Від атеїзму – до уніатського сепаратизму

Кілька днів тому український «релігієзнавець» Людмила Филипович висловилася проти візиту папського нунція Клаудіо Гуджеротті на непідконтрольні українському уряду території Донбасу. Чим, власне кажучи, викликала досить серйозну критику на свою адресу з боку Гуджеротті.

Людмила Филипович – людина, досить відома не тільки в Україні, а й за її межами, приміром, у Росії. Себе вона позиціонує як релігієзнавця, що передбачає толерантне і рівне ставлення до всіх релігій. Адже для релігієзнавця будь-яка релігія – це лише предмет наукового дослідження. В принципі, Людмила Олексіївна намагається залишатися в рамках «наукового інтересу» і терпимості до різних релігій майже завжди. То вона проводить екскурсію для своїх студентів в офіс «Адвентистів сьомого дня», де говорить про те, що ця «релігійна організація може зацікавити сучасну молодь», дуже схвально відгукується про уніатів, захоплюється святкуванням 500-річного ювілею Реформації.

Але, цікаво, що «рамки наукового інтересу» і толерантність закінчуються там, де починається розмова про Православ'я й УПЦ. У цьому випадку вона забуває про свої «релігієзнавчі» досягнення і перетворюється, в кращому випадку, на політика, а в гіршому – пропагандиста, який вміло оперує штампами і стереотипами.

Ось, наприклад, як вона відповідає на питання про те, чи повинна або не повинна державна влада впливати на Церкву (мова йде про УПЦ):

«Нормальна держава мала б без сумнівів вплинути, тому що історія християнства, починаючи від Константина I, свідчить про роль державного чинника у створенні церкви, яка була елементом державного устрою. Зараз ситуація змінилася, але це не означає, що роль церкви зменшилася. Чи здатна нинішня українська держава це зробити? Поки влада у нас є слабкою для цих питань, вона здає позицію за позицією. А духовний фронт є не менш складним ніж реальний, а може навіть складнішим.

Можна і треба розмовляти з усіма духовними лідерами не як з епіскопами, архієпископами, митрополитами, а як з громадянами. Якщо є заклик до сепаратизму, значить згідно з Кримінальним кодексом ця людина має відповідати незалежно від статусу і посади. Для цього потрібно зібрати документи і грамотно вибудувати справу. На сьогодні є матеріали, але у нас існує якийсь страх перед церквою. В тих питаннях, де церква є частиною соціуму, її соціальним інститутом, вона несе відповідальність за свої заяви і дії перед законом».

У чому ж справа? Звідки така нелюбов до Православ'я взагалі й УПЦ зокрема?

Для того, щоб відповісти на це питання, ми повинні згадати про те, що Людмила Олександрівна закінчила Омський Державний університет (хоча, свій науковий шлях починала в Чернівецькому університеті) за фахом «історія» у 1979 році. Яку саме «історію» вивчали за часів Радянського Союзу здогадатися неважко. Швидше за все, Людмила Олександрівна була досить активною комсомолкою, а пізніше, цілком можливо, і комуністкою. Адже інакше важко пояснити її швидке просування по службових сходах – відразу після закінчення Омського університету вона стає Інспектором Президії НАН України (1979-1983, нагадаю, що їй тоді було всього 23 роки), з 1983 року Филипович вже аспірант Інституту філософії НАН України, а з 1988 року – старший викладач Київського Національного Університету.

Кандидатську дисертацію вона захистила у 1989 році. Погодьтеся, кар`єра Людмили Олександрівни склалася досить вдало, чи не так?

Хочу нагадати, що в той час такой стрімкий зліт кар'єри був просто неможливим без твердих і ґрунтовних знань «вчення Ілліча». Будь-яка кандидатська чи докторська дисертація передбачала багату цитацію вождів пролетаріату, а посаду держслужбовця, тим більше університетську, неможливо було посісти без «благонадійності» з точки зору партійної номенклатури. Крім того, якщо хтось забув, радянська система стверджувала свій радикально світський характер і позарелігійну державність, що на практиці виливалося у войовниче безбожництво і боротьбу, фізичну в тому числі, проти будь-якої релігії.

Особливим завзяттям у викритті «релігійного мракобісся» виділялися штатні викладачі атеїзму, філософії і, пізніше, релігієзнавства (офіційно вони працювали на кафедрах «філософії і атеїзму»). По суті, підручники з історії релігії мало чим відрізнялися від листівок «союзу войовничих безбожників» (хіба що, наукових термінів в них містилося більше). І там і там стверджувалося, що релігія – це опіум для народу і засіб гноблення «мас трудящих». Ясна річ, що найбільше від «релігієзнавців» діставалося найкрупнішій релігійній організації, яка існувала на території Радянського Союзу – Руській Православній Церкви. Викриття «попів» і «чорносотенства» було радянським наукоподібним мейнстрімом. Тоді було прийнято ненавидіти все, що так чи інакше стосувалося Церкви. Справа в тому, що Церква розглядалася ще й як політичний ворог, адже вона була пережитком «царського режиму», а для будь-якого радянського школяра, а тим більше «вченого», нічого страшнішого цього самого режиму бути не могло. Все це входило з молоком і зжити таке ставлення до Церкви і Православ'я часто ставало неможливим. Це ж можна сказати і про ставлення до «царизму».

Не вдалося позбутися радянського минулого і Людмилі Олександрівні. Так, вона, до коментуючи Всеукраїнську Хресну Ходу, сказала наступне:

«Ця хода — дуже неоднозначне явище. Поки що у нас немає твердої впевненості, що це справді мирна й духовна хода, яка приведе до заспокоєння, порозуміння та злагоди в українському суспільстві.

Щодо Західної України, де офіційно розпочалася хода, то можу сказати: мізки треба «мити» не лише «сєпарам» на Донбасі. Наприклад, в Рівному так само існує суттєвий вплив Московського патріархату. До Церкви довіра велика, і люди ідуть в стіни храму, де священик часто користується такою довірою і починає розповідати про невинно вбиту царську родину. Питання в тому — де наша пильність, наша громадянська позиція?»

Термінологія, як бачимо, типово совкова: «пильність», «громадянська позиція».

Зрозуміло, що для неї, вихованої за лекалами партії, імператор Микола ІІ такий же ідеологічний ворог, як і 30, і 100 років тому. Мені взагалі здається, що чим більше в людині «більшовизму-комунізму», тим більше він ненавидить імператора Миколу. За логікою, якщо ми говоримо про «декомунізацію», то невинно убієнних радянським режимом ми повинні виправдовувати. А так, удається, що у сучасних «патріотів» мова йде тільки про перейменування вулиць і міст, у той час, як багато звірств комуністів виправдовуються, а їх жертви продовжують бути ворогами сучасних «декоммунистів- патріотів».

Цікаво, що себе Людмила Олександрівна називає «православною» християнкою.

Правда, при цьому, вона не уточнює, до якої саме конфесії належить. В принципі, здогадатися неважко – мова може йти про симпатії або до розкольників з УПЦ КП, або до уніатів (багато з них називають себе «православними»). Насправді ж можна припустити, що пані Филипович не належить до будь-якої конфесії, а її релігійна самоідентифікація диктується, швидше, політичними, ніж релігійними мотивами. Такий собі «православний атеїст». Для цього типу «віруючих» характерно, за словами самої ж пані Людмили, «ситуативна релігійність» – на Великдень освятити паски, на Різдво – заспівати колядки, а на Богоявлення – скупатися в ополонці. Ще, для багатьох з них, а особливо для тих, хто всерйоз стурбований своїм службовим становищем, «ситуативність» має не cтільки релігійне, cкільки політичне забарвлення. Тобто, їх прихильність або, навпаки, неприйняття тієї чи іншої конфесії або деномінації, диктується політичною ситуацією: вигідно паплюжити Церкву – паплюжать, невигідно – обмежуються діловими і нейтральними зауваженнями. При цьому, дуже часто вони підтримують дружні стосунки з представниками протестантських течій. Ось слова самої Пилипович:

«між протестантами і релігієзнавцями склалися специфічні стосунки. В цілому, вони цілковито нормальні, партнерські, ділові. З окремими церквами та їхніми пасторами – дружні»

Зауважимо, що українські релігієзнавці майже завжди знаходяться в опозиції до канонічної Церкви. Зрозуміти таку вибірковість нескладно, адже саме на гранти з-за кордону ці люди видають свої книги і займаються «науковою» діяльністю. Наприклад, пані Людмила, розмірковуючи про американський протестантизмі, що в достатку з'явився в Україні, не сміє критикувати методи їх «роботи», а співає дифірамби:

«1. американці своєю активною місіонерською діяльністю відродили первісну -місіонерську – природу християнства, нагадали традиційним церквам про найважливіше покликання християн – через проповідь нести Євангеліє всім народам. Під впливом американських християн більшість традиційних церков Європи, Азії та Африки, а особливо колишніх радянських республік активізували місіонерську роботу, створили місіонерські відділи, активізували мирянський місіонерський рух, почали видавати відповідну літературу;

2)         американці викликали зацікавленість Біблією, спонукуючи її не тільки бачити, але й читати, вивчати, покладатися на неї, використовувати в щоденному житті і вільно пропагувати серед різних соціальних прошарків;

3)         американські релігії продемонстрували практичність християнства, показали, що релігія не тільки теорія, але й практика, утвердили образ практикуючого християнина;

4)         американськими релігіями була привнесена англійська мова як мова священних текстів, богослужінь, молитов, церковного спілкування, спілкування віруючих;

5)         завдяки своїй глобальній присутності в світі американські релігії вводять країни свого поширення в світовий релігійний простір, культурно адаптуючи ці народи до вселюдського контексту;

6)         ці нові для країн поширення релігії актуалізували важливу соціальну функцію церкви – опіки над нужденними (духовно і матеріально) через надання соціальної і гуманітарної допомоги;

7)         американські релігії подали реальний приклад демократизму, поваги до людської особистості, виступили гарантом демократичних процесів в світі; підняли значення релігійної свободи, права на свободу совісті, свободу світоглядного, в т.ч. релігійного  вибору, можливості права, релігійних організацій, віруючої людини в утвердженні свободи релігій;

8)         американські релігії реально змінили світогляд неамериканських послідовників своїх релігій, відношення до себе, світу, інших людей, до життя: замість колективно несвідомого приходить відповідально індивідуально свідоме;

9)         саме амриканські релігії показали можливі нові форми організації духовного життя;

10)     зрештою вони виконали роль ферменту сучасного релігійного життя, актуалізувавши питання релігії, релігійності суспільства».

Гранти, природно, треба відпрацьовувати.

Тому, нічого дивного в тому, Людмила Олександрівна у своїй діяльності вже давно (якщо не з самого початку) керується принципом «політичної доцільності», а не професійної етики або хоча б релігійної терпимості. Вивчення релігій для неї, за її ж словами, не більше ніж хобі. Головне ж – це наскільки та чи інша конфесія відповідають політичній ситуації.

Давайте, для прикладу, порівняємо її висловлювання про три найбільші християнські деномінації в Україні – про православних, уніатів і католиків.

Про УПЦ: «Чи обґрунтовані претензії держави до УПЦ (МП)? Без сумніву. У ситуації, коли ведеться війна, присутність священиків МП на боці агресора і сакралізація їхніх дій, які призводять до смертей українських громадян, ніяк не може бути виправдана. Чи переконують вас аргументи про наявність вірних з обох сторін? Мене в умовах війни – ні! От говорять про те, що Церква – це великий миротворець. Так, мир потрібно творити, але між ким і ким? Чи має право християнин йти на згоду зі злом, з дияволом? Чи допустимо шукати компроміс з гріхом? Так поясніть людям, по-богословськи або простою мовою, чому не можна домовлятись саме з лихим».

Про католиків: «Загалом римо-католики в Україні розвиваються стабільно. Цього року вони відзначили 25 років релігійної свободи в Україні, всюди підкреслюють благословенність нинішніх часів у порівнянні з радянськими. Вони притримуються загальнокатолицької стратегії, основну увагу направляють на благодійництво, майже не артикулюють політичні чи національні питання (это, судя по всему, для Филиппович очень плохо - Н.Г.) Після заміни нунція-американця архиєпископа Галліксона з його свободолюбивою і демократичною позицією, новий нунцій-італієць архиєпископ Гуджероттівидається більш консервативним і жорстким. Він відстоює геополітичні інтереси Ватикану і мало орієнтований на проукраїнські вимоги сучасного релігійного життя (напомню, что для Филппович эти "вимоги" в первую очередь политические - Н.Г.). Але це характеризує не тільки римо-католиків. А УПЦ, а деякі протестанти? А президент і уряд – вповні виходять з інтересів України?»

Про уніатів: «У цьому плані радують греко-католики – у них навіть є відповідальні за стратегічний розвиток Церкви. Я бачу, як ця Церква рухається – за глобальним і детальним планом. Вони постійно розвиваються відповідно до нього, а тому є достатньо успішними. Тобто це та Церква, яка намітила собі перспективу аж до 2050 року. Деякі нинішні кроки принесуть врожай через 2-3 покоління, але вже зараз вони вселяють надію. Інтелектуали УГКЦ запропонували шикарну програму – «Відкрита церква», і вона дійсно відкрита для спілкування в он-лайн, для гарячих питань івідвертих відповідей. Відкритим є і предстоятель Блаженніший Святослав, який активно працює і тут, і за кордоном, творячи альтернативу«Русскому миру» – Український світ. Чи не завдяки йому і мудрій мігрантській політиці Церкви різко змінилось ставлення до українців за кордоном, коли з них зняли тавро зрадника, шукача легких хлібів»

Як бачимо, позитивного відгуку заслужили тільки уніати. Вони – «рухаються в правильному напрямку і мають чіткий план такого руху». І вони єдині, хто творить «альтернативу «русскому миру». Найбільш політично-неблагонадійні – православні. Маревні висловлювання про «присутність на тому боці священиків МП» взагалі ні в які рамки елементарної логіки не вписуються. Адже, точно з таким же успіхом можна звинуватити, наприклад, єпископа Климента (УПЦ КП) в тому, що він живе «на тій стороні», тобто в Криму. Крім того, у Донбасі діють численні протестантські громади, а також католицькі парафії. Всі вони, за логікою пані Филипович, сепаратисти? Виходить, що так, бо в цьому ж інтерв'ю Людмила Олександрівна спочатку тонко тролить католиків, а потім взагалі звинувачує їх у тому, що вони «дружать зі злом». Наприклад, жителі Донбасу для неї не українці, а сепаратисти, відвідувати яких з пастирськими візитами не має права ніхто. Навіть папський нунцій. Звичайно, невдоволення діями католиків в Україні, а також критика візитів нунція на Донбас і змусила останнього дати досить різку відповідь пані Филипович.

Деякі з її друзів поспішили привітати Людмилу Олександрівну з «визнанням». Мовляв, треба ж, сам Нунцій вступив до полеміку з релігієзнавцем! Однак, крім вищезазначеної причини цю полеміку можна пояснити ще однією, більш тонкою і не всім, з першого погляду, зрозумілою.

Вище я вже говорив про те, що Филипович найбільше симпатизує уніатам. І її симпатія має конкретні і доступні для огляду форми – домогтися незалежності УГКЦ від Риму, або, як мінімум, визнати її Особливий статус у складі РКЦ. Так, Филипович багаторазово і з задоволенням називає главу УГКЦ «патріархом», а саму УГКЦ – єдиною «церквою», яка вірно прямує обраним новою українською владою політичним курсом. Тому, відповідь Нунція Филипович – це відповідь Ватикану на претензії українських уніатів. І відповідь ця очевидна – за сепаратизм, будь-то державний або церковний, треба відповідати.



Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus