«Ліствиця» для мирян: як каятися у звичайному житті

Покаяння. Фото: clight.church

Як покаятися з користю для душі, які сльози приносять радість та як досягти такого плачу? Спробуємо знайти відповіді на ці питання у «Ліствиці».

Є сльози, від яких радісно на серці. Такі сльози трапляються рідко у сучасної людини і називаються «радотворним плачем». Це сльози справжнього покаяння, які повертають нам благодать нашого хрещення. Вони можуть бути внутрішніми та зовнішніми. Зовнішні треба приховувати від стороннього погляду, щоб не розкрав лукавий. Внутрішні не виявляти назовні буркотінням та роздратуванням. Ідеал для християнина – залишатися благодушним із внутрішнім покаянним плачем по собі. Преподобний Іоанн Ліствичник багато писав з цього приводу.

Радотворний плач – це стогін душі за Богом. Нарікання, що втратили головне. Це приблизно те почуття, коли усвідомлюєш, що прожив даремно, що молодість пройшла і сил немає, і плодів немає. Все, що було без Бога, – було даремно, було для тлінного, їжа черви. І от починаються пошуки та сльози – жага нетлінного. Це сльози гіркої правди, що земне минає, а небесного не шукав. Злітає лушпиння земних прив'язань і починається пошук Бога.

Мучиться совість, народжується мислена сповідь Богу. Не хочеться для тіла спокою. Хочеться, як Давид, просити джерело сліз. Вже не тягне до балаканини, бажання засуджувати і дратуватися йде, і головним плодом такого плачу може стати смирення і жага мимовільних скорбот, щоб покрити «багато вчинених мною лютих».

Треба зберігати такий плач, якщо він відвідав тебе. Найлегше його можна втратити сміховиною і балаканиною, насолодою і суєтою. Сама собою нестримність у їжі та питті сушать сльозу. Кожен нехай плаче за своєю мірою. Бог судитиме слізні труди, а не кількість сліз.

«Хрещення прийнявши в дитинстві, ми всі осквернили його, а сльозами знову очищаємо його».

«Ліствиця»

Це – сльози покаяння, і вони, за думкою святого, більше хрещення. Тому що вони очищають нас від гріхів після хрищення: «Хрещення прийнявши в дитинстві, ми всі осквернили його, а сльозами знову очищаємо його». Мало було б тих, що спасаються, якби не ці сльози. Ці сльози чує Бог, вони стоять перед Ним і просять нашого помилування. Ці сльози покликані поставити нас понад усе земне.

Для стяжання такого плачу святий радить взяти на допомогу уяву та пам'ять. Він радить подумки вдивлятися в пекло, в «безодні темного вогню, немилостивих служителів, суддю немилосердого і невблаганного, нескінченну глибину пекельного полум'я й ​​тісні сходи в підземні місця, жахливі провалля,... аби страхом великим винищити розпусту, що гніздиться у душі нашій, і душа злучилася с нетлінною чистотою».

Сльоза народжується від помислу. Від думки про відплату за гріхи, за зраду Бога, за нікчемне життя в країні далекій. Ліствичник радить таке: «Лягаючи на ліжко, уявляй твоє лежання в труні – і будеш менше спати. Коли сидиш за столом наводь собі на пам'ять плачевну трапезу черви – і будеш менше насолоджуватися. Коли п'єш воду не забувай про спрагу в полум'ї незгасаючому ... при догані і досаді уяви собі вирок Судді; і …засмучення без сумніву відсічемо лагідністю і терпінням». На себе треба дивитися, як на засудженого злочинця. І вже не буде пошуку слави, гніву, запальності. Великі речі радить авва! Їх можна пам'ятати і в повсякденному житті. «Спогад про вічний вогонь щовечора нехай засинає з тобою і разом з тобою нехай повстає – і лінивство ніколи тобою не володітиме».

«Спогад про вічний вогонь щовечора нехай засинає з тобою і разом з тобою нехай повстає – і лінивство ніколи тобою не володітиме».

«Ліствиця»

У «Ліствиці» наводиться розповідь про доброго подвижника, який, перебуваючи у передсмертному забутті, вів бесіду з бісами, що зводили на нього наклеп. Він на звинувачення у гріхах відповідав: «Так, це правда; але я постив за це стільки років…ні, я цього не робив, ви брешете…потім…так, істинно так, але я плакав і служив братам…ні, ви обмовляєте мене…Так і не знаю, що сказати на це, але у Бога є милість». Авва Іоанн завершує розповідь: «Справді страшне та трепетне видовище було це невидиме і немилосердне катування ... а деякі мені казали, що він леопардів годував з рук у пустелі».

Так, у гріхах треба каятися, про них треба пам'ятати та помічати їх. Стеж за собою, християнине. Щоб дати гідну відповідь на суді.

Коли нас у повсякденності відвідують сльози, вони можуть бути з різних причин. Треба вникнути в ці спонуки через страх Божий. Гідно похвали, коли ми від мирських сліз – сліз від невдачі, втрати, від нерозділеного кохання, блудної пристрасті, ураженого самолюбства тощо, переходитимемо до духовного плачу про свої гріхи. Коли згадаємо про смерть і вічну муку.

Часом приходять сльози просто так, ні з того ні з сього, без нашого старання душа приходить у розчулення. «Тоді,  за думкою святого, – поспішимо, бо Господь прийшов до нас і без нашого поклику». Це стан печалі за Богом, зберігатимемо і плакатимемо, так згладжуються наші гріхи. Велика сила таких сліз. Вони більші за ті, які ми шукали через труд.

Щоб з виноградного соку отримати вино, потрібен час. Пам'ятаймо, що всі сльози за Богом корисні, але «яка саме користь від них буває, це ми дізнаємося під час свого сходу».

Проте слід зауважити, що, за думкою ліствичника, сльозам не варто вірити. Адже наші сльози – це плач недосконалих. Не варто вважати, що ми щось придбали від такого покаяння. Треба продовжувати шукати Бога. Щоб з виноградного соку отримати вино, потрібен час. Пам'ятаймо, що всі сльози за Богом корисні, але «яка саме користь від них буває, це ми дізнаємося під час свого сходу».

Сльози бувають не на користь. Так, коли плачемо і віддаємося гнівливості – це виходить «безблагодатна сльоза марнославства». Треба берегти серце від гніву та гордості. Такі сльози «мають вважати неправильними». Хто засуджує тих, що не плачуть, той себе вбиває. Найвищі сльози – це плакати, як Бог хоче. Ніже коли плачемо про що хочеться – про гріхи та чесноти. Сльози ж  початківців – плакати, коли хочеш.

Метою духовного плачу стає народження розради, тихої радості. Потрібно пам'ятати, що час минає, і не можна втрачати його. Неможливо в нашому житті двічі побачити той самий день. Якщо жебраки настирливо випрошують милостиню навіть у жорстокосердних, чи не почує Бог тих, що плачуть за гріхи, і чи не дасть радість? Як мед у сотах, так і радість у покаяних сльозах.

Бог хоче нам радості, і вона буде в нас, коли рану сльозами очистимо. Адам не мав сліз до гріха, і після воскресіння сліз не буде, «коли гріх скасується, бо тоді відбіжить хвороба, смуток і зітхання» (Іс. 35:10). Ми знаємо, що часом немає сліз, тоді саме зітхання та пошук скрухи замінюють сльози й приймаються Богом.

Бог хоче нам радості, і вона буде в нас, коли рану сльозами очистимо.

Прп. Іоанн закликає навчитися журитися про кожен гріх. Не має бути гріха, про який не зітхнеш скрушно перед Богом. Це треба засвоїти, і буде надія. Плач має стати навичкою душі. Тоді в нас буде Божественний вогонь. Такий плач представить нас Христу приготованими. Як спостерігаючи за немовлям можна помітити, що він, маючи в очах сльози, а вже може посміхатися і про все забути, – таку радість Бог дає тим, що плачуть про помилки своєї душі. Але й тут треба пам'ятати, що ми негідні радості. Тому «рукою смирення відкидай радість, що приходить до тебе, щоб не звабитися і не прийняти вовка замість пастиря». І ця радість буде на нас, приваблена красою смирення.

Преподобний завершує, що сльозами набувається серце, яке шукає Бога, яке болить про розділення з Ним, кається про всяку неправду перед Ним. Без цих сліз навіть великі подвиги нещирі та суєтні, бо треба повернути сльозами чистоту хрещення свого. Такі сльози – наша розрада на Страшному Суді. Їх треба зробити гарною звичкою, і коли вони перейдуть у наше почуття, важко буде це відібрати від нас. «Сльози про вихід із цього життя породжують страх, а коли страх породить безбоязність (тобто надію), тоді засяє радість; коли ж досягає кінця радість нескінченна, прозябає колір святої любові».

В останньому абзаці даного ступеня ліствиці авва застерігає: «Ми не будемо звинувачені, о браття, не будемо звинувачені при сході душі нашої за те, що не творили чудес, що не богословствували, що не досягли видіння, але без сумніву дамо Богові відповідь за те, що не плакали безупинно про гріхи свої». Це стосується всіх християн.

Так, сльози покаяння омивають від скверн віку цього.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Слова голови Держетнополітики про утиск прав вірян УПЦ – це:
перегляд позиції влади щодо Церкви
24%
її приватна думка
54%
важко відповісти
22%
Усього опитано: 192

Архів

Система Orphus