Земне життя – училище боротьби з перервами на вічність. Святкові думи

Фото: tatmitropolia.ru

Святки продовжуються. І сьогодні разом із традиційним святкуванням Нового року за старим стилем ми святкуємо Обрізання Господнє і день пам’яті Василія Великого.

Проміжок часу між Різдвом Христовим та Богоявленням – особливий. Протягом усього року не знайдеться такого тривалого святкового періоду. Навіть після Великодня всього через тиждень ми починаємо дотримуватися постів по середах і п’ятницях. Світлу седмицю ми якось тримаємося, потім святкова радість починає потихеньку згасати, життєві проблеми виходять на перший план. Під час же Різдвяних святок Церква, традиції та православні й не дуже свята, що йдуть одне за одним, не дають нам увійти до робочого ритму.

Спів колядок, походи в гості до хрещених і, звичайно ж, святкові служби допомагають ще якийсь час зберегти урочистий настрій Різдвяної ночі, що віддаляється. І ось у цей період ми молитовно вшановуємо святителя Василія Великого. Кожному з нас добре знайоме його ім’я, а для більшої радості варто сказати, що складена ним літургія, як масштабніша за молитвами, що містяться в ній, порівняно з літургією святителя Іоанна Златоуста, у статуті Софійського собору в Константинополі вважалася святковою й більш урочистою.

Думаю, багато хто міг помітити, що свята, що відзначаються нами, особливо церковні, носять певний характер «автономності» в тому сенсі, що вони містять у собі об’єктивну радість, яка абсолютно не залежить від наших поточних проблем і переживань. Навіть якщо нас долають скорботи, то в момент урочистості вони нікуди не діваються, вони просто відходять на фоновий план і ніяк не псують радості зустрічі з Христом, а нерідко завдяки ним ця зустріч буває ще ближчою і трепетнішою. Так само і на святках цього року.

Війна в країні триває, епідемія коронавірусу триває, нестача якихось матеріальних засобів, хвороби, проблеми взаємин із близькими – все залишилося на своїх місцях. Однак при цьому ми все одно знаходимо сили радіти Різдву Христовому. І це чудово, так має бути.

«Справді, це дари безсмертного Щедролюбця! Бо Чиє єство незмінне, у Того й давання нескінченне. Тому тутешня боротьба праведних є тимчасовою, а перемога й тамтешні нагороди вічні».

Святитель Василій Великий

Це підтверджують і слова святителя Василія Великого: «Життя людське коротке, малочасні радощі важкого житія – павутинна тканина, зовнішній блиск життя – сон. Але особливо блаженний спокій праведних; спокій на небесах нескінченний. Справді, це дари безсмертного Щедролюбця! Бо Чиє єство незмінне, у Того й давання нескінченне. Тому тутешня боротьба праведних є тимчасовою, а перемога й тамтешні нагороди вічні».

Для більшої наснаги святитель Василій порівнює наше земне життя з військовим училищем. Проходження навчання у даному випадку пов’язане з багатьма труднощами: інтелектуальними, моральними, психологічними й фізичними. Таким чином, задоволення від процесу навчання є мінімальним. Але справжній воїн чітко розуміє, заради чого все це терпить і мужньо переносить, а також добре усвідомлює, що він тим самим набуває.

Так і в земному житті, пише святитель Василій, у нас велика кількість супротивників. Подумаємо про те, що насолоди позбавляють твердості. Скільки в нас буває рішучості й запалу в перенесенні тягот, і як вони швидко випаровуються, як тільки ми дозволяємо собі розслабитися. Грішний у малому вже починає процес свого падіння, навіть якщо спочатку він не відчутний. Розкіш послаблює мужність.

Будь-яка праця заради досягнення поставленої мети потребує самообмежень, тим більше, якщо йдеться про вічне життя. А ось розкіш – це зняття будь-яких обмежень із матеріальних, чуттєвих задоволень. Переважна більшість із нас не знає, що таке розкіш, але розслаблення та втрата мужності у нас все одно відбуваються, а отже, й цей порок нам не чужий.

Далі святитель Василій каже, що «смуток розслаблює сили». Думаю, що кожен проходив через стан, коли хочеться опустити руки, просто лежати і нічого не робити, коли проблеми так сильно давлять, і здається, що немає жодних сил протистояти їм. Але й ці стани проходять, головне – у момент випробування вчитися дякувати Богові й пам’ятати, що це не все життя, це лише тимчасова перешкода. Пліч-о-пліч з цією скорботою йде страх, що вганяє у відчай.

«Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі» (Флп. 4, 13).

Апостол Павел

У земному житті ми постійно стикаємося з невідомістю, яка не може не лякати – на те вона й невідомість. Коли страх повністю поглинає людський розум, тоді останньою поневолюючою «печаткою» стає розпач. Тому в таких ситуаціях слідом за апостолом Павлом треба повторювати: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі» (Флп. 4, 13).

Для кращої демонстрації того, що є життя людини, святитель Василь описує образний земний шлях. Після родових мук матері з’являється дитина, чий вихід у світ супроводжується плачем. Спочатку їй належить подолати свої, чисто дитячі випробування, потім скорботи будуть пов’язані з навчанням та вихованням, які не обходяться без покарань. Потім може бути військова служба, випробування, пов’язані з кар’єрним зростанням тощо. І ось людина удостоєна заслуженої слави, поваги, можливо, навіть любові. Їй би насолодитися плодами своєї праці, пожити, нарешті, у спокої, а ні – життя хилиться до заходу, і смерть, посміюючись над нашою суєтністю, вже стукає.

«Таке життя людське, – робить висновок святитель Василій, – непостійне море, хистке повітря, невловиме сновидіння, витікаючий потік, зникаючий дим, тінь, що біжить, зібрання вод, що коливається хвилями».

Однак трохи далі ми читаємо вже надихаючі слова: «Бачиш бурю, керуй майстерніше; дивись, як пливеш, не затопи човна свого, навантаживши його або багатством, що купується неправдою, або тягарем пристрастей».

У всьому цьому життєвому сумбурі християнські свята – ковток свіжого повітря, можливість зупинитися і ще раз згадати, заради чого ми живемо на цьому світі. «Автономність» урочистості, про яку було сказано спочатку, її незалежність від земних переживань та скорбот, свідчить про її невідмірність. Зустріч з Богом в богослужінні, обрядах і молитві – це миті вічності, надійності та справжньої реальності в постійній змінності та плинності навколишнього світу.

У всьому цьому життєвому сумбурі християнські свята – ковток свіжого повітря, можливість зупинитися і ще раз згадати, заради чого ми живемо на цьому світі.

Від розглянутих міркувань святителя Василія Великого віє працею, завзятістю, мужністю та терпінням. Він багато говорить про випробування, але, знаєте, свої настанови святитель озаглавив «Втіха хворому». Здавалося б: яка втіха, коли людині, яка перебуває в скорботах, ми говоримо про скорботи? Але в тому й їхня цінність, що вони не дають хибної надії й вказують на те, чому слід бути.

Молодий чоловік, який вступає до військового училища, не має ілюзій щодо того, що йому там буде м’яко спати і ситно їсти. Він усвідомлено йде на ці випробування заради найвищої мети – служіння та захисту ближнього. Тому кожен із нас трудиться заради Того, Хто «зійшов з неба, і не відлучився від Отця; народився у вертепі, і не зійшов із престолу; ліг у яслах, і не залишив Отчих надр; народився, втілившись від Діви, і як Бог був без отця; зійшов, і не відлучився від горніх; зійшов, і не зробив додатків у Трійці; в образі раба з’явився, і не втратив рівночестя з Отцем, але є Слово, Образ і Сяйво». Головне – не забувати про сказане.

Що ж, нам є Ким надихатися, у Кого вчитися і за Ким слідувати. Нехай же святки, що несуть неземну радість, стануть для нас черговим імпульсом у подоланні скорбот, закінчення яких простягає наше життя далеко за межі земного буття.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Система Orphus