Лазарева субота: «острівець» на шляху до страждань Христа

Воскресіння Лазаря. Фото: burnak.cerkov.ru

Покаянна Чотиридесятниця закінчується і відразу ж за нею слідує Лазарева субота – у всіх відношеннях особливий день.

По суті це свято, де вже немає місця для плачу про гріхи. Нам варто припинити плакати і зробити ревізію пройденого Великим постом шляху. Попереду на нас чекають Пристрасті Христові, коли весь світ у заціпенінні буде дивитися на розіп'яту Боголюдину, але перед ними є ще два дні радості – «острівець», де можна перевести подих і подумати над тим, що ми зробили, а чого ні, які ми зараз, наскільки відповідаємо християнському ідеалу

Звернемося до розповіді про воскресіння Лазаря. Відразу зверну вашу увагу на одну важливу деталь. Коли Лазар захворів, сестри послали вісника до Христа зі словами: «Ось нездужає, Господи, той, що кохаєш його!..» (Ів. 11, 3). Зверніть увагу, в цьому посланні немає прохання, тільки повідомлення.

Протягом євангельського благовістя ми неодноразово стикалися з тим, як люди просили Спасителя про зцілення. А ось сім'я, в домі якої Він завжди знаходив притулок, знаходив спокій і щиру любов, сім'я, в якій Його допомоги саме зараз дуже потребували, не вимовила жодного прохання.

«Ось нездужає, Господи, той, що кохаєш його» (Ів. 11, 3).

Блаженний Августин, вказуючи на цей факт, каже, що сестри Марфа і Марія визнали достатнім, щоб Він лише дізнався про хворобу коханого друга. У цьому рішенні проявляється їхнє смирення і вміння покластися на Божу волю, навіть в умовах, коли дуже хочеться, щоб здійснилося таке бажане одужання брата. А як би вчинили ми? Наскільки зміцніла наша віра за минулий період посту? І віра тут полягає не тільки в певній впевненості в реальності Бога, але й у впевненості в реальність Його любові.

У деяких святих отців можна зустріти думку, що під образом хворого Лазаря ховається вказівка ​​на всяку грішну людину: «Що Лазар був хворий, – пише преподобний Андрій Критський, – це загальна слабкість людської природи. Бо видима частина людини, що складаючись з бруду й землі, багато має за природою своєю недуг, що обурюють душу і обтяжують тіло».

Іноді воскресіння до нового життя й можливе лише тоді, коли грішник опуститься на «дно», «помре», усвідомить, що він перебуває в такому стані, при якому нічого власними силами добитися не вийде і залишається тільки шукати допомоги у Того, Чиї сили необмежені.

«Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, щоб Син Божий прославився нею» (Ів. 11, 4).

У відповідь на повідомлення про хворобу Лазаря Господь відразу підкреслює: «Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, щоб Син Божий прославився нею» (Ів. 11, 4). Спаситель справді прославився через сімейство своїх друзів, так, що тепер ми з них беремо приклад. І знову запитання: наскільки ми служимо прославленню Бога? Чи справді наше життя, хай хоча б у досить короткий сорокаденний термін посту, стало життям справжніх християн – громадян Царства не від цього світу, людей, здатних палити серця ближніх, усіма своїми справами показуючи нову людину, людину, вирвану з поганої нескінченності цього порочного світу? Чи, можливо, ми лише трохи напружилися, заради заспокоєння власної совісті? 

У розповіді про воскресіння Лазаря трохи втрачається образ апостола Фоми, на який також варто звернути увагу. Ми звикли, що в народі його називають «невіруючим», але подивіться, що каже цей «невіруючий» чоловік: «Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати» (Ів. 11, 16).

Апостол Фома розумів, що Спаситель повертається до того місця, де фарисеї та інші незадоволені вже давно шукають приводу для Його страти. Як зазначив отець Георгій Чистяков, можливо, він раніше за інших учнів зрозумів, що шлях Христа закінчиться Голгофою. Він не знає, як це станеться, коли, что буде далі і заради чого, але з любові до Вчителя він готовий іти за Ним навіть на смерть. «Фома при впевненості в небезпеці готовій в Іудеї для Господа, запалений любов'ю до Вчителя, – каже святитель Філарет Чернігівський, – Де вчитель, там мають бути й учні; Він іде на небезпеку смертну, і ми не повинні тікати від неї». Це ще один індикатор віри.

«Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати» (Ів. 11, 16).

Добре оперувати поняттями абстрактними, розмитими, що допускають безліч трактувань. Але уявімо, що перед нами Христос, видимий найвиразніше, і Він іде в те місце, де Йому загрожує смерть – чи готові ми залишити все й піти за Ним, ризикуючи власним життям? Можливо, так, але за умови, що в нас будуть гарантії як, наприклад, турбота про наших близьких та блаженне життя. У такому разі стосунки з Богом перетворяться на «контракт» найманця, а не стануть проявом любові чада до Батька. А ось так, щоби без умов?

Напевно, тому нас Господь і не ставить перед подібним вибором – ми просто не готові до нього. Для того нам і дані покаянні часи, постові обмеження та інші «вправи», щоб хоч трохи наблизитися до стану апостола Фоми.

Зараз ми всі чудово обізнані, чим закінчилася історія з хворобою Лазаря – його смертю, перебуванням у труні та воскресінням. Це урок для кожного, у кого не вистачає рішучості йти за Христом, урок, у якому ясно показано, що Бог ніколи не осоромить вірності Йому. До часу Він може мовчати, зволікати, але заради того, щоб стосунки з Ним не перетворювалися на «контракт», щоб через нашу вірність Він міг прославитися і спасти інших.

Мабуть, сьогодні серед нас є й ті, хто розслаблення в посту виправдовує війною і взагалі складними часами, хоча реально міг би потрудитися більше. Але, як би там не було, як би не минули ці сорок днів, наш земний шлях ще триває і поки що залишається час для виправлення допущених помилок.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Ратифікація Стамбульської конвенції – це:
захист жінок від насильства
0%
крок до знищення традиційних цінностей
77%
просто популізм
23%
Усього опитано: 22

Архів

Система Orphus