Піти проти натовпу

28 березня Церква шанує святих мучеників Агапія, Пуплія, Тимолая та інших.


На площі у Кесарії Палестинській вирувала юрба. Чоловіки й жінки, скорчені дідугани й спритні юнаки, ба, навіть молоді дівчата, — усі штовхалися у натовпі, що зібрався подивитися на чергову страту християн. Сьогодні, на честь свята богині Астарти, привселюдно мали спалити якогось Тимофія, а його спільників — Агапія і Феклу — віддати диким звірам, що з голодною люттю уже рикали у клітці поруч.

Немилосердне серпневе сонце пекло так, що, здавалося, гора хмизу посеред площі от-от спалахне навіть без іскри з кресала ката. Люди, стомлені очікуванням і розімлілі від спеки, порозбредалися купками по всіх-усюдах, шукаючи хоч якоїсь тіні. Раби сновигали у натовпі з глеками з вином, розведеним водою, а слуги Урбана, правителя Кесарії, вдесяте поправляли шовкове покривало на кріслі у затінку. Нарешті почувся тупіт стражників, і на площу непоспіхом вийшов Урбан — невисокий кремезний чоловік років 50, неголений, із сивиною у чорному, як вороняче крило, волоссі. Чи то кількаденна щетина, чи то важкий погляд із-під нахмурених брів, — щось невловиме робило його обличчя таким, що юрба мимоволі зробила крок назад. Правитель опустився на сидіння, зиркнув на слуг — ті миттю подали кубок із холодним вином, а два темношкірих раби плавними рухами віял почали розсіювати довкола яку-не-яку, та все ж рятівну прохолоду.

Ще один погляд — і натовп охнув: на площу вели їх — християн. Високий і худорлявий Тимофій, прекрасний промовець, тендітна Фекла і хлоп'якуватий Агапій, — мученики вже ледь трималися на ногах, але їх очі дивися на оточуючих мирно і спокійно.
— Фанатики, — говорили у натовпі.
— Хай їхній Бог їх урятує, — глузували одні.
— На вогнище їх, — викрикували інші.

У цьому зібранні ласих до видовиськ і крові чужими чулися кілька юнаків. По-братськи схожі, вони були синами різних матерів і дітьми різних країн. Тимолай, що прибув із берегів Понту Евксінського, розгублено дивився довкола синіми, як хвилі його рідного моря, очима. Фінікієць із Триполя — Діонісій стояв біля нього пліч-о-пліч, а Пуплій і два Олександри — єгиптяни — стиснувши могутні кулаки, ледь стримували емоції. Роміл, іподиякон діоспольської церкви, намагався заспокоїти друзів. Кілька цікавих із юрби зівак уже позиркували на юнаків, котрі стояли поряд зі зв'язаними руками, та те, що коїлося на площі, було, вочевидь, значно цікавішим.

Мучеників уже катували. Натовп біснувався. Статуя Астарти холодно дивилася на все, що відбувалося довкола, мертвими порожніми очима ідола. Квіти на жертовнику біля її підніжжя вже геть зів'яли під палючим промінням південного сонця, а з курильниці сочився нудотний димок. Коли Тимофій ступив у багаття, юрба шалено заревіла. Інших двох християн, Феклу і Агапія, кати повели до клітки з левами, що вже геть обезуміли від спеки, голоду і спраги. Брязнув засув у клітці, вдоволено завив натовп, бризнула кров. Рикання звірів заглушило голос Урбана, який уже було зібрався вставати, як десь зі сторони жертовника Астарти почулися вигуки. Правитель здивовано повернувся: здається, свято на честь Астарти проходить на славу, невже комусь мало сьогоднішнього видовиська? Та повернувшись, Урбан побачив дивну картину: шестеро юнаків зі зв'язаними руками проштовхувалися крізь натовп до центру судилища.

— Правителю Урбане! І нас візьми — ми теж християни, — повторювали юні безумці.

Спершу ігемон не хотів вірити власним вухам, думав, що йому вчулося, чи щось мариться від спеки і жару палаючого вогнища. Сьорбнув холодного вина, що послужливо подав слуга, шовковою хустиною стер піт із чола. — Ні, таки не здалося — шестеро впертюхів таки пробилися крізь розбурхану юрбу до крісла правителя.

— Ми — християни, — почулося вже зовсім поруч. Урбан підняв очі: перед ним стояли зовсім діти — молоді й, напевне, цією молодістю схожі один на одного хлопці. Стражники вже чекали наказу схопити нахабних безумців, як сталося щось дивне і геть не схоже на правителя Кесарії. Він, чи то згадавши власних синів-підлітків, чи то піддавшись утомі, дивився на юнаків по-батьківськи спокійним поглядом.

Урбан не впізнавав сам себе. Йому, лютому ненависнику християн, який уже по лікоть умив руки в крові шанувальників Розіп'ятого єврея; правителю, який тримав у залізних шорах увесь підлеглий йому край; вірному псу великої імперії Діоклетіана було шкода цих шістьох, що дивилися на нього ясними очима. Тихий внутрішній голос шепотів Урбанові, що нічого з його доброти не вийде — хорошими християни бувають тільки замертво — та він усе одно хотів помилувати цих хлопців.

Усе своє красномовство і талант переконання вилив Урбан на шістьох зв'язаних юнаків на очах притихлого здивованого натовпу. Хвалив, умовляв, переконував, доводив, пояснював, критикував, закликав, аргументував. Потім грозився, лякав, розмахував кулаками. Тоді знову розсипався у похвалах, лестив, спокушав, сипав золотом. Зрештою стомлено махнув рукою:

— В темницю їх! — і вже впівголоса до старшого стражника: — Киньте їх до тих двох, як їх там...

— Діонсій-єгиптянин і Агапій із палестинської Гази — нагодився слуга.

— От-от, до тих двох і киньте. Ті теж сповідують християнство, будь воно неладне, — процідив крізь зуби Урбан.

Задзвенів замок на дверях в'язниці, в обличчя війнуло прілою соломою і терпким запахом крові. Коли очі шстьох юнаків після яскравого полуденного сонця призвичаїлися до напівтемряви підземелля, стало видно і обдерті поцвілі стіни, і в'язнів, що сиділи у кутку на купі старої трави.

— Агапій, — підвівся назустріч ставний чорнявий чоловік із розбитою головою, весь у синцях та саднах. — А це мій вірний слуга, Діонісій, — кивнув він головою на хлопця в розірваному одязі, що ще зберігав сліди минулої розкоші. — Ми — християни і віруємо в єдиного Бога, Господа і Спаса нашого, Ісуса Христа, Якого розіп'яли на хресті, а Він воскрес і вознісся на небо, до Свого Небесного Отця.

— І ми християни, — навперебій заговорили новоприбулі. — Йому, Спасителеві нашому, віддали ми душі свої і готові загинути за віру нашу.

...Дні у в'язниці здавалися безкінечними. Рятувала спільна молитва і розмови. Восьмеро мучеників (а вони вже розуміли, що уникнути мученицького вінця їм не вдасться і щиро раділи цьому) підбадьорювали один одного і ще більше укріплялися у вірі. Їх, то всіх гуртом, то попарно, то поодинці, забирали на тортури. Здавалося, що всю, найстрашнішу фантазію і уяву, на яку тільки здатний мозок ката у винайденні мук, було втілено на цих вісьмох юнаках. — Не юнаки — мужі, — перезиралися стражники, ведучи сміливців на чергове знущання.

А вони знову і знову твердили:
— Ми — християни! — і падали без сил на помості.

Вечірню молитву перервав скрегіт замка. Вкрай змучені в'язні купкою лежали в кутку темниці.

— Завтра на світанку вас обезголовлять. Наказ правителя Урбана. Ще є час одуматись, — ховаючи погляд, буркнув стражник і, потупивши очі, повернувся виходити.

— Йди з Богом, брате, — зібравшись із силами, підвівся Агапій. — Передай правителю, що ми — християни і не зрадимо Господа нашого.

Наступного ранку на площі у Кесарії Палестинській знову вирувала юрба. Так само сочився димок курильниці перед бовваном Астарти, так само холодно дивилися на натовп порожні зіниці ідола. Тільки сонце було ще по-ранковому поблажливим.

Восьмеро чоловіків – Агапій, Пуплій, Тимолай, Роміл, Олександр, Олександр, Діонісій та ще один Діонісій стояли перед Урбаном, наче й не було тих незчисленних мук і старань катів.

По-одному, підіймаючи очі до Неба, вони сходили на поміст. Глухо стукала сокира ката, відсічені голови мучеників котилися до ніг правителя. А він дивився догори і зціплював зуби від безсилої люті. Засліплений ненавистю і гординею, язичник не бачив Того, Хто приймав Своїх дітей у Царстві, увінчуючи їх вінцями безсмертя. Їх, котрі пішли проти волі натовпу – Агапій, Пуплій, Тимолай, Роміл, Олександр, Олександр, Діонісій та ще один Діонісій.


Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи стане пожежа в Нотр-Дам причиною повернення людей до віри?
так, багато переосмислять ставлення до християнства
29%
ні, втрата святині не повертає віру
36%
це звичайна пожежа, яка ні на що не впливає
35%
Усього опитано: 14

Гумор

Дома платок носишь?
– Зачем?
– В знак смирения перед мужем.
– Моему мужу не нравится, когда я в платке.
– Что значит «не нравится»? Пусть смиряется.

Архів

Система Orphus