Хто здобув світ – відкопав труп, хто знайшов Христа – знайшов життя

Ікона «Спас Нерукотворний». Фото: Дмитро Феоктистов/ interfax.ru

Недільні бесіди, складені за вченням Святих Отців. Богопізнання.

Молитва як форма буття

Кожен із нас десь у глибинах своєї душі шукає щастя й досконалості життя. Кожен із нас по-своєму усвідомлює і відчуває щастя й досконалість. Але далеко не всі розуміють, що єдина досконала особистість – Сам Бог. Не трансцендентальний Абсолют знаходиться на вершині всесвіту, не абстрактна першопричина, а Особистість, яка є Любов. Любов – це не що, а Хто. І саме Вона є абсолютною досконалістю. Любов – це не моральне поняття, не почуття, а Сам Бог. Але навіть якщо ми візьмемо наше приземлене розуміння любові, то вище за неї ми навряд чи зможемо знайти в цьому світі.

Бог не хоче грати з нами, як із шаховими фігурами, які навіть не знають про те, що ними керують. Він хоче побудувати з нами стосунки, засновані на любові і щирості. Бог існує реально, буттєво, як Особистість, але недостатньо просто знати про це. Нам потрібно ще увійти з Ним у діалог, щоб Він нас почув і ми самі змогли почути Його. Для цього недостатньо одного нашого бажання, необхідні ще й умови, у яких не повинно бути фальші. Як тільки в Бозі ми починаємо шукати не Його Самого, а якусь свою вигоду, у вигляді духовних або матеріальних дарів, діалог зникає. Християнин – це той, хто прагне до любові. Якщо Бог – це Любов, то і я повинен стати любов'ю, інакше я ніколи з Ним не зустрінуся. Перед Господом не потрібно грати роль позитивного героя, Йому не потрібен наш театр, Йому важлива наша щирість.

Як тільки в Бозі ми починаємо шукати не Його Самого, а якусь свою вигоду, у вигляді духовних або матеріальних дарів, діалог зникає.

Щоб придбати досконалу любов, необхідно її постійно практикувати усім своїм життям. Вхідний квиток на співбесіду з Богом коштує дуже дорого: «залиш все», «роздай все», «забудь про все», «візьми свій хрест і йди за Мною» – ось Його ціна. Це та перлина, за яку треба віддати все, що маєш, включаючи і самого себе. Хто з нас здатен заплатити таку ціну? Віддати один суботній вечір і один недільний ранок – це ще можна. Віддати пів години, годину, щодня вранці і ввечері – теж не питання, але так, щоб все і всіх, це дуже дорого.

Але двері в приймальню Христа зроблені в формі хреста, й тільки через хрест ми осягаємо сутність свого власного «я». Хрест – наш головний ревізор та оцінювач життя. Все, що ми раніше цінували, любили, чим дорожили, до чого прагнули, раптом розсипається на порох, як тільки до нього торкається хрест. І це дуже страшно. Ми думали, що стоїмо на землі, а виявляється – висимо в повітрі. Під нами немає опори, все руйнується і перетворюється в пил. З цього сущого є тільки Бог, а все інше – це та чи інша форма «ніщо».

Скорботи приводять нас до переоцінки життя, але коли вони приходять до нас із ревізією, то здається, що Бог про нас забуває і ми стаємо Йому зовсім байдужі. Хоча саме в цей час Він нам особливо близький. Тільки так ми розуміємо все своє безсилля і безпорадність. Ми не можемо себе врятувати, ми не здатні самі по собі досягти ні однієї, навіть найменшої, чесноти, нам неможливо перемогти навіть дрібний і нікчемний гріх. Більше того, у нас потенційно живуть найстрашніші й найогидніші гріхи, і їм нічого не варто зробити нас своїми слухняними рабами. Так ми розуміємо те, що «я є – ніщо», «я – тьма над безоднею», «я – син погибелі, приречений на вічні муки пекла».

Скорботи приводять нас до переоцінки життя, але коли вони приходять до нас із ревізією, то здається, що Бог про нас забуває і ми стаємо Йому зовсім байдужі. Хоча саме в цей час Він нам особливо близький.

Негайно піти, втекти з трону свого серця, стукати Христу, просити Його прийти й сісти на наше місце – все що нам залишається. Щоб я жив, а жив у мені Христос. Щоб Він молився в мені, робив все добре в мені, страждав і радів в мені, рятував мене, розчинився в мені і став мною. Зайшовши в глухий кут життя, ми можемо, зневірившись, або погубити себе, або погубити свій егоїзм, поступившись місцем в серці Христу.

Так приходить у душу молитва, в якій людина знаходить Бога. Молитва, як диво, як одкровення. Молитва не як правило або прочитування слів, а як постійний стан присутності Бога в нашій душі, як інша форма буття. Поки молитва тримається у нас у рамках матеріально окресленого богослужбовим або домашнім статутом правила, вона мертва. Але коли вона приходить у душу, як Бог, тихо, делікатно й виразно, то стає тією молитвою, яку завжди шукало наше серце. Вона приходить у душу великою й тихою радістю.

Люди світу цього

Люди, що живуть у світі, діляться на три категорії. Ті, які почали хворіти від божевілля світу і, відчувши небезпеку власної загибелі, прийшли в Церкву. Ті, хто захворіли від нього і, не встигнувши навіть зрозуміти причини хвороби, безглуздо гинуть у суєті. І ті, які практично уподібнившись демонам, стали одержимими цим світом. Розум таких людей, наповнений безладними думками, сприймає всіх і вся як потенційних ворогів. Тому він схильний до конфліктів, постійних спалахів злості й ненависті, в усьому бачить підлість та обман.

Зрештою така людина починає ненавидіти все живе, уподібнюючись духу тьми і поширюючи навколо себе тільки зло. Серце, що прагне до чистоти, бачить світ і людей в ньому як єдине ціле, що перебуває в Бозі. Таке серце намагається любити все живе, зберігаючи себе від зла й одержимості помислами.

Самовиправдання прихильності до світу

Світ не потребує того, щоб ми ним володіли. Людина сама прагне до володіння світом, втрачаючи при цьому назавжди Бога. Бог же, навпаки, Сам хоче подарувати Себе людям. Будучи доступним для всіх, Він відкриває Себе тільки тим деяким душам, які безкорисливо віддані Йому. Чіпляючись розумом за те, що йде з-під наших ніг і через мить стає порожнім спогадом, ми будуємо собі труну з нереалізованих мрій, прикрашаючи її своїми вигадками і фантазіями. У цьому засліпленні ми навіть не помічаємо, що наші помисли – шпори зарозумілого диявола, невгамовні бажання – його біч, шалені пристрасті – його вогненний тризуб.

Чим більше в нашу душу входить тривог і побоювань, тим більше згущується темрява внутрішньої сліпоти й нерозуміння, тим сумнівнішим нам здається сама можливість позбутися цього кошмару. З відсіканням гордості в душу входить смирення, а з ним і перетворювальна душу благодать, яка творить «ось нове все» (Об'явл. 21:5).

Побудова темниці душі й руйнування її

Звичка бачити світ таким, яким нас привчили на нього дивитися шкільні вчителі, стає в'язницею душі. Це випотрошений, вивернутий навиворіт розумом світ, в якому немає місця Богу, диву, захопленню, розчуленню, радості, подиву. У ньому все детерміновано і підпорядковано жорстким законам. Звичка жити розумом перетворює серце в сухий важкий камінь, а зростаюча в душі гордість і марнославство тільки потовщують стіни нашої внутрішньої в'язниці.

Через те, що ми постійно прив'язуємося розумом до минущих речей, людей та обставин, ми не можемо осягнути в своєму серці Христа. Прихильність до свого життя, тіла, здоров'я не дають можливості нашій душі виростити собі крила. Але як тільки завдяки безперервній покаянній молитві і Святим Таїнствам руйнується наш егоїзм, пекельній темниці душі приходить кінець. І тільки брак віри в те, що ми здатні звільнитися з ув'язнення своїх гріхів і поганих помислів, тобто перемогти світ, не дає нам знайти духовні плоди, обіцяні в Євангелії.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Опитування

Чи відреагує Президент на заклик Синоду розслідувати злочини проти УПЦ?
так
12%
ні
60%
не знаю, але сподіваюся на це
28%
Усього опитано: 52

Архів

Система Orphus