Слово на Успіння Божої Матері, або В чому різниця між покійним та мерцем

27 Серпня 18:08
0
Слово на Успіння Божої Матері, або В чому різниця між покійним та мерцем

Проповідь у день Успіння Пресвятої Богородиці.

Успіння Божої Матері для мене завжди було святом ясності, спокою, успіху, дозрівання, зрілості. У повітрі в цю пору року завжди відчувався подих осені. Сонечко просвічувало крізь прозоре жовте листя каштана. У городах сухе бадилля картоплі та помідорів кликало до себе мозолисті руки трудівників. Вітер грав шелестким листям кукурудзяних стебел, а задумливі соняшники, опустивши голови, уважно слухали цей мелодійний шелест. Повітря було наповнене ароматами зрілості плодів землі. Яблука, груші, сливи манили до себе запашним нектаром. На душі було легко та радісно. У такі дні я так любив пройти через город до річки, зірвати темно-коричневу «качалочку» очерету і задумливо дивитись, як її ніжно-білий пух роздувається свіжим ігристим вітерцем.

Мати Божа – вселюдська зрілість, для якої смерть стала торжеством вічної радості. Надмирна голубиця, Матінка Агнця Божого, Кладезь живої води, Джерело найчистішої радості, що піднялася понад ангельські сили на висоти, недоступні навіть наймогутнішим Божим духам. Свято Успіння – день сходження до Престолу Живоначальної Трійці найкращої Дочки людської та свято зрілості плодів земних – зливалося в моїй душі в якийсь єдиний гімн подяки Богові за все. Як же тоді було світло та святково на душі!

Сьогодні на нашому городі немає плодів. Лише розкидані касетні міни і вивернені снарядами воронки, та ще бур'ян вищий за людський зріст. Земля сусідніх городів рясно напилася крові безневинних жертв – простих сільських трудівників. Містечко зруйноване. На місці школи – руїни. Будинок піонерів, де на фотогуртку мене колись вчили, як правильно виставляти витримку та діафрагму фотоапарата, перетворився на звалище розбитої цегли. Дитячий садок, Палац культури назавжди звільнено від необхідності чути у своїх стінах радісний дитячий сміх. На їхньому місці залишки обгорілих стін.

Йдуть осінні жнива. І душ, і тіл людських... Хтось дозрів, хтось згнив, когось черв'яки підточили, а хтось так і залишився незрілим.

Йдуть осінні жнива. І душ, і тіл людських... Мій розум досі не може прийняти і повірити, що все це безумство відбувається насправді.

Моя Батьківщина стала дивовижною країною контрастів.

Київ. У кафе грає музика, люди відпочивають. Сирени й ті, здається, що шепочуть. Народ тусується, шопиться, життя йде так, ніби нічого в країні не відбувається.

Нікополь. Обвуглені димні будинки після свіжого нічного обстрілу. Люди зі смутком та болем в очах. Горять розвалені квартири. Ніхто не сміється. Тим, хто залишився, їхати нема куди. У всіх на думці тільки одне німе запитання: «Що буде далі?» А на носі холод...

Львів, Західна Україна. Там свої жнива, свій збір урожаю. Ціни на оренду та продаж житла злетіли вдесятеро, а подекуди й у двадцять разів. Як же не нагріти руки на горі ближнього? Як же не набити собі кишеню, користуючись нагодою? Як не використовувати з вигодою собі безвихідь біженців і погорільців. Ми ж «єдина країна»...

Мати Божа – зрілий плід, осяяний і омріяний Духом Святим. Солодкі пахощі безумовної любові. Милість та співчуття невимовне. Ким стали Твої діти? На що вони перетворилися? До якого безумства дійшли?

Йдуть осінні жнива. І душ, і тіл людських. Хтось дозрів, хтось згнив, когось черв'яки підточили, а хтось так і залишився незрілим. Але осінь невблаганно приходить у наш світ, щоб зібрати врожай і відправити його на сортування: щось у комору, щось свиням на поживу, а щось на смітник та спалювання.

Мати Божа – зрілий плід, осяяний і омріяний Духом Святим. Солодкі пахощі безумовної любові. Милість та співчуття невимовне. Ким стали Твої діти? На що вони перетворилися? До якого безумства дійшли? Ті, хто міг би зараз сидіти за одним столом, вітати один одного зі святами та іменинами, грати разом у волейбол, купатися на річці, співати пісні біля багаття, молитися в одному храмі, причащатися одного й того самого Тіла та Крові Твого Сина, вбивають один одного зі страшною ненавистю та злістю. Сатана радіє, сили темряви тріумфують. Православні воюють між собою, жорстоко один одного винищуючи. Чого ще кращого він може собі побажати?

Адже весь світ, усі люди в Божому задумі мали б стати однією сім'єю, одним цілим. Нам була дана можливість жити один з одним у такій же любові, як живуть Особи Святої Трійці. Ми покликані до соборної одностайності у безлічі нероздільних один з одним іпостасей. Але ким ми стали? На що перетворилися? У одноосібних егоїстів, об'єднаних у нації, держави, партії, угруповання, готові нещадно вбивати, мучити, катувати, насолоджуватися болем та стражданнями тих, хто за своєю природою та походженням є нашим братом чи сестрою в Бозі.

Православні воюють між собою, жорстоко один одного винищуючи. Чого ще кращого диявол може для себе побажати?

Що ж має відчувати при цьому Мати Божа, що переживати, бачачи це безумство? За кого має вболівати Її серце – за цього сина чи за іншого? Кого шкодувати, а кого ненавидіти? Її чиста душа знає лише два почуття – біль любові та радість любові. Але для останнього почуття ми вже не залишаємо їй жодної надії.

Йдуть осінні жнива. І душ, і тіл людських… Яка краса у тихості Божої Матері. Яка любов у Її просторі. Яке торжество життя над смертю в Її Успінні. Як же рідко мені доводиться зустрічати таку тишу радосте-печалі біля гробів людей, що йдуть із цього світу. Це були одиниці святих простаків, що прожили своє смиренне страждальне життя з Богом і біля Бога: без жодної думки про себе, без богословського розумування, просто, тихо, молитовно, мирно, непомітно. Прожили так, наче їх і не було на землі. Прийшли, тихенько погостювали й пішли додому. Так само і Мати Божа прожила своє життя. У тіні, у скромній тиші. Меч пройшов через душу Богородиці, але ніхто з Її вуст не почув жодного слова прокляття чи ремствування. Навіть тінь злого помислу не затьмарила Її святу душу. Тепер Її смертний одр пахне миром вічності. Її душа з тілом підноситься до Престолу Божого. Труна стає колісницею, яку несуть ангели на зустріч до улюбленого, вічно юного Сина.

Йдуть осінні жнива. І душ, і тіл людських… Що на нас чекає на виході? Успіння чи смерть? Ми станемо померлими чи усопшими? Небіжчиками чи мерцями? Вічна пам'ять нам чи земля пухом? Чарка з горілкою, накрита зверху хлібцем, чи кутя із родзинками на столі? Я не знаю, що вийде. Я навіть не знаю, чи дістанеться нам право на індивідуальну могилу, чи це буде масове поховання? Чи... ніякого не буде, вже як вийде ...

Яка краса у тихості Божої Матері. Яка любов у Її просторі. Яке торжество життя над смертю в Її Успінні.

Найважливіше інше. Що ж вилупиться з яйця цієї плоті, яку ми носили на собі все наше життя? Який від цієї новонародженої в інше життя душі піде запах? Тухлих яєць чи запашного мира? Смердючого запаху чи свіжої зелені, що прокинулася до вічності життя? В осені людини кожен плід має свій запах. Один пахне мудрою стриманістю, тихою ясністю, мовчазною добротою, світлою любов'ю. Інший – буркотливим невдоволенням, скреготливим ремствуванням, недобрим поглядом, незадоволеним виглядом. У кожного свій аромат чи свій сморід.

Весняне пасхальне світло покаже, хто є хто. Це станеться, коли на мертвих гілочках почне з'являтися перша зелень, а зимові морози змінять теплі дні. Коли до нас із гірських фаворських вершин прилетять небесні ангельські птахи, а блакитне небо посміхнеться своєю широкою від обрію до обрію посмішкою. Тоді ми побачимо, як на сонці відкривається Книга Життя, а на сірих надгробках праведників проявляються білі камені, на яких проступають пролитими потом і кров'ю їхні справжні імена, написані світлом Істини. Тоді ми отримаємо відповіді на наші запитання, хто ми? Люди чи мерці? Ті, що замертво ожили, чи заживо померли? Сини дня чи ночі? Дочки темряви чи світла?

Йдуть осінні жнива. І душ, і тіл людських… Що на нас чекає на виході? Успіння чи смерть? Ми станемо померлими чи усопшими? Небіжчиками чи мерцями?

Ну а поки що йдуть осінні жнива. І душ, і тіл людських… Горять розгорнуті снарядами будинки, грає музика на літньому майданчику на набережній. Хтось зі стогоном і криками намагається вибратися з-під завалів зруйнованого вибухом будинку, а хтось, сміючись та веселячись, танцює у ресторані. Хтось сидить в окопі, хтось молиться у храмі, хтось п'є текілу в барі. Російський православний офіцер дає команду РСЗВ і радісно хреститься, бачачи, як у нічне небо злітають вогняні ракети. Українські православні священники теж хрестяться, бачачи, як ці ракети потрапляють до їхніх храмів, будинків і вбивають їхніх парафіян. Так само солоними сльозами вмиваються матері і в Україні, і в Бурятії. І ніхто не може зупинити це божевілля, бо у червоному кутку давно стоять не ікони, а телевізор, а замість Євангелія в серці – у голові політінформація.

Матір Божа підноситься на небеса, чорти несуть чиїсь душі в пекло. Хтось молиться, хтось матюкається. Життя йде собі. Біси та ангели ходять по нашому городу, кожен забирає своє. Осінь, жнива, збирання врожаю...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також