усіх несправедливостей підняв на Себе Христос, то ми приймали б несправедливість із радістю. Будучи Богом, Він через велику любов зійшов на землю і на дев'ять місяців заключив себе в утробі Пресвятої Богородиці. Потім тридцять років він жив у безвісності, з п'ятнадцяти до тридцяти років працював на євреїв теслею. А знаєте, які тоді були інструменти? У ті часи користувалися дерев'яними пилками з дерев'яними зубцями. Йому давали всякі там дошки і говорили: «Зроби одне, зроби інше...» Але як було стругати ці дошки? Спробуй-но постругай тими незграбними залізяками, які використовували тоді замість рубанків! Знаєш, який це був тяжкий труд? І після цього – три роки страждань. Заради проповіді обходив він босоніж всю [їхню землю] уздовж і впоперек. Він зціляв хворих, глиною зціляв очі сліпих, а вони всі вимагали від Нього знамень. Він виганяв бісів з одержимих, а невдячні люди називали біснуватим Його Самого. Про нього було стільки пророцтв і пророкувань, він зробив стільки чудес, але, незважаючи на все це, врешті-решт Його віддали на знущання і Хресну Смерть.

Тому ті, хто терпить несправедливість – найулюбленіші Божі чада. Адже терплячи несправедливість, ці люди носять у своєму серці перетерпілого несправедливість Христа. На засланні або у в'язниці вони радіють так, немов перебувають у Раю, бо Рай – там, де Христос.

*   *   *

Одного ранку хтось постукав у залізне клепальце біля хвіртки моєї келії. Було ще занадто рано, щоб приймати відвідувачів. Я подивився у вікно й побачив юнака з просвітленим обличчям. Я зрозумів, що, раз Благодать Божа так його «видає», значить він на власному досвіді пережив щось духовне. Тому, хоча у мене й були невідкладні справи, я залишив їх, відкрив йому двері, завів у келію, приніс йому води і, бачачи, що в ньому приховано щось духовне, обережно почав розпитувати про його життя.

– Ким працюєш, молодче? – запитав я його.

– Яка там, отче, робота, – відповів він. – Адже я виріс у в'язниці. Зараз мені двадцять шість років, і більшу частину свого життя я провів там.

– Що ж ти таке накоїв, що опинився у в'язниці? – запитав я, і він відкрив мені своє серце.

– З дитячих років, – почав він свою розповідь, – мені було дуже боляче бачити нещасних людей. Я поіменно знав усіх стражденних і нужденних, – не тільки в нашій парафіі, але й в інших. Наш парафіяльний священик і староста парафії все збирали й збирали гроші, витрачаючи їх на будівництво різних будинків, залів, на благоустрій храму тощо, а бідні, нужденні сім'ї залишалися абсолютно нікому не потрібними. Я не беруся судити, чи була дійсна потреба у всіх цих будівлях, але просто говорю про те, що я бачив безліч знедолених. Ну ось тоді я й став потайки брати зібрані на пожертвування гроші. Я брав не все, а скільки було необхідно. На крадені гроші купував продукти, різні [необхідні] речі і залишав це під дверима бідняків. Відразу після цього, не бажаючи, щоб за підозрою в крадіжці схопили ні в чому не винну людину, я приходив в поліцію і казав: «Я вкрав гроші з церкви і їх витратив». Більше не говорив нічого. Мене били, називали «шпаною» й «злодієм», але я мовчав. Потім садили у в'язницю. Так тривало кілька років. У нашому місті тридцять тисяч жителів, всі вони про мене чули й інакше, як «шпаною» й «злодієм», не величали. А я мовчав і відчував радість. Якось я просидів у в'язниці цілих три роки. Іноді мене садили по одній лише підозрі в крадіжці – без провини з мого боку, й коли затримували справжнього злочинця, мене відпускали. А якщо винного в злочині, який я не скоював, не знаходили, я відсиджував у в'язниці весь належний цьому злодієві термін. Тому, отче мій, я й сказав тобі, що більшу частину свого життя провів у в'язницях.

З увагою вислухавши його розповідь, я сказав:

– Ось що, хлопче. Хоч все, що ти мені розповів, і здається, на перший погляд, хорошим, але насправді нічого хорошого в цьому немає. Більше так не роби. Я тобі дещо пораджу. Послухаєшся моєї поради? 

– Послухаюся, отче, – відповів він.

– Зі свого рідного міста тобі потрібно виїхати, – сказав я. – Їдь туди, де тебе не знають, – в місто таке-то. Я подбаю про те, щоб ти зійшовся там із добрими людьми. Починай працювати і по силі допомагай знедоленим, ділячись з ними останнім шматком хліба, тому що це має велику ціну [ніж те, що ти робив досі]. Але навіть якщо людині нічого дати жебракові й у неї болить від цього серце, то вона дає йому милостиню вищого гатунку. Вона дає йому милостиню кров'ю свого серця. Адже якщо людина дає милостиню з того, що має, то при цьому вона відчуває й радість, а от якщо їй нічого дати, то вона відчуває в серці біль.

Вислухавши мене, юнак пообіцяв послухатися моєї ради і пішов у радісному стані духу.

Пройшло сім місяців. Одного разу я отримав лист з в'язниці Корідаллу. Розкривши конверт, прочитав наступне: «Отче мій, ти, звичайно, здивуєшся тому, що після стількох отриманих від тебе рад і тобі даних обіцянок я пишу тобі знову з в'язниці. Але знай, що цього разу я відсиджую термін, який вже відсидів раніше. Сталася якась судова помилка. Слава Богу, що серед людей немає справедливості: адже якби вона існувала, це було б несправедливістю по відношенню до людей духовних, які втрачали б тоді небесну мзду».

Прочитавши останні слова, я здивувався цій молодій людині, яка настільки гаряче взялася за життя духовне й настільки глибоко осягнула глибокий сенс життя взагалі. Злодій заради Христа! Він мав у собі Христа. Він не міг стримати себе від радості, яку переживав. Він переживав божественну навіженість, святкову веселість!

Ця радість походила від того, що він терпів несправедливість. Він був земною людиною – не читав ні Житій Святих, ні творів Святих отців, і незважаючи на те, що його незаслужено били, саджали в тюрму, не дивлячись на те, що в місті його вважали шпаною, негідником і злодієм, незважаючи на те, що його срамили і соромили, – незважаючи на все це, він не виправдовувався і до всього ставився настільки духовно! Молода людина – а дбав не про те, як відновити свою репутацію, але про те, як допомогти іншим. Великих, справжніх злодюг часто не садять в тюрму ні разу, а цього небораку двічі посадили за одну й ту ж крадіжку. А скільки разів його садили у в'язницю невинно – поки не був знайдений справжній злочинець! Однак тієї радості, яку відчував він, не відчували навіть всі жителі того міста разом узяті. Тридцять тисяч їхніх радощів не змогли б переважити однієї такої радості, як у нього.

Ось тому я й кажу, що в людини духовної немає скорбот. Коли в людині множиться любов і її серце обпалюється божественним старанням, то скорбота вже не може знайти в ній місця. Люди заподіюють такій людині біль і страждання, проте їх перемагає її велика любов до Христа.

Преподобний Паїсій Святогорець
Слова. Том III, Духовна боротьба

Частина друга
«Про справедливість і несправедливість»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи потрібне в школі викладання основ Християнства?
так, знання про Бога і Церкву діти повинні отримувати в школі
67%
ні, це профанація, про це повинні говорити священики
20%
це викличе тільки сварки у батьків
13%
Усього опитано: 30

Архів

Система Orphus